Байки, що ходять серед фей

All the arrows that you`ve stolen 

Split in half now bum and broken 

Like your heart that was so eager to be hid

Harpy Hare — Yaelokre

Під ранок Кості стає все гірше. Він прокидається від кошмару, його серце калатає, а мокра від поту футболка неприємно липне до шкіри. За вікном ще тільки починає світати, але заснути назад в нього вже не вдається. Костя піднімається з ліжка і на секунду світ навколо починає двоїтися і розпливатися — він хапається рукою за стіл, аби втримати рівновагу. Він почувається так, ніби вночі його зажувало під машину, якою люди укладають асфальт на дорогах — усе тіло ломить, а пошкоджена нога внизу просто палає. 

В душі він викручує холодну воду на максимум, аби хоч трохи прийти до тями. Рана на нозі виглядає так само паршиво, як і відчувається — чорна рідина продовжує розповзатися судинами вище, вже дістаючи майже до коліна, а з-під шкіри розходиться слабке жовте світіння. Його тіло намагається зцілити саме себе, але виходить в нього це до чорта безуспішно. 

Після холодного душу Кості стає трохи легше. Він повертається до кімнати, допиває пляшку води та падає назад на ліжко. Він перев’язує ногу листом живолисту, що зриває прямо з Мішиного вазону в кімнаті, слабо вірячи, що той зможе хоч якось допомогти. Сон більше не йде, тож він просто лежить із заплющеними очима, намагаючись ігнорувати відчуття, ніби його нижня частина його ноги горить заживо. 

Костя майже провалюється в черговий тривожний сон, коли привиди з годинника своїм протяжним завиванням сигналізують йому про те, що пора вставати. Він змушує себе перевдягнутися в свіжий одяг і, впевнившись, що світіння його сили не поміте крізь тканину джинсів, виходить з гуртожитку в сторону головного корпусу, де знаходиться кабінет директора. Холодне ранкове повітря трохи освіжає його та приносить легке полегшення. Із плюсів: через свій стан у нього навіть немає сил хвилюватися, що їм скаже сьогодні Дамницький і яке покарання назначить за таке жорстоке порушення правил. Про мінуси Костя намагається не думати. 

Біля кабінету Дамницького вже стоїть Валік, спершись на стіну. Коли він помічає Костю, то на його обличчі пролягає тінь занепокоєння — схоже, виглядає Костя справді паршиво. 

— Ти як? Все добре? — питає в нього Валік, відштовхуючись від стіни та підходячи ближче до нього. Валік тягнеться рукою до Кості, але він обходить того та сідає просто на підлогу під кабінетом, схиляючи голову на холодну стіну позаду себе. 

— Так, просто не виспався. Всю ніч кошмари снилися, — видавлює із себе Костя частину правди. Про справжню причину свого безсоння у вигляді розірваної рани на нозі, що сочиться чорною рідиною та пронизує його тіло гострим болем під час кожного руху він вирішує змовчати.  

— Розумію, — зітхає Валік та сповзає на підлогу поруч біля нього. 

Між ними зовсім мало відстані — якщо Костя розігне пальці на руці, то зможе доторкнутися до руки Валіка. Магія всередині починає бурлити ще більше і Костя жмуриться від спазму болю в грудній клітині, що на кілька секунд накриває усе його тіло. Руку до Валіка він так і не протягує. 

— Та потвора, яку ми побачили учора…, — починає Валік, повертаючись до нього, але не встигає договорити. 

— Шо ви, як спали? — з-за кута до них підходять Андрій з Миколою. Голос Андрія лунає занадто бадьоро та голосно, як для такого ранку, відбиваючись від стін, від чого голова у Кості починає тільки більше гудіти. Він вражений тому, звідки Андрій взагалі набрав стільки оптимізму в своєму голосі після вчорашнього вечора. 

— Паршиво, — Валік коротко зітхає та переводить роздратований погляд на Андрія. — А ти, я дивлюсь, навпаки. 

— Та теж херово звичайно, — хмуриться Андрій і під його очима Костя помічає темні кола. — Не дивись, що я так посміхаюсь — це нервове. 

Микола також виглядає виснажено і задумливо — від його звичної легкості не лишилося й сліду. 

— Як ви думаєте, яке покарання нам назначать? — питає він, спираючись на стіну навпроти. 

Останнє, за що переживає зараз Костя, це покарання. Він готовий на будь-що, навіть на чергування аж до самого випуску з академії, аби тільки цей біль, що розриває його ногу зсередини, припинився. 

— Сподіваюсь нас випруть звідси і нам більше ніколи не доведеться зустрічатися з цією мразотою чи подібною їм, — холодно промовляє Андрій. — Що? — помічає він погляд Валіка. 

— Ти тренувався заради цього три роки, щоб при зустрічі зі справжньою небезпекою піджати хвіст і тікати? — із викликом хмикає Валік. 

— Хто б казав, — примружує очі Андрій. — Нагадай, а це не ти вчора відмовляв нас йти у цей ліс? Краще б ми тебе послухали, зберігли б кілька сотень нервових клітин і кілька років нормального сну, — відрізає він. 

