Долина попелу

Every word i say is kindling

But the smoke clears when you’re around

Won’t you stay with me, my darlin’

When my walls start burning down, down, down?

Curses — The Crane Wives

Костя вже втретє стукає у двері, але ніхто йому не відчиняє. Він на пробу смикає ручку і та на диво піддається, пропускаючи його вперед у кабінет директора. Він обережно просовує голову крізь щілину, але кабінет виявляється порожнім. Потоптавшись ще трохи на порозі, Костя вирішує все ж зайти і чекати на Дамницького всередині — він зачиняє за собою двері та проходить вперед. 

Ранкове світло заливає кабінет директора, розсіюючись сонячними зайчиками по стінах, поверхні столу, пробігаючи між корінцями книг на полицях. Костя повільно зітхає та підходить до однієї з полиць з книгами, аби хоч чимось зайняти час очікування. 

Шафа з темного дерева перед ним заповнена старими книжками з затертими корінцями та позначками на давньофайрійській мові. Книжки стирчать нерівно, деякі недбало заткнуті між іншими або звалені купою наверх. Костя проводить пальцем по поличці і з неї злітає пил, що починає розлітатися в сторони та танцювати у сонячних променях. Мда, бібліотекар чи хоча б якийсь прибиральник Дамницькому б точно не завадив. 

На полицях наступної секції ситуація не краще — між книжками заткнуті різноманітні артефакти у скляних колбах. Увагу Кості привертає кулон, що висить просто у повітрі під колбою і ледь помітно вібрує. У нього навіть уявлення немає для чого може використовуватися цей кулон і яку силу надавати своєму господарю. Більшість артефактів у Дамницького ніколи не використовуються і так і покриваються шаром пилу на полицях, нікому не потрібні. 

Костя проводить пальцем по наступній поличці, збираючи на нього купу пилу, коли його палець завмирає навпроти однієї з книг. На поличці перед нею пилу зовсім немає — схоже, вона єдина серед своїх братів і сестер, якою Дамницький справді користується і, судячи з усього, буквально нещодавно.  

Книга звичайна, у чорному шкіряному переплеті і без жодних розпізнавальних знаків. Костя тягнеться до неї, аби розкрити і подивитися, що ж там таке читає Дамницький собі на ніч, але як тільки він тягне книгу на себе, у шафі щось клацає і вона висувається трохи вперед, змушуючи Костю відскочити назад від несподіванки. 

Костя обережно підходить назад до шафи і злегка натискає на неї. Він чує скрип роботи якогось механізму і з повільним, глушим скреготом шафа починає обертатися навколо своєї осі. За шафою відкривається темний вузький прохід, у якому Кості вдається розгледіти лише обриси сходів вниз. Із проходу тягне холодом, каменем та старим пилом і шлунок Кості стискається від тривожного передчуття.  

Костя вже збирається закрити шафу назад, але щось всередині нього штовхає його зробити крок уперед і дізнатися, що знаходиться за цим таємним проходом. Він виставляє руку перед собою і впирається у поверхню захисного бар’єру, що починає вібрувати від дотику Кості. Костя натискає трохи сильніше і бар’єр зовсім розчиняється. Схоже, він тут був більше для вигляду, аніж для того, щоб виконувати справжню захисну функцію. 

Він обережно ступає вперед — за його спиною ще пробивається слабке ранкове світло кабінету, але з кожним наступним кроком воно тане, поки зовсім не зникає. Костя прокліпується, звикаючи до темряви — перед ним виявляються закручені сходи, що ведуть кудись вниз. 

Костя знову сіпається розвернутися назад і піти звідси, поки не пізно, але в його пам’яті виринає вчорашня розмова з Валіком і впевненість того у тому, що Дамницький щось приховує. У Кості є шанс дістати справжні докази і Валік би назвав його просто боягузом, якби дізнався, що Костя змарнував такий шанс. Після недовгих перемовин із самим собою, цікавість Кості все ж таки перемагає і він ступає на ці сходи. 

Навколо нього тиша, яку порушують лише відлуння його кроків по кам’яних сходах та биття власного серця у вухах. Костя виставляє руку в бік, впираючись в холодну кам’яну стіну біля себе. Ніяких кристалів для освітлення на ній він намацати не може, тож він обережно концентрується, аби запалити перед собою маленький шар зі світла, щиро сподіваючись, що його сила не вийде з-під контролю зараз і він не спалить до чортів усю академію зараз. 

Костя розкриває долоню перед собою і його пальці тремтять, коли він намагається розпалити частинку своєї сили і впустити її в думку про шар зі світла. Над долонею спалахує неяскравий вогник і Костя повільно видихає. Темрява перед ним трохи розступається і наступні сходинки стають видимими. 

Чим нижче він спускається, тим відчутніше стає прохолода підземелля — Костя відчуває, як його шкіра вкривається мурашками. Він поняття не має, що такого може приховувати Дамницький у підвалі і сподівається, що побачить зараз кімнату з приглушеним червоним світлом, стінами, оббитими шкірою, увішаними кайданами і плітками. 

