Затягнути на дно

We are buried in broken dreams 

We are knee-deep without a plea 

The Other Side — Ruelle

 

Коли Костя приходить до тями, його голова відчувається важкою, а в скронях щось неприємно пульсує. Він розплющує очі, але зосередитися і зрозуміти, де він знаходиться, Кості надзвичайно складно. Він лежить на чомусь м’якому, накритий старим пледом. Костя підтягується вище, стараючись сісти, але його легені стискаються від спазму та хриплий, надсадний кашель починає рватися з нього. Навіть не зважаючи на те, що в приміщенні тепло, Костя усвідомлює, що його кінцівки досі холодні та його самого трохи потряхує. 

— Ти як? — одразу з’являється поруч перелякане обличчя Валіка. 

Костя розуміє, що вони знаходяться всередині цього будиночку — він лежить на односпальному ліжку біля стіни, збоку від нього знаходиться стіл із кількома стільцями та купую якихось коробок, звалених в кутку біля стіни, а попереду щось схоже на невеличку кухню. В пічці розпалений вогонь, біля якого на спинках стільців розвішений одяг — серед речей Костя помічає свої штани та кофту. 

— Нормально, — власний голос здається йому чужим, настільки хрипло та неприродньо він звучить. Костя ще кілька разів прокашлюється та переводить погляд на Валіка — в очах того читається справжнє полегшення. — Котра година? 

— Вже майже світає, — відповідає Валік, заповзаючи на ліжко поруч з Костею, та втомлено схиляє голову назад на стіну і заплющує очі — Костя піджимає ноги під себе, аби випадково не доторкнутися до Валіка. Він оглядає себе та розуміє, що одягнений у футболку та штани, яких не впізнає. 

— Ми пережили всю ніч? — із невірою перепитує Костя. 

— Так, — так і не розплющує очей Валік, коли говорить. — Жодного сліду Спалених, крім тих, яких ти вбив, більше не було. 

На згадці про те, що сталося вчора ввечері, Костя рефлекторно тягнеться до грудей, але того тиску, що переслідував його останніми днями більше немає. Костя почувається неймовірно виснаженим, ніби з нього чайною ложкою вишкребли усю силу до останньої краплі — все тіло ломить, а м’язи болять ніби після важкого тренування. 

Він оглядає розслаблене обличчя Валіка, волосся, що падає йому на лоб, ідеально рівний профіль з чіткими лініями підборіддя та носу, ніби в якоїсь античної скульптури, щойно виліпленої митцем, одержимим прагненням до досконалості.

Але блукаючи поглядом по його обличчю, Костя помічає темні кола під очима Валіка та втому на його обличчі і весь образ ідеальної скульптури руйнується, натомість лишаючи образ звичайного хлопця, що ледь не загинув вчора в бою. На руках у Валіка в місцях, де були кайдани, обмотані шматки його власної футболки — серце Кості стискається, коли він розуміє, що не зможе навіть залікувати цих ран зараз. 

— А де ти спав? — питає він, оглядаючи кімнату навколо, ніби думаючи, що міг не помітити десь ще одне ліжко. 

— Я не спав, — зітхає Валік, розплющуючи очі та зустрічаючись виснаженим поглядом із Костею. — Я боявся, що ти знову почнеш загорятися. 

— Я…, — починає було Костя, але так і не може підібрати слів, аби завершити речення. Якщо Костя до цього думав, що в нього в грудях поселився клубок червів, що тижнями мучив його і не давав спокою, то зараз вони остаточно переповзли в його серце. Він не розуміє, чим міг заслужити таке ставлення і турботу Валіка — точно не тим, що той ледь не загинув вчора через нього. 

— Ти так і не збираєшся пояснювати, що сталося вчора, так? — перебиває його роздуми Валік. 

Погляд Валіка стає серйозним та холодним, він дивиться на Костю, вдивляється йому в саму душу, навіть не кліпаючи — Кості від цього стає не по собі. Він проганяє в пам’яті події цієї ночі, все, що він дізнався від матері, і навіть не уявляє, як він може подати цю інформацію Валіку. 