Костя відчуває укол сорому, адже це він підбив усіх хлопців попхатися в той ліс, коли очевидно, що це було небезпечно. Він не розуміє, чим він керувався в той момент, коли приймав це рішення. Звісно, переживаннями за Мішу, але як він зможе допомогти тому, коли сам вже однією ногою на койці в залі зцілення? На секунду Костя уявляє, що це міг би бути Андрій, Микола чи Валік, кого б схопив вчора монстр і тепер би Кості довелося провідувати ще й їх у цій залі. Тоді б Костя цим почуттям провини просто з’їв би себе заживо. 

Масивні двері кабінету розчиняються різко і на порозі з’являється Дамницький — Костя підводиться і давить в собі вскрик від нової хвилі болю, якою віддає його нога через необережний рух. Перед очима знову все мутніє і він спирається рукою на стіну, намагаючись втриматися в реальності і не втратити свідомість. 

— Всі вже тут? — питає Дамницький, оглядаючи їх. — Проходьте. 

Костя відривається від стіни і рушає вперед, коли Валік хапає його за руку і зупиняє. Микола з Андрієм заходять в середину кабінету і Костя переводить погляд зі своєї руки, у яку вчепився Валік, на самого Валіка. 

— Що з твоєю ногою? — хмуриться він, вглядаючись Кості в очі. 

— Все нормально, просто підвернув вчора, — Костя ледь витримує його погляд — різкий та вимогливий. — Мабуть зв’язки розірвав. 

— І вона досі не зажила? — в його голосі дзвенить недовіра до недолугої версії Кості. 

— Все нормально, — з нажимом повторює Костя, виплутуючись із захвату руки Валіка, і проходить вперед, поки той не встиг спитати ще щось. 

За три роки в кабінеті директора Костя був лише одного разу під час подачі заяви на вступ. Він заходить в кімнату з незвично високими стелями та вікнами, що вкривають усю зовнішню стіну. З них відкривається вигляд практично на всю територію академії — від тренувального майданчику та городів, до самого лісу за куполом. Стіни з темного дерева вкриті полицями з різноманітними артефактами, про призначення яких Костя може тільки здогадуватися, та купою потертих книжок. 

Дамницький сидить за столом — на обличчі в нього неможливо не помітити слід від безсонної ночі. Дивлячись на те, як втомлено він потирає очі, Костя відчуває співчуття. Він навіть уявити собі не може, що відчуває Дамницький, коли дивиться на те, в якому стані зараз його соулмейт і, що найгірше, що він може відчувати зараз через їхній зв’язок. 

При розвиненому на максимум зв’язку біль твого соулмейта може відчуватися так само яскраво, як власний. І якщо твій соулмейт помирає, переживати ти будеш це так само гостро, як втрату частини себе — дуже рідко кому вдається повернутися до нормального стану після такого. Костя не може знати напевне, але підозрює, що якщо твій соулмейт лежить без свідомості з тяжкими пораненнями, навряд чи це може відчуватися приємно. Свєта останніми днями була схожа на живого привида. 

Костя зупиняє погляд на кріслі, що стоїть поруч, але здогадується, що сідати та влаштовуватися позручніше їм ніхто тут не запропонує. Нога починає боліти все більше і він старається перевести максимум своєї ваги на праву ногу. 

— Те, що ви зробили вчора…, — із суворістю починає Дамницький, підіймаючи погляд на них чотирьох. 

— Що це була за потвора? — раптом перебиває його Андрій і Костя здивовано повертається в його сторону. 

— Те, що ви зробили вчора, — Дамницький зміряє його льодяним поглядом і продовжує, — було безрозсудно і…

— Досить цього, — відрізає Андрій і Костя спантеличений жорстокості в його тоні, яким він звертається до директора. — Ви все прекрасно знаєте і приховуєте це від нас. Якби ви одразу сказали, що в лісі небезпечно і скасували орієнтування, Міша був би в порядку. Це буде ваша провина, якщо він або Люленов помре через ваші секрети! — зі злістю викрикує Андрій. 

Слова про смерть відлунюють кімнатою, огидно віддзеркалюючись від стін та заповнюючи собою увесь простір навколо. 

Костя відчуває, як у нього в грудях все перевертається від однієї лише думки про це і намагається відкинути образи безбарвного обличчя Міші та сірих очей, позбевлених будь-яких ознак життя, зі своєї голови. Андрій сказав це лише для того, щоб натиснути на директора і змусити його говорити — впевнює себе Костя, але мерзотне відчуття в грудях лише розростається, починаючи тиснути на його органи зсередини. Костя прикладає руку до грудини, намагаючись розім’яти її трохи нижньою частиною долоні, аби полегшити неприємні відчуття.

Костя очікує, що Дамницький зараз відчитає Андрія за те, як він собі дозволяє говорити з директором, але він не каже нічого, лише піджимає губи, збираючись з думками. 

— Ми до останнього не вірили в те, що це може виявитися правдою, — нарешті відповідає він, опускаючи погляд у стіл. 

