Випробування вогнем

 I could barely speak

I could only hum a tune

And with that I am met with a chorus I am soon

Sought and safe behind a wing

My farewells to the fields — Yaelokre

 

Вітер за вікном нещадно завиває і Костя радіє, що він встиг дістатися до гуртожитку до того, як почався снігопад. Стареньке віконце тяжко поскрипує, але тримається — ще б пак, минулої зими вони з Мішею витратили добрячу годину, аби заліпити всі дірки скотчем. Надійніше було б замінити вікно зовсім, але кому діло до того, що феї повідморожують собі крила, ночуючи в такій льодовні. Звісно, в них поки що крил і немає, але таке байдуже ставлення до студентів академії Костя все одно не виправдовує.  

Він сідає на своє ліжко і втуплює погляд у нерозібраний чемодан, що лежить перед ним на підлозі. Як би було б добре, аби він володів магією телепортації — тоді чемодан можна було б розібрати за кілька секунд, не витрачаючи на це годину свого життя. Він переводить погляд на Мішу, чемодан якого вже практично порожній, і тяжко зітхаючи, Костя нахиляється та приймається викладати на ліжко свої пожитки. 

— Ти на церемонію в чому підеш? — питає Міша, повертаючись до нього. Костя окидає скептичним поглядом рубашку в його руках, яка більше нагадує щось із гардеробу його бабусі — червона, з якимись воланами. Він і не думав, що таке досі шиють. 

— Е-е-е, — протягує Костя оглядаючи те, у що він одягнений зараз. Кофта тільки з прання, принаймні була, коли він надягав її у дорогу сюди, тож виглядає ще досить свіжо, аби пережити сьогоднішню церемонію та вечірку після неї. — Збирався в оцих джинсах і кофті, що зараз на мені, — відповідає він, повертаючись поглядом до Міші. — Не знав, що у нас дрес-код семидесятих. 

— Блять, я так і знав, що ніхто не буде сильно запарюватися, — зітхає Міша і відкидає нещасну рубашку назад в чемодан та підходить до своєї шафи, схоже у пошуках якоїсь заміни їй. — Це тільки мої батьки всі канікули мені мозок промивали про важливість цієї церемонії і відповідний зовнішній вигляд. 

— Ну, в чомусь вони були праві, — по-філософськи починає Костя, копирсаючись у своїх речах. — Раптом тобі сьогодні попадеться якась фея розуму. Все життя потім у снах чи в галюцинаціях проведеш. Хоча секс з ними кажуть класний, контроль свідомості і все таке. Не те щоб я звісно пробував, просто чутки, — швидко виправдовується він. 

— Ти зовсім не хвилюєшся? — здивовано питає Міша. Судячи з напруги в його поставі та того, як періодично потіпуються його руки, перебираючи вішалки в шафі, він сам є один суцільним синонімом слова хвилювання. 

— А чого мені боятися? — знизує плечима Костя, витягуючи з чемодану свою колекцію домашніх трусів в горошок. — Хай би хто мені сьогодні не попався, це ж мій соулмейт, а значить ми апріорі з ним поладнаємо. Дві половинки однієї душі і все таке, ти сам знаєш, — байдуже кидає він, складаючи труси так, щоб потім було зручно діставати із шафи. 

— Але раптом ви не поладнаєте? — повертається до нього Міша зі звичайним сірим светром в руках. — Раптом він чи вона не захочуть терпіти твоє хропіння по ночах. І це я ще не згадую про те, як ти фальшивиш, коли співаєш вранці в душі. 

— Ей, — обурюється Костя, кидаючи в Мішу скрученою парою трусів. — Твоє ж постійне бубніння і рослини в кожному закутку кімнати хтось терпітиме. І нічого я не фальшивлю. 

— То ти просто зі сторони це не чув, — усміхаючись, Міша піднімає труси та кидає їх назад на ліжко до Кості. — Я кожного разу думаю, що це якісь захриплі сирени по мою душу прийшли. 

— Бідненький, як же тяжко тобі зі мною живеться, — хитає головою Костя, дістаючи з чемодану ноутбук. — Хто ж би ще тобі привозив повний ноутбук скачаних нових фільмів. Це ж просто жах якийсь, піди напевно коменді про мене заяви. 

— Ти скачав той, що я просив, про чоловіка який в робота закохується? — застигає Міша посеред кімнати. 

