Полювання

And i feel it running through my veins 

And i need that fire just to know that i’m awake 

Until We Go Down — Ruelle

 

За всю ніч Костя так і не стуляє очей. Один за одним він прокручує у своїй голові варіанти  наступних дій, кожного разу приходячи до єдиного сценарію, який нарешті може скінчити все це. За вікном вже світає, коли він здається зі спробами заснути і перевертається на бік. 

Валік поруч мирно посапує. Його темне волосся розтріпане по подушці. Уві сні він виглядає таким таким розслабленим та спокійним, що Костя не втримується — він протягує руку і невагомо проводить подушечками пальців по його плечу. Навіть від такого легкого дотику магія починає бадьоро перетікати між ними. 

— Котра година? — голос Валіка хриплий та сонний і Костя забирає руку, почуваючись незручно через те, що Валік спіймав його за цим жестом. 

— Сьома десять, — дивиться Костя на дисплей телевізора, який вони забули вчора нормально вимкнути — той досі блимає логотипом плейстейшен. 

Валік зі стогоном перевертається на спину, потираючи очі. Ковдра на ньому скочується вниз, оголяючи його торс, і Костя з надлюдським зусиллям волі відводить від нього погляд. 

— Ми проспали тренування, — повідомляє він, розглядаючи зірки на стелі, яких практично не видно в ранковому світлі.

— Думаю, це не найбільша наша проблема наразі, — хрипить Валік і прочищає горло. 

— Да, найбільша проблема — це те, як ти хропиш вночі, — обережно пихає його в бік Костя. — Всю ніч заснути через це не міг, — жаліється він. 

— Неправда, — сміється Валік, чмокає Костю в лоб та піднімається з ліжка. 

— І звідки б ти знав? — спостерігає Костя за тим, як Валік підбирає з підлоги видані штани з футболкою і думає про те, звідки в того зранку набралося стільки енергії. 

— Ти б мене з ліжка б скинув якби я тобі спати не давав, а не терпів це усю ніч, — всміхається Валік, натягуючи штани. — В нас лишилася ще якась їжа з учора?

— Якщо вона ще не прокисла за ніч або її не розтягав Жопік, то має бути на столі на кухні, — відповідає Костя, не в силах знову відвести погляд від його оголеного торсу, аж поки той не ховається під футболкою. 

Валік розтягує губи в посмішці, помітивши погляд Кості, та виходить з кімнати. Костя чує, як починає шуміти вода у ванній та заривається у подушки і ковдру, проклинаючи себе за те, що навіть не зміг виспатися нормально востаннє. Через декілька хвилин він чує, як Валік виходить, та піднімається з ліжка і плететься до ванної. 

Із дзеркала на нього дивиться виснажене, пом’яте обличчя з темними колами під очима. Його очі втомлені, але в своєму погляді він помічає рішучість, що лякає його самого. Цікаво, чи його мати мала такий самий блиск рішучості у своєму погляді, коли прийняла рішення пожертвувати собою заради того, аби дати нормальне життя Кості. 

Він хлюпає собі в обличчя холодною водою, марно намагаючись придати йому хоч трохи живого вигляду. Плюнувши на цю справу, він агресивніше ніж потрібно тре щіткою свої зуби, витирає обличчя рушником та виходить з ванної. 

Валік на кухні роздивляється фотографію на холодильнику і обертається, коли чує кроки Кості. 

— Ти її холодною їси? — киває Костя на шматок піци в його руках. Його погляд ковзає по усміхненим обличчям на фотографії — єдиній згадці про те, що колись їхня родина принаймні зовні виглядала нормальною. 

— Нормально, — знизує плечима Валік. 

Костя забирає інші шматки і кладе їх в мікрохвильовку, і поки та працює, випиває трохи коли з горла пляшки, навіть не шукаючи склянку. Валік спостерігає тим, як крутиться піца в мікрохвильовці, марно намагаючись зобразити байдужість до того, як працює техніка. 

— Ну і шо ти біля мене трешся? — відчуває Костя Жопіка, що треться біля його ніг, сподіваючись виклянчити собі додаткову порцію корму. — Їсти я тобі все одно не дам. Впевнений, батько запрограмував автомат твій з їжею, коли їхав, так що досі зображати помираючого з голоду. 

Костя передає пляшку Валіку і той допиває залишки коли. Коли піца розігрівається, Костя сідає за стіл і повільно пережовує кожен шматочок, втупившись у стіну. Світла з-за вікна потрапляє небагато — небо знову починають затягувати важкі хмари. Схоже, під вечір піде дощ. 

Вони снідають мовчки і Костя вперше шкодує про те, що Валік нічого не говорить і не дістає його своїми коментарями. У тиші, розбавленій лише дзищанням старого холодильника і муркотінням Жопіка, що треться в них під ногами, тривожні думки продовжують виїдати Костю зсередини. 