— Про що ви говорите? — хмуриться Костя. Він намагається спіймати погляд когось із хлопців, але Валік та Микола з уважністю спостерігають за директором. На секунду Валік зустрічається своїм мовчазним поглядом із Костею, але одразу ж його відводить. Лише Андрій поруч так само хмуриться в нерозумінні. 

— Ці монстри та чорна рідина, яку вони залишають в ранах — це не отрута. Це прокляття, — видає Дамницький. 

Як би це дивно не звучало, живучи у світі, сповненому справжніх монстрів, якими лякають людських дітей перед сном, про прокляття Костя не чув жодного разу. Слова, звісно, можуть мати неабиякий вплив на свого адресата, та прокляття це щось більше з дитячих казок про прекрасного принца, якого перетворили на жабу і тільки поцілунок справжнього кохання міг зняти те прокляття. Простіше кажучи, їх не існує. 

— Прокляття? — Андрій, схоже, розуміє не більше ніж Костя — його голос зовсім втратив всю ту жорстокість та серйозність, з якою він вимагав від Дамницького відповідей ще кілька секунд тому. 

Дамницький обводить їх серйозним поглядом, він встає зі столу та підходить до вікна, перш ніж продовжити:  

— Існує легенда, якій вже тисячі років, — починає він, розфокусовано вглядаючись кудись вдалечинь. — Це легенда про зародження магії та про первісний світ, в якому вона існувала. Магія тоді була не такою, як зараз, феї не черпали її з елементів природи. Та магія була чистою, первісною. Магія Сонця та Пітьми, — Дамницький переривається, ніби занурючись у власні спогади. 

Костя зовсім губиться, не розуміючи до чого веде той. На парах вони колись обговорювали, що магія фей еволюціонувала і не завжди була такою, до якої вони звикли зараз, і в історії магії були темні часи, але всі записи про це вважалися давно втраченими, залишаючи простір для чисельних додумів. 

— Обидві ці сили існували в балансі довгий час, — продовжує свою історію Дамницький. Його обличчя досі відсторонене, а погляд спрямований в порожнечу. — Сонце було рушійною, творчою силою, що давало життя та енергію. Пітьма була стабілізуюча, захисна, що дозволяла тримати Сонце під контролем. Але Соларія — одна з фей Сонця, вважала, що це не має бути так. 

В поставі Дамницького помітна напруга, його голос рівний та стриманий і Кості здається, що той зараз обережно підбирає наступні слова. З виразу його обличччя Костя підозрює, що ніякий добрий кінець на цю історію не чекає. 

— Вона вважала, що феї Сонця мають надзвичайний потенціал і не мають бути стримані феями Пітьми. І тоді почалася війна. В одній із битв Соларія втратила контроль над своєю силою і перетворила фей пітьми на обвуглених монстрів, що своїм виглядом мало нагадують фейську подобу, — договорює він і на кілька хвилин в кабінеті повисає тиша. 

Слова, що говорить Дамницький, відбиваються в голові Кості від його черепної коробки, ніяк не знаходячи собі місця. 

— Отже ці монстри — це насправді прокляті феї? — першим приходить до тями Валік. 

— Їх називають Спаленими, — киває Дамницький. 

В голові у Кості ніяк не вкладається інформація, озвучена щойно їхнім директором. Якби це справді було б так, вони б мали знати про це, вивчати на парах. Про це писали би в усіх книжках, усі сили мали би бути спрямовані на те, щоб зняти це страшне прокляття з фей. 

— Після цього війна завершилася, — продовжує Дамницький. — На місці, де відбувалася ця битва, лишилася лише випалена земля, яку назвали Долиною попелу. Але, звісно, всі були дуже налякані, всі боялися первісної магії Сонця, після того як побачили, на що вона була здатна, коли не обмежена і не стримана Пітьмою. Через це було прийнято рішення запечатати Спалених у кармані реальності, який був створений силами Сонця, власне, разом із самою цією силою. Соларія, що почала це все, була своєрідним ключем, що утворював цю печать. 

Хвиля жаху огортає Костю настільки сильно, що на якийсь час він забуває і про свою ногу, і про свій стан, і про все, що тривожило його до того. Він відмовляється вірити в те, що це може бути правдою — замість того, аби знайти шлях врятувати проклятих, феї натомість об’єднали сили, аби здихатися їх. Костя намагається вдихнути, але йому здається, що з кімнати враз зник увесь кисень — відчуття тиску всередині посилюється настільки, що в нього починає темніти в очах. Костя з силою впивається нігтями в свої долоні, намагаючись привести себе до тями.  

— Світ був повністю очищений від сил Сонця та Пітьми, — повертається до них Дамницький. — Усі феї, що лишилися живі, на довгі роки втратили всю магію. З часом феї навчилися черпати магію із природи, встановлювати контакт з природними елементами. Але їхні сили були слабкими, набагато слабшими ніж раніше, вони втратили крила. І для того щоб компенсувати це, з часом з’явилися соулмейти та ритуал Спорідненого полум’я. Але ніхто не врахував того, що печать, якою закрили монстрів в іншому вимірі з часом може зношуватися, аж поки не почне прориватися, — приглушеним тоном завершує він свою історію. 

