Ліс із плоті та кісток

Stuck in the middle of a forest made of

Flesh and bones and they’re all scared of

A lost little boy who has lost his heart

Fear’s not enough, they have to

Tear him apart 

And the Hound — Yaelokre 

 

— А де ти взяв ці речі взагалі? — вказує Костя на затерте синє худі і спортивні штани на собі. 

— А? — озирається Валік, знімаючи їхні речі зі стільців перед пічкою. — Вони були тут, це наші з Андрієм, — пояснює він. — Ми дізналися про цей будиночок ще на першому курсі від старших, але після того, як вони випустилися, сюди практично ніхто не ходив, бо всі боялися виходити в ліс. Тож ми з хлопцями і Дашкою дуже швидко привласнили його собі і почали тут і речі лишать, щоб не бігати туди-сюди, коли щось треба, — передає він Кості його речі. 

Костя роздивляється свій нещасний светр, який виглядає так, ніби пережив випробування і вогнем, і водою, і сушкою на стільцях перед пічкою. Край правого рукава геть почорнів і обвуглені нитки повитіпувалися. Решта светру побралася зморжками від положення, в якому він сох на стільці. Костя навіть не знає, кому він більше співчуває — собі чи цьому нещасному за те, що йому дістався такий господар. Він швидко скидає з себе худі та натягує светр, що хоч за ніч і висох, але ще досі пахне димом і якоюсь вогкістю. 

— І часто ви тут бували? — звертається він до Валіка, перевдягаючи штани. В кармані він нащупує кристал з проекцією — самим лише чудом той не вивалився і не втопився десь в озері. 

— Частенько, — Валік нахиляється до пічки і кочергою розсовує залишки дрів. — Коли живеш в гуртожитку, хочеться іноді втекти від усіх, з компанією чи усамітнитися з кимось, — він закриває пічку та заслонку зверху, перекриваючи доступ повітря, і трохи потремтівши вогонь згасає.

— І часто ти усамітнювався тут з кимось? — натягує шкарпетки Костя. — З Дашею? — байдуже додає він.

— Знову ти про це, — закочує очі Валік. — Ще трохи і я реально подумаю, що ти ревнуєш, — відвертається він від Кості. 

— Просто цікаво, — Костя спостерігає за тим, як напружуються м’язи спини Валіка, коли він стягує футболку через голову та натягує свою кофту. Коли він береться за пояс штанів, Костя відвертається, звертаючи всю свою увагу на те, аби скласти речі акуратною стопочкою на ліжку.

— Між нами з нею ніколи не було нічого подібного, — повертається до нього вже одягнений Валік і Костя підіймає очі. 

— А з ким було? — з цікавістю продовжує він.

— Ти не відстанеш, так? — драматично зітхає Валік. — Вони вже випустилися. 

— М-м, ясно, — взуває Костя свої кросівки і нахиляється аби зашнурувати їх. 

— Що тобі там ясно? — питає Валік серйозним тоном, але Костя відчуває, як крізь його голос пробивається стриманий сміх. 

— То тобі постарше подобаються? — випрямляється Костя, завершивши з кросівками. 

— Мені подобаються не такі надокучливі, — всміхається Валік. — Ходімо вже. 

Костя піднімається з ліжка і на пробу наступає на ліву ногу, але не відчуває жодного болю чи будь-яких неприємних відчуттів взагалі. Він робить ще кілька кроків і, впевнившись, що нога вже абсолютно здорова, відкриває двері та виходить надвір. 

Ліс зустрічає Костю поривом холодного вітру, в якому відчуваються легкі нотки гару. Бліде і розфокусоване сонце ще надто низько над горизонтом, аби хоча б трохи зігрівати. Костя мимоволі здригається, натягуючи рукава кофти на пальці, і на його плечі опускається куртка Валіка. 

— Мені не холодно, не треба, — намагається скинути з себе куртку Костя, обертаючись до Валіка.

— Мені теж, — знизує він плечима і швидко проходить вперед поки Костя не встиг йому всучити цю курточку назад. Здаючись, Костя просовує руки в рукава і застібає курточку ледь не під ніс собі. Вона пахне чимось приглушено м’ятним, чистим і холодним, як і сам Валік, але разом з тим цей запах трохи заспокоює Костю і він вдихає його глибше. 

Під ногами хрустять гілки, а місцями на землі Костя ще помічає залишки напів розталого снігу, з-під яких вже починає пробиватися трава. Проте чим ближче вони підходять до території школи, тим виразнішим стає запах гару, що перебиває усе інше. Коли вони проходять галявиною, на якій вони вчора зіштовхнулися з монстрами, Костя з жахом дивиться на обвуглені дерева, вкриті тонкою кіркою льоду. На землі місцями вже утворились навеличкі калюжі від льоду, що почав розставати, і Костя ледь не послизається на одній з них. 

— А де…, — запинається він, озираючись по сторонах. — Де Спалені? — хмуриться він, так і не побачивши жодного натяку на мертвих монстрів, і повертається до Валіка. — Ти казав, що я їх вбив? — перепитує Костя, про всяк випадок. 

— Так, — Валік поруч також хмуриться, оглядаючи наслідки вчорашнього бою.