Він відтягує момент повернення до академії стільки, скільки може, але вічно розтягувати сніданок в нього не вдається. На годиннику вже майже восьма, коли вони перевдягаються у свій одяг та стоять посеред кухні. 

— Готовий? — повертається Костя до Валіка, тримаючись за каблучку на своєму пальці. 

— Так, — рівно відповідає Валік і Костя думає про те, як би йому хотілося позичити хоч частинку його впевненості і собі. У нього від нервів дрібно тремтять руки і скоро почнуть сіпатися обидва ока. 

Костя прокручує каблучку і посеред кухні розкривається портал — Жопік насторожено розпушує хвіст. Костя переглядається з Валіком і робить рішучий крок вперед крізь портал, опиняючись у своїй кімнаті в гуртожитку. 

— Піди знайди Миколу з Андрієм, скажи їм, що ми живі, — розвертається він до Валіка позаду себе, коли закривається портал. — Я до Дамницького піду сходжу, треба каблучку все-таки повернути. 

— Добре, — ніби розслаблено киває Валік, але Костя помічає його напругу, яку той намагається приховати. — Побачимось після пар, — Валік бере його за підборіддя, невагомо торкається його губ своїми та виходить з кімнати. Такий простий і невимушений жест знову задіває щось всередині Кості і він струшує головою, у спробах викинути ці почуття з голови. Думки про те, що він робить якусь помилку. 

У кабінет Дамницького Костя заходить без стуку. 

Дамницький сидить в себе за столом, заповнюючи якісь папірці, піднімає погляд та завмирає, помітивши Костю. За кілька кроків Костя підходить до нього і вдаряє рукою об стіл, припечатуючи каблучку до його поверхні — Дамницький здригається від гучного звуку. 

— Подумав, вам це може ще знадобитися, — кидає Костя і складає руки в себе на грудях. 

— Костя…, — починає Дамницький і переводить на нього жалісливий погляд, але Костя його обриває. 

— Я згоден, — різко говорить він, аби не дати собі часу знову для роздумів і сумнівів. 

— Що? — хмуриться Дамницький і відсуває в сторону всі свої папери. 

Він зовсім не виглядає розлюченим на Костю. Навпаки, в його погляді читається глибока журба, причин якої Костя не може зрозуміти. 

— Я згоден на те, щоб мене ввели в стазис, — пояснює він. — Я не настільки дурень, щоб не бачити, що моя сила дійсно загрожує тим, хто мене оточує. Але в мене є одне прохання. 

— Костя, — зітхає Дамницький, — я це роблю лише для того, аби захистити вас… 

— Мені байдуже для чого ви це робите, — перериває його виправдання Костя. 

Губи Дамницького стискаються в тонку лінію і його очі блищать так, ніби його щиро образили слова Кості. Ніби він має право ображатися після того, скільки часу приховував від Кості правду і діяв за його спиною. Якби хоча б хтось розповів йому про його силу, можливо, він навчився б втримувати її перш ніж вона почала виходити з-під контролю. 

— Яке прохання? — здається Дамницький. 

— Дайте мені цей день, — випрямляється Костя. — Я хочу провести його зі своїми друзями, попрощатися з усіма. А ввечері робіть зі мною, що захочете. 

Він дивиться Дамницькому прямо в очі і навіть не кліпає, намагаючись переконати директора своєю серйозністю і впевненістю. На лобі Дамницького пролягає глибока зморшка роздумів — цікаво, чи помітить той брехню в очах Кості. 

— Добре, — говорить Дамницький вже м’якше. Все-таки не помітив. 

— Добре, — киває Костя, розвертається на п’ятках та виходить з кабінету.  

На пари з антропології надприродних істот він навіть і не думає йти, натомість вирушаючи до себе в кімнату. Він дістає з шухляди столу папір та чорнила. Сідає перед порожнім листом, намагаючись зібрати слова докупи, але вони розтікаються, тікають від Кості, ховаючись по закутках кімнати. 

Костя втомлено зітхає, набирає чорнил та заносить руку над листом. Він починає вимальовувати перші літери, сподіваючись, що вони самостійно складуться у слова, які хоч якось зможуть пояснити причини його вчинку. 

Він саме дописує останні рядки, коли чує стук у двері та ховає написане у шухляду столу. 

— Зайнятий? — зазирає в кімнату Валік. 

— Ні, — махає головою Костя. 

Валік проходить в кімнату і сідає на ліжко Кості — Костя розвертається на стільці до нього обличчям. Валік виглядає втомленим і знервованим, його блакитні очі напружені, ковзають обличчям Кості ніби в пошуках відповідей на якісь свої не поставлені питання. 