— Чому про це не розповідають нам на парах? — ошарашено питає Костя, досі не в змозі повірити в те, що все це може бути правдою. 

— А ви як думаєте, Костя? — гірко всміхається Дамницький. — Про історію Спалених не говорять, бо всі феї що лишилися зараз — це нащадки фей Сонця і вони почуваються винними, через сором і страх це все приховувалось. Вони, ми, — хмикає він, виправляючись, — приховали цю Долину попелу ілюзією, аби замести всі сліди, — розводить він руками. 

Дамницький повертається назад до свого крісла та тяжко опускається на нього. У Кості складається таке враження, ніби Дамницький сам відчуває якусь особисту відповідальність та провину за увесь цей жах, настільки яскраво відображаються ці емоції в нього на обличчі.  

— Звідки ви тоді про це дізналися? — питає Валік. 

— У світі лишилося дуже мало книг, в якій описувалися ці події, — піднімає на нього погляд Дамницький. — Але одна з них колись потрапила до моїх рук, — на секунду він зустрічається поглядом з Костей і в його очах зʼявляється проблиск ще чогось, але він відвертається швидше, ніж Костя встигає зрозуміти чого саме.

— Виходить, ми бачили одного з них вчора? — глухо перепитує Костя.  

— Ви бачили одного з них? — піднімає брови Дамницький і весь напружується. 

— Спалений гнався за нами, але зупинився, коли ми перетнули межу куполу, — починає пояснювати Микола. — Ніби він якимось чином знав, що тут це купол, і навіть не намагався наблизитися до нього. 

— Ми підозрюємо, що вони дійсно знають про захисний купол і можуть також впливати на нього, виснажувати його, — пояснює Дамницький і Костя чіпляється за слово виснажувати. — Як вам вдалося втекти від одного з них? 

— Костя засліпив його своїм світлом, — відповідає Андрій і у виразі обличчя директора щось невловимо змінюється. 

— Що значить виснажувати купол? — різко питає Костя і почуття тривоги починає розливатися його тілом, коли він усвідомлює, що саме мав на увазі Дамницький. 

Дамницький піднімає на нього стомлений погляд.

— Поки на території академії ми в безпеці, але ми всі маємо бути готові на випадок того, якщо купол зовсім виснажиться та більше не зможе виконувати свою захисну функцію, — озвучує він Костіні найгірші опасіння. 

— І що робити тоді? — виривається з Кості нервовий смішок.

— Ми не знаємо, — щиро розгублено зітхає директор. — Тепер ви розумієте, чому ми не хотіли розповідати про це, поки не маємо чіткого плану дій. 

Ні, Костя все одно не розуміє. Якою жахливою б не була ситуація, завжди краще знати правду. Правду, яка б могла врятувати Мішу, якби вони знали про справжню загрозу. Костя лише сильніше стискає кулаки, намагаючись подавити в собі хвилю злості, що починає накривати його. 

— Та чому ж ви досі мовчите? Ви думаєте, якщо нікому не сказати, то загроза сама собою розсосеться? Чи ми так і будемо сидіти тут, чекаючи коли Спалені зайдуть всередину академії і вкладуть половину студентів на койки поруч з Мішею та Люленовим, поки ви складаєте свої дурнуваті плани? — випалює Андрій. 

Дамницький від цього сіпається, ніби від ляпасу. 

— Як ви думаєте, Андрію, — спокійним тоном починає він, зосереджуючи свій погляд на Андрієві, — скільки з ваших батьків чи, наприклад, із стражів Верховного суду Тіней повірили мені, коли я розповів їм про монстрів з легенд та первісний світ магії? 

Андрій витримує його погляд, але не каже нічого більше. 

— Жоден, — відповідає на своє питання Дамницький. — Наглядовою радою було вирішено, що ми перебільшуємо з панікою і нам просто треба уважніше погортати книжки аби знайти антидот. В нас немає жодних доказів.. 

— Але ми свідки! — викрикує Микола. — Ми бачили спаленого. Можливо, я міг би знову використати свою силу аби показати всім проекцію і тоді.. 

— Микола, забудьте про це, — різко обриває його Дамницький і його голос набуває сталевих ноток. — Більше жодних походів у ліс. Це надто небезпечно. Вчора ви знехтували правилами і поставили під загрозу свої життя. Це справжнє чудо, що вам вдалося вибратися з лісу неушкодженими, — хитає головою він. — В якості покарання ви будете місяць проводити увесь свій вільний час допомагаючи з чергуваннями на кухні та на фермі. 

— Але…, — намагається протестувати Микола. 

— Ніяких але, — з усією суворістю відрізає Дамницький. — Усі вільні, — киває він на двері, — крім вас, Костя. Залиштеся на пару хвилин, будь ласка. 

Костя переглядається з Валіком і в очах того читається німе питання — Костя у відповідь лише знизує плечима. Дамницький мовчки чекає, поки всі вийдуть з кабінету. 