— Чому ти пішов за мною в ліс? — обирає він змінити тему. 

— Питаннями будемо розмовляти? — хмикає Валік. — Добре. Чому ти не сказав, що тебе було поранено? 

— Що? — хмуриться Костя, намагаючись зрозуміти, про що саме йде мова. 

— Рана на твоїй нозі, — киває він на ноги Кості, що вкриті пледом. — Вона вже затягнулася, — заспокоює його Валік, коли Костя стягує плед та закочує свою штанину.  

За своєю слабкістю він навіть і не помітив, що біль та печіння в нозі зникло. Костя шоковано роздивляється цілу шкіру, без жодного сліду тієї чорноти та отрути, що текла його судинами і з якою так відчайдушно намагалися боротися його тіло і його сила. Він проводить рукою по місцю, де була рана, обережно натискає, але не відчуває жодного болю. 

— Я не сказав, бо який в цьому був сенс? — піднімає він погляд назад на Валіка. 

— Дійсно, який, — знесилено закочує очі той. 

Кілька хвилин вони так і сидять у тиші — Костя увесь час рефлекторно прислухається, очікуючи почути звуки наближення монстрів, але не чує нічого, окрім тріскоту вогню в печі та віддаленого співу пташок. У маленькому віконці над столом починає виднішати — до світанку вже лишається менше години. Як тільки зійде сонце, вони нарешті зможуть повернутися до академії, думка про що не може не радувати. 

Костя сповзає на подушку нижче і оглядає невідомого походження синє худі та штани на собі. Звідки Валік взяв ці речі і як той його перевдягав, поки він був без свідомості, Костя не має жодного уявлення. Валік поруч сидить так тихо і нерухомо, що спостерігаючи за тим, як розмірено підіймається і опускається його грудна клітина, Кості здається, що він заснув. 

— Я пішов за тобою, — раптом починає він і розплющує очі — Костя здригається від неочікуваності, — бо я боявся, що ти наробиш якоїсь дурні сам. Що означали слова, що в тобі тече сила, здатна зруйнувати цей світ? 

— Ти і сам вже здогадався, хіба ні? — криво всміхається Костя, сідає знову рівно та заправляє волосся за вуха. 

— Так, — киває Валік і його погляд починає у роздумах бігати кімнатою. — Не одразу, спочатку я взагалі нічого не міг второпати, як ти можеш бути пов’язаним з якимись таємничими монстрами і при цьому демонструвати таке бездарне володіння своєю силою на парах. Але потім те, як ти впорався з лозою на смузі перешкод, твоя сила зцілення, яку не знайшли при вступі в академію, купа інших нестиковок, як, наприклад, коли ти обпік мою руку тоді на балконі — усе це складалося в одну картину, пояснення якій я ніяк не міг знайти, — хитає головою Валік. 

Костя пригадує, як піддавшись пориву злості він обпік Валіка на вечірці. Який же він ідіот, в моменті його навіть не насторожило те, як йому вдалося це зробити. 

— І коли ж знайшов? — питає він, впевнений у тому, що Валіку скласти пазли до купи вдалося явно раніше ніж самому Кості. 

— Напевно, коли почув історію Дамницького про сили Сонця і Пітьми, — підтверджує думки Кості Валік. — До останнього, правда, не хотів у це вірити, аж поки не побачив, що ти вичудив учора, — всміхається він. — Ти знав, що можеш розбити такий старовинний магічний артефакт, як ті кайдани? — Валік переводить на Костю погляд, в якому іскриться якийсь незрозумілий Кості запал. 

На секунду Костя думає над тим, аби збрехати і сказати, що це все був його прорахований план і він прекрасно знав, що робить, коли перекидав кайдани на Валіка, коли намагався подовжити тривалість порталу, коли знищив монстрів. Але брехні і так вже забагато було в їхніх стосунках. 

— Не тоді, коли перекинув їх на тебе, — хитає головою Костя, — тоді ще ні. Вибач. 