— Та скачав, скачав, — ще б він його не скачав, коли Міша весь минулий семестр йому мозок промивав тим, як він хоче глянути цей фільм. 

Людська техніка, як і в принципі усе, що зроблене людьми, серед фей не особливо цінується, а в межах академії взагалі є забороненим. Мовляв магія та технології не сумісні разом — в них і електроенергія досі не проведена, все на магії працює. Більшість фей, включно з батьками Міші, продовжують жити за цими правилами, не сприймаючи жодні технології. 

Кості пощастило, що його батько сам людина, якій до того ж абсолютно байдуже на те, чим займається його син у вільний час, тож на канікулах він спокійно може дивитися тіктоки та качати фільми, щоб показати потім Міші. Звісно заряджати потім цей ноутбук той ще зайоб — Фіма вже два ноутбуки йому спалив, поки навчився правильно розраховувати свою силу струму. Але як то кажуть хто не ризикує, той не проводить потім свої вечори намагаючись провітрити кімнату від диму згорілого акумулятора.

— Костя, я б тебе так і розцілував зараз, — із ніжністю вимовляє Міша, розставляючи руки в сторони як для обіймів і з них починають вилізати довгі стебла, що тягнуться до Кості. 

— Ну-ну, — відмахується він від стеблів, що лізуть йому в обличчя, — прибережи це для свого соулмейта. 

Міша демонстративно зітхає з розчаруванням, кинувши щось про бездушність Кості, але все ж таки згортає цю лавочку квіткових ніжностей та натягує свій светр поверх на чорну футболку. 

— Але серйозно, в тебе ж є хоча б якісь припущення хто тобі дістанеться сьогодні? — питає він. 

— Не знаю, можливо Дантес, — награно замріяно відповідає Костя. — Може хоч він оцінить мої співочі здібності по заслугам. 

— А він хіба не з феєю вогню якоюсь? — хмуриться Міша, сідаючи на своє ліжко навпроти Кості.

— Не знаю, — кидає Костя, намагаючись розгладити футболку, що за час поїздки зім’ялась так, ніби пережила як мінімум кілька землетрусів, а не потяг і телепорт. Він явно щось зробив не так, пробуючи цей лайфхак із тіктоку. Треба було складати як завжди, а не скручувати. — Та й це все одно невідомо до церемонії. 

— Я не вірю, що тобі дійсно так байдуже, — Костя буквально відчуває, як Міша просвердлює його зараз поглядом. 

— Мені не байдуже, просто я не бачу сенсу гадати, — відкидає він футболку, вирішивши, що розгладиться як-небудь сама у шафі. — Дістанется хто дістанеться. Це все одно було визначено ще в момент нашого народження і ми ніяк на це вже не вплинемо. 

— Вмієш ти підбадьорити, Костя. Ніколи не думав якісь мотиваційні тексти писати? 

— Думав. Можливо і буду після випуску. Все одно гонитва за нечистю не для мене. Куплю собі будиночок десь в горах, город посаджу, курей заведу і житиму собі спокійно. Буду заробляти на життя писанням гороскопів для людей, що не можуть взяти відповідальність на себе і чекають якогось знаку чи поради від всесвіту. 

— На яке таке життя, якщо ти сам собі все вирощуватимеш? — посміхається Міша. 

— Ну книжки мені ж треба купляти за якісь гроші, — відповідає він.  

Костя повертається назад до свого чемодану, коли чує стук у двері. Він переглядається з Мішею, поглядом питаючи, чи чекає він когось, але той лише знизує плечима. Гадаючи кого там принесло, Костя встає і йде до дверей, дорогою запинуючи контрабандний ноутбук під ліжко. Не те щоб він так сильно боїться, що їх спалять, але конфісковану техніку віддають лише в кінці навчального року, тому ризикувати не хочеться. Він смикає ручку дверей, яка піддається не з першого разу, і відчиняє — на порозі виявляється Рома. 

— Ну що, ви вже готові? — питає він, оглядаючи Костю та Мішу. 

— Та ще ж купа часу, — Костя поглядає на привидів у годиннику, що висить в них на стіні. Ті зараз спокійно дрімають в кріслі, а отже він ще нікуди не запізнюється. — Сенс нам так рано туди пхатися? 

— Ми збираємось в теплиці, — пояснює Рома. 

— А ми хіба туди не після церемонії? — хмуриться Костя. Розташовані подалі від гуртожитків викладачів та навчальних корпусів, теплиці завжди були традиційним місцем для попойки студентів академії. Звісно, як підозрював Костя, усі викладачі і так знали, що там відбувається, проте обирали робити вигляд, що нічого не помічають. 