Сходи нарешті закінчуються і Костя бачить перед собою коридор, що веде до невеличкої кімнати з такими самими кам’яними стінами. Всередині тої з обох боків попід стінами розташовані ряди столів, на яких лежить щось накрите білою тканиною — від якогось дивного передчуття в грудях у Кості все холодіє. Навряд чи б Дамницький тримав у підвалі під школою лабораторію з дослідів над студентами чи морг, куди б складав результати невдалих. Як мінімум, чутки б вже точно пішли. 

Костя завмирає на місці, вагаючись, чи хоче він бачити те, що може знаходитися під тканиною. Він підходить до одного зі столів і в кращому світлі від свого шару тепер він однозначно точно розрізняє силуети людського тіла. Він різко смикає тканину рукою — під нею відкривається справді жахливе явище. 

Обличчя, вкрите темними жилами, що випирають назовні — спотворене настільки, що Кості не вдається розпізнати навіть чоловік це чи жінка. Від жаху він накриває рот рукою, аби випадково не закричати, не в силах навіть відвести погляд від цієї картини. Висушена потріскана шкіра, порожні очні впадини, ніби очі вигоріли зсередини них — схоже, так міг би виглядати Міша, якби Костя не вбив тих монстрів і не розірвав їхній зв’язок зі Спаленими. 

Костя оглядає ще раз кімнату і нараховує в ній дванадцять тіл. Приблизно стільки ж, скількох монстрів він вбив дві ночі тому. Судячи з усього, разом з цим йому вдалося зняти прокляття зі Спалених і хоча б частково повернути їх до їхньої фейської подоби. Але якого біса Дамницькому знадобилося ховати їхні тіла в підземеллі свого кабінету і приховувати це від Кості? 

В кутку кімнати Костя помічає інший стіл, завалений папірцями. Костя підходить до столу і його погляд ковзає по безладу з аркушів, рукописних нотаток і різних карт. Деякі з паперів вже пожовкли від часу, але серед них Костя помічає більш нові, з поспішними і нерозбірливими нотатками. На одній із мап він впізнає їхню академію і ліс навколо та бере її в руки, роздивляючись уважніше.  

Вся територія лісу поділена на ділянки, перекреслені червоними чорнилами. Лише одна з цих ділянок обведена в коло із жирними знаками оклику поруч. Костя складає карту назад на стіл і його увагу привертає червоний конверт, скріплений магічною печаткою. Він бере конверт до рук і проводить по печатці подушечками пальців — та підсвічується золотим і Костя розгортає конверт,  дістає звідти пергамент. 

“Постанова Наглядової ради Академії, — свідчить заголовок документу, — про примусове введення Костянтина Трембовецького в стазис на термін десяти років у зв’язку з небезпекою, яку становить суб’єкт для навколишнього середовища та для самого себе”. 

Костя кілька разів пробігається по тексту і у його грудях щось знову стискається. Він повільно опускає пергамент та тягнеться до конверту, витрушуючи його — звідти випадають магічні знімки із зображеннями спотворених тіл Спалених, що покояться на цих столах. Щось у голові Кості клікає і він усвідомлює, у яку картину все це можна скласти за бажання. На тілах Спалених залишився магічний слід і легко буде довести, що вбив їх саме Костя. Враховуючи те, що стражі Верховного суду Тіней навіть не вірять у існування Спалених, глибоко копатися у цій справі навряд чи хтось буде. 

Рідко, але іноді буває таке, що фей повністю втрачає контроль над своїми силами, або навмисне заподіює комусь шкоду. Для випадків, коли наглядова рада або стражі вирішують, що обмеження у вигляді антимагічних кайданів виявляється недостатньо, фея поміщають у стазис — стан глибокого сну, що дозволяє зберігати тіла в незмінному стані тривалий час без старіння чи інших змін.  

Занадто пізно Костя чує кроки позаду себе і розвертається, зустрічаючись з напруженим поглядом Дамницького. 

— Не підходьте ближче! — випалює Костя, п’ятячись до стіни. 

— Костя, я можу пояснити, — обережно починає Дамницький, помітивши пергамент в його руках. Він виставляє долоні перед собою і робить ще крок до Кості. 

Костя відчуває, як всередині нього активніше розгоряється його сила. Вона починає шукати виходу назовні і шар зі світла стає яскравішим, перетворюючись зі світла на живий вогонь, що випльовує іскри в різні сторони кімнати. Костя лише міцніше стискає кулаки. 

— Що ви в біса тут робите? Ви ні слова не сказали наглядовій раді про Спалених, чи не так? Ви збирались підставити мене! Сказати, що це моя сила вийшла з ладу і я їх вбив! 

— Костя, послухайте, усе не так як вам здається, — робить ще один крок до нього Дамницький, із напругою оглядаючи шар зі світла між ними.  