— Де тоді їхні тіла? — Костя втуплюється поглядом в землю, ніби очікуючи, що тіла Спалених зараз вилізуть з-під неї. 

— Я не знаю, — хитає головою Валік. — Можливо, вони зникають на сонці? — видає він єдине припущення.

— Але ж сонце тільки встає, — переводить на небо погляд Костя.

— Тоді я точно не знаю, — втомлено промовляє Валік і Костя розуміє, що безсонна ніч починає того наздоганяти. — Ходімо. 

Валік проходить вперед в сторону академії і Костя плететься слідом за ним, кілька разів озираючись на галявину позаду себе, але на тій нічого не змінюється. Ліс попереду починає рідшати і крізь гілки дерев вже проглядаються обриси академії. Костя напружує очі і помічає з внутрішньої сторони біля куполу якусь метушню. 

— Валік! Костя! — викрикує Андрій та підбігає до них, налітаючи з обіймами спочатку на Валіка, а потім і на Костю, ледь не збиваючи його з ніг. — Бляха, пішли ви нахуй так лякати! — із силою штовхує він Костю в плече. — Ми всю ніч місця собі не знаходили, — починає він тараторити. — Після вибуху викладачі заборонили нам навіть наближатися до куполу і… 

— Якого вибуху? — перебиває його Костя, напружуючись. Не може бути, щоб сила, яку він використав, була настільки сильною, що це дійшло аж до академії. Якщо це так, то все ще гірше, ніж він собі думав. Він переводить погляд на Валіка, але по очах того неможливо розібрати, про що він зараз думає.

— Піди знайди Дамницького, скажи, що вони тут! — обертається Андрій і викрикує до когось позаду. — Ви нам краще розкажіть що там в біса відбулося, — повертається він назад до них з Валіком і підштовхує їх в сторону академії. — Спалах був таким яскравим, що на секунду все небо освітив. Ми думали, що це купол вже пав. 

— З ним все окей? — питає Валік. 

— З куполом? Так, поки так, — відповідає йому Андрій. — Але навряд чи це на довго. Якщо ви ще раз надумаєтесь залишитися в лісі на ніч, я його власноруч рознесу, щоб вас звідти дістати, — із такою серйозністю говорить він, що Костя не розуміє, жартує Андрій чи всерйоз погрожує. 

Вони підходять до куполу і Костя обережно торкається його поверхні, проте ніякого супротиву не відчуває, лише звичні йому легкі коливання захисного поля. Андрій поруч без сумнівів проходить уперед і Костя слідує його прикладу — купол підсвічується фіолетовим, пропускаючи їх трьох уперед, і одразу закривається за ними. 

— Мабуть це через мене, — ділиться Костя. — Спалах вночі. Я вбив кількох Спалених. І те, що ми застрягли вночі в лісі також моя провина — Валік пішов за мною. 

— Прибережи ці виправдання для Дамницького, — хмикає Андрій. — Він вам власноруч напевно голови скрутить, коли дізнається, що ви досі живі. Стоп! — перебиває він сам себе із невірою. — Ти що зробив?! — вип’ячує очі Андрій і зупиняється на місці. 

— Вбив з десяток Спалених, навіть трохи більше, — відповідає за нього Валік. 

— І пояснювати, як це сталося, звичайно ніхто з вас не збирається. Ну, тепер хоча б ясно, як вони прийшли до тями, — киває Андрій, розмовляючи більше до самого себе. — Травниця вже напевно думала, що то її трави та відвари нарешті спрацювали.

— Про що ти кажеш? — скам’яніло перепитує Костя, сподіваючись, що він все правильно зрозумів. 

— Міша та Люленов прийшов до тями, — пояснює Андрій і серце Кості пропускає удар, а тоді починає битися з новою силою. 

— Що? Коли? — кидається Костя в сторону зали зцілення, навіть не дочекавшись відповіді від Андрія. 

— Вночі, десь якраз після вибуху. Але тебе все одно до нього зараз не пустять, — намагається зупинити його Андрій, але Костя тільки відмахується і біжить до головного корпусу. 

Його легені горять, коли він влітає в кабінет, ледь не впечатуючи двері в стіну, і бачить перед собою Дамницького, що сидить на ліжку біля Люленова. 

— Тихіше, — просить він, обертаючись на шум і завмирає, побачивши Костю. 

— Що з ними? — на видиху питає Костя, намагаючись відновити дихання після пробіжки. 

Він підходить до ліжка Міші, але той і досі лежить без свідомості. Його шкіра виглядає все такою ж блідою і напівпрозорою з темними прожилками. Але чорнота в його судинах поступово починає слабшати — лише навколо його ключиці в місці рани залишилася найяскравіша чорна пляма. 

— Рани поступово затягуються, але їхні організми ще дуже слабкі, — пояснює Дамницький. — Їм дали трави із сильним снодійним ефектом, аби дати ще трохи часу на відновлення. — Він випускає руку Люленова зі своєї і піднімається з його ліжка, розправляючи постіль. — Костю, ходімо, поговоримо в мене в кабінеті. 

Костя киває, не в силах відірвати погляд від змученого обличчя Міші, що зараз хоч і розслаблене, але все одно виглядає якимось не таким як треба. Рухи його грудної клітини повільні, але ритмічні — єдине, що хоч трохи заспокоює Костю. Здається, що за ці дні Міша втратив кілограм п’ять, як мінімум — його вилиці стали більш окресленими, а руки ще кістлявішими, ніж до того. 

Дамницький підходить до Кості та підштовхує його під спину до виходу із зали зцілення. Він зачиняє двері і повертається до Кості із суворим обличчям та вже відкриває рот, аби щось сказати, але звук кроків у коридорі позаду відволікає його. 

— До мого кабінету, — сухо говорить він і проходить вперед до сходів. 

Костя піднімається за ним слідом сходами, із подивом усвідомлюючи, що зовсім не хвилюється через те, що на нього чекає в кабінеті. Злість на таємниці Дамницького починає розгорятися в Кості і він стискає та розтискає кулаки аби заспокоїтися. 

Вони підходять до масивних дверей з темного дерева з срібними вставками та гравіюванням гербу академії. Але навіть коли двері кабінету за ними зачиняються, Дамницький все одно не починає розмову та мовчки сідає за стіл. 

— Збираєтесь відчитати мене за те, що я сам зняв кайдани? — починає розмову Костя сам, аби пошвидше з цим закінчити. Він бачить як Дамницький киває на стілець навпроти себе, але Костя принципово лишається стояти. 

— Як вам вдалося це зробити? — складає руки перед собою на столі він. 

— Я розплавив їх, — також схрещує на грудях руки Костя. — Ну, технічно, спочатку обманом перекинув їх на Валіка, а потім розплавив їх на ньому, якщо вас цікавлять такі дрібниці, — виправляється він, випрямляючись.

Дамницький тяжко зітхає та хитає головою і Костя губиться, не очікувавши такої реакції. Він очікував суворості, відчитувань і покарань — та будь-чого, але точно не такого суму і співчуття, що читається зараз на обличчі в директора. Синці під його очима з кожним разом, як Костя його бачить, тільки поглиблюються — таке враження, що він взагалі не спав відколи було поранено Люленова. 

— Костя, як ви вибралися живими? — піднімає на нього погляд Дамницький. 

Костя не знає, чи варто йому говорити правду, враховуючи підозри Валіка щодо Дамницького і його подвійних мотивів, але він вже занадто втомився від постійної брехні і єдине, чого йому хочеться — це врешті-решт хоч раз в своєму житті почути правду. 

— Я вбив Спалених, — видає він. 

— Як ви це зробили? — киває сам собі Дамницький, не виказуючи жодного здивування щодо факту того, що це сталося. Він переводить розфокусований погляд кудись у вікно, схоже, занурюючись у власні роздуми і на мить забуваючи про Костю.  

— Ви знаєте як, — повертає назад його увагу Костя своїм звинуваченням. — Знали увесь цей час і брехали мені про це.

Костя очікує, що Дамницький зараз почне все заперечувати, але той лише стомлено зітхає та спирається ліктями на стіл, закриваючи обличчя руками. 

— Ви знали мою маму? — прямо питає він. 

— Так, знав, — відповідає Дамницький, повертаючи на нього погляд. 

Злість з новою силою починає розпалюватися в середині Кості — його кулаки стискаються, серцебиття пришвидшується і Костя відчуває різкий прилив сили до своїх рук, від чого сам лякається та розтискає кулаки. Він торкається рукою грудної клітини, намагаючись заспокоїти серце, що калатає в грудях.

— Ви знали про мою силу увесь цей час…, — шипить він крізь зуби вже з меншим запалом, побоюючись, що його сила знову почне активуватися. 

— Ні, не одразу, — перебиває його Дамницький, прокручуючи каблучку на вказівному пальці. — Майя дуже добре постаралася, аби приховати її навіть не тільки від скану, а й від вас самого. Це було в її стилі — кинути виклик усім і зробити щось таке, що до того вважалось неможливим. 

Щось у інтонації Дамницького невловимо змінюється, коли він починає говорити про матір Кості. Його голос більш м’яким, теплішим і це ріже слух Кості. Таке просте звертання по імені викликає колючий сум у Кості — Дамницький знав його мати такою, якою він сам її ніколи не бачив. Знав настільки добре, що б зараз стверджувати, що було в її стилі, а що ні. 

— Чому ви не сказали мені цього одразу? — з натиском запитує Костя. — Як тільки побачили мене? 

— Бо я не хотів вас лякати, — зітхає Дамницький і Костя не втримує нервового сміху. 

— Дійсно, дізнавшись про все самостійно, я зовсім не наляканий, — хитає він головою з невірою, що таке недолуге виправдання взагалі могло слугувати виправданням для того, аби стільки часу приховувати від Кості правду. Мабуть, він має пишатися собою за те, що й досі не розсипався на шматки, враховуючи, що всі з його оточення вважали його занадто слабким і нездатним витримати цю правду.  

— Костя, те, що ви дізналися — це дуже важкий тягар. І я дуже сподіваюся, що ви не натворите якихось дурниць через це знання, — батьківським тоном промовляє він. 

Мабуть, вчорашня ніч підпадає якраз під категорію цих дурниць за визначенням Дамницького. Але якщо саме це допомогло Міші, він би не роздумуючи зробив би все те саме ще раз, і ще, і скільки б разів це не було потрібно.

— Ви думаєте, вони б перетворилися на таких самих монстрів, на Спалених, якби я тих не вбив? — ігнорує його питання Костя і ставить своє. 

— Так, скоріш за все так, — так тяжко зітхає Дамницький, ніби це на його плечах зараз тягар відповідальності за монстрів навколо школи і силу Кості. — Ми припускаємо, що Спалені під час поранень заражали їх цим прокляттям і Міша з Іваном поступово проходили період трансформації. Коли ви вбили Спалених, які заразили їх, ви розірвали цей зв’язок. 

Ну хоча б щось із того, що зробив Костя, виявилося дійсно корисним. 

— Костя, — погляд Дамницького стає більш сфокусованим і серйозним, — у мене є до вас прохання і я дуже сподіваюся, що цього разу ви дослухаєтесь. 

— Знову наручники на мене нацепите? — хмикає Костя. 

— Ні, — хитає головою Дамницький. — Тепер я сподіватимусь на вашу обіцянку мені не використовувати поки свою силу, — Костя вже відкриває рот аби заявити, що він би і сам з радістю б ніколи більше в житті цю силу не використовував, але Дамницький не дає йому сказати і продовжує: — Купол тоншає з кожною хвилиною. Ми знайшли пролом в лісі, через який все більше і більше Спалених потрапляють до нашого світу. Вдень ми в безпеці тут, але вночі нам треба виграти більше часу і допомогти куполу протриматися поки не прибуде підмога. 

— А що потім? — Костя не уявляє, про яку підмогу може йтися і що та може зробити, якщо справді зашкодити цим монстрам може тільки він сам. 

— Потім ми будемо битися, — відповідає Дамницький. — Але дуже важливо, аби купол вистояв до того моменту. Тому я вас дуже прошу, — підкреслює він інтонацією, — поки просто почекати. 

— Добре, — погоджується він, але власна тривога все одно не дає йому розслабитися і спокійно чекати на якесь чудо у вигляді цієї підмоги. — Але навіть якщо і так, то що ми робитимемо потім? Навіть з підмогою, коли купол паде? 

— Костя, вам треба відпочити зараз, — більш м’яко звертається до нього Дамницький. — Йдіть до себе в кімнату і відіспіться. А завтра вранці приходьте до мене в кабінет і поговоримо, — пропонує він. 

— Ясно, — піджимає губи Костя. Судячи з того, як Дамницький уникнув відповіді на його питання, він цієї відповіді і сам поки не знає. Костя лише сподівається, що поки Дамницький визначиться зі своїм планом дій, буде не занадто пізно. 

Костя виходить з кабінету директора і його ноги вже просто автоматично несуть його до виходу з будівлі. Костя відчуває якесь спустошення всередині себе — м’язи досі важки і ледь пересувають його, а в голові гуде. Костя виходить на вулицю і вирішує все таки скористатися порадою Дамницького — піти до себе та завалитись спати. 

Він повертає на стежку, що веде до гуртожитків, і ледь не врізається в Рому з Фімою. 

— Костя! Ти живий, — округлюються очі Роми і він вішається Кості на шию. — Ти в порядку? — оглядає він Костю з ніг до голови, відсторонюючись. 

— Все добре, — вимучено всміхається Костя. Після того, як було поранено Мішу, Костя навіть і не подумав підтримувати контакт з ними, настільки захлопотаний іншими проблемами. 

— Що в біса сталося взагалі? — тон Фіми такий самий, як і раніше, але щось у його погляді змінилося. Фіма тепер дивиться на нього так, ніби бачить перед собою незнайомця, що натягнув на себе обличчя Кості. — Ми чули, що ви залишилися з іншого боку куполу, коли його закрили на ніч. А потім був вибух, всі викладачі місця собі не знаходили. Дамницький з Кураном і Венедчуком навіть в ліс виходили, але вас так і не знайшли. 

— Це довга історія, — зітхає Костя. Дамницький під час їхньої розмови і словом не обмовився про те, що вони виходили шукати Костю з Валіком. Він робить собі умовну позначку на цій інформації, але поняття не має навіщо. — Вночі я вбив кількох Спалених. 

Фіма з Ромою змінюються в обличчі. 

— Охуїти, — видає Фіма.

— Ти що зробив? — із невірою перепитує Рома. 

— Так, — киває Костя. Можливо, він собі це лише надумує, але він відчуває якусь дистанцію, що з’явилась між ним і хлопцями за ці дні. Навіть зараз погляд Роми ковзає з Кості на Фіму не витримуючи зорового контакту з Костею. 

— Ти дуже віддалився від нас останнім часом, — Рома замовкає і знову переглядається з Фімою, ніби зважуючи, що сказати далі. — Ми чули лише чутки. 

— Які чутки? — нахмурюється Костя. 

— Що твоя магія якась інша, що ви вже виходили вночі за купол, — Костя помічає вже явну дистанцію і навіть трохи страх в очах Роми. 

— Але це і круто, бо це значить хоча б твоя магія бере цих монстрів, — перебиває його Фіма, але навіть в його очах читається прихований страх. — З тобою ми матимемо хоч якісь шанси коли дійде до бою. 

— Так, можливо матимемо, — втомлено погоджується Костя. 

— Добре, ми йшли до зали зцілення, ми там допомагаємо зараз із приготуванням настоянок і компресів з лікувальних рослин, — переводить тему Рома. 

— Вам же ніколи це не подобалось, — возню Міші з рослинами вони завжди вважали нудною і щоб хоч якось вмовити їх допомогти, Міша зазвичай пропонував в обмін реферати з інших предметів. Навіть і так, все одно зазвичай допомагав йому Костя, тому таке різке прагнення до роботи з рослинами видається йому більш ніж дивним. 

— Так, — погоджується Рома. — Але зараз, коли Міші немає, рук і так не вистачає і комусь треба цим займатися, — ця фраза про “Міші немає” ріже вуха Кості. Він помічає, як що Рома, що Фіма намагаються пошвидше закінчити цю розмову, але ніяк це не коментує. 

— Добре, — тільки і говорить він, — зустрінемось пізніше. 

Рома з Фімою з полегшенням кивають та проходять до входу в головний корпус. Костя із сумом дивиться їм у слід. Бачити, як його друзі стороняться його зараз, помічати страх в їхніх очах боляче, але у Кості вже немає сил, аби обдумувати і хвилюватися ще й через це. Він заходить до себе в кімнату і знесилено падає на ліжко. 

***

Костя відчуває під собою вогкість землі і розплющує очі. 

Нічне повітря свіже та прохолодне, в якому ще досі відчувається запах нещодавного дощу. Під собою Костя нащупує густий мох і обережно проводить по ньому пальцями, відчуваючи його м’якість. Його тіло дивно розслаблене, напруга у м’язах зовсім зникла. Костя підводиться на ноги та озирається навколо. У лісі тихо-тихо, лише вітер злегка шелестить листвою дерев. У сяйві повного місяця ліс виглядає нереально, навіть трохи казково. Костя робить крок уперед і обертається на приглушений сміх позаду себе. 

Між деревами поруч Костя бачить Валіка, Мішу, Рому з Фімою та Андрія з Миколою. Усі вони зібралися навколо вогнища та заразно сміються над якимось жартом. Від їхньої легкості та безтурботності Кості стає так тепло і приємно, але якесь дивне відчуття на краю його свідомості не дає йому розслабитися. Підсвідома тривога починає зароджуватися у Кості, природи якої він спочатку не розуміє, аж поки не усвідомлює, що не так у всій цій картині. 

Вони серед лісу. Вночі. 

Ця думка розрізає його свідомість так раптово, що хвиля паніки охоплює його. Він вже збирається окликнути своїх друзів і сказати їм про те, що треба швидше звідси забиратися, коли серед гілок кущів позаду них помічає знайомий блиск темних очей. 

— Тікайте! Тікайте звідси! — з усіх сил викрикує Костя і кидається вперед, але з розгону влітає у невидиму стіну перед собою і падає на спину. 

Він швидко піднімається і вже обережніше проходить вперед, але його пальці впираються у поверхню захисного бар’єру, що підсвічується фіолетовим — Костя озирається навколо себе і розуміє, що він знаходиться в середині тренувального кубу. 

Його серце починає калатати швидше і він обертається до своїх друзів, але ті не звертають на нього жодної уваги. У тінях кущів він помічає вже кілька фігур Спалених, що пильно спостерігають за ним.

— Тікайте, прошу! — вдаряє він кулаками по стінам кубу і ледь не надриває голос, але ніхто з його друзів навіть не обертається на його крик. 

Кості стає важко дихати — повітря в кубі стає все менше і менше. Паніка все більше розростається в його грудях і Костя пробує звернутися до своєї сили аби пробити захисний бар’єр навколо себе. Він фокусується на місці, в яке з силою впирається долонею, і являє, як стіна кубу тріскається і розсипається на шматки. Він намагається впустити у цю думку магію, але коли він звертається до неї, то все ніяк не може її нащупати. В нього не виходить видати навіть маленького промінчика світла і Костя шоковано оглядає свої долоні, не розуміючи, що сталося з його силою, коли помічає якийсь рух перед собою. 

Один із Спалених вистрибує зі своєї схованки у кущах та кидається на Рому, що сидить спиною до нього. Хлопці нарешті помічають Спаленого саме в момент, коли той оголює своє пазурі та з силою хапає Рому за шию, стискаючі. 

Крик рветься із Кості, але він навіть не чує жодного звуку, ніби разом із своєю магією він втратив також і голос. Його друзі в паніці підриваються з місця — Фіма і Міша тікаючи, а Валік, Андрій та Микола готуючись оборонятися. Спалений випускає Рому із свого захвату і той безвольною лялькою падає на землю. Його тіло викривлюється у неприродній позі, а біля голови починає збиратися калюжа крові. 

З кущів вистрибують ще кілька Спалених. Частина з них кидається за Мішею та Фімою, наздоганяє їх та впивається своїми пазурями. Інша частина кидається на Валіка, Андрія та Миколу. Валік швидко формує льодяний спис та щит перед собою, але навіть це його не рятує. Спалений виявляються прудкішим та спритнішим — він пробивають його захист та пронизує грудну клітину Валіка своїми кігтями. 

Костя падає на коліна, впираючись руками в стіну кубу, і відчуває, як сльози починають стікати його щоками. Валік падає на землю. Його обличчя бліде, перекривлене гримасою жаху і несподіваності, а відкриті очі, позбавлені будь-яких ознак життя, дивляться в сторону Кості. 

Із жахом Костя оглядає власні руки та бачить, що ті вкриті кров’ю. 

 

Костя прокидається в холодному поту. Його серце і досі шалено калатає, а крізь затягнуті штори світла зовсім не проходить і Костя тягнеться до кристалу аби активувати його, коли помічає в протилежному кутку на ліжку Міші якусь фігуру. Він швидко торкається кристалу і кімната наповнюється світлом. 

— Боже, — зітхає Костя, хапаючись за серце. — До інфаркту вирішив мене довести, чи що? І давно ти тут сидиш? 

— Так, — підіймає Валік погляд від якогось предмету, що прокручував у себе в руках. — Вирішив прийти поспостерігати, як ти спиш. З твоєю здатністю до зцілення все одно інфаркт тобі навряд чи загрожує, — говорить він. — І що б ти знав, уві сні ти пускаєш слину на подушку, — вказує він пальцем на його подушку.

Нарешті Костя упізнає того самого колючого і саркастичного Валіка, яким він був від початку їхнього спілкування. Він сідає на ліжку, спираючись на стіну позаду себе та заправляє волосся за вуха. 

— Не правда, — витирає Костя щоку. 

— Я стукав, але ти не відповідав і я зайшов сам, — він обережно кладе на стіл те, що тримав — Костя впізнає в предметі свій кристал із проекцією. — Подумав, що тобі і так вчора дісталося, і вирішив не будити. 

Костя тре очі руками у спробах привести себе до тями, але в уяві знову постають порожні очі Валіка, що дивляться на нього, звинувачуючи у власній смерті, і Костя розплющує свої. 

— Котра година? — прочищає захриплий голос він. 

— Вже майже одинадцята, — спокійно говорить Валік. 

— Яка? — піднімає брови Костя і відтягує штору — за вікном вже глибока ніч. — Я увесь день проспав? — повертається він назад до Валіка. 

— Я теж прокинувся десь годину тому, — знизує плечима Валік. На його руках там, де були кайдани, наліплені шматки живолисту і Костя відводить погляд від його рук, відчуваючи укол сорому за свої дії. 

— Андрій з Миколою напевно нас проклинають там за те, що ми чергування пропустили, — згадує Костя про покарання, назначене Дамницьким, здається, ще в минулому житті. 

— Наші покарання відмінили, — всміхається Валік. — Замість цього тепер склали графік нічних чергувань для охорони куполу, — Костя звісно ще не експерт з емоцій Валіка, але судячи з його коротких відповідей та напруженої лінії щелепи, Костя відчуває його роздратування бог знає чим спровоковане цього разу. 

Він нахиляється та тягнеться за пляшкою води, що стоїть на столі, але та виявляється порожньою і Костя розчаровано зітхає. В шлунку неприємно бурчить і він згадує, що не їв, здається, з обіду четверга, тобто вже більше двох днів. І нормальна вечеря зараз йому теж не світить — він її давно проспав. 

— Думаєш, він витримає? — питає він у Валіка, повертаючись до розмови про купол. 

— Я не знаю, — винирює із власних роздумів Валік та зустрічається поглядом з Костею. – Треба бути готовими до всього. 

— Вмієш ти підбадьорити, — хмикає Костя. — Ти говорив з Дамницьким? — питає він, роблячи припущення про можливу причину роздратування та мовчазності Валіка. 

— Ні, — відповідає Валік. — Коли ми повернулися, я явно був не в його пріоритеті. Вдень він посилав кількох студентів по мене, але я так хотів спати, що послав їх, здається, нахуй. Почекає до завтра, — закочує очі Валік. — А ти? 

— Так, — відповідає Костя. — Я наштовхнувся на нього у залі зцілення, коли до Міші побіг. 

— Як він, до речі? — трохи пом’якшує свій тон Валік.

— Не знаю, — знизує плечима Костя. — Коли я заходив, він був під сильними снодійними травами. 

— Схоже, вони мали якийсь зв’язок із Спаленими, що їх поранили, який ти розірвав, коли вбив їх, — Валік нервово гризе ніготь на великому пальці і Костя уперше помічає його за такою звичкою. Його вже тягне спитати Валіка, що ж у того сталося, але в останній момент він себе зупиняє, вирішивши, що це не його справа. 

— Дамницький мені те ж саме сказав, — підтверджує натомість здогадки Валіка Костя, вже навіть не дивуючись факту, що той знову потрапив в точку. 

— Що він ще тобі сказав? — серйознішає погляд Валіка. 

— Просив не творити ніякої дурні і не користуватися поки своєю силою, а зачекати на підмогу. Що таке? — помічає Костя, як хмуриться Валік. 

Валік роздратовано забирає руку від обличчя, лише зараз усвідомивши, що гризе нігті. З нього буквально сочиться якась знервованість. 

— Нічого, просто і це увесь його план? — занадто різко видає Валік. — Сидіти і чекати? Що як купол впаде раніше, ніж приїде ця загадкова підмога? І звідки вона ця підмога взагалі намалювалася? Минулого разу коли ми говорили, він сказав, що ніхто йому навіть не повірив про Спалених, а тут вже раптом допомога. 

Зі спалаху злості Валіка Костя розуміє, що ось вона і причина такої дивної поведінки, але все одно реакція Валіка видається йому надто гострою. 

— Я не знаю, — обережно говорить Костя. — Ми домовилися зустрітися з ним завтра вранці в кабінеті, обговорити все. 

— Я не впевнений, що йому можна вірити, — роздратовано хитає головою Валік і Костю це вже також починає злити. 

— Чому? — втомлено зітхає він.

— Він і всі викладачі стільки всього приховували від нас, а зараз ми маємо довіряти їм в тому, що вони самі вирішать всю ситуацію, — хмикає Валік. 

Костя зустрічається поглядом з Валіком і слова з його роту вилітають раніше, ніж він встигає їх зупинити. 

— Ти теж багато чого приховував від мене. Де тоді гарантія, що я і тобі зараз можу вірити? — прижмурює він очі. 

— Ми знову це починаємо? — із невірою підіймає брови Валік. 

— Це ти почав, — складає руки на грудях Костя. 

— Бо я впевнений, що він щось ще приховує і ти просто дурень, якщо не хочеш цього бачити! — викрикує Валік. — Бʼюсь об заклад, що коли купол справді паде, він зі своїм магічним колечком швидко звідси вшиється, а розгрібати усе доведеться нам.

— Валік, ти не можеш цього знати, — хитає головою Костя. 

— Якщо він вважає, що монстри справді йдуть сюди через тебе, то чому ж досі тримає тебе в академії, наражаючи всіх на небезпеку? 

— Ясно, от до чого ти ведеш, — піджимає губи Костя. — Мабуть тоді тобі варто триматися від мене подалі і перестати наражати себе на небезпеку, — ображено кидає він. 

Його тіло, схоже, реагує окремо від його розуму. Костя й сам вважає себе проблемою, що наражає всіх довкола нього на небезпеку, але як тільки ці слова промовив Валік, відчогось Кості стає боляче і образливо. 

Але Валік нічого не відповідає і виходить з кімнати, навіть не хлопаючи дверима за собою. Костя сповзає вниз на подушку і накриває обличчя руками. Він навіть не зрозумів, коли вони з Валіком встигли посваритися і що саме стало причиною. 

Костя почувається так, ніби за ці дні його як мінімум тричі розкатали по землі і зібрали назад до купи. І яка в біса муха вкусила Валіка перед тим, як він прийшов сюди? Між ними вперше за увесь цей час починала встановлюватися справжня довіра, поки не зайшла розмова за Дамницького. Костя тяжко зітхає, не маючи сил знову копирсатися в причинах перепадів настрою свого соулмейта. Як показує практика, поки Валік сам не розповість, Костя все одно нічого не допетрає. 

Він піднімається зі свого ліжка і йому в голову приходить єдина людина, що може хоч трохи підняти йому зараз настрій. 

 

Костя обережно штовхає двері вперед, аби ті не заскрипіли і не побудили всіх. У залі зцілення темно, лише світло місяця боязко пробивається крізь напівпрозорий тюль, освітлюючи собою приміщення. Костя кілька разів прокліпується, поки його очі звикають до темряви. Ліжко Люленова перед ним порожнє і Костя вже встигає перелякатися, що їм стало гірше, коли загоряється кристал на столику біля ліжка Міші. 

— Ти чого там крадешся? — усміхається одним куточком губ Міша і Костя сам розпливається в усмішці, коли бачить його очі. 

— Я не розбудив тебе? — одразу лякається Костя.

— Ні, — хитає головою Міша. — Свєта тільки пішла. 

Костя підходить ближче до ліжка Міші і на секунду завмирає, коли бачить його чорні очі, в яких не видно ні райдужки, ні білків. 

— Так, я знаю, виглядає страшно, — не відводить погляд Міша, але за відсутністю зрачків складно визначити, куди він насправді дивиться. — Але травниця та Дамницький кажуть, що це скоро має пройти. Ніхто з них звісно не має жодного уявлення, але та впевненість, з якою вони це говорять, все одно вселяє трохи впевненості і мені, — м’яко всміхається Міша. 

Він і досі неприродньо блідий, а лікарняна сорочка звисає на ньому. Рана біля шиї вже повністю вкрита живолистом, лише кілька блідо-чорних прожилок розходяться від неї. Костя обережно сідає на край ліжка біля Міші. 

— А де Люленов? — питає він, киваючи на порожнє ліжко поруч, що встигло його налякати. 

— Його забрав Дамницький. Ледь вмовив травницю. 

Під слабким світлом кристалу очі Міші виглядають ніби дві темні впадини. Костя намагається хоча б не так сильно витріщатися, але все всередині нього стискається, коли він думає про те, що Міша дійсно міг загинути. А найімовірніше не загинути, а перетворитися на одного з цих потвор. Якби так і сталося, Костя б ніколи собі цього не пробачив. 

— Як ти взагалі? — хмуриться він. 

— Та наче живий, — знизує плечима Міша. — І, схоже, завдяки тобі, — примружує він очі і Костя буквально відчуває усю ту цікавість і мільйони питань, які Міша намагається втримати собі і не завалити ними Костю. 

— Немає настрою на пізню вечерю? — пропонує він. 

— А ти знаєш, чим мене відволікти, — сміється Міша. — Те, чим нас годували тут, навіть їжею складно назвати, — кривиться він і піднімається з ліжка, всовуючи ноги у капці, що стоять поряд. 

— Думаю, це достатньо вагоме виправдання для того, аби вломитися в їдальню серед ночі, — всміхається Костя. Від виду Міші, живого та усміхненого, навіть тягар на плечах Кості відчувається не таким всепоглинаючим та нестерпним. 

 

В їдальні темно і прохолодно. На стінах слабким світлом мерехтять кілька кристалів, але Костя не наважується використати свою силу, аби запалити більше. Тут пахне залишками їжі і незвично тихо — їхні кроки відлунюють у порожньому приміщенні, розбавлені лише шумом вітру за вікном. 

Із запасів на кухні їм вдається виловити ще досі теплі залишки запеченої каші з овочами, шмат сиру та дві булочки з маком — у Кості слина починає текти і ледь не скапувати на підлогу від одного вигляду їжі. Шлунок, заморений голодом за ці два дні, урчить у передчутті нормальної вечері. Як тільки вони сідають за столик біля вікна, Костя ковтає, навіть не пережовуючи, свою порцію каші. 

— Костя, а що сталося взагалі за цей час? — із розумінням починає говорити Міша, тільки коли Костя доїдає. 

— Ти ледь не загинув через мене, от що сталося, — піджимає губи Костя, намагаючись виштовхнути з пам’яті жахливі образи. Все скінчилось добре. 

— Костя, от за що я тебе люблю, — з усмішкою починає Міша і обпирає підборіддя об свої руки, — так це за твою потрясну здатність зробити все завжди про себе. Яким боком це сталося через тебе? — підіймає одну брову він. — Я може і багато чого пропустив за ці дні, але я знаю одне: ти — єдина причина, чому я зараз сиджу тут в свідомості, а не стікаю чорною жижею на простирадла у залі зцілення. 

— Але ж я — причина, чому вони взагалі з’явилися тут, — наполягає на своєму Костя і розламує свою булочку навпіл.

— Ну і хто тобі таке сказав? — знову хмикає Міша, не вражений Костіними аргументами. — Хто сказав, що печать би не тоншала і не зношувалася б з часом сама по собі, навіть якби ти не мав цієї сили? І тоді б, коли Спалені прорвалися в наш світ, взагалі б ніхто нічо їм зробити не міг.

Костя тяжко зітхає, дожовує першу половину булочки і потирає втомлені очі рукою. Коли Міша так це все подає, Костя дійсно починає виглядати героєм, покликаним їх всіх врятувати. Але ж він знає, що це не так.  

— І що мені робити тоді? — втомлено питає він у Міші, розраховуючи на його мудрість, поки відриває маленькі шматочки тіста від другої частини булочки.

— Ну, якби я знав відповідь на це питання — це було б занадто просто, — знизує плечима Міша. 

Крізь панорамні вікна їдальні Костя помічає групу студентів, що чергує з південної сторони купола. З далеку він не впевнений, але йому здається, що серед них він помічає розпатлану маківку Валіка, що розмахує мечем у різні сторони, борючись із нічним повітрям. Його рухи різкі та занадто грубі — навіть своїм ненатренованим оком Костя бачить, що в його рухах не стільки техніки, скільки вкладеної сили. 

— А з Валіком у вас як? — прослідковує за його поглядом Міша і Костя переводить погляд назад на нього.

— Хуем через срак, — понуро підсумовує їхні стосунки Костя, найкращою, як йому здається, аналогією і здавлює нещасну булочку в себе в руці. — Ніби все вже більш-менш нормально було, навіть поговорити відкрито змогли. Але він заходив до мене оце зараз ввечері і ми знов поцапались, — зітхає він. 

— Через що? — обережно питає Міша. 

— Якби ж я знав відповідь на це питання, було б занадто просто, — повертає йому його ж відповідь Костя. Він відкладає понівечену булочку в сторону і витирає руки серветкою. — Як ти почуваєшся? — змінює він тему. Можливо, йому вже здається, але таке враження, що Міша і сам за увесь цей час настільки пройшов ароматами трав та відварів, якими його намагалися напічкати, що Костя відчуває цей нудотний запах і зараз, просто сидячи поруч з ним. 

— Виснажено, але нормально, — знизує плечима Міша, зі співчуттям оглядаючи місиво із тіста та маку. — Але я дещо помітив, — трохи тихіше додає він. 

— Що? — напружується Костя, одразу уявляючи собі найгірші варіанти розвитку подій. 

— Хоч ззовні я і був без свідомості, — починає Міша, — але я відчував дивний звʼязок із цими монстрами. 

— Зв’язок? — піднімає брови Костя і мурахи пробігають його шкірою. 

— Я не знаю, як це описати, — відводить Міша погляд до вікна, — але це було так, ніби я був їхньою частиною. Відчував усе те саме, що відчувають вони, — задумливо пояснює він. 

— І що вони відчуваються? — обережно питає Костя зі страхом почути відповідь. 

— Біль, — переводить назад на нього втомлений погляд Міша. — Дуже сильний біль і бажання, аби їхні страждання нарешті скінчились.