— Як з Дамницьким зустріч пройшла? — тягнеться він до руки Кості, перекладає її собі на коліна та обережно починає погладжувати, перебирати його пальці між своїми. Його магія, що розтікається судинами Кості, вселяє більше спокою та впевненості. — Сильно злився на тебе? 

— На диво ні, — хитає головою Костя. 

— Що він тобі сказав? — уважніше вдивляється в його очі Валік, але Костя не може віднайти в собі сил на те, щоб брехати зараз ще й йому. 

— Давай трохи пізніше про це поговоримо? — благає він. — В мене є ідея як можна трохи підбадьорити Мішу і мені потрібна твоя допомога. 

Валік хмуриться, відчуваючи щось неладне у поведінці Кості, і Костя починає відчувати його занепокоєння та тривогу, що хвилями розходяться він того, але самому йому зараз спокійно. Він нарешті прийняв правильне рішення, що Валік скоріш за все і відчуває. Він хмуриться ще більше, але нічого не каже. 

— Допомога з чим? — здається Валік та закривається своїм ментальним щитом назад. 

— Я хочу влаштувати йому кіноперегляд, — усміхається одним куточком губ Костя. — Заодно і вам показати, що це таке. 

— Кіноперегляд? — морщиться Валік. 

— Не треба такого скептичного погляду, — Костя забирає свою руку і легенько штовхає Валіка в плече. — Плейстешен тобі ж сподобався. Просто знайди Миколу з Андрієм, спитай чи можем ми в їх кімнаті зібратися. І якщо вдасться, стащить чогось з кухні перекусити. 

— Окей, — ніби розслабляється Валік і Костя відчуває укол сорому за те, що тепер він той, хто бреше та приховує правду у їхніх стосунках. — Тоді чекатиму тебе в них в кімнаті. 

— І ось це візьми, — дістає Костя з-під ліжка ноутбук. — Дякую, — передає він його Валіку. 

Валік виходить з кімнати і Костя знесилено опускає голову на прохолодну поверхню столу, намагаючись хоч трохи охолодити і втамувати думки, що вирують у ній. Йому лишилося витримати один вечір і все це закінчиться. Він змушує себе піднятися і виходить з гуртожитку в сторону зали зцілення. 

— Я прийшов забрати Мішу, — серйозним тоном з порогу заявляє він — травниця, що саме замінювала живолисти на ранах Люленова, обертається до нього і нахмурено упирає руки в боки. Міша на ліжку також переводить на Костю питальний погляд. 

— Ще зарано для такого, — роздратовано оглядає вона Костю. — Приходьте за тиждень.

— Це розпорядження Дамницького, — відрізає Костя і сам дивується тому, коли він так швидко і легко навчився вигадувати брехню. — Він хоче з ним поговорити. Всього на кілька годин, потім він повернеться. 

Люленов на сусідньому ліжку хмуриться, але нічого не каже. 

— Ну знову…, — хитає головою вона, але здається, почувши прізвище директора. — Спокою не може дати своїм студентам. Як не тренування о сьомій ранку, так з ліжка пораненими витягає їх. Забирайте і передайте йому, що я дуже незадоволена, — причитає вона і нахиляється назад до Люленова. 

Недовіра в очах Міші тільки посилюється — для нього брехня Кості, очевидно, виявилася не настільки переконливою. Костя підходить до його ліжка і протягує руку аби допомогти Міші піднятися, але той лише відмахується від допомоги і встає сам, всовуючи ноги у взуття. 

— Костя, що ти удумав? — питає він, як тільки вони виходять надвір. — Куди ми йдемо? 

— Побачиш, — всміхається Костя, вирішуючи потягнути трошки інтригу — Міша тільки більше хмуриться. Але коли вони підіймаються сходами, Міша кривиться і зупиняється, аби перевести дихання. 

— Ти як? — одразу опиняється поруч Костя, готовий підхопити Мішу, якщо тому раптом стане погано.

— Нормально, — сміється Міша, помітивши явне занепокоєння на обличчі Кості. — Просто відвик трохи від фізичних навантажень. Не дивись на мене так, ніби я відкинутися прямо тут на сходах збираюсь, — легко відштовхує його Міша і завертає на поверх до їхньої кімнати. 

— Ми не до нас, — зупиняє його Костя і тягне далі наверх сходами. 

— Костя, ти мене лякаєш, — з підозрою оглядає його Міша, але таки йде слідом. 

— Не бійся, — всміхається Костя. — Тобі сподобається. 

— Востаннє, коли ти так говорив, — робить Міша паузу, аби перевести дихання, — ми пів дня копалися на городі під історії твого батька про те, як він намагався зібрати пристрій, що б одночасно міг би поливати грядки і відлякувати птахів сигналізацією. 