Йому здається, що Валік зараз нарешті розізлиться, нарешті до нього дійде, що могло статися вчора і чим могла закінчитися ця ніч. Який просто телепень насправді Костя і як своїми діями він ставить під загрозу усіх оточуючих. 

— Проїхали, — натомість каже він і Костя збентежено зводить брови. — Я теж молодець, ледь не втопив тебе вчора, — відводить погляд Валік. 

— Чесно кажучи, — хмикає Костя, — в якийсь момент я був впевнений у тому, що саме це ти і плануєш зробити, — від згадки про крижану воду, що огортає Костю з усіх сторін і заповнює легені, його плечі рефлекторно здригаються. 

— Це було б надто просто, — всміхається Валік. — Та і куди я тепер без тебе? Хочеш не хочеш, але ми пов’язані ритуалом і з цим вже нічого не поробиш. Доведеться терпіти тебе все життя, — зустрічається він знову очима з Костею, в яких читається грайливість. 

Ця фраза, промовлена жартома, задіває щось всередині Кості. Те, з якою легкістю і гумором Валік говорить про їхній зв’язок — від дійсно готовий пірнути у це болото вслід за Костею, що до чорта лякає його. Йому дуже не хочеться затягнути ще й Валіка за собою, коли він буде захлинатися у проклятті своєї сили. Яким би Валік не був, він не винен у тому, що йому в соулмейти дістався Костя. Хоча б він заслуговує на нормальне життя. 

— Але як взагалі все це сталося? Соларія мала дітей? — повертається до теми Валік, схоже, не помітивши зміни у настрої Кості, і доходить до вірного припущення. 

— Схоже на те, — киває Костя, не бажаючи заглиблюватися в подробиці того, як і чому усе сталося так, як сталося. Картина того, з якою рішучістю Валік вчора кидався на цих монстрів знову з’являється у Кості перед очима. Якийсь датчик, що відповідає за небезпеку, точно зламаний у Валіка і замість того, щоб відштовхувати, небезпека навпаки притягує його. Якщо він щось собі надумає, цей дурень точно не побоїться ризикнути і залізти в саме пекло, за що точно одного разу поплатиться власним життям. 

— І твоя мати була першою в роду, у кому пробудилася ця сила, — продовжує тим часом свої міркування Валік. — Але чому? 

— Я не знаю, — тяжко зітхає Костя, не маючи, що відповісти на це. 

— Що ти дізнався вчора? — не відстає Валік, знову впиваючись в Костю своїм пронизливим крижаним поглядом. 

Костя кривиться, згадуючи обличчя матері, рішучість у її погляді та ненависть до себе. Те, з яким страхом і огидою вона говорила про цю силу, не може не лякати. Костя почувається ніби сірник, занесений над калюжею розлитого спирту і це лише питання часу, коли він спалахне і хто у цей момент опиниться поруч. 

— Валік, я не…, — запинається він, опускаючи погляд і хитаючи головою. — Я не хочу тебе грузити цим всім. Це не та інформація, яку так просто витримати, тому краще тобі цього не знати, — розглядає свої пальці Костя. 

Валік на це видає короткий смішок, чим абсолютно збиває з пантелику Костю — він піднімає погляд назад на Валіка, не розуміючи причини веселощів того. 

— Знаєш, звідки ці шрами на мені? — раптом питає він і в його очах запалюється незрозуміла Кості емоція. 

— Від тренувань? — перепитує Костя, намагаючись зрозуміти, до чого він хилить. 

— Від тренувань, — із жорстокістю всміхається Валік. Він переводить погляд кудись на стелю, занурюючись у спогади. — Обоє моїх батьків займаються полюваннями, тож розвиток моєї сили на максимум було першочерговим завданням у вихованні для них. 

Виховання у родинах мисливців на нечисть ніколи не славилося своєю гуманністю та дбайливим підходом до дітей і родина Валіка явно не була виключенням. Костя напружується, сумніваючись, чи хоче він чути цю історію, але не перебиває. 

