Слідкуй за кожним кроком

Where the devil`s jaws are far too weak 

To tear you away

Ooh, I wish you well

I wish you well

Adeline  — atl-J 

 

Прокидається Костя під рівномірний звук стукоту дощу по металу підвіконня. Він ледве розплющує очі та сідає на ліжку, потираючи їх. На вулиці вже світло, але все небо затягнуто тяжкими сірими хмарами, що не пропускають ні краплі сонця. Усе за вікном виглядає сірим та бляклим і Костя кривиться, думаючи про те, що по такій погоді їм доведеться дертися крізь хащі лісу. Він підніматься з ліжка та штовхає Мішу, аби той теж прокидався. На годиннику ще тільки восьма — в них є година до початку зборів на орієнтування. Він дістає з шафи рушник, всовує ноги в гумові капці та плететься в душ, позіхаючи. 

Він не уявляє, як буде дивитися Валіку в очі сьогодні. Вчора йому дуже хотілося зачепити Валіка, вивести його на хоча б якісь емоції, але тепер це все видається імпульсивною дурістю. З чого він вирішив, що Валіка має зачепити факт того, що Костя цілується з кимось іншим? І все ж у нього не виходить з голови їхній поцілунок на балконі пізніше і те, з яким напором той торкався його, притискав до себе. На якісь емоції у Кості точно вийшло його вивести, але на які саме і чи добре це, чи погано, Костя поки не розуміє. 

Він саме виходить з душу, витираючи мокре волосся рушником, коли помічає Валіка, що тусується в них біля дверей в кімнату. Згадай гамно — от і воно, стоїть дивиться на нього з виразом обличчя, що як завжди неможливо прочитати. 

— Що ти тут робиш? — насторожено питає Костя. Валік сьогодні виглядає очікувано бездоганно — в темно-синьому светрі, на фоні якого його очі здаються ще більш насиченими та пронизливими, та в звичайних чорних штанах. Костя відчуває, як магія в його тілі оживає, і вкотре проклинає того, хто придумав цей клятий зв’язок соулмейтів і обмін магією через дотики. Він лише сподівається, що з часом дійсно ставатиме легше. 

— І тобі доброго ранку, — всміхається Валік. — Хотів поговорити з тобою до початку занять. 

— Добре, проходь, — Костя підходить ближче і тягнеться до ручки дверей в їхню кімнату, але Валік перехоплює його руку. 

— Ні, тільки з тобою, — хитає він головою. Руку Кості він так і не випускає зі своєї. 

— Щось сталося? — напружується Костя. 

— Ні, — великим пальцем Валік починає обводити його костяшки, погладжувати пальці. Навіть від такого простого дотику магія імпульсами розходиться Костіним тілом. — Просто хотів тебе попросити аби сьогодні, коли ми підемо в ліс, ти не відходив від мене нікуди. 

— Чому? — Костя намагається сконцентруватися і ігнорувати те, як зрадницьке тіло благає його накинутися на Валіка з поцілунками просто посеред коридору.

— Якщо там дійсно будуть якісь монстри, то краще нам триматися разом, — беземоційно відповідає Валік, не зводячи погляду з Костіної руки. Костя дивиться туди і бачить, як яскраво переливається символ Спорідненого полум’я в нього на зап’ясті, коли Валік невагомо проводить по ньому самими подушечками пальців. 

— Ясно, — власний голос здається Кості хриплим. — Добре. 

— Добре, — повторює за ним Валік відстороненим голосом, ніби він і сам вже забув, для чого сюди прийшов. — Зустрінемось на сніданку тоді, — він востаннє стискає його руку та швидко йде до сходів, не озираючись. 

Костя дивиться за тим, як зникає спина Валіка за поворотом і глибоко вдихає у спробах заспокоїтися. Останні кілька хвилин, поки він спостерігав за дотиками Валіка, він, схоже, забув про те, що потрібно дихати. Він знімає з шиї рушник та продовжує терти своє волосся більш агресивно, ніж до того. У кімнаті він знаходить Мішу досі в ліжку під ковдрою — привиди на годиннику вже починають метушитися, очевидно не знаючи, чи варто його будити, чи ще зачекати. 

— Підйо-ом! — приймає рішення за них Костя і різким рухом стягує з Міші ковдру. Той зі стогоном перевертається на інший бік, навіть не розплющуючи очі.

— Бляха, як не твої тренування кляті, так ти ще щось від мене хочеш, — Міша відпихує його ногою та забирає свою ковдру назад. — Ти скоро виведеш мене зовсім і я піду до коменди, попрошу щоб тебе виселили кудись. 

— І куди ж? — веселиться Костя і підходить до шафи за речами. 

— Не знаю та і байдуже мені, — роздратовано кидає Міша. — Головне, що я нарешті виспатися зможу. 

— В нас залишилось пів години на сніданок до початку орієнтування. Душ ти вже проспав, — безжалісно повідомляє йому Костя. 

Міша на це видає якійсь нечленороздільний звук, але таки сідає на ліжку. Костя відвертається аби перевдягнутися зі своїх піжамних штанів і футболки на вільні чорні штани і кофту. За відсутністю інших варіантів, на ноги він вдягає звичайні кросівки і сподівається, що дощ трохи ущухне до того часу, як вони підуть в ліс. 

— Цікавий вчора вечір видався, — протягує Міша позаду нього, позіхаючи. 

— М? — Костя просовується крізь горловину светру, обертаючись до Міші. 

— Я думав, що ти перебільшуєш з приводу свого соулмейта, — пояснює Міша, поглядаючи у вікно і теж морщачись. Погода сьогодні не радує нікого. Він піднімається з ліжка та також підходить до шафи за одягом. — Він реально трохи дивний якийсь, але і ти його сам спеціально виводиш. Ти б бачив як він вчора дивився на те, як ви з Дашею цілувались.

— Як він дивився? — питає Костя, вражений тим, що Міші вдалося розібрати хоч щось з емоцій Валіка. Як і тим, що в того ці емоції взагалі були. 

— Ніби власноруч вбити тебе був готовий, — хмуриться Міша. 

— Думаю, у нас з ним це спільне, — виривається з Кості смішок. 

— Але ж ви помирились потім? Коли виходили поговорити? 

— Ніби? — перепитує Костя сам у себе. Напевно те, що вони ледь не поєбалися на тому балконі, рахується за примирення. Він і досі не розуміє мотивів більшості вчинків Валіка, але вже хоча б не відчуває такої нестримної злості. — Я не знаю, — тяжко зітхає він. — Я вже втомився від цих емоційних гойдалок. То все окей, то він знову якусь хуйню абсолютно не логічну творить. Я жопой відчуваю, що він щось приховує від мене, але я не можу зрозуміти що. Вчора він мені сказав, що я можу бути якось пов’язаний з монстрами, питав про моїх батьків. 

— Що? — застигає Міша зі штанами в руках. 

— Так, дуже незручна розмова була. Про мою маму взагалі мало хто знає, — він дуже рідко ділиться цією історією, намагаючись уникнути незручності в розмові після цього чи недоречних промов зі співчуттям. Валік один з небагатьох, хто відреагував з розумінням, але не намагався запхнути в Костю непотрібну йому підтримку. 

— Ні, стоп, — перебиває його Міша з дивним виразом обличчя. — Що ти сказав про монстрів? 

— Він підслухав розмови між Дамницьким, Кураном і іншими викладачами. Вони припускають, що я якось можу бути пов’язаний з цими монстрами, хоч і не зрозуміло чому. 

— Тобто вони вже з’ясували, що це за монстри? — здивовано питає Міша. 

— Ні, ще не… 

— Звідки вони тоді знають, що ти можеш бути з ними пов’язаний? — перебиває його Міша скептичним тоном.

— Я не знаю, я.., — починає Костя, але сам губиться, не знаючи що сказати. 

Ці два факти дійсно не клеяться до купи — якщо Куран припустив, що Костя може бути пов’язаний з цими монстрами, значить вони точно мають знати, про яких монстрів йдеться. А значить, Валік або не почув цього у розмові, або свідомо вирішив приховати цей факт від Кості бог зна з якою метою. 

— Костя, тобі не здається, що щось тут не чисто? — обережно починає Міша. — Я маю на увазі, що якщо Валік приховує щось серйозніше, ніж роман з Дашею чи з ким небудь ще, чи які там в тебе варіанти були. Сам подумай, він був тим, хто допоміг тобі відкрити твою силу. Звідки він міг знати про те, що вона в тебе взагалі є? І бути настільки впевненим, щоб ризикнути заради цього своїм життям? Його постійна дивна поведінка і вся ця історія з підслуханою розмовою про те, що ти пов’язаний з монстрами. Я не хочу тебе параноїти, але ти впевнений, що ти можеш йому довіряти?

Коли Міша припідносить отак всі ці факти, звісно що картина вимальовується не дуже приваблива. Валік вже приховав інформацію про те, що Костя може бути пов’язаний з монстрами, коли вони говорили про підслухану розмову вперше. Що заважає йому приховувати щось ще? Їдке почуття тривоги починає знову розростатися у Кості в грудях — йому дуже, дуже не хочеться вірити в те, що Валік може вести якусь свою гру в нього за спиною. 

— Ні, звісно я не впевнений, — тяжко зітхає і хитає головою Костя. — Я і не довіряю йому. Але який в мене є вибір? Він мій соулмейт, що мені ще залишається робити? — питає він таким тоном, ніби сподіваючись, що Міша чи хоч хто небудь зможе дати йому правильне рішення, як вчинити у цій ситуації. 

— Просто постарайся не наробити ніяких дурниць, поки не дізнаєшся правди того, що він від тебе приховує, — радить йому Міша та продовжує вдягатися. 

— Я постараюсь, — змучено відповідає йому Костя, один за одним прокручуючи в голові усі факти, що поки свідчать зовсім не на користь Валіка.

—Да не заганяйся поки прям так, розберемося ми що з твоїм соулмейтом робити, — похлопує його по плечу Міша, намагаючись підтримати. — А зараз ходімо, а то запізнимось.

Дощ вже встиг перетворитися на дрібну мряку, що сиплеться з неба, осідаючи на одязі, коли вони виходять з гуртожитку на ранкове повітря — вологе і холодне. Костя шкодує про те, що не додумався надягнути кофту з капюшоном. Поки вони йдуть до головного корпусу в їдальню, він намагається обходити калюжі на шляху, щоб не промочити кросівки. 

На сніданку усі тільки і обговорюють завдання, яке для них могли вигадати викладачі цього разу. Костя жує свою кашу, сподіваючись, що заняття сьогодні пройде без зустрічі з цими загадковими монстрами. Він розуміє, що якби була справжня небезпека, ніхто з викладачів не відправив би їх в ліс без попередження, але все одно на душі йому якось неспокійно. В пам’яті знову випливає почуття чужого погляду на собі, від якого волосся дибки ставало, і Костя струшує головою, аби це забути. Все буде добре — намагається він впевнити себе. 

— Ти чого такий кислий? — питає в нього Фіма, що сидить навпроти. 

— Не знаю, мабуть погода, — знизує плечима Костя. В їдальні, незважаючи на величезні вікна, все одно сіро і похмуро. Перловка, що і в свої кращі часи не викликає апетиту, під таким освітленням взагалі нагадує розмоклі шматки картону, щедро приправлені слизом. Єдиний плюс такої погоди — це те, що свою тривогу чи поганий настрій можна сміливо валити на неї і ніхто не стане докопуватися. 

Після сніданку вони всі збираються біля тренувальних майданчиків в очікуванні на Дамницького. Другий і перший курс сьогодні також займатиметься з ними, тож народу зібралося чимало. Костя не звик бачити ці майданчики такими заповненими. Він втягує голову в шию, намагаючись заховатись від раптового пориву вітру, що здіймається навколо. 

Дамницький з’являється через кілька хвилин та пояснює, що цього разу їм треба буде розбитися на групи по чотири людини. У кожної групи буде своя мапа з позначкою на ній, де буде захований спеціальний кристал, який їм треба знайти та принести сюди як доказ того, що завдання було виконано. Як і завжди, на випадок того, якщо хтось загубиться, їм роздають сигнальні вогні. Ні про яких страшних монстрів, що тероризують селище поруч, ніхто і словом не обмовляється. 

— Удачі, — похлопує його по плечу Міша та відходить в сторону. 

— Ти як, готовий? — одразу підходить до нього Валік. Костя озирається назад, на Рому з Фімою, на Мішу, і бачить як до них доєднується Свєта — соулмейт Міші. Їхню групу з чотирьох сформовано і вони йдуть до Дамницького за картою. Костю тягне підійти до них і попередити, попросити бути обережними. Але про що попереджати, якщо вони теж були вчора на вечірці і чули цю історію з монстрами? Костя почувається гіперопікуючою квочкою. 

— Так, — повертається він назад до Валіка. — Ходімо. Хто з нами ще буде? 

— Микола і Андрій. 

Валік дивиться на нього так, ніби подумує знову доторкнутися до нього, але не наважується і йде вперед до їхньої групи. Микола з Андрієм виглядають пом’ятими і заспаними, від їхньої звичайної балакучості немає і сліду. Андрій протягує Кості руку для привітання, яку швидко ховає потім назад в карман. Микола лише киває Кості та сильніше натягує капюшон на голову. Дивлячись на них, Кості ще більше хочеться залізти назад в ліжко під ковдру і провести день за переглядом фільмів чи книжкою, а не пхатися чорт знає куди за тим кристалом. 

Вони підходять до Дамницького, той записує їхню команду собі в блокнот та видає їм карту з номером чотири — отже вони сьогодні шукатимуть кристал з таким самим номером. Костя бере із купи заготовлений рюкзак з їжею, сигнальними вогнями та іншими приколами, що можуть їм знадобитися в лісі, та надягає його собі на плече — той, на щастя, хоча б не важкий. 

Вони підходять до бар’єру і Костя на кілька секунд завмирає, побоюючись зробити крок за межі захисного куполу. В грудях знову з’являється набридливе відчуття тривоги і Костя починає крутити між пальців лямку від рюкзаку, намагаючись заспокоїти свій мозок. Андрій і Микола без вагань проходять вперед — купол ледь видимо підсвічується, пропускаючи їх. Дерева попереду виглядають як звичайні дерева — жодного натяку на монстрів, що можуть ховатися за ними і спостерігати з-за кущів. 

— Все добре? — зупиняється біля нього Валік. 

— Так, — рішуче відповідає Костя і змушує себе зробити крок крізь бар’єр. 

 

В лісі пахне сирою землею і мохом. Кості здається, що він вже наскрізь пройшовся цим запахом і ні один гель для душу з екстрактом грейпфруту не відмиє його від цього. Його нещасні тканинні кросівки почали промокати по боках, після того, як він вліз в якусь багнюку. Хоч дощ і припинився, але мокрі гілки дерев неприємно вдаряють по обличчю. На другу годину блукань лісом Костя вже навіть не намагається питати у Миколи з Андрієм, що йдуть попереду з картою, чи правильно вони йдуть — він просто зосереджується на тому, аби не перечепитися ні за яку корягу і намагається ставити ноги в найбільш сухі місця. Валік поруч теж мовчить. 

— Мені здається, нам туди, — вказує Андрій пальцем кудись вбік. 

Костя піднімає голову і бачить, що Андрій показує на сторону, в який ліс стає густішим. З дерева зверху падає холодна крапля води і неприємно стікає Кості за комір. Шлях попереду не виглядає багатообіцяюче — жодної протоптаної дороги, лише густі хащі та коріння дерев, що випирає з-під землі, але сперечатися з людиною з картою Костя не збирається. 

Вони пролазять під напів поваленим деревом і Костя ледь не падає, підслизаючись, але вчасно встигає вхопитися за гілку поруч для рівноваги. Боковим зором він помічає якийсь рух справа від себе і швидко розвертається, напружуючись та інстинктивно розпалюючи свою силу. 

— Полегше, це всього лише олень, — усміхається Валік поруч і кладе йому руку на плече заспокійливим жестом. 

Костя вглядається поміж дерев і дійсно помічає там переляканий погляд двох оленів. Вони стоять нерухомо, практично зливаючись з одним із кущів, але варто їм почути хруст гілля, яке зламав Микола попереду, як вони різко обертаються, а тоді рвуться з місця. Костя видихає, розслабляючись, і Валік забирає руку з його плеча. 

Через ще кілька сотень метрів продирання крізь хащі вони врешті-решт зупиняються перед болотом, яке перешкоджає їм шлях вперед. 

— Ну і далі куди? — стомлено питає Костя, оглядаючи болото. 

— Прямо, — без ентузіазму вказує поперед себе Андрій. — Судячи з усього, наша точка знаходиться десь в центрі цього болота. 

Костя підходить ближче до краю. Болото виглядає як звичайне болото — темне, глибину нормально не оцінити так, з води стирчать якісь корчі. Тут може бути їм як по щиколотки, так і достатньо глибини щоб з головою провалитися і потонути. Оптимістичність цієї картини перед ними довершує легкий туман, яким оповита вся місцина. 

— Я можу спробувати його заморозити в тому місці, де нам потрібно пройти, — пропонує Валік і Костя відходить, пропускаючи його вперед. 

Валік виставляє руку перед собою, концентруючись, і болото вкриває тонкий шар льоду, по ширині якраз достатній для того, аби пройшла одна людина. Правда тримається той не довго — болото починає бурлити, ніби закипаючи, і шар льоду швидко тріскається і розчиняється. Видавши ще кілька розлючено-булькаючих звуків, болото заспокоюється і все навколо знову поринає в тишу. 

— Схоже, воно відторгає магію, — понуро підсумовує Валік. 

— Прекрасно, — зітхає Костя. — Що може бути краще ніж антимагічне болото. 

Він підходить до одного з дерев поруч і відламує від нього міцнішу гілку, а тоді проходить вперед та на пробу штрикає болото палицею — та занурюється на сантиметрів десять і впирається в більш-менш тверду поверхню. 

— Тут не глибоко, — обертається він до хлопців, але полегшення на їх обличчях від цієї інформації не спостерігається. 

Костя нахиляється, аби закотити свої штани до колін. Він навіть не турбується про те, щоб зняти кросівки — ті все одно вже промокли та облипли грязюкою. Болотом менше, болотом більше, різниці це ніякої не зробить. Валік, Микола та Андрій слідують його прикладу, теж обираючи собі палицю для стабільності закочуючи свої штани та роззуваючись. 

Микола з Андрієм знову проходять першими, за ними йде Валік, а Костя плететься останнім, стараючись ступати на ті ж місця, куди і Валік перед ним. Холодна болотяна вода швидко просочується крізь кросівки і з кожним кроком йти стає все важче. Болото видає м’які, чавкаючі звуки щоразу, коли хтось із них піднімає ногу. Повітря тут стає ще важчим, Костя вдихає запах застійної води і починає дратуватися. Втома все більше накопичується в його тілі — це завдання поки відчувається як суцільне випробування його терпіння. 

Перед наступним кроком Костя знову штиркає палку для опори, але та попадає в якусь яму і провалюється туди повністю. Костя не встигає відновити рівновагу — з його плеча спадає рюкзак і з гучним хлюпаючим звуком падає в болото вслід за палицею. Костя ледь не повторює шлях того, коли відчуває, як Валік хапає його за руку та з силою тягне на себе, міцно притискаючи до свого тіла. 

— В нормі? — питає він, зустрічаючись з Костею поглядом. 

— Так, — відповідає Костя, намагаючись відновити ритм свого серця. Якби не Валік, він легко міг втопитися тут щойно. — Обережніше, тут є місця, де дуже глибоко, — прочищає він горло і трохи голосніше звертається до Андрія і Миколи попереду. 

— Тримайся за мене, — Валік відпускає його зі своїх обіймів і кладе Костіну руку собі на плече. 

Вони повільно йдуть далі і в якийсь момент Костя усвідомлює, наскільки тихо навколо них — не чутно ні крику жодних птахів, ні шелесту листя дерев на вітрі. Лише власне серце гулко гупає у вухах. Таке враження, ніби болото відштовхує не тільки магію, а ще й будь-які звуки. 

Він озирається на дерева по сторонах і в їхніх тінях йому знову починають ввижатися якісь створіння, що спостерігають за ними, від чого холодіє все всередині. Посеред цього болота вони максимально легка здобич для будь-кого, хто вирішить відкрити на них тут полювання. Його знову починає огортати незрозуміла тривога і він мріє про те, щоб поскоріше дістатися до того кристалу та вибратися звідси. Серед гілок дерев він помічає кількох воронів і Костя впевнений, що ті зараз уважно слідкують за кожним його кроком. 

Це було дурною ідеєю йти всім разом, коли хоча б хтось міг залишитися про всяк випадок чекати на твердій поверхні. Тепер в них навіть сигнальних вогнів немає раптом щось станеться — ті втопилися разом з рюкзаком. Якщо вони помруть тут всі разом на цьому дурному завданні, звинувачувати буде нікого, крім їх самих. 

Костя міцніше хапається за плече Валіка і на секунду йому здається, що його тривога починає відлунюватися, резонувати всередині нього, але це відчуття зникає так само швидко, як і з’явилося. Костя намагається не вглядатися більше в тіні дерев, аби не підкормлювати свою паранойю, і замість того уважніше спостерігає за тим, куди він ступає. 

Через якийсь час, що здається Кості безкінечністю, він таки чує вигук Андрія: 

— Здається, я бачу щось! 

— Тільки не кажи, що якогось болотяника, якій повзе в нашу сторону, — Костя згадує картинку нечисті з тілом, що нагадує суміш риб із земноводними з довгими кістлявими лапами та глибоко посадженими чорними очима, з посібника по лісовим та болотяним сутностям і передьоргується. 

— Ні, попереду є невеличкий острівець землі і з-під моху там просвічується щось, — відповідає Андрій. 

Костя визирає з-за спини Валіка і дійсно помічає попереду виступ землі, яка зсередини підсвічується блідо-білим кольором. Не дивно, що з берегу вони цього не помітили — світло кристалу занадто слабке, аби пробитися крізь туман навколо. 

Вони лишаються стояти на місці, поки Андрій проходить вперед, аби забрати цей чортів кристал. В очікуванні, паніка накриває Костю все більше. Йому починає здаватися, що його ноги засмоктує в болото все глибше і він смикається, намагаючись звільнити хоч одну з них — та вилазить з болота зі звучним хлюпом. Дихати стає все важче і він міцніше впивається пальцями в плече Валіка з силою достатньою для того, аби залишити на ньому синці. Іншою рукою він потирає свою грудину, відчуваючи, як зсередини в ній щось починає тиснути. 

— Є! Це він! — нарешті лунає голос Андрія. Він розвертається до них, тримаючи в руці маленький шматок кристалу.

Костя видихає з полегшенням і вже розвертається аби йти назад, коли тишу розрізає віддалений людський крик. 

Вони озираються одне на одного, не розуміючи з якої саме сторони донісся цей крик. Костя вже не може подавити в собі бажання вийти з цього болота, на якому вони найочевидніші мішені, не приховані нічим. Він швидко йде вперед, навіть не переживаючи про те, щоб перевіряти місця, на які він ступає. 

Все навколо раптом стає трохи світліше. Костя піднімає голову і бачить попереду себе в небі сигнальні вогні. Не роздумуючи, він пришвидшує свій рух, практично вистрибуючи з цього клятого болота та біжить в сторону вогнів. Позаду себе він чує хруст гілок — Валік, Андрій і Микола слідують за ним, не відстаючи. 

Вони вибігають на відкриту галявину, на якій вже зібралися з десяток студентів навколо чогось — Костя помічає, що на землі перед ними хтось лежить. Він підходить ближче, намагаючись морально підготувати себе до всього, що він може там побачити. За три роки навчання в академії він бачив безліч поранень: від звичайних вивихів та переломів, зароблених під час тренувань, до характерних рваних ран від зубів та кігтів монстрів. 

Але нічого не може підготувати його до блідого знерухомленого обличчя, що він бачить на землі перед собою. 

Обличчя Міші.