— І не кажи, що тобі не сподобалось, — сміється Костя, але його серце стискається, коли він думає про те, що бачить Мішу востаннє сьогодні. 

Вони проходять в кімнату і Костя вражається рівню підготовки хлопців. На підлозі намощено купу ковдр і подушок, на ліжку навпроти стоїть ноутбук та стратегічний запас пиріжків з їдальні і чашки з чаєм на невеличкому підносі. Вікна зашторені, тож світло в кімнаті зовсім приглушене — ідеальне, для перегляду фільмів. 

— Костя, це ж…, — завмирає на порозі Міша. 

— Так, — усміхається Костя і Міша вішається йому на шию, радісно обіймаючи. Костя ледь втримує рівновагу, аби не завалитися назад під вагою Міші, але також його обіймає, притискаючи до себе міцніше. 

— Досить вам, а то я і ревнувати почну, — награно ображеним голосом видає Валік поруч і Міша відпускає Костю. 

— Щоб ти знав, я був його першим найкращим другом. Це я майже десять років терпів його жахливо впертий характер і всі його вибрики, поки тут не намалювався, так що буду обіймати його скільки захочу, — з погрозою в голосі говорить Міша і зображує жест, що він слідкує за Валіком. Валік підіймає руки, здаючись. 

— Ну дякую тобі за компліменти, — піджимає губи Костя. 

— А де Рома з Фімою? — повертається Міша до Кості і Костя вагається, як краще відповісти. 

— Вони зайняті з допомогою приготування різних настоянок та лікувальних компресів, — видає Костя те, що почув від них, і Міша хмуриться. 

— Сідайте вже, — втручається Андрій і Костя вдячний йому за це, — а то пиріжки захолонуть. Знаєте, як важко було кухарів відволікти, щоб непомітно спиздити такий здоровенний підніс. 

Костя налаштовує ноутбук, вмикає фільм та падає на ковдри на підлозі. За сюжетом він практично не слідкує. Він розуміє, що головний герой переживає розлучення і глибоку самотність, але лінію з його почуттями до штучного інтелекту він зовсім пропускає. 

Десь на середині фільму Валік підсувається ближче до нього і бере його за руку. В темряві кімнати він невагомо обводить його зап’ястя, в точності повторює символ соулмейтів на ньому, навіть не дивлячись. Навіть від таких легких дотиків магія Валіка діє заспокійливо, розтікаючись холодом судинами Кості. Костя зосереджується на цих відчуттях, розслабляється в них, пропускаючи повз вуха обговорення кінцівки фільму між хлопцями. 

— Костя, а тепер розказуй для чого насправді все це було, — звертається до нього Міша і Костя хмуриться, випадаючи зі свого трансу і не розуміючи, що той має на увазі. 

— Ти про що? — перепитує він. 

— Я тебе знаю десять років, — суворо починає Міша. — Я бачу, коли ти вбив собі в голову якусь чергову дурнувату ідею і закопався у ній. Що відбувається? — вимагає він. — Я чув розмову між Дамницьким і Люленовим. Сьогодні вночі нас збираються евакуювати з академії. 

Серце Кості в паніці пропускає удар, поки він думає, що відповісти на це. Костя забирає свою руку з рук Валіка і фізично відчуває, як той зараз просвердлює його поглядом. 

— Що? — одночасно перепитують Микола з Андрієм і Костя заплющує очі, повільно набираючи в груди повітря і збираючи усе своє самовладання докупи, аби переконати хлопців у своїй версії. 

— Так, це правда, — розплющує очі Костя, повільно видихаючи. — Але не всіх. 

— Що значить не всіх? — піднімає брови і питає Андрій, поки Валік, схоже, занадто зайнятий тим, аби таки просвердлити дірку у Кості своїм поглядом. 

— У Дамницього є план, головною частиною якого є я, — говорить Костя, оглядаючи напружені обличчя Миколи з Андрієм та вражене обличчя Міші. Він намагається надати своєму тону більше сили, натягнути на себе маску непохитної впевненості, яку він вже добре натренував за цей день. 

— Який ще план? — вимушено беземоційним голосом питає Валік, але злість все одно пробивається крізь його броню — Костя здається та повертає до нього голову. 

— Тільки я можу зашкодити цим монстрам і покинчити з усім. Але я не використаю цю силу знову, поки не буду впевненим, що ви всі в безпеці і далеко від мене, — із натиском відповідає він, але злість тільки більше розпалюється в очах Валіка. 

— І це була ваша домовленість з ним? — із жорстокістю хмикає Валік і хитає головою. — Відправити тебе на суїцидальну місію? 