— Тест на визначення своїх прихованих сил я пройшов дуже рано, роки в три мабуть. 

— Але ж…, — шоковано починає Костя.

— Це небезпечно? — перебиває його Валік із тією самою жорстокою посмішкою, від якої Кості стає не по собі. — Можна зашкодити нормальному розвитку сил? Викривити їх чи призвести до втрати контролю над ними? Нікого це не хвилювало, — припечатує Валік.

Мінімальний вік, дозволений для проходження скану на визначення сил — шістнадцять років. Академія дуже жорстоко слідкує за цим і з гарних причин: ритуал проводиться за допомогою кристалу, що затягує у себе маленькі частинки ядер всіх сил, якими володіє фей чи фея, що тримає його в руках. Це і в більш дорослому віці відчувається, ніби тобі душу назовні вивертають — Костя і досі пам’ятає ці відчуття під час вступної церемонії. Але якщо провести такий ритуал примусово у такому ранньому віці, сили можуть просто викривитися, перестати розвиватися або взагалі бути втраченими назавжди, не кажучи вже про наслідки для фізичного чи психічного здоров’я фея. 

— З дитинства я знав, що маю сили холоду та захисту свідомості, — продовжує Валік. — І якщо перша сила проявлялася сама і досить непогано, то друга все ніяк не хотіла давати про себе знати, що невимовно дратувало моїх батьків, — піджимає він губи. 

 Все всередині Кості холодіє від передчуття, куди звертає ця історія. 

— Коли мені було років десять, батько вирішив дати мені урок, — Валік рефлекторно торкається рукою шраму на своїй шиї і усвідомивши, що він робить, роздратовано забирає руку. — Одне з його вмінь — це здатність навіювати ілюзії пекельного болю, під час якого ти ладен будеш на все, аби це тільки припинилося, чим він і скористався. Коли я благав його про те, аби він це припинив, він приставив ножа до моєї шиї і запропонував мені вибір: або поставити щит із власної сили, або здатися і обрати смерть. 

Слова Валіка не одразу доходять до Кості. Вперше він помічає у Валіку не ідеального жорстокого бійця, а дитину, якій довелося виживати у пеклі, та вразливість, яку він так старанно намагається приховати тепер від усього світу. Співчуття до нього віддає справжнім фізичним болем десь у грудях Кості. Внутрішній потяг обійняти Валіка, хоч якось підтримати його народжується у Кості, але він придушує його, вагаючись, як йому на все це реагувати. 

— З того, що я досі живий і сиджу зараз перед тобою, ти, мабуть, можеш здогадатися, що друга сила тоді таки проявилася, — переводить він погляд назад на Костю і в його очах немає жодного натяку на біль чи потребу в підтримці — лише лякаюча зібраність та спокій. — Але я так ніколи і не мав над нею повного контролю. Я постійно втрачав концентрацію і батько казав, що це тому, що я занадто піддаюсь емоціям. У будь-який момент дня він міг застосувати свою силу на мені, — напружується лінія щелепи Валіка, — аби навчити мене бути постійно напоготові, постійно тримати цей щит і не допускати жодного моменту слабкості, жодного моменту вразливості. Бо якщо ти маєш слабкість, твій ворог нею обов’язково скористається і вдарить тебе якнайболючіше. Єдиний спосіб уникнути цього — це не мати жодних слабкостей взагалі. З самого дитинства мене вчили виживати, а не відчувати, — холодно промовляє він. — Тож якщо ти думаєш, що я можу не витримати чогось, подумай двічі. 

Костя застигає на місці, шоковано кліпаючи очима. В розповіді Валіка не було ні краплі суму чи жалю за минулим, лише прийняття того, що сталося. Ніби це так і мало бути. Ніби це нормально, коли твій батько застосовує на тобі силу, призначену хіба що для катувань ворогів. Коли ти живеш в постійному страху показати хоч натяк на справжні живі емоції. 