— Основна частина буде після, але багато хто хоче дьобнути для хоробрості трохи та і в цілому відзначити останні хвилини життя без своєї другої половинки, — Костю так і перетіпує на цих словах про другу половинку, але він намагається ніяк на це не реагувати. 

— Окей, Міша ти готовий? — питає натомість він, надягаючи свою курточку. 

— Ні, але ходімо, — храбриться Міша, піднімаючись, та також накидує курточку. 

У коридорах сьогодні дуже шумно та жваво. Усі розмови навколо лише про майбутню церемонію Спорідненого полум’я і Костя з усіх сил намагається відганяти від себе цю хмару всезагального хвилювання, що буквально висить у повітрі. Вони спускаються крутими сходами та нарешті виходять на свіже повітря, холод якого одразу вдаряє в обличчя. Від їхнього гуртожитку до старих теплиць потрібно йти по темряві через городи і Костя переживає, як би не відморозити собі нічого за таку прогулянку. Добре хоч сніг перестав валити. 

— Хвилюєтесь перед церемонією? — починає Рома і Міша штовхає його ліктем у бік, поки вони продираються крізь замерзле поле. Теплиці вдалині — єдине, що освітлює їхній шлях і Костя намагається ступати обережніше, аби не підвернути ногу. 

— Краще не починай цю тему, якщо не хочеш слухати від Кості пів годинну лекцію про визначеність нашого життя і нашу безпорадність перед обличчям долі, — із посмішкою кидає Міша. 

— Або півгодинне ниття Міші про те, як він сподівається, що на церемонії йому дістанеться Свєта, — повертає Костя укол. Вітер здіймається ще сильніше і вони пришвидшують рух, аби скоріше дістатися до приміщення. 

— Свєта це Немонежина? Та дивакувата фея квітів? — зі складним обличчям намагається зрозуміти Рома.

— Так, все, — різко відрубує Міша. — Досить про це. 

В очах Роми читається нерозуміння такої реакції, коли той переводить погляд на Костю, але він лише знизує плечима. Сьогодні на нервах усі, хто не зміг вирахувати свого соулмейта самостійно до церемонії, тож і за зайву гарячковість Мішу ніхто не засуджуватиме. 

Біля теплиць ще немає практично нікого, Кості навіть незвично бачити це місце таким порожнім. Він підходить до скляних дверей та смикає їх на себе, проходячи в середину. Його одразу огортає трав’янистий запах — схоже, для цієї вечірки феї рослинності постаралися виростити щось не зовсім дозволене. Звідусіль вже лунає музика, його тіло відразу розслабляється, як тільки він вдихає аромат, що стоїть тут — не інакше як феї розуму і свідомості допомогли. За секунду вся напруга полишає його тіло, а думки стають повільними і тягучими. 

— О, Фіма, ти вже теж тут, — окликає Рома поруч і Костя, зосередившись, помічає знайоме обличчя в кутку біля столу з напоями. Струсивши з себе помутніння, навіяне цією дивною димкою, Костя слідує за Ромою та Мішею до Фіми. 

— Привіт, — Фіма по черзі простягає їм всім руку, аби привітатися. — Як настрій? Хвилюєтесь? 

— Легко тобі казати, ти то свого соулмейта вже майже напевне знаєш, — Міша спирається спиною на стіну поруч, те й діло поглядаючи на стіл з напоями. 

Кості, як самому тверезому на всіх вечірках, кілька разів доводилося бачити Мішу п’яним і запам’яталося йому це настільки, що повторення не хотілося б точно. Він дуже сподівається, що Міша зможе впоратися зі своїм хвилюванням і без цього. Не хотілося б його потім витягати десь із загону з вівцями, або із кущів малини. Одна справа було робити це влітку, коли вони хоча б були вкриті листям, але взимку там стирчать одні голки. 

— Це лише передчуття, — відповідає йому Рома, беручи до рук одну з пляшок із чимось дивно-зеленого кольору, що ще й починає підсвічуватися при рухах. — Не відомо як воно на тій церемонії складеться. 

— Ой, не починай, — закочує очі Міша, теж беручи до рук пляшку. — Всі знають, що вам з Фімою судилося бути разом. Це очевидно, у вас навіть сили ідеально одне одну доповнюють — струм і повітря. 