— Я не вірю вам. Не вірю більше жодному вашому слову, — обриває його виправдання Костя і магія в його судинах починає закипати. — Чому ви не сказали мені про мою маму? Ви знали, знали увесь цей час, що наручники не втримають мене і все одно натягнули їх на мене, сподіваючись, що я так пошвидше втрачу контроль? А моя мама? Ви були в компанії тих старих друзів з дитинства, чи не так? До вас вона звернулася по допомогу, а ви відвернулися від неї, зрадили її! — викрикує він. 

На останній фразі Дамницький сіпається, ніби від ляпасу. 

— Костя, це не так, — жорстоко відрізає він. — Ходімо піднімемося наверх і я усе вам поясню, — тягнеться до нього Дамницький і Костя помічає у нього на вказівному пальці каблучку, яку вже бачив сотні разів на його пальці. І яку буквально нещодавно бачив на пальці своєї матері. 

Це стає останньою краплею. Щось усередині нього лускає та жар заливає йому очі, підсвічуючи їх яскраво-жовтим.  

***

Костя сидить за столом у своїй кімнаті, розкручуючи кристал з проекцією між пальців, коли чує стук у двері і обертається. 

— Можна до тебе? — просовується у щілину в дверях розпатлана голова Валіка. 

— Я трохи зайнятий, — відвертається Костя назад до столу. Зараз у нього немає бажання бачити нікого, особливо Валіка, тож він сподівається, що той зрозуміє натяк і забереться звідси. 

Хоча коли це Валік вчиняв так, як хотілося б Кості. Він проходить у кімнату та сідає поруч на ліжко зі своїми стурбованими очима і Кості в момент стає гидко від самого себе і від того, наскільки він не заслужив подібне ставлення. 

— Ти як? — тягнеться до нього Валік, але Костя відсовується. 

— В нормі, — заправляє волосся за вуха він. 

— Ти впевнений? — м’яко питає Валік і Костя думає про те, що якби Валік тільки бачив на що може бути здатна його сила, як легко він може зашкодити оточуючим, то він би ніколи в житті не звертався до Кості з такою ніжністю і не намагався врятувати його. Ні, він би погодився з Дамницьким, що місце Кості в стазисі на довічно. 

— Так, Валік. Зі мною все нормально, що може бути не так? — зривається він, повертаючись до Валіка. Він відчуває, як загоряються його очі і як його сила знову починає біснуватися, шукаючи вихід, і відвертається, втуплюючись назад у стіл і кристал на ньому. 

Костя повільно розстискає руки, що самі стиснулися в кулаки і намагається зосередитися на реальності і ігнорувати магію, що знову починає нагріватися і обпікати його грудну клітину зсередини. 

— Костя, — зітхає Валік і знову було протягує руку, аби доторкнутися, але в останній момент передумує. — Припини вдавати, що все добре. Я бачу, що це не так, — починає він. — Я знаю, що це таке — не мати контролю над своєю силою. Ми будемо тренуватися разом і поступово ти цього навчишся, я допоможу тобі. 

Від слів Валіка, промовлених таким ніжним тоном, тривога починає розповзатися попід шкірою у Кості. Він згадує перелякане обличчя Дамницього, його очі, в яких віддзеркалювалося полум’я Кості і відчуття власної сили, що бере контроль над ним. Валік знову тягнеться до нього і броня Кості проривається. 

— Ні, Валік, ні! — відсахується він від нього. — Не торкайся мене! Ти уявлення навіть не маєш, на що я можу бути здатен, ніхто не має, — із жорстокістю витискає з себе правду Костя. — Тобі краще триматися від мене подалі. 

— Я не боюся тебе, — серйозно промовляє Валік і Костя просто не може повірити в те, який телепень перед ним сидить. Готовий зруйнувати собі життя і заради чого? Заради кого? 

— А варто було б, — гірко всміхається Костя і відштовхує від себе кристал з проекцією — той відлітає до стіни. — Є час на невеличку екскурсію? — запускає він руку в кишеню. 

— Навіть якби нам і вдалося прослизнути крізь варту, купол вже скоро будуть закривати, — хмуриться Валік. — Не кажучи вже про Спалених, що чатують на нас по ту сторону куполу. 

— Я не про портал у лісі, — розтискає долоню Костя. 

— Звідки ти це взяв? — напружується Валік, розглядаючи каблучку Дамницького на руці у Кості. 

— Не важливо, — відмахується Костя. 

В очах Валіка суміш тривоги з хвилюванням. Його погляд як і завжди пронизливий — третьою здібністю Валіка легко могла б бути здатність зазирати всередину самої душі. Кості здається, що якщо зазирнути всередину його душі, там не знайдеться нічого, окрім тієї чорноти, того прокляття, що спопеляє його зсередини. Він розриває зоровий контакт з Валіком лякаючись, що той побачить занадто багато. 

— І куди ми відправимось? — питає Валік. 

Костя обережно насовує каблучку на палець. Метал відчувається надто холодним і незвичним на його пальці — ніби він не впізнає в Кості свого господаря і всіляко намагається противитися своєму використанню. Костя уявлення не має, як виглядає Долина попелу і сподівається, що однієї назви, промовленої подумки, вистачить, коли прокручує каблучку на своєму пальці. 

Посеред кімнати відкривається портал з ідеально гладкою сріблястою поверхнею. Костя потилицею відчуває на собі погляд Валіка, сповнений нерозуміння, але ігнорує його і робить крок вперед крізь портал. 

Вони опиняються на краю високого берегу — попереду них обрив, внизу якого вирує океан. Холодне повітря вдаряє в обличчя, розтріпуючи волосся і збиваючи дихання. Костя, що не очікував опинитися на краю обрива, ледь втримує рівновагу — Валік хапає його за рукав кофти та тягне назад. Костя п’ятиться, аж поки не опиняється на безпечній від обриву відстані. 

— Костя, де ми знаходимось? — вимагає з нього відповідь Валік. 

Костя обертається і бачить позаду них рівнину, вкриту густою, зеленою травою, що тягнеться вгору за схил. На секунду йому здається, що промовив назву якось неправильно і каблучка перенесла їх в інше місце, але він не міг так помилитися. Костя нагинається і обережно проводить рукою по поверхні трави — та видається м’якою та шовковистою. Жодного бур’яну, жодної квітки — килим із трави виглядає ідеально однорідним настільки, що змушує засумніватися у своїй справжньості. 

Навколо стоїть абсолютно тиша — жодної пташки чи комахи. Навіть звук вітру видається якимось приглушеним. 

— Хочеш дізнатися, — повертає він погляд на Валіка, — на що насправді я можу бути здатен? 

— Костя.., — розгублено хитає головою Валік. 

— Хочеш? — продовжує тиснути на нього Костя і в очах Валіка на мить просковзує щось схоже на страх, який Валік швидко опановує.

Костя відходить на кілька кроків назад до обриву і уважніше вдивляється в місцину перед собою. Небо затягнуте густими сірими хмарами виглядає так, ніби з нього ось-ось повалить дощ. Але в деяких місцях воно виглядає неприроднім, викривлим, ніби дивитися крізь мутне скло. Якщо зосередитись, можна помітити, як в деяких місцях мерехтить купол. 

— Ласкаво просимо до Долини попелу, — промовляє Костя. 

Костя виставляє долоні перед собою і зосереджується, аби сформувати шар з енергії — йому це вдається на диво легко. Він відчуває, як його очі починають підсвічуватися жовтим — Валік перелякано обертається в його сторону і Костя з силою направляє цей шар уперед. 

Шар наштовхується на прозору стіну перед собою, що кілька разів блимає, перш ніж повністю здається перед натиском Кості. 

Ілюзія, якою була вкрита місцина, падає і перед ними постає справжня Долина попелу — обгоріла земля, потріскана, ніби чорне вугілля, обвуглені залишки дерев і шматки того, що лише віддалено нагадує будівлі. Новий порив вітру приносить із собою запах попелу і чогось приторно солодкого, від чого у Кості починає паморочитися в голові. 

— Думаю, ти пам’ятаєш цю частину з історії Дамницького, — обережно ступає він вперед. — Про місце, на якому проходила битва. Де Соларія втратила контроль над своєю силою. 

Костя йде далі. Його кросівки одразу починають вгрузати в суміш землі з якоюсь сажею, чи бог знає чим. З кожним кроком запах стає все більш характерним і коли Костя піднімається на схил, він завмирає від жаху. 

У центрі долини перед ним — глибока вирва, що простягається на десятки метрів. На краях він помічає людські фігури, що замерли в неприродніх позах на землі, ніби вплавлені в неї. Схоже, що не всі феї були перетворені на Спалених — частина з них, схоже, померла на місці, не витримавши трансформації. Запах стає ще більш їдким — тепер, усвідомивши справжнє його джерело, Костю ледь не вивертає. 

Його коліна підгинаються і він падає на землю, зариваючись руками в попіл перед собою. Значить ось, що на нього чекає, коли він втратить контроль над своєю силою — наступною Долиною попелу може запроста стати їхня академія. 

Усі почуття комом підступають до горла Кості і його руки самі стискаються в кулаки, а очі знову загоряються жовтим. Він розуміє, що інакшого виходу немає. Його потрібно зупинити, перш ніж він встигне комусь знову нашкодити. Доказів того, що він є небезпечним, вже більш ніж достатньо — навіть Дамницький це вже зрозумів, за що поплатився, просто потрапивши Кості під гарячу руку. 

Його тіло починає реагувати саме — сила, що тече в його судинах, розгорається і пече все сильніше. Костя відчуває, як його магія хвилею підіймається всередині, як тиск перед вибухом. Він з силою давить собі на грудину, намагаючись втиснути цю силу кудись всередину, аби тільки не втратити контроль над нею просто зараз і не зашкодити Валіку. 

— Що з тобою? — перелякано нахиляється до нього той і Костя відсахується. 

— Валік, ні! — викрикує він і в паніці відповзає від нього далі. — Ні, ні, ні, ні! — повторює Костя. — Не підходь до мене! Я не можу контролювати це!

Але Валік тільки опускається на коліна поруч із ним, зовсім не збираючись нікуди. 

— Йди…, — з останніх сил видихає Костя. — Будь ласка, йди, — перед його очима все починає розпливатися від сліз.  

— Подивись на мене, — наказує Валік і Костя зустрічається з його серйозним і рішучим поглядом. — Я не боюсь тебе, — повторює він і не бреше. В його погляді, в його словах немає жодного страху перед Костею, що лякає самого Костю тільки більше.

У спробах довести свої слова, Валік хапає Костю за руку, доторкаючись до його голої шкіри.

— Ні, не торкайся мене! — жахається Костя і намагається вирвати свою руку із захвату Валіка, але Валік лише міцніше стискає і магія починає перетікати крізь їхній дотик. 

— Ч-ш-ш, все буде добре, — шепоче Валік і обережно піднімає голову Кості за підборіддя, змушуючи його знову зустрітися поглядами. — Бачиш? — вказує він на те, як звично переливаються символи Спорідненого полум’я в них на зап’ястях. — Нічого страшного не сталося. Дихай, просто дихай глибше разом зі мною, — заправляє Валік волосся Кості йому за вуха. 

Магія Валіка розтікається судинами Кості у заспокійливому холоді — Костя відчуває, як його очі починають згасати. Він заплющує очі і намагається сконцентруватися на тому, як розширюються і стискаються його легені, як повітря проходить через трахею та бронхи. Валік опускає другу руку йому на шию та обережно огладжує місце, де кров пульсує у артерії, великим пальцем. Шалене биття серця Кості поступово заспокоюється, а печіння магії в середині нього слабшає. 

— Ходімо звідси, — низьким та рівним голосом говорить Валік, коли Костя заспокоюється, і тягне його встати. 

Костя думає про повернення до академії, про Дамницького, про Спалених, про постанову на примусове введення його в стазис. Він піднімається на ноги і не зводить очей з Валіка, аби знову не побачити долину, вкриту обвугленими тілами. 

— Я не хочу повертатися назад, — хитає головою він. 

— Ми і не маємо, — заправляє йому прядку волосся, що вибилась, назад за вухо Валік. — Куди ти хочеш? 

В голову Кості приходить тільки одне місце. Він намацує каблучку в себе на пальці і прокручує її — перед ними розкривається новий портал. 

Валік цього разу навіть не питає, куди вони направляються — він спокійно ступає крізь портал разом з Костею, підтримуючи його за плечі, ніби побоюючись, що Костя сам не впорається з тим, щоб встояти на ногах. Вони виходять з порталу прямо на порозі будинку з червоною облупленою фарбою. 

Портал позаду них закривається і Валік нарешті відпускає Костю, зацікавлено озираючись по сторонах. Костя натискає на дзвінок кілька разів, але двері ніхто не відчиняє. Машини батька у дворі ніде не видно і судячи з того, що зараз вихідні, Костя робить висновок, що той мав поїхати на свою рибалку разом з друзями, а значить сьогодні його повернення точно не варто чекати. 

— Чисто із цікавості, ми хоча б у твій будинок зараз вламуватися збираємося? — з усмішкою кидає Валік, поки Костя тягнеться до горщика з квітами, що висить на стіні поруч, в пошуках запасної пари ключів. — Вже хоча б в середину одразу телепортувалися.  

— Не всім дано бути такими завбачливими, як ти, — Костя нащупує ключ у горщику і дістає його звідти, обтрушуючи від землі, вставляє в замок і провертає. Він штовхає двері уперед і ті з легким скрипом відчиняються. — День екскурсій не закінчується. В людському домі бував колись? — питає Костя, пропускаючи Валіка вперед, хоча і так здогадується про відповідь. 

Валік ніяково всміхається і проходить вперед. 

Хоч на вулиці ще світло, але через те, що небо затягнуте хмарами, в будинок світла проходить вже недостатньо і Костя тягнеться до вмикача — світильник на тумбочці загоряється і Валік здивовано оглядає його, але не озвучує свої думки. 

— Це все ручна робота? — питає він, вказуючи на металеву стійку для взуття, зроблену з переплавлених пружин, гайок і різних частин механізмів, що виявилися непотрібними при ремонті. 

— Так, — стягує з себе кросівки Костя і Валік слідує його прикладу. — Мій батько займається ремонтом і виготовленням техніки та різних речей на замовлення. Весь гараж завалений подібним мотлохом, навіть машину вже нікуди поставити. 

— Ого, — схоже дійсно вражено видає Валік, що трохи дивує Костю. Він коситься на світильник, зліплений з деталей від старого вентилятора, купи дротів і чогось мідного, який із таким захопленням оглядає Валік, і вирішує лишити їх двох та йде до себе в кімнату за телефоном. 

— А у вас перекусити нічого не знайдеться? — окликає його Валік. 

— Глянь в холодильнику, кухня праворуч по коридору, — обертається до нього Костя. — Холодильник — це така велика біла шафа…

— Я знаю, що це, — обриває його Валік, закочуючи очі. 

— Добре, добре, — всміхається Костя і заходить до себе в кімнату. Телефон він одразу помічає на столі під телевізором і тягнеться в ящик з дротами на нижній поличці за зарядкою. 

Коли Костя повертається до Валіка, то знаходить його біля відкритого холодильника — він нахмурено розглядає щось у себе в руках. 

— Ну вибір в нас прям великий, — почувши його кроки, розвертається до нього Валік і Костя помічає в нього в руках банку з опаришами і сумішшю для прикормки. — Ти будеш личинок чи якесь перемелене не знаю навіть що? — із відразно-питальною інтонацією промовляє Валік та піднімає брови. 

— Я думаю, ми замовимо піцу, — сміється Костя, підходить ближче і забирає у Валіка з рук нещасних опаришів, що перелякано метушаться по банці, та ховає назад в холодильник. 

— Я хотів би спитати для чого воно тут, але мабуть не хочу цього знати, — кривиться Валік. 

— Це для рибалки, — сміється Костя і потирає перенісся. У Валіка на диво легко вдається відволікти його від усіх його турбот і проблем, навіть не стараючись. Тягар у його грудях ніби розвіюється, дозволяючи Кості просто побути в моменті і відкласти купу свої проблем до завтра. 

— Ясно, — піджимає губи Валік. 

— Ти яку будеш? — Костя вмикає нижню підсвітку та сідає за стіл, намагаючись увімкнути свій телефон — той кілька разів блимає, сигналізуючи про розряджену батарею, та вирубається назад. 

— Яку що? — Валік зупиняється біля стіни, на якій висить годинник з привидами — пара Костіному. 

— Піцу, — тягнеться Костя до розетки і втикає туди зарядку.  

— Е-е, — протягує Валік та чеше потилицю. 

— Тільки не кажи, що ти не знаєш, що таке піца, — перелякано дивиться на нього Костя. 

— Знаю звісно, — поправляє волосся Валік. — Просто не пробував. 

— Жах, просто жах, — причитає Костя собі під ніс і затискає кнопку увімкнення на телефоні. — Я не розумію, як ти взагалі до своїх дев’ятнадцяти років дожив. 

— Візьми просто щось на свій смак, — відвертається від нього Валік, розглядаючи картини на стіні поруч з годинником. 

Телефон нарешті вмикається і завалює його повідомленнями з розсилкою про нові акції та пропозиції зі зміною тарифу. Костя переходить в додаток з доставкою, прогоруючи знижки тижня, поки не дістається до своєї улюбленої пепероні. 

— Блять! — викрикує Валік і Костя розвертається, очікуючи побачити, що як мінімум малюнок однієї з картини ожив і накинувся на того, але натомість бачить лише розпушившого свого рудого хвоста Жопіка та Валіка, що ледь за серце не тримається. 

— Ти що, і котів ніколи не бачив? — всміхається Костя. Якби він знав, що Валік може бути таким легким та кумедним поза межами академії та світу фей, затягнув би його до себе додому набагато раніше. 

— Бачив, звісно, — обурюється Валік. — Просто не очікував, що він в тебе є, — Валік нагинається та бере Жопіка на руки, чешучи йому за вухом. Жопік хоч і ненавидить незнайомців, але навіть не намагається вириватися, схоже розуміючи, що це не має сенсу — лише жалобно нявкає один раз. — Як його звуть? 

— Жопа. 

— Жопа? — піднімає брови Валік. 

— Ласкаво Жопік, — опускає Костя погляд назад до телефону. 

— Чому в мене немає сумнівів, що кота називав ти? — знижує тон Валік. 

— Бо мені було десять. 

Костя замовляє одразу три піци з подвійною порцією сиру — сенсу економити гроші чи відкладати на потім вже все одно немає. Думка про те, що цього потім вже все одно не настане, виринає у Кості в голові і він заштовхує її назад, обіцяючи собі повернутися до всіх своїх проблем завтра. Він має право на хоча б один останній гарний вечір у своєму житті. Йому приходить повідомлення, що доставка буде через півгодини. 

— Наче б зараз ти придумав щось інше, — сміється Валік і опускає Жопіка назад на підлогу. — Покажеш мені свою кімнату? 

— Ходімо, — відкладає телефон і піднімається з-за столу Костя. 

Костіна кімната невеличка, але враховуючи, що проводить він тут менше трьох місяців на рік, більше йому і не потрібно. Стара шафа, завалена купою коробок та пилом зверху, телевізор, що стоїть на скляному столику з поличками та розкладний зелений диван. Тріщини у старій фарбі на стінах завішані постерами з його улюбленими фільмами — особливо пишається Костя постером з фільму “У далеку далечінь”, що висить у скляній рамці. 

Він проходить до вікна та зашторює його, а тоді тягнеться до пульта і вмикає проекцію зоряного неба в себе на стелі, вирішивши видати всі козирі своєї кімнати одразу. Але Валік навіть не звертає уваги, оглядаючи щось на поличці під телевізором. 

— А це що таке? — повертається він до Кості. 

— О-о, — протягує він. — Я навіть не вірю, що я буду тією людиною, хто познайомить тебе зі світом плейстейшен, — Костя підходить до телевізору, вмикає його та забирає пару джойстиків. 

— З чим? — хмуриться Валік. 

— Влаштовуйся зручніше, — падає Костя на диван та тягне Валіка за собою. 

Якщо перші півгодини Валік намагається приховувати свою цікавість за гордовитістю і награною зверхністю по відношенню до людської техніки, то потім втягується настільки, що битву зі Скорпіоном не перебиває навіть піца — він її проковтує, схоже, навіть не помітивши. 

Костя сидить, спершись на підлокітник дивану, і чеше Жопіка за вухом. Він спостерігає за тим, як вправно пальці Валіка перебирають сосочки джойстика та за зосередженням на його обличчі, коли він телепортується крізь крижаний туман і використовує контрудар, збиваючи свого супротивника з ніг. Від того, з якою майстерністю Валік це робить навіть у комп’ютерній грі, щось неприємне знову починає ворушитися в грудях у Кості. 

Навіть якщо його — головної загрози — не буде поруч з Валіком, той все одно знайде собі іншу. Він ніколи не відмовиться від полювань і займатиметься ними навіть без свого соулмейта — в напористості і цілеспрямованості Валіка Костя не сумнівається. Дивний сум огортає його, коли він думає про те, що не зможе бути поруч, аби захистити Валіка у разі небезпеки. 

Коли Валік добиває свого супротивника та виграє черговий бій, Костю огортає почуття спокою, розслабленості та радості. Але Валік поруч хмуриться і відкладає джойстик. 

— Що таке? — повертається він до Кості, уважно розглядаючи його обличчя. 

— Що? — зустрічається з ним поглядом Костя, намагаючись надати обличчю розслабленого вигляду.

— Тільки не треба оцього, — ще більше хмуриться Валік. — Я відчуваю хвилю якогось суму, що розходиться від тебе. Не думаю, що тобі настільки шкода стало Саб-Зіро, якого я вбив. 

— Здається мені, хтось обіцяв не лізти мені в голову, — цокає Костя і випрямляється. — Про приватність мені розмови згадуються і всяке таке. 

Жопік від руху прокидається, зістрибує з рук Кості і вибігає з кімнати. Костя оглядає свою кофту, вкриту шаром шерсті з цієї рудої жопи, і марно намагається обтрусити її. 

— Я ж не спеціально, я не завжди це контролюю, — виправдовується Валік. — То що сталося? Через що ти так засмутився? — посувається він ближче до Кості. 

— Дамницький написав заяву до наглядової ради та до стражів, — здається зі спробами почистити кофту Костя. — Завтра академію мають евакуювати і надалі справою зі Спаленими будуть займатися стражі та Суд Тіней, — видихає він половину правди, сподіваючись, що Валік не прибере свій щит зараз і не відчує, що Костя розповідає йому не все.  

— Костя, звідки ти взяв цю каблучку? — раптом питає Валік. 

— Що, думаєш я вбив його? — виривається з нього смішок. — Я трохи вийшов з себе і вкрав її. З ним все гаразд, але він був, здається, без свідомості, — пояснює Костя перш ніж Валік встигає відповісти щось. 

— Вийшов з себе через що? — напружується Валік. — Що сталося? 

— Давай не будемо зараз про це? — благає Костя. — У нас є цей вечір і я хочу провести його без розмов про Дамницького, академію, Спалених і все інше. Зайобів нам і завтра вистачить, коли ми повернемося до академії, — заправляє він волосся за вуха. 

— Думаєш, ми можемо лишитися тут на ніч? — Валік відпускає тему про Дамницького і Костя полегшено видихає. Він не впевнений, скільки б міг витримати цієї розмови і приховувань правди, дивлячись Валіку прямо в очі. Мда, їхня домовленість про відсутність секретів між ними не прожила навіть і двох днів. 

— Чому ні? – знизує він плечима. — Мені і так дістанеться за вкрадену каблучку, то яка вже різниця? Якщо що, скажу, що я тримав тебе в заручниках і не дозволяв повернутися, — намагається розбавити серйозний тон розмови Костя. 

— Ні, я мав на увазі…, — не підхоплює його жарт Валік. 

— Я розумію, що ти мав на увазі, — перебиває його Костя, зітхаючи. — Я не думаю, що Спалені так швидко зможуть знайти мене — не за одну ніч. Можливо, хоч всі в академії спатимуть трошки спокійніше, коли головної загрози, через яку може пасти купол, не буде поруч. 

Валік відкриває рот, вже збираючись сказати щось заспокійливо-підтримуююче, але Костя його випереджає. 

— Вже пізно, пора в душ збиратися і спати, — говорить він. 

— Окей, — піджимає губи Валік, але його погляд так і лишається стривоженим. — Ти перший, я ще хочу трохи пограти. 

— Добре, — всміхається одним куточком губ Костя. Він піднімається, дістає з шафи свою футболку і штани для сну та плететься до ванни під звуки нового бою.

Прохолодна вода трохи освіжає Костю, але пригнічений настрій, що осів у ньому, так і не вдається виправити. Кожного разу, коли він заплющує очі, аби в них не потрапив гель для душу чи шампунь, перед очима постають образи усього, що може піти не так в його плані. Накрутивши себе до того, що Дамницький вже подав їх у розшук і з хвилини на хвилину до його будинку вломляться кілька десятків стражів, Костя нарешті закриває кран та виходить з душу. 

— Я знайду тобі щось перевдягнутися, — заходить Костя назад у кімнату і підходить до шафи. Витягує звідти рушник, запасні піжамні штани в сіру клітинку і футболку та вручає весь цей набір Валіку. 

— Дякую, — піднімається Валік та направляється в сторону ванної кімнати. 

— Розберешся, як працює душ? — перепитує Костя. У них в академії температура та сила води керується автоматично, за допомогою кристалу, тож цілком логічно було припустити, що всі тонкощі налаштувань людського душу можуть бути недоступними Валіку. Але Валік зміряє його таким поглядом, ніби щиро ображений на те, що Костя посмів сумніватися у ньому, та виходить з кімнати. 

Поки його немає, Костя розкладає диван, застилає чисту простиню, надягає наволочки на подушки, але не знаходить ще однієї ковдри, тож дістає просто плед. Він падає на постіль та заривається руками у вологе волосся, повільно перебирає прядки, розплутуючи. Думки знову кубарем накочуються на Костю і він зітхає та накриває очі, трохи надавлюючи, у спробах витіснити їх зі своєї голови хоч якось. Хоча б до завтра. 

Підлога поруч скрипить і Костя піднімає голову —  у пройомі дверей з’являється Валік. Він витирає рушником мокре волосся і його футболка задирається, оголюючи нижню частину його живота. Речі Кості ідеально сіли на Валіка, але Костя сумнівається, що є хоча б щось, що б тому не пасувало. 

Щось в грудях у Кості йокає, коли він бачить Валіка у своєму одязі, таким розслабленим і домашнім. Він образу жорстокого та безжалісного хлопця, готового йти по головах заради своєї мети, не лишається зовсім нічого. 

— Не дивись на мене так, — тихо говорить Валік. 

Костя ніяково відводить погляд на стелю, розглядаючи проекції зірок на стелі. 

Ліжко поруч прогинається і губи Валіка накривають Костіні, відволікаючи його від усього. Валік пахне його гелем для душу — грейпфрутовим, але навіть він не може перебити запах м’яти та холоду, який вже став таким знайомим. Костя запускає руки Валіку під футболку, огладжує його спину, напружені м’язи, нерівності шрамів. Магія, що розходиться від дотиків, незважаючи на холод шкіри Валіка, розливається теплом попід шкірою у Кості. 

Костя відчуває, як його очі загоряються і швидко накриває їх рукою, аби не засліпити Валіка. Його серце починає битися сильніше, розганяючи отриману порцію магії його судинами. 

— Не треба, — обережно прибирає його руку від обличчя Валік. Він гладить Костю по щокам і Костя намагається дихати глибше, аби заспокоїти силу і не нашкодити випадково Валіку. — Розплющ очі, — шепоче він і Костя відчуває його дихання у себе на губах. 

— Вони зараз світитимуться надто яскраво, — хитає головою Костя. 

— Я знаю, — так само тихо говорить Валік і Кості здається, що той зараз усміхається. — Я хочу бачити тебе всього. 

Ця фраза запалює щось всередині Кості, що тугим вузлом зав’язується в районі паху і те, що Валік зараз буквально сидить на ньому зверху, зовсім не допомагає. Костя повільно розплющує очі і зустрічається поглядом з очима Валіка, в яких горить бажання, і Костю від цього пробирає до мурашок. Різким рухом він перевертає Валіка на спину і опиняється на ньому зверху, поглиблюючи поцілунок, та запускає руку під резинку штанів Валіка, вибиваючи з нього низький стогін.