Глава XXXIV. П’яний дебош.

Через три хвилини швидкого бігу ми прибігли на вулицю, яскраво освітлену магічними ліхтарями, на якій вже стовпилися стражники та роззяви. Серед присутніх я помітив двох стихійних магів та начальника варти Натана Бока. Вони, мабуть, щойно приїхали верхи, і сотник входив у курс ситуації, розпитуючи якогось стражника. Ми підійшли та стали поряд, на нашу бригаду ніхто особливо не звернув уваги, усі слухали розмову.

– То що там скоїлось? – питав сотник.
– Он у тій корчмі почалася бійка, – пояснив стражник і кивнув на одноповерхову будівлю з високим ганком, – якийсь армійський офіцер затіяв сварку з компанією, що відзначала там день народження. Сварка переросла у бійку, і офіцер побив кількох відвідувачів. Он, подивіться.

Всі подивилися, куди вказував стражник, на бордюрі сидів величезний мужик і прикривав своє закривавлене обличчя руками. Краплинки крові ще продовжували падати з його зламаного носа на бруківку.

– Іменинник, – пояснив стражник.
– Ну той й що? – запитав сотник.
– Що що? – не зрозумів його стражник.
– Навіщо було скликати стільки народу, викликати мене разом із магами, вже б пов’язали всіх бешкетників самі та відвели б їх у ділянку, – потихеньку почав злитися Натан Бок.

– І надайте цьому першу допомогу, – кивнув сотник у бік потерпілого.
– Ми вже послали за магом життя, – доповів стражник, – а пов’язати самі ми не можемо, офіцер виявився сильним магом першого рангу, а може, ще й вище. Він погрожуючи магічною зброєю, вигнав усіх із корчми та забарикадувався там.

Після цих слів настала тиша.

– Значить сильний маг і озброєний, – підбив підсумок сотник і різко додав, – ось, лайно!

Усі почали думати, що треба робити.

– Може пошлемо за армійськими магами?
– Ага, якщо це один із них, то навряд чи вони захочуть приїхати й пов’язати його, тим більше це не їхня турбота, – пояснив хтось.
– Може послати за архімагом Флавіусом фон Брейном, він вмить цього бешкетника утихомирить, і живе він тут недалеко, – запропонував ще хтось.

Вислухавши цю пропозицію, сотник почервонів і розродився довгою, гнівною тирадою:

– Ага, розігналися, робити мені більше нічого, ніж бігти до такої поважної людини, будити її серед ночі та просити її зробити за мене мою роботу! Та хай цей забіяка спалить вщент цю чортову корчму!

При цих словах власник корчми сильно зблід, він стояв трохи позаду всіх і теж слухав обговорення.

– Ну, можливо потім, якщо до ранку цей хмур не протверезіє і не захоче здатися, – трохи тихіше додав сотник.
– А може, мої хлопці спробують його скрутити, – раптом запропонував Джон Блек.

Всі подивилися на нього, а потім на його хлопців, які мовчазно й байдуже стояли поруч. Вони завдяки своїй броні і важким закритим шоломам з гребенями виділялися серед інших стражників, як жирні відгодовані гуси серед худих курей.

– У цьому немає потреби, я знаю цього офіцера і поговорю з ним, – запропонував я.

Всі тепер глянули на мене.

– Ви впевнені, метре Флай? – спитав мене начальник варти, – п’яні люди здатні на такі вчинки, про які потім вони шкодують усе життя.
– Так, думаю особливих проблем не буде, – трошки збрехав я.

Я неквапливо піднявся сходами і зайшов у двері корчми, всупереч доповіді стражника вона була відчинена, і барикад теж не спостерігалося. У самому приміщенні скрізь були перевернуті столи, валялися поламані стільці, розбиті пляшки, і були розлиті калюжі вина. Все вказувало на те, що тут нещодавно вирувала потужна бійка.

За вцілілим столом сидів офіцер, він опустив голову на свої складені руки. Поруч із ним стояла квадратна пляшка і вже налита до країв чарка з якоюсь прозорою рідиною. Коли я увійшов, він підняв свою голову і витріщився на мене важким мутним поглядом. Це була Алісія фон Брейн, власною персоною.

Вона була одягнена в якусь військову куртку стьобанку, а на ногах у неї були чорні лосини, які мені так подобалися. У її погляді з’явилося впізнавання.

– А це ти, проходь, – кивнула вона мені.

Я підійшов і став поряд із її столом.

– Сідай, – наказала вона мені.

Я відсунув стілець і сів навпроти неї.

– Пий, – вона пересунула до мене налиту чарку.

У мене не було бажання пити і зовсім не подобалося те, що вона почала тут мною командувати. Я мовчки відсунув чарку убік. Це її не на жарт розлютило, вона схопилася зі свого місця і спрямувала магічну паличку прямо мені в обличчя.

– Я сказала пий! – ще раз грізно повторила Алісія.

Та вона в дупу п’яна і взагалі погано розуміє що творить, по моїй спині пройшовся холодок страху. Проте я сміливо подивився їй у вічі:

– Алісія, що б ви там не задумали, давайте не будемо робити необачних речей. Добре?

Напевно дівчина згадала цю фразу, яку вона сказала мені під час нашої дуелі. Почувши це вона просто оскаженіла. З очей Алісії на мене полилися потоки чистої, нічим не розбавленої люті. Її дихання стало сильним і гучним, наче вона довго бігла. Я, як і раніше, спокійно продовжував дивитися їй прямо у вічі. Якусь мить здавалося, що вона не витримає і пальне Вогненною Кулею прямо мені в обличчя. Від цих сильних емоцій Алісія навіть протверезіла. Трохи заспокоївшись, вона відклала свою зброю, сама взяла чарку та одним махом її випила.

Невеликий проміжок часу вона мовчала, а потім запитала звичайним голосом