— Ну а в тебе що з тією феєю квітів? — питає Фіма і Костя з Ромою переводять на нього застерігаючі погляди, намагаючись натякнути, що цю тему не варто розвивати. 

— Я не знаю, ми не спілкувалися ще навіть, — кривиться Міша, видпивши трохи тієї бурди з пляшки. На столі поруч Костя помічає якесь печиво, що виглядає дуже звабливо враховуючи те, що він не їв із самого дому. — Який сенс до церемонії? 

— Але ж якщо ви відчуваєте і так, що ви соулмейти, церемонія це лише формальність, підтвердження. Який сенс чекати? — не розуміє Фіма, але Міша на це лише знизує плечима, явно не бажаючи продовжувати цю розмову. 

— А в тебе що, Костя? — у спробах перевести тему знаходить нову жертву Рома. — Є якесь передчуття?

— Поки єдине передчуття, що я маю, це передчуття того, що скоро зголоднію, — Костя тягнеться до тарілки з печивом і бере одну. На смак ніби нічого, і він щиро сподівається, що сюди хоча б не напхали нічого галюциногенного. Одного разу він вже спробував якісь кекси, після яких він увесь вечір сидів втикав у звичайну стіну, розповідаючи всім, що це телевізор і вони просто нічого не тямлять в людських технологіях. 

— Але хоча б якісь здогадки ти маєш мати, — продовжує допитуватися Рома, з опасінням оглядаючи печиво в руках Кості. — З ким ти гарно ладнаєш, чи можливо поруч із ким ти відчував якесь незрозуміле тяжіння? 

— Не знаю, жодного разу не помічав, — знизує він плечами, дожувавши. — Можливо я взагалі не маю соулмейту. Були ж такі випадки, і нічого, виживали феї якось. 

— Ну по-перше, це надзвичайна рідкість, — хмуриться Міша, відставляючи пляшку. — Я знаю лише кілька таких випадків. І по-друге, скоріш за все це означає, що твій соулмейт загинув, не доживши до церемонії. Ще не було жодного випадку аби фея чи фей міг досягти свого повного потенціалу сили та розкрити крила без свого соулмейту. Це просто неможливо, — хитає головою він. 

— Окей, окей, досить з мене лекцій, — Костя виставляє перед собою руку. — Я їх і на парах вже наслухався. Піду провітрю трохи голову, — розвертається він та прямує до виходу. 

Костя виходить на вулицю, вдихаючи морозне повітря на повні груди. Він і сам вже починає проникатися цим всезагальним хвилюванням з приводу церемонії. І як би він не впевнював себе і всіх інших, що його такі речі не хвилюють — звичайно це не так.

Мимоволі він чіпляється поглядом за компанію, що стоїть поодаль від усіх, на межі з лісом практично біля куполу. Андрій, Микола, Роман, Даша, і, звичайно ж, Валік — місцева еліта, золоті студенти академії. Видатні здібності, величезний потенціал, надія майбутнього фей у полюванні на нечисть. Звісно всі вони вже теж давно знають своїх соулмейтів, як і усе їхнє життя заздалегідь розписане наперед перед ними: закінчити академію з відмінними відзнаками, пройти стажування, все життя полювати на нечисть, померти рано, але в бою.

Варіантів на своє майбутнє у нього не так то й багато. Враховуючи ще те, що подаватися на програму підготовки до полювань він ніколи навіть не думав, а оцінки в нього не вище середніх, у світі фей йому світить лише якась дрібна рутинна робота. Раніше він подумував відкрити власну майстерню з ремонту книжок, але тепер він розглядає варіант після випуску просто рвонути досліджувати світ людей та писати власні книжки. Усе краще, аніж гонитва за нечистю.

Його погляд зависає на Валіку, що стоїть напів боком до нього та відпиває зі своєї пляшки. Кості одразу згадуються чутки про те, як на одному з тренувань на першому курсі Валік довів свого партнера до того, що той втратив контроль над своїми силами та отримав серйозні травми. Хоч Валік і довів тим самим майстерність своїх умінь і отримав оцінку відмінно, Костя ніколи не підтримував методи жертвування іншими заради підтримки власної репутації бездоганного фея. 

Маючи слабкий магічний потенціал та відсутність бажання покалічитися, Костя завжди намагався триматися від таких, як Валік, подалі. 

— Що завис тут? — підкрадається до нього зі спини Міша і Костя від несподіванки підскакує. 