— Валік, все буде добре, — зітхає Костя і тягнеться до нього рукою, намагаючись заспокоїти. — Я впораюсь. 

— А якщо ти не зможеш втримати її під контролем? — відштовхує його руку Валік. — А якщо вона вбʼє тебе? — майже викрикує він і маска Кості дає першу тріщину. 

Його руки починають тремтіти і він стискає та розтискає долоні, намагаючись приборкати своє тіло. 

— Я зможу контролювати її, — заявляє він, дивлячись Валіку прямо в очі, витримуючи цей поєдинок поглядів. 

— Ти серйозно? — хмикає Валік. — Ну да, в тебе ж так добре вийшло минулого разу, — додає він з відразою. 

— Тому що я боявся! — викрикує Костя, згадуючи, як страх втратити Валіка чи зашкодити йому, дозволив вийти цій силі з-під контролю і майже вбити його. — Більше я не боюсь, — говорить це Костя, сподіваючись, що якщо промовити це вголос, то слова стануть правдою.

В очах Валіка занадто яскраво відображаються усі його емоції та переживання і Костя вперше усвідомлює, що за тією злістю та жорстокістю насправді ховається біль. Костя ранить його своїми словами і як би він не намагався це заперечувати, очевидно, що Валік починає відчувати щось до нього. Хоч і намагається приховати це за своїми масками та ментальними щитами. 

Костя думає про те, коли це встигло статися і як він міг це допустити. Як він міг дозволити Валіку прив’язатися до себе розуміючи, що той його скоро втратить. Він пригадує цю ніжність, що проявлялася в словах і дотиках Валіка і почувається сліпим бовдуром.Так не мало би бути, він не мав ранити ще більше людей своїм рішенням, але іншого виходу він все одно не має. Навіть якщо він і залишиться тут, його все одно примусово уведуть в стазис і тоді ніхто не зможе захистити їх від Спалених. 

— Я залишуся тут з тобою, — з упевненістю промовляє Валік, відволікаючи Костю від його думок. 

— Ні! — з жахом викрикує Костя. — Ви будете в безпеці. Коли це все скінчиться, я обіцяю, ми зустрінемось тут, коли ви повернетесь до академії, — як мантру повторює він. — Все буде добре, — видає з себе Костя чергову порожню обіцянку, намагаючись надати голосу якнайбільше переконливості. 

— А якщо ні? — викрикує на нього у відповідь Валік і Костя ледь тримається.

— Ти не розумієш, — тихо говорить Костя. — Я остання причина чому цей пролом тоншає і монстри потрапляють до цієї реальності. Я маю скінчити це — ніхто інший не зробить цього за мене, — Костя відчуває, як сльози починають підступати до його очей і намагається втримати їх. 

— О, дійсно, я не розумію, як ти почуваєшся? — жорстоко сміється Валік і його слова буквально наскрізь просякнуті отрутою. — А чи не я зараз збираюсь тебе втратити так само, як ти втратив свою матір? — кидає він і це порівняння вдаряє по Кості сильніше, ніж будь-який удар, що він отримував від Валіка на тренуваннях. 

— Не порівнюй це, — починає злитися він. — Тобі буде тільки легше без мене. В будь-якому разі наше спілкування було лише угодою до випуску з академії, тож яка тобі різниця, що зі мною буде? — промовляє він перш ніж встигає себе зупинити і Валік завмирає, ніби від ляпаса. 

— Тоді йди. Звісно, яка мені різниця, — хмикає він. — Мені байдуже, — востаннє оглядає його Валік, піднімається з підлоги та виходить з кімнати, гучно хлопнувши дверима. 

Костя схиляє голову на стіну позаду себе і накриває очі руками, сподіваючись, що він зараз вплавиться кудись у стіну і тим самим уникне продовження цієї розмови. 

— Костя…, — починає занадто тихим та розгубленим голосом Міша, але вагається і не продовжує. 

— Костя, ти думаєш у нас в стосунках все так легко? — перебиває його Микола і Костя губиться від такої різкої зміни теми розмови та забирає руки від обличчя. 

— Що? — не розуміє він. 

— Або он може у Міші з першого разу вдалося зловити ідеальне взаєморозуміння зі своїм соулмейтом? — переводить він погляд на Мішу і той хитає головою. — Ні? — перепитає Микола і повертається назад до Кості. — Бачиш, у них теж ні, — знизує він плечима. — То чому ти думаєш, що у вас з Валіком все одразу має бути ідеально? Стосунки — це важка робота, а ви з Валіком поки поводитеся як дві малі дитини, які грають в гру “хто кого зачепить посильніше”. 

— До чого ти це все говориш? — і досі не може збагнути Костя. 

— Просто не роби дурниць. Ти важливий для нього, як би він не боявся цього показувати, і він хоче тобі допомогти. 