— Костя, сідайте, — вказує він на крісло поруч зі столом, коли захлопуються двері. На лобі у нього пролягла глибока зморшка замисленості і Костя передчуває, що ця частина розмови приємною також не буде. Навряд чи Дамницький залишив його, аби похвалити за те, як Костя вчора засліпив одного зі Спалених. 

Костя повільно опускається на крісло і випадково зачіпає пораненою ногою ніжку крісла — разом з цим рухом крізь його тіло проходить гострий спалах болю, що змушує його ледь помітно скривитися, але він опановує себе перш ніж Дамницький встигає щось помітити. Костя заправляє волосся за вуха, готуючись до того, що може зараз почути. 

— Костя, — Дамницький прочищає горло, ніби вагаючись перед тим, як почати говорити, — є ймовірність, що саме ваша сила може бути магнітом для цих Спалених, — він змикає руки на столі перед собою та починає нервово прокручувати кільце на вказівному пальці. Костя, почувши це, завмирає, приварений до крісла під собою. 

— Що? — ледь чутно перепитує він. — Як моя сила може бути пов’язана з усім цим? 

Хоч Валік і згадував щось про те, що Костя може бути пов’язаний з монстрами, він до останнього відмовлявся в це вірити. Купа з проблемами, які він намагався відкласти на потім і ігнорувати, починає розсипатися і сипатися на Костю, прибиваючи його до стільця. Тиск в грудях знову посилюється, черви починають заповзати все глибше і глибше, роз’їдаючи його легені. 

— Єдине, що ми знаємо — це те, що ці монстри вразливі до сонячного світла. І ваша сила якимось чином може бути пов’язаною з ними, приваблювати їх сюди, на територію академії. 

— Але якщо вони вразливі до світла, то чому навпаки йтимуть до мене, а не тікатимуть? — хмуриться Костя, не розуміючи вже зовсім нічого. Частину про те, що можливо це він притягує небезпеку на територію академії, Костя намагається ігнорувати. 

— Комахи теж часто лізуть на світло, не зважаючи на те, що воно їх погубить, — ніби відповідає Дамницький, але така відповідь взагалі не вносить жодної ясності до ситуації. 

Від усього, що він сьогодні дізнався, у Кості починає голова йти обертом. Його рука знову тягнеться до грудини, ребром великого пальця він натискає на м’язи, намагаючись розігнати неприємні відчуття. 

— У мене є до вас прохання, — починає Дамницький, нахиляючись за чимось в шухляду свого столу. — Але я хочу попередити, що це абсолютно добровільно і я вас ні до чого не примушую. 

Він дістає невелику прямокутну коробку чорного кольору, що виглядає просто та непримітно. Лише ледь помітний захисний символ, вигравіруваний збоку коробки, натякає на те, що всередині зберігається магічний предмет. 

— Що це таке? — напружується Костя, розглядаючи коробку. 

— Це кайдани, що не дадуть вам використовувати вашу силу, — переводить на нього співчутливий погляд Дамницький. — Можливо, якщо монстри не зможуть відчути вашу силу, вони облишать спроби пробити захисний купол. 

На словах про кайдани пальці Кості рефлекторно стискаються в кулаки. Він повільно розтискає їх, намагаючись заспокоїти серце, що почало калатати так, ніби зараз проломить ребра. За своє життя він ніколи не покладався на свої силу і діяв радше так, ніби її в нього взагалі не було. Але зараз, коли він нарешті почав розкривати та усвідомлювати свій справжній магічний потенціал, підсвідомо усе всередині противиться думці втрати цю силу. В голові одразу виникає купа варіантів ситуацій, де його сила може бути критично необхідною. 

Але якщо Дамницький правий і саме ця сила приваблює монстрів до академії, то без неї у Кості і не буде необхідності від когось захищатися  — намагається впевнити він сам себе. 

— Добре, — проковтує Костя гіркий клубок, що підступив до горла. 

Дамницький відкриває коробку та дістає з неї дві пари кайданів, що виглядають як два товстих срібних дроти, які оживають від його дотиків. 

— Ключ залишиться у мене, — повідомляє йому Дамницький і ховає з коробку магічним ключем назад собі в шухляду. Все всередині Кості кричить про те, що він робить помилку, погоджуючись на це, але він заштовхує ці думки куди подалі. 

Костя знімає куртку та закочує рукава свого светру до ліктів. Дамницький підносить кайдани до Костіних зап’ясть і ті повільно переповзають на його руки — холодні на дотик, ніби змії, що обвивають його та стискають сильніше. Костя відчуває, як з кайданів вилазять гострі шипи, що впиваються йому попід шкіру, і давить в собі вскрик болю. 

— Може бути трохи неприємно, — додає Дамницький, спостерігаючи за Костіним виразом обличчя. 

Трохи — це ще слабо сказано. Його руки починають пульсувати у місцях, де жорсткі шипи розривають його шкіру. Костя почувається неймовірно безпомічно та вразливо, позбавлений будь-якого шансу постояти за себе, навіть якщо на це буде необхідність. Він оглядає символ соулмейтів, що слабко підсвічується на його шкірі, вкритий уродливими тисками, та ховає їх під рукавами кофти. 