— Нічого, просто задумався, — Костя кидає останній погляд на компанію біля лісу, що зараз гучно сміється з якогось жарту та повертається назад до Міші. — Ходімо, а то запізнимося. 

Усю дорогу назад ніхто не промовляє і слова. Чим ближче вони підходять до місця сили, тим відчутнішою стає напруга у повітрі навколо них. Вже здалеку Костя помічає вогонь, розведений для церемонії у чаші з символом Спорідненого полумʼя в центрі. Навколо різної форми і висоти каміння, що слугує сидіннями. У самому дійстві цього року прийматимуть участь фей п’ятдесят, але враховуючи ще викладачів та молодших студентів, що прийшли поспостерігати, натовп зібрався чималий. Вони з Мішею займають місця в перших рядах, аби мати кращий огляд, Рома з Фімою проходять трохи далі. 

Костя спостерігає за тим, як палає вогонь у цій чаші, за дрібними іскрами, що розлітаються від нього в різні сторони. Йому навіть не віриться що саме цей вогонь сьогодні вирішить його долю і з одним чи однією із фей, присутніх тут, він буде повʼязаний до кінця свого життя. Костя відчуває, як від думок про це в нього починають пітніти долоні, і коротким жестом витирає їх об свої штани. Міша поруч не в кращому стані — схоже випите в теплицях не допомогло йому набратися хоробрості. 

Через кілька хвилин пан Дамницький — директор академії і провідник церемонії — прокашлюється та жестом закликає всіх розсідатися по місцях. 

— Вітаю всіх на цьогорічній церемонії Спорідненого полум’я, — урочистим тоном починає він, стоячи біля чаші з ритуальним вогнем. 

Весь галас навколо одразу стихає — увага у ритуальному колі прикута до Дамницького та його слів. У цій тиші Костя помічає, як калатає його серце в грудях. 

— Сьогодні на вас чекає надзвичайно відповідальний момент, — продовжує Дамницький, — що визначатиме усе ваше подальше життя. Сьогодні ви дізнаєтесь ім’я свого соулмейта — свого єдиного супутника на все життя. Впевнений, що більшість з вас вже і так здогадуються, хто це може бути, але після сьогоднішнього вечора жодних сумнівів вже не залишиться, — обводить він усіх поглядом. — Я по черзі називатиму ваші імена, а ви маєте підійти до чаші, окропити своєю кров’ю папірець з вашим ім’ям та кинути його у вогонь. Коли папірець із кров’ю вашого соулмейта також опиниться у чаші, вогонь викине обидва ваші імені. Дозвольте мені продемонструвати як це відбувається, — усміхається він і обертається кудись назад. — Пане Іване, можна вас? 

Із темряви до світла вогню підходить Люленов — викладач практичної міфології, і протягує руку вперед. Дамницький бере ніж, розрізає його руку, дозволяє крові стекти на папірець та кидає його у вогонь, після чого повторюючи такі ж дії зі своєю рукою. Як тільки другий папірець опиняється у чаші, полум’я одразу розгорається сильніше, змінюючи колір на білий та випльовуючи іскри в різні сторони. Натовпом розходяться здивовані вигуки і з вогню вилітає два папірці з іменами — зовсім неушкоджені полум’ям. 

— Ну ось так все і проходитиме, — усміхається Дамницький та переводить на Люленова ніжний погляд. — Дякую вам, Іване, — він бере із меншої чаші поруч живолист з властивостями загоєння ран і передає тому. — Ну що ж, — повертається Дамницький до студентів. — Якщо всім все зрозуміло, цьогорічну церемонію Спорідненого полум’я вважаємо відкритою! 

Костя спостерігає за тим, як називають імена перших студентів, як вони підходять до вогню, тремтячими руками розрізають долоні,  опускають папірці зі своєю кров’ю в чашу і в цей момент хвилювання починає накривати його ще більше. Він дійсно сьогодні дізнається ім’я людини, з якою йому судилося провести все життя і хто б йому сьогодні не випав, змінити це вже буде неможливо. 

— Ти як? — штовхає його в бік Міша. — На тобі обличчя немає. 

Костя вже відкриває рот, аби відповісти йому, коли чує як Дамницький називає його ім’я. Він видихає, намагаючись зібратися з силами та підводиться, заправляючи волосся за вуха. 

— Удачі, — чує він позаду від Міші, але не озирається. 