— Я піду збиратися, — піднімається Костя. Він старається не задумуватися занадто довго над словами Миколи, аби не почати сумніватися. Коли він переводить погляд на Мішу, його серце вкотре стискається від виразу його обличчя. — Думаю, тобі вже немає сенсу повертатися до зали зцілення, — видає він єдине, що приходить йому в голову, та виходить з кімнати. 

Всередині Кості порожнеча, що дзвенить у грудях. Не так він уявляв собі прощання зі своїми друзями, але нічого вже не виправити. Він витирає сльози, що починають стікати його щоками. На виході з гуртожитку він ледь не зіштовхується з Дамницьким і іншими викладачами, але вчасно помічає їх та обходить стороною. Костя повільно плететься до старих теплиць, завертає за них та сідає на повалене дерево, чекаючи. З неба починає моросити легкий дощ. Костя дістає з кишені затерту карту, ховаючи її від крапель, та уважно розглядає, сподіваючись запам’ятати якнайкраще. 

Вже починає сутеніти, коли зі своєї схованки в тінях дерев Костя помічає, що студенти починають збиратися біля тренувальних майданчиків. Дамницький щось говорить до всіх і розкривається портал, у який один за одним починають заходити студенти. Костя чує віддалений рик Спалених, бачить, як починає миготіти купол над академією і розуміє, що це його час діяти. 

Він ривком піднімається, виходить за межі куполу, одночасно з цим розпалює в собі свою силу, приваблюючи увагу монстрів, і зривається на біг. У грудях починає горіти — не лише від бігу, а й від власної сили, що починає закипати в ньому, але Костя більше не намагається приховати її чи подавити. Він дозволяє цій силі розпалюватися все сильніше. 

Дощ із дрібної моросі перетворюється на все більші і більші краплі — мокрі гілки дерев б’ють Костю по обличчю, коли він продирається крізь них в сторону розлому. У темряві лісу він не розрізняє практично нічого, окрім надривного биття власного серця десь у вухах. Він відчуває Спалених з усіх боків від себе. Намагається дихати глибше, як вчив його Валік, повторювати собі, що він контролює цю силу, а не вона його. 

Але його голову розрізає почуття тривоги та поспіху — Костя одразу зупиняється, тяжко дихаючи, і в його шлунку зав’язується неприємний вузол. 

— Ні! — викрикує він, в паніці озираючись по сторонам. Його тіло тремтить, в очах палає вогонь, а жар його магії пульсує попід шкірою, коли він вглядається в темряву навколо себе. — Ні, будь ласка, ні… — благає він. 

Із тіней дерев до нього вибігає Валік і у Кості все обривається всередині. 

— Що ти в біса тут робиш? — викрикує він і йому хочеться просто кричати від страху та власного безсилля, від безрозсудності дій його соулмейта. 

— А ти? — кричить на нього у відповідь Валік, підбігає ближче та штовхає його в плечі. — Я знайшов твої листи, що ти блять надумав собі? — хапає він його і починає трясти, ніби стараючись привести до тями і змусити передумати. 

— Валік, будь ласка, — відштовхує його Костя. Вогонь в його тілі проситься назовні, ледь не розриває його зсередини, готовий спопелити його і всіх, хто опиниться поруч. — Прошу тебе, тікай звідси, — зривається його голос. — Я не впевнений скільки ще зможу втримувати в собі цю силу і коли вона прорветься, ти не зможеш мене втримати теж, — ледь змушує себе вимовити ці слова Костя крізь пекельний жар в своєму тілі. 

Його тіло починає сильніше тремтіти і Костя стискає руки в кулаки, ледь не складаючись навпіл і хапаючи повітря ротом. 

— Ти правий, — нахиляється до нього Валік і в його очах Костя не помічає ні краплі страху. — Я не зможу втримати тебе, — одним куточком губ всміхається він, ковзаючи поглядом по обличчю Кості. — Не зможу перемогти, — обережно бере його за підборіддя Валік, змушуючи не розривати зоровий контакт. — Тому дозволь мені просто допомогти тобі, — зовсім тихо шепоче він і Костя помічає в куточках його очей сльози. 

— Ні! — викрикує він і намагається відійти від Валіка, аби він хоча б не торкався його, але той лише хапає його за руку та ривком притискає до себе — ігнорує усі протести Кості та міцно обіймає його так, як обіймає тільки Валік — намагаючись втиснути його всередину себе, заховати там від усього світу. 

— Ми поєднаємо з тобою сили, — шепоче він Кості на вухо і обережно погладжує його по голові. — Я знаю, ми зможемо. Ти не маєш робити всього цього один. Ти маєш мене. 