— Валік, мені…, — сльози починають підступати до очей Кості. Він проковтує банальну фразу про те, як йому шкода, не знаючи, що ще сказати. — Я… 

— Я ненавидів тебе ще до церемонії визначення соулмейтів, — перебиває його Валік, навіть не кліпаючи. — Коли я бачив, як легковажно ти ставишся до навчання, наскільки похуй тобі на розвиток власної сили, як ти абсолютно не переймаєшся усім цим і просто живеш своє безтурботне життя, ти до скрипу зубів мене вибішував кожного разу, коли веселився у компанії своїх друзів. І коли я дізнався, що саме ти маєш стати моїм соулмейтом — це відчувалося як якийсь злий жарт Дамницького чи самої долі. З усіх можливих варіантів, мені мав попастися саме фей, що на половину є людиною, а на другу абсолютною нездарою в усьому, що стосується магії і полювань. 

Костя навіть не реагує на укол Валіка про свою людську частину. В підліткові роки, зростаючи серед інших фей і виділяючись серед них, він наслухався і не такого. 

— Навіщо ти мені про це кажеш? — втомлено питає він. 

— Я не знаю, — видихає Валік і потирає перенісся. — Я розумію, що в тебе є всі причини не довіряти мені більше після того, скільки всього я від тебе приховував. Якщо на початку я намагався приховати від тебе лише свою злість, то після тієї розмови, що ми почули з Миколою, я почав параноїти сам себе. Я не міг довіряти вже ні викладачам, ні тобі. Тоді на тренуванні, коли ми боролися з тобою, я побачив, на що може бути здатна твоя магія. Я злякався, що Дамницький це теж побачить, бо не розумів і досі не розумію суті гри, яку він веде. Єдине, про що я тоді думав — це не дозволити йому побачити твій справжній потенціал і не подумав, що роблю тобі боляче в цей момент. 

Костя тягнеться до своєї грудної клітини, згадуючи, як Валік з усієї дурі поцілив туди своєю силою. Навіть якщо Валік і не хотів цього, він міг випадково зачепити печать в ньому, запустити процес її розлому. А можливо і ні. Можливо, це почало відбувати ще раніше, просто Костя за своєю улюбленою звичкою обирав не помічати і ігнорувати усі сигнали. 

— А я думав, що ти настільки переживаєш за свою репутацію, що просто не можеш дозволити комусь побачити себе переможеним, навіть якщо і власним соулмейтом, — згадує він свої припущення та пояснення поведінки Валіка. 

— Справедливо, — всміхається одним куточком губ Валік. — Мабуть я дійсно справляю враження такого фея. 

Костя чіпляється за слова про його легковажність у безтурботність, про яку говорив Валік. З усіх сил намагаючись натягнути на себе маску впевненості у собі і байдужості до свого слабкого магічного потенціалу, аби захистити себе від підйобів і жорстоких жартів однолітків, Костя навіть і не помітив, коли встиг зростися з нею настільки, що Валік тепер сприймає усю цю гру за чисту правду. 

— Якщо ти думаєш, що в мене в житті все було так гладко, то це не так, — керуючись незрозуміло чим починає раптом Костя і погляд Валіка темнішає. — Моя мати померла рано, батько практично не брав участі в моєму вихованні і за будь-якої можливості сплавляв мене в школи-інтернати, — видає з себе Костя, стараючись не обдумувати те, що говорить. — З дитинства я чув від своїх однолітків який я слабкий, що я соромлю увесь наш вид своїм існуванням, особливо коли дізнавалися, що мій батько ще й людина. 

Народження дитини ніколи не було питанням стосунків між двома соулмейтами, але існують пари, які відмовляються зраджувати своїх партнерів. У такому випадку вони звертаються до світу людей, щоб зачати дитину з кимось із них і потім або одразу зникнути, або викрасти цю дитину після народження. Такі діти вважаються слабшими, з меншою магічною силою, ганьбою світу фей. Ніхто не міг повірити у те, що мати Кості — фея — могла добровільно обрати собі в партнери людину, а тим більше щиро його покохати. 