Дамницький застигає з таким виразом, ніби хоче ще щось сказати, але не наважується. 

— Це все? — намагається втримати рівний тон Костя, але роздратованість на всю цю ситуацію починає пробиватися крізь його голос. 

— Так, — киває Дамницький. 

Костя повільно піднімається з крісла, підхоплює свою куртку та виходить з кабінету. В нього таке враження, що всередину його грудей наклали розпеченого вугілля, що ось-ось спалахне та вирветься назовні. Злість піднімається в ньому гарячею хвилею, що починає пекти усе його тіло, зосереджуючись в місцях, де кайдани впиваються під його шкіру все сильніше. Костя захлопує за собою двері і зіштовхується з Валіком, що залишився на нього чекати. 

— Що він тобі сказав? — занадто схвильовано питає Валік, вглядаючись Кості в очі. 

— Нічого нового, — Костя відводить погляд, нездатний збрехати Валіку, дивлячись йому в очі. — Сказав, що моя сила може бути магнітом для Спалених і попросив неї поки не користуватися, — він рушає в сторону сходів. 

— Що? Як це магнітом? — Валік йде за ним слідом, так і не ховаючи стурбованості в своєму голосі. 

— Я сам ні чорта не зрозумів, — зітхає Костя. — Ти можеш в це все повірити? — він зупиняється і зустрічається з очима Валіка. — В цю історію зі спаленими? 

— Я не думаю, що він її вигадав, — туманно відповідає Валік, відводячи погляд. 

— Ясно, — піджимає губи Костя. Печіння на зап’ястях тільки посилюється і Костя потирає їх через рукави кофти, хмурячись. По силі больових відчуттів кайдани по-тихеньку починають перемагати рану на його нозі. 

— Костя, ти впевений, що ти в порядку? — питає Валік, спостерігаючи за його діями.

— Так, — огризається Костя, натягуючи рукави кофти ще нижче. — Припини мене допитувати про це. Якщо б щось було не так, я б сказав. 

— Добре, — здається Валік, ніби засмучено від такої різкості в тоні Кості. — Побачимось на тренуванні? 

Костя уявляє, як в такому стані буде карабкатися по мотузкам на смугах перешкод чи, ще краще, намагатися відбити симуляції нечисті в кубі, не маючи доступу до своєї магії. Зі сторони видовище має бути, мабуть, забавним, але він сумнівається, що зможе зішкребти залишки своїх сил, щоб хоча б дійти до тренувальних майданчиків. 

— Думаю, я пропущу сьогодні. Ми і так вже покарані на місяць чергувань, що мені можуть ще зробити за пропуск однієї пари? — намагається усміхнутися він, але не впевнений, що в нього це вийшло. Валік виглядає задумливо, оглядаючи Костю, але на щастя, не озвучує своїх думок. 

— Добре, — тільки киває він. — Тоді побачимось пізніше. 

***

Антимагічні кайдани використовуються сторіччями для того, щоб стримувати фей у використанні їхньої магії. Кожна спроба скористатися своєю магією по відчуттях прирівнюється до того, щоб опустити свої руки у відро з розпеченою лавою. Від кожного використання такі кайдани стають тільки сильнішими, впитуючи в себе магію того, хто їх носить. І їх абсолютно точно не можна використовувати на феях з магією зцілення. 

Костя лежить у себе в кімнаті, згорнувшись у клубок. Його руки у місцях, де під шкіру впиваються кайдани, горять пекельним вогнем. Його тіло намагається зцілити саме себе, але наручники стримують цей процес, приносячи йому масу задоволення. Очевидно, що ці вони розраховані на те, щоб стримувати тебе від свідомого використання сили, але аж ніяк не допомагають від підсвідомого прагнення організму зцілитися. Костя впивається сильніше впивається у металевий каркас ліжка, перечікуючи чергову хвилю судомів, що проходиться його м’язами, коли чує стук у двері. 

Він піднімається з ліжка, вкотре давлячи в собі вскрик болю, коли він наступає на пошкоджену ногу, та повільно підходить до дверей, тримаючись за шафу. З відкритого вікна по підлозі в кімнаті тягне холодне вечірнє повітря, але навіть цей холод не приносить йому бажаного полегшення та не збавляє жар тіла, що палає зсередини. 

Він відчиняє двері і наштовхується на обличчя Валіка, вираз якого змінюється із розслабленого на стурбоване, як тільки він бачить Костю. Кості так паршиво, що немає сил навіть знаходитися у вертикальному положенні, тож він повертається до ліжка та падає на нього. Валік проходить в кімнату і закриває за собою двері. В руках він тримає підніс із їжею — судячи з запаху, на вечерю сьогодні подавали якесь запечене м’ясо з травами. 

— Тебе весь день не було ні на парах, ні на обіді, — починає Валік таким тоном, ніби виправдовується. — Рома сказав, що ти погано почуваєшся і я вирішив принести тобі вечерю. 

Рома з Фімою намагалися зайти поговорити сьогодні вдень після пар, але Костя був настільки не в настрої на розмови, що випроводив їх під приводом нестерпного головного болю. В інших обставинах Костя б знайшов жест Валіка навіть милим, але зараз від одного вигляду і запаху їжі його починає тільки нудити. 