Костя підходить до ритуальної чаші, стараючись не запнутись по дорозі, і його руки трохи тремтять, коли він бере ніж та розрізає собі долоню. Не розрахувавши силу від хвилювання він робить це занадто глибоко і кров одразу починає литися з рани. Він швидко стискає руку в кулак та тримає над папірцем зі своїм ім’ям, доки той повністю не покривається його кров’ю. 

— Цього досить, — пан Дамницький забирає папірець та кидає його у вогонь, а Кості вручає живолист, аби заліпити рану. 

Спантеличений тим, як швидко усе відбулося, Костя проходить назад до свого місця та сідає. Тепер йому лишається лише чекати. Рана вже почала затягуватися самостійно, але він все одно бере листок живолисту та розминає його, поки з того не починає сочитися сік, а тоді прикладає до рани. Рука віддає лише слабким болем, що швидко починає стихати, і Костя переводить всю свою увагу назад на церемонію. Імена вже людей десятьох опинилися у вогні, з яких поки не було ще жодної пари. Костя спостерігає за тим, як до чаші підходить Микита Алєксєєв — фей розуму, що може змушувати інших підкорятися його волі. 

Як тільки він опускає у вогонь своє ім’я, той одразу розгоряється сильніше — так, що Микита, явно не очікуючи цього, відскакує назад, аби його не заділо полум’ям. Із чаші вилітають два папірця, які підіймає пан Дамницький. Розмови навколо одразу стихають — увага усіх прикута до першої пари соулмейтів на сьогоднішій вечір. 

— Микита Алєксєєв, — робить паузу пан Дамницький, розгортаючи другій папірець, — та Даша Кубік. Мої вітання, — щиро посміхається він, похлопуючи Микиту по плечу. 

Усі рефлекторно починають аплодувати та вітати нову пару, аж коли до Кості доходить друге назване ім’я. 

— Як таке може бути? — схиляється до нього Міша із повним нерозумінням у голосі. Навколо звідусіль чутно таке саме перешіптування. — Хіба вони не з Валіком мали б бути? 

— Ми знали, що до церемонії не можна сказати нічого напевно, — туманно відповідає Костя. Він і сам спантеличений тим, що щойно відбулося. Валік і Даша були парою, яку ще від початку першого курсу всі вважали природженими соулмейтами, навіть без церемонії. Костя озирається назад, намагаючись знайти в натовпі обличчя Валіка, але ніде його не бачить.

— Так, але це…, — Міша так і не завершує свою фразу, теж намагаючись поглядом вичепити когось серед студентів. 

— Рома Міщеряков, — продовжує тим часом церемонію пан Дамницький. 

Костя, вражений початком цієї церемонії, спостерігає за тим, як одна за одною починають формуватися нові пари соулмейтів. Соулмейтом Роми все ж таки виявляється Фіма, Міші дістається Свєта Немонежина — та сама фея квітів. Андрій Лузан — фей часу з компанії золотих студентів академії виявляється соулмейтом із іншим феєм часу — Миколою Зиряновим. Щербан, Лісогуб, Клопотенко, Дантес, Блажкевич, Машлятіна — усі поступово отримують свої пари, а Костя так і лишається сидіти в очікуванні. 

Коли він бачить, що порожніх листків лишилося лише три, то всерйоз починає хвилюватися. Із феїв, що ще не дізналися свою пару, лишилися він, Даня, кілька фей розуму та Валік. Від незрозумілого передчуття мороз проходиться його шкірою. Ну в принципі, навіть якщо йому і попадеться фея з силою контролю свідомості чи читанням думок, він до цього якось звикне. Це ж все таки його соулмейт, практично дзеркальне відображення його душі, а значить вони обов’язково поладнають. Намагаючись відігнати від себе думки, що соулмейта у нього взагалі немає і після цієї церемонії його з соромом виженуть з академії, Костя чує, як Дамницький називає наступне ім’я:

— Валентин Міхієнко.

Костя крутить по сторонах головою і нарешті помічає Валіка, що встає зі свого місця та підходить до ритуальної чаші. Він швидко розрізає свою долоню одним різким рухом, навіть не морщачись від болю, чекає поки достатньо крові стіче на папірець, а тоді кидає його у вогонь. 