— А потім в нашу школу перевели Мішу, — пригадує Костя, перебираючи в руках ниточки від пледу. — Його батьки часто переїжджали і не мали можливості возитися з дитиною. Ми дуже швидко потоваришували з ним, — із теплотою усміхається він. — Він був єдиним, хто ставився до мене добре, кому було не важливо скільки в мене цієї сили і як я вмію нею володіти, або хто мої батьки. Але зростаючи, я все одно завжди вважав себе нікчемою, повним провалом в плані сил. Настільки, що в якийсь момент я навіть перестав намагатися і просто прийняв це, — із гіркотою ділиться він. — Коли в мене нарешті почало щось виходити на тренуваннях, я повірити в це не міг. Як і в те, що виявляється весь цей час в мені була одна з найдревніших і найсильніших магій, прихована під печаттю. 

Костя відпускає ті нещасті нитки на пледі, на яких вже понав’язував вузли, та відкладає їх в сторону. Він заправляє волосся за вуха, почуваючись незручно після такої відвертості, але Валік уважно спостерігає за ним, ніби навіть з якимось співчуттям. 

— Твоя мама зробила це? — питає він. — Цю печать? 

— Так, — зітхає Костя. — Вона ненавиділа цю силу в собі і постаралася зробити все, аби я ніколи не мав до неї доступу. Це мала б бути дуже сильна магія, якщо печать протрималася стільки років. Я не знаю, що саме спровокувало її розлом, але я підсвідомо я все одно відчував, що щось відбувається, хоч і не міг собі цього пояснити, поки не дізнався правди, — хитає він головою. — А коли я побачив, як Спалений замахується на тебе там у лісі, ця печать нарешті розлетілася на шматки, вивільнивши всю приховану силу. 

Костя не думає, що зможе колись забути той жар, з яким палала його сила в ньому. Він впевнений, що якби Валік не затяг його у те озеро, ця сила б вбила його, випалила б усі його нутрощі до тла. Від однієї думки, що це знову може статися і Костя знову може втратити контроль над своєю силою, його серце стискається, а пальці перетіпуються. 

— Ну, здається хоча б одну загадку щойно було розкрито. 

— Яку? — хмуриться Костя. 

— Звідки в тебе взялася сила зцілення і чому тест її не побачив, — знизує плечима Валік. — Вона також була урізаною, прихованою під печаттю. 

Костя не перестає заздрити тому, як швидко працює мозок Валіка і як уважно він складає частинки одну до одної, збираючи їх в правильну частину. Переймаючись новоотриманою силою Сонця і усіма проблемами, які звалилися на його голову разом з нею, Костя взагалі забув про свою іншу силу.

— Я досі не розумію, як ти здогадався про неї, — хитає він головою. 

— Просто припустив, — знову знизує плечима Валік. — Це здалося найбільш логічним поясненням. 

Костя втомлено потирає очі рукою. Якщо його не доб’є власна сила, то рано чи пізно хватить інфаркт від переживань через вчинки Валіка. Від цих емоційних гойдалок, на яких він вже накатався за два тижні буття соулмейтами з ним, голова йде обертом. 

Разом з тим Кості здається, що вперше він починає дійсно розуміти Валіка, мотиви його дій. Навіть його емоції почали здаватися Кості більш зрозумілими. В пам’яті виринає ще одна деталь цієї ночі і цього разу пазл складається вже у Кості. 

— Можна я теж дещо припущу? — розплющує та прижмурює очі Костя. 

— Давай, — насторожено киває Валік. 

— В нас вже є цей зв’язок одне з одним, чи не так? — закусує губу Костя, з виразу обличчя Валіка вже розуміючи, що він потрапив в точку. 

— Є, — всміхається Валік. — Ти все таки помітив. 

— Кілька разів я думав, що мені здалося. 

— Ні, не здалося, — зітхає він, схиляючи голову на стіну позаду себе. — Як я і казав, моя сила щита є нестабільною і в деяких моментах емоції могли просковзувати крізь неї, коли я втрачав пильність. 