Уся броня Костя розсипається на мільйони шматків. По його щокам починають текти сльози, а тіло тремтить так сильно, що Кості ледь вдається контролювати його рухи. Він обережно киває, не в силах вимовити ані слова, і Валік полегшенно видихає, нарешті відпускаючи Костю.  

— Готовий? — вглядається він в його очі і Костя знову киває. — На рахунок три. 

— Раз, — Костя відчуває, як повітря навколо починає згущуватися, а магія між ними перетікати, мов електричні імпульси, хоч вони навіть не торкаються одне одного. Його серце перелякано тріпочеться в грудях в очікуванні. 

— Два, — промовляє Валік і його очі починають все сильніше світитися синім. Він опускає свій ментальний щит і на Костю лавиною обрушуються усі його почуття — його страх, його впевненість, його бажання захистити Костю будь-якою ціною. 

— Три, — промовляються вони одночасно. 

Костя виставляє перед собою руки і спрямовує частину своєї магії в сторону Валіка. Він відчуває рішучість Валіка, впевненість у тому, що все вийде, і це надає йому сил. Їхні сили зіштовхуються, переливаючись і поєднуючись в одну нероздільну. Костя відчуває, як його тіло стає занадто маленьким, аби втримати таку кількість магії і страх знову накриває його, але десь у своїй підсвідомості він відчуває Валіка, що змушує його йти далі. 

Вони без слів розуміють одне одного та розривають контакт. Костя заплющує очі і робить новий поштовх сили, спрямовуючи її всю у створення крил за своєю спиною. Усі його почуття стають гостріше, яскравіше. Сила, що біснувалася всередині нього, шукаючи виходу назовні, у поєднанні з магією Валіка відчувається більш безпечною, більш контрольованою. 

Коли Костя розплющує очі. Він відчуває, як горять його власні крила, і бачить за спиною у Валіка його крила — напів прозорі, ніби зіткані з кришталю чи чогось дорогоцінного, переливаються темно-блакитним та мерехтять у світлі, що розходиться від Кості, ніби тонкий лід на сонці. Костя відчуває власну радість, помножену на радість Валіка, що розливається його тілом від того, що у них все вийшло.Але це відчуття швидко згасає, коли вони чують рик Спалених вже дуже близько біля себе. 

— Ходімо швидше! Нам треба дістатися до розлому, — викрикує Костя та рветься з місця глибше у ліс. Він відчуває Валіка позаду себе, його дихання, кожен стук його серця, ніби свій власний. 

Магія в ньому горить, пульсує з кожним кроком, з кожним їхніх сердець, але вперше за увесь цей час вона не обпікає його, а підтримує, змушує рухатися уперед та веде за собою. Костя довіряється їй та слідує за своїми відчуттями, що приводять їх до розлому — місця, звідки у їхній світ пробираються Спалені. 

Костя застигає на місці, вражений цим видовищем. У нього складається враження, ніби реальність у цьому місці в прямому сенсі того слова розірвали — посеред галявини пульсує тріщина, що яскраво світиться жовтим сяйвом. Її краї рухаються, ніби живі, розширюються та звиваються у різні сторони, а середина цього розлому сочиться чорнотою. Нічого подібного Костя ніколи в житті не бачив. 

Усі кольори навколо ніби вигорають, стають тьмяними та тягнуться до центру цього розлому. Дихати стає важко — у повітрі поруч з розломом відчувається тиск, як перед розрядом блискавки. 

— Готовий? — торкається його плеча Валік і змушує повернутися до себе. 

— Так, — вглядається Костя в його очі, намагаючись впитати з них всю ту підтримку та впевненість Валіка. 

— Я буду поруч, — нахиляється Валік близько-близько до нього, обережно тримає його обличчя в своїх руках і шепоче в самі губи. — Якщо я побачу, що ти не справляєшся, що ця сила починає знову знищувати тебе, я тебе витягну. Обіцяю, — цілує він Костю одразу глибоко, різко, з присмаком туги та надії, і так само різко відсторонюється. 

Він відходить на кілька кроків і Костя намагається сконцентруватися та зібрати себе докупи після поцілунку. Він виставляє руки перед собою і між його долонями знову виникає шар з чистої енергії, що палає яскравіше за будь-що, що Костя бачив у своєму житті. Він заплющує очі, спрямовуючи цю силу на кожного зі Спалених, що рвуться крізь сюди темряву лісу, поцілюючи в їхні серця, на розлом. 

Його голову починають наповнювати жахливі образи, фрагменти спотворених спогадів та відчуттів. Паніка. Біль від того, як ти палаєш зсередини, що не припиняється вже тисячі років. Втома і безвихідь. Прагнення нарешті дотягнутися до світла, закінчити ці страждання. Серед образів та відчуттів, що заповнюють його голову, Костя відшукує Валіка. Відчуває, що він поруч, він — його опора, яка тримає його на місці і не дає розсипатися. Опора, яка вселяє надію у те, що в Кості стане сил здійнити задумане. 

Костя робить новий поштовх своєї сили і на мить яскравий спалах засвітлює увесь ліс. 

*** 

Втомлені і знесилені, вони повертаються до академії практично на світанку. Голова Кості відчувається занадто важкою, у вухах дзвенить і єдине, що йому хочеться — це прикласти цю голову до подушки і не підніматися з ліжка найближчі пару тижнів. Він ледь розбирає обличчя в метушні попереду себе, його голова паморочиться сильніше і він відчуває, як хтось тягне його на себе, але зрозуміти хто це Костя не встигає. 

 

Коли Костя приходить до тями, яскраве ранкове світло засліплює йому очі і він жмуриться та прокліпується. Він бачить білі стіни, відчуває різкий трав’яний запах зали зцілення і його очі фокусуються на Дамницькому, що сидить на ліжку поруч з ним. 

— Артем Михайлович, — прокашлюється Костя і підтягується на ліжку вище у спробах сісти.

— Костя, лежіть, не дьоргайтесь сильно, — теплішає його погляд. — Після того, що ви влаштували вчора вночі, вам треба побільше відпочивати, аби відновити сили. Але екзамен автоматом я вам не поставлю, все одно доведеться складати, — всміхається Дамницький.

— Вчора? — хмуриться Костя, заглядаючи у вікно позаду себе. — А зараз який день?  

— Середа. Ви проспали трохи більше доби.

— Що? — напружується Костя і паніка починає огортати його, коли йому не вдається нащупати Валіка за допомогою їхнього зв’язку. — А що з… 

— З ним все добре, — відповідає Дамницький, навіть не дослухавши питання. — Чатував біля вас тут і день і ніч, я ледве зміг випроводити його поспати хоч на трохи, обіцяючи, що розбужу, як тільки будуть якісь новини про вас. 

Камінь з серця Кості спадає і він полегшено зітхає, опускаючись назад на подушки. 

— Костя, — прочищає Дамницький горло і Костя повертає до нього голову, знову напружуючись від серйозності в його тоні. — Я винен вам пояснення, — говорить Дамницький і продовжує, перш ніж Костя встигає вставити хоча б слово: — Я дійсно знав Майю, вашу матір, і знав її дуже добре. Я кохав її довгий час і вона, певно, здогадувалася про це, хоч ніколи прямо нічого не говорила. 

Дамницький відводить погляд і Костя помічає, що його очі починають застилати сльози. 

— І коли вона дізналася правду про свою силу — це змінило її, — Костя бачить, як смикається його кадик, коли він продовжує говорити. — А я дозволим цьому змінити моє ставлення до неї. Я підвів її у момент, коли був найбільше їй потрібен. Втратив її через власну боягузливість і нерішучість. 

Дамницький застигає, занурений у власні спогади, і Костя не знає, які слова підібрати і що відповісти на це. Його мозок ще досі працює загальмовано, не до кінця прокинувшись, і слова Дамницького доходять до нього із запізненням. Дамницький був закоханий у його матір. 

— Я щасливий з Іваном, але.., — виринає зі своїх роздумів Дамницький і повертається назад до Кості. — Соулмейти — це складна штука, не правда ж? — з усмішкою кидає він і Костя не може не погодитися. — Я мав зробити для вас більше, розповісти вас усе, як тільки вас побачив, — знову серйозніє він. — А натомість я підвів і вас теж. Звернувся до наглядової ради, бо боявся, що ви можете вчинити, як вона — загинути через те, що я вам не допоміг. 

— Я все одно ніколи не збирався погоджуватися на цей стазис, — підбирає м’якший тон Костя, аби хоч трохи заспокоїти Дамницького. 

— Я вас недооцінив, — хмикає Дамницький, зустрічаючись поглядом з Костею. — Хоча мав би здогадатися, що у вас буде її характер і її непокірність, — хитає він головою. — Але Костя, ви не маєте і ніколи не мали винести цей тягар самотужки — це занадто навіть для нащадка Соларії. Я усе своє життя шкодуватиму, що відштовхнув тоді Майю, не допоміг їй, але у вас є кому допомогти. Просто дозвольте йому це зробити, — стискає його плече Дамницький і тягнеться в кишеню за чимось. — Я думаю, це має бути у вас, — він вкладає в руку Кості якийсь папірець, піднімається з ліжка і відходить із зали зцілення. 

Костя обережно розгортає його і бачить фотографію, з якої на нього дивляться молоді та усміхнені обличчя Дамницького, Курана, Венедчука та його матері.