— Дякую, я не голодний, — він намагається вирівняти свій голос. Валік хмуриться, оглядаючи його обличчя, та ставить підніс на стіл поруч з ліжком. 

— Що з тобою? — він сідає на ліжко поруч і торкається рукою його лобу. Холодний дотик обпікає розпечену шкіру Кості, але разом з тим приносить таке бажане полегшення, що він ледве стримує стогін. — Боже, ти весь гориш! Ти що, захворів? — у тоні Валіка Костя помічає справжні нотки занепокоєння. Він ледве знаходить в собі сили, аби розірвати цей дотик та відвернутися. 

— Зі мною все добре, — витискає з себе крізь зуби брехню Костя. 

Валік хмуриться ще сильніше, очевидно не повіривши в таку недолугу брехню, а тоді різко хапає Костю за руку та задирає рукав його кофти. 

— Хто це на тебе надягнув? — зі злістю випалює він, розглядаючи його руки неприродньо блідого кольору від того, як сильно стискають його кайдани. 

— Дамницький, — вимучено зітхає Костя. Дотики холодних рук Валіка відчуваються настільки добре, що Костя вже навіть не намагається вирватися. 

— Якого біса? — гаркає Валік і в його очах починає запалюватися справжня лють. На секунду Кості здається, що він починає заражатися цим відчуттям від Валіка, але наступний спазм, що проходиться його тілом, відволікає його від усього. — Я зараз піду поговорю з ним, — відпускає Валік Костю та починає підніматися з ліжка. 

— Валік, ні! Не треба, — Костя хапає його за руку, аби зупинити та всадити назад на ліжко. 

— Що значить не треба? — ошарашено піднімає він брови, але таки сідає назад. — Ці кайдани категорично не можна використовувати на феях із силою зцілення! 

Від руки Валіка потоками починає розходитися магія, що розтікається судинами Кості, заспокоюючи жар, що палає в тих — це відчувається приємніше з усіх обмінів магією, які в них тільки були.

— Але це все через мене, — намагається сформулювати речення Костя, але його мозок відчувається ніби шматок желе, що забули під лобовим склом машини в сорокаградусну спеку. — Спалені навколо школи. Те, що слабшає купол. Їх притягує моя сила і кайдани потрібні, аби стримати її. 

— І це все нагородив тобі Дамницький? — хмикає Валік із недоречною до ситуації жорстокістю і забирає у Кості свою руку.  

— Так, — губиться Костя, не розуміючи його реакції.  

— Що ще він тобі сказав? — різко питає Валік. — Він пояснив, як саме твоя сила їх притягує? 

— Ні, вони не знають, лише припускають, що це через те, що ці монстри вразливі до сонця і через це моя сила світла..

— Він бреше! — раптом викрикує Валік та піднімається на ноги. 

— Що? 

— Він бреше тобі, Костя, — повторює Валік, проходячи кімнатою туди-назад і уникаючи погляду Кості. 

Шестерні в голові Кості вже зовсім відмовляються крутитися та обробляти таку дивну реакцію Валіка. Він намагається сфокусуватися і змусити мозок, затуманений жаром та болем, які поновлюються з новою силою без дотиків Валіка, хоч трохи попрацювати. 

— Про що ти говориш? Ти ж сам говорив мені про це більше тижня тому, — пригадує він. 

Валік зупиняється і сідає на ліжко навпроти Кості. Він вглядається Кості в очі, ніби намагаючись в них прочитати відповіді на якісь свої питання. Між його брів пролягає складка занепокоєння, але з очей раптом зникають будь-які ознаки на емоції. 

— Так, але він не все тобі сказав. Це не ти, — промовляє він на видиху. — Це твоя мати. 

Костя завмирає на ліжку та кілька разів тупо кліпає. 

— Що? — зривається з його губ нервовий смішок. Валік лише заплющує очі та глибоко зітхає, потираючи обличчя рукою. Костя відчуває, як поміж ребрами починає зароджуватися нова хвиля спазму та прикладає туди руку, із силою натискаючи, в надії полегшити ці відчуття. 

— Викладачі бояться тебе через твою матір, — нарешті відповідає Валік, розкриваючи очі та дивлячись на Костю зі співчуттям. 

— Як ти можеш це знати? — усмішка починає спадати з Костіного обличчя, коли він розуміє, що Валік не жартує і каже все це зараз серйозно. Тиск всередині лише посилюється — Кості здається, що його серце зараз розірветься на частини. Можливо, через його силу прокляття Спалених діє на ньому по-іншому і замість того, щоб відключити його організм, воно в купі з усім стресом та переживаннями останніх тижнів повільно роз’їдає його зсередини, а зараз нарешті дісталося до його серця, аби вбити.  

— Я підслухав це в їхній розмові, — пояснює Валік. — Ці монстри вже поверталися в наш світ колись і твоя мати тоді з ними розібралася. 

Щось у голові Кості клікає і складається в одну картину, ніби отримавши останню частинку пазлу, якої невистачало увесь цей час. Всі його переглядки з Миколою, уникання відповідей, усі моменти, коли поведінка Валіка здавалася Кості дивною та нелогічною, але він обирав ігнорувати це, не копати до справжніх причин — усі спогади починають проноситися перед його очима. 

— Валік, про яку саме розмову йдеться? — голос Кості набирає сталевих ноток і він спрямовує свій пронизливий погляд на Валіка. 

— Півтора тижні тому між Дамницьким, Люленовим, Кураном і Венедчуком, — промовляє Валік з неохотою і Костя відчуває, як всередині нього щось обривається. 

— Тобто ти увесь цей час знав, що моя мати була якось пов’язана з цієї всією історією, але вирішив, що це недостатньо важлива інформація, аби поділитися нею зі мною? — його руки самі собою стискаються в кулаки, а жар починає застилати очі. 

— Костя, я…, — починає виправдовуватися Валік, але губиться, очевидно не знаючи, яку брехню придумати, аби пояснити свій вчинок. — Я не знав, чи можу! Я боявся, що ти можеш бути якось причетним до цього всього. Але зараз я бачу, що навіть якщо це й так, ти це точно робиш не навмисне, — він піднімається з ліжка та сідає на ліжко до Кості, тягнучись до нього.

— Ні, не торкайся мене! — Костя відштовхує його та відповзає далі до стінки. — Що ще ти приховував від мене увесь цей час? — зі злістю викрикує він. 

— Це все! — хмуриться Валік, схоже дійсно не очікувавши такої реакції Кості, але більше не пробує доторкнутися до нього. — Ми почули у тій розмові, як Куран припустив, що ти можеш бути пов’язаний зі Спаленими через свою матір, а Дамницький сказав, що це неможливо, бо твоя мати розібралася з ними, а в тобі на скані при вступі не були виявлені жодні інші сили, окрім світла. Більше я нічого не знаю, я клянусь. Але навіть якщо це і правда і ти якось причетний до усього, що відбувається, ти не мав слухати Дамницького. Твоя сила — це єдине, що якимось чином може зашкодити цим монстрам, він не мав права тебе її позбавляти! — Костя не зводить погляду з очей Валіка і з того, з якою ніби-то щирістю він намагається виправдатися. 

Кості здається, що це легко може бути черговим прийомом, аби обкрутити його навколо пальця. 

— Я не вірю тобі більше, — хитає головою Костя. Він відчуває, як його очі починають загорятися — сила в ньому біснується, намагаючись знайти вихід, і нещадно б’ється об супротив кайданів. — В суботу, коли ти прийшов до мене перед похідом в ліс, ти попросив мене триматися разом і спеціально не захотів казати цього при Міші. Ти знав? Знав, що з ним може щось статися? 

— Ти серйозно зараз це кажеш? — ошелешено дивиться на нього Валік. — Як я міг це знати? 

— А навіщо ти тоді прийшов? — не здається Костя. Кожен вчинок, кожне слово Валіка, кожен його рух тепер починають виглядати зовсім інакше. — Звідки я знаю, що ще ти можеш від мене приховувати?

— Я прийшов, бо просто хотів тебе побачити! Я клянусь тобі, я кажу правду! — розгублено викрикує Валік. — Я не знав і не знаю більше нічого. Я не казав тобі, бо не знав, чи можу тобі довіряти. Але тепер кажу: я довіряю тобі, довіряю, чуєш? А тепер ходімо, будь ласка, ці кляті залізяки з твоїх рук треба терміново зняти, — благає він. 

На словах Валіка про довіру, щось всередині Кості нарешті ламається. Він розуміє, що після того, що він збирається зробити зараз, шляху назад вже не буде, але Костя більше не може себе стримати. 

— Окей, тільки можеш мені спочатку допомогти? — здається він. 

— Звісно, з чим? — на обличчі у Валіка помітне полегшення від того, що Костя нарешті йому повірив. 

— У мене вся шкіра горить через ці кайдани, — витягує Костя руки перед собою. — Можеш трохи охолодити її? Бо я вже не можу це терпіти. 

Валік киває і його очі загоряються блакитним — він знову тягнеться до нього, але Костя виявляється швидше. Він охоплює руки Валіка своїми і кайдани, відчувши силу Валіка, переповзають з рук Кості на його. Костя спостерігає за тим, як на обличчі у Валіка легке нерозуміння замінюється справжнім шоком, коли шипи від кайданів впиваються йому в шкіру. Він відкриває рот, але Костя не дає йому промовити більше ні слова — він концентрується на своїй силі, дозволяючи їй нарешті розпалитися повною мірою, а тоді з силою вдаряє Валіка в живіт, так що той відлітає до стіни навпроти і падає на ліжко без свідомості. 

Рани від кайданів на руках Кості миттю затягуються, але жар все одно не спадає. Костя ривком відчиняє шухляду в столі та витягає звідти один жетон із запасів Міші — той навряд чи буде зараз проти. Костя йде до виходу з кімнати, намагаючись не дивитися в сторону Валіка та ігнорувати їдке почуття, що розростається всередині, і гучно хлопає дверима.