Мимоволі у голові Кості складається порівняння його з батьком Валіка. Хоч із різних мотивів, але поруч з ними обома Валік ніяк не може розслабитися і відчути себе в безпеці, без необхідності постійного контролю за кожним своїм емоційним проявом. Гіркий ком збирається в горлі у Кості від цього усвідомлення. 

— І наскільки сильним вже є цей зв’язок? — намагається він сковтнути цей ком. 

— Хочеш перевірити? — піднімає одну брову Валік. 

Від однієї думки про це Костю огортає страх. Він не впевнений, яку саме із своїх емоцій він так боїться показати Валіку, але він вже і так наговорив занадто багато зайвого за сьогодні, відкрився занадто. Якщо Валік ще й дізнається про той відчай, яким зараз сповнений Костя, то однозначно за своєю дурною звичкою полізе якось допомагати йому, чим зробить гірше тільки самому собі. 

— Ні, я не.., — запинається Костя, — я не думаю, що я до цього зараз готовий. 

— Окей, — спокійно киває Валік. — Але крила тобі вчора вдалося розкрити навіть без допомоги нашого зв’язку. Мабуть, я маю трохи заздрити, — знову всміхається він. 

Костя здається, що він ніколи ще не бачив Валіка в такому розслабленому і грайливому настрої. Цікаво, що щоб досягти цього, їм обом треба було ледь не загинути вчора. Можливо, це він так реагує на відходняк від адреналіну, але Костя все одно цього не розуміє. 

Його погляд затримується на символі Спорідненого полум’я, не прикритого рукавом кофти Валіка. 

— Знаєш, — починає він, — я так довго думав, чому саме ти дістався мені на тій клятій церемонії. Але тепер я нарешті розумію чому. 

— Про що ти говориш? — хмуриться Валік. 

Соулмейти створені для того, аби доповнювати одне одного, допомагати одне одному, поєднувати і балансувати сили. Костя розуміє, що з його магією ніхто б не впорався так добре, як це зможе зробити Валік. Нікому більш не стане сил і сміливості зробити те, що має бути зроблене. 

— Ти маєш зупинити мене, якщо я втрачу контроль над своєю силою та не зможу впоратися самостійно, — спокійно говорить він. 

— Зупинити як? — на обличчі у Валіка пролягає тінь жаху, коли він розуміє справжній сенс слів Кості. — Ні, навіть не думай про це, — відрізає він. 

Руки Кості самі повертаються до його грудної клітини і він починає за звичкою розминати її, хоча ніяких неприємних відчуттів вже не помічає. 

— Я не знаю, що мені робити, Валік, — видихає він. — Доки ця сила, доки я, — виправляється він, — знаходжуся у цьому світі, я завжди буду загрозою для нього, — вглядається Костя йому в очі, намагаючись хоча б через них донести цю думку до голови Валіка. — Загрозою для всіх, хто мене оточує. 

— Ми щось вигадаємо, — відкидає усі його застереження Валік і Кості хочеться вдарити його, аби поставити всі шестерні в його голові на місце. 

— Вигадаємо що? — виривається з Кості істеричний смішок. Він не уявляє, що можна вигадати в ситуації, окрім єдиного варіанту, який знайшла його мати. 

— Щось, — із сталевою впевненістю промовляє Валік. — Йди сюди, — він бере Костю за рукав кофти та обережно тягне на себе. 

Костя посувається ближче і вже збирається протестувати дотику, аби випадково не передати Валіку через їхній зв’язок частину цієї сили, що досі тече його судинами, хоч поки і не нагадує про себе. Ця магія була не створена для обміну між соулмейтами — у світі, з якого вона походить, соулмейтів взагалі ще не існувало і невідомо до яких наслідків може призвезти передача цієї сили Валіку. Але Валік не цілує його і ніяк не торкається, а лише притискає ближче до себе і вкладає свою голову Кості на плече, розслабляючись. 

Костя обпирається на стіну позаду себе та заплющує очі, дозволяючи собі хоча б на кілька хвилин розчинитися в моменті і забути про все.