Полум’я одразу відкликається на його дії, випльовуючи з себе два папірці з іменами. Дамницький бере обидва листочки та розгортає їх так повільно, ніби спеціально тримаючи інтригу. Не зрозуміло від чого Костя і сам напружується, хоча це безглуздо, вони з Валіком абсолютно різні і за характерами, і за поглядами на життя, вони абсолютно точно не можуть бути… 

— Валентин Міхієнко і Костянтин Трембовецький, — радісно оголошує Дамницький. 

Костя рефлекторно підіймається і з усіх сторін в його бік починають лунати вітання, але він не розбирає практично нічого перед собою, окрім однієї пари очей, що пронизливо дивляться зараз просто на нього. 

***

Забивши на свою обіцянку самому ж собі не пити, Костя вливає в себе вже третю пляшку якоїсь незрозумілої суміші, виправдовуючи це тим, що без випивки такі новини неможливо обробити. Після церемонії Костя хотів підійти до Валіка, але той так швидко розчинився у натовпі, що Костя вирішив за ним не гнатися. Захоче — сам підійде поговорити. Зайнятися йому більше нічим, ще ганятися за своїм соулмейтом. 

— Ти як? — питає Рома, підходячи до нього, та сідає поруч на землю, спираючись на дерево. Він виглядає досить тверезим, що не дивно — йому то дістався той, про кого він і мріяв, йому зараз не треба запивати горе і свої зруйновані плани на життя. 

— Хрєново, — відповідає Костя, відпиваючи ще трохи з пляшки. 

— Ви хоч спілкувалися з ним до того? — співчутливо дивиться на нього Рома. 

— Якось приводів не було, — криво всміхається Костя, спостерігаючи за тим, як переливається рідина на дні пляшки, коли він розкручує її в руці. — В нас і занять спільних практично немає, він набирає собі всі бойові курси, підготовку до полювань. Із теоретичних курсів, які набираю я, я бачив його тільки на «Класифікації нечисті і методах захисту» і то тільки тому, що цей предмет обовʼязковий в їх програмі. Жодного разу не бачив і не уявляю його з книжкою в руках за власним бажанням. 

— Але ж все одно щось то спільне у вас має бути, якщо ви соулмейти, — намагається підтримати Рома. 

— Можливо вийшла якась помилка, — знизує плечима Костя. Він ставить пляшку у сніг поруч і той теж починає підсвічуватися зеленим. 

— Це неможливо. Ця церемонія проводиться сторіччями і…

— Тоді це просто чийсь жахливий жарт, — не витримує Костя і перебиває його. Усі почуття, усі думки, які він намагався в собі заглушити випивкою, починають вилазити назовні, гірким комом підступаючи до горла. — Чи я не знаю, що це. Але це точно не може бути правдою. Ми з ним абсолютно різні, ми не те що не віддзеркалення однієї душі, ми дві протилежні душі, які неможливо навіть уявити разом. Як ти собі уявляєш поєднати світло та холод? Як таке може бути взагалі? — випалює він, впиваючись поглядом в Рому. 

— Я не знаю, — зовсім губиться Рома. — Але якщо вогонь обрав саме вас, значить у вас набагато більше спільного, ніж ти думаєш. Просто дай йому шанс, спробуй хоча б поговорити з ним. Можливо він тобі сподобається, — додає він зовсім тихо. 

— Не важливо сподобається він мені чи ні, у мене все одно немає вибору, — гірко всміхається Костя. — Можливо ти забув, то я тобі нагадаю: для налагодження звʼязку, окрім ритуалу і всієї іншої бєлєбєрди, потрібний фізичний контакт. Хоча хуй з ним з тим фізичним контактом, — перебиває він сам себе. — Це ще якось можна пережити. Як я маю зараз відкритися йому повністю, якщо я його навіть не знаю? За два місяці поєднати наші розуми настільки, аби між нами не лишилося жодних бар’єрів, об’єднати сили, отримати крила. А потім що? Випустимося з академії, будемо все життя ганятися за монстрами? Супер, якраз те, про що я мріяв усе життя, — понуро підсумовує Костя і бере назад пляшку.

— Хоча б спробуй з ним поговорити, тобі ж прям зараз ніхто вила в руки не дає і не відправляє у ліс перевертнів колоти. Просто спробуй, — похлопує Рома його по плечу, підіймається та йде всередину до теплиць, лишивши Костю на самоті з його душевними терзаннями. 

З іншого боку можливо Рома дійсно правий і варто хоча б спробувати дізнатися цього Валіка. Можливо вони зможуть якось домовитися і Валік буде займатися своїми полюваннями, поки Костя чекатиме його вдома в компанії своїх книжок. Тоді нікому не доведеться поступатися ні своїми мріями, ні планами на життя — кожен займатиметься тим, чим захоче, не дістаючи іншого. Врешті-решт, у його матері ж якось вийшло домовитися з її соулмейтом, аби жити з батьком Кості. 

Натхенний своїми думками, а також трьома пляшками випитого, Костя піднімається, тримаючись за дерево, струшує бруд і сніг зі своїх штанів та йде в пошуках Валіка. Але в теплицях він бачить лише пари новоспечених соулмейтів, яким не терпиться дослідити вздовж і впоперек одне одного, тож він спішить звідти видалитися. Напевно він довго сидів під тим деревом, що не помітив навіть, як вечірка перейшла на цю стадію. Він виходить на двір та озирається навколо. Удача все таки не назовсім покинула його, бо за теплицями на межі з лісом він все ж таки помічає Валіка, що сидить на поваленому дереві, і рушає до нього. 

— Чому ти сам? — видає він перше, що приходить йому в голову, підійшовши до свого соулмейта. 

— Що? — підіймає той на нього не розуміючий погляд. Судячи з виразу його обличчя, є якісь правила з початку першої розмови зі своїм соулмейтом, про які Костя жодного разу не чув, але вже встиг порушити. 

— Ну, я маю на увазі, де твоя компанія? — бубнить Костя, почуваючи себе повним телепнем під таким напористим поглядом. 

— Всі розійшлися по парам, — сухо відповідає Валік та відвертається від нього. У снігу поруч Костя помічає щонайменше пʼять порожніх пляшок. Схоже не він один цього вечора намагався запити такі радісні новини.

— Ясно, — Костя вагається над тим, чи варто сідати поруч, але вирішує все таки залишитися стояти. Валік явно зараз не в настрої для розмови по душам, тож довго він тут не затримається. — Слухай, я знаю, що ти не сильно задоволений результатами церемонії, але…

— З чого б це? — перебиває його Валік та зустрічається поглядом з його. 

— Що? 

— З чого б це я був не сильно задоволений результатами церемонії? — продовжує він із сарказмом в голосі та різко піднімається. — Ти ж мій соулмейт, а отже я маю любити тебе незважаючи ні на що, навіть на те, що ти показав себе як повну нездару за ці три роки. Яка в тебе сила взагалі? — жорстко випльовує він образи і підходить до Кості ближче. — Жодного разу не бачив на заняттях. Ти хоча б вмієш нею користуватися? — від нього несе випивкою і Костя розуміє, що Валік зараз просто поводиться як пʼяний довбойоб, розлючений тим, що йому не дісталася Даша і знайшовши на кому б йому зірватися. 

— Моя сила світло. І так, я вмію нею користуватися, — огризається Костя, не відступаючи ні на крок назад і стійко витримуючи погляд Валіка. 

— Покажи, — каже Валік, глузливо посміхаючись. 

— Не буду я нічого показувати. Ми обидва п’яні, це може бути небезпечно. 

— Якщо ти так добре вмієш нею користуватися, то чому ж це буде небезпечно? — продовжує насміхатися він, схрестивши руки на грудях. 

Костя не знаходить що відповісти на це. З одного боку, він дійсно не може похвалитися ідеальним контролем над своєю силою — у житті він радше обирає взагалі ігнорувати її існування. Але бажання довести Валіку, що не такий він і нездара починає розгорітися всередині, не даючи відступити. 

Костя заплющує очі і намагається сконцентруватися, подумки дотягнутися до своєї сили. Він розкриває долоні і уявляє, як світло запалюється десь всередині його грудної клітини, поступово перетікаючи до рук, долонь, стікаючи до кінчиків пальців. Він відчуває легке тепло та поколювання і розплющує очі — від його рук дійсно починає розходитися слабке світіння. Але від радості, що все вдалося, концентрація губиться і світло швидко згасає. 

— І це все? — хмикає поруч Валік. 

— Знаєш, продовжимо розмову завтра, коли ти проспишся, — зі злістю кидає Костя, різко розвертається та йде геть від нього.

Сказати, що ця розмова, та й взагалі увесь вечір пройшли не так, як уявляв собі Костя — це не сказати нічого. Він повертається назад в теплицю, оминаючи парочки із соулмейтів та підходить до столу з випивкою із наміром вибити у себе з голови події останніх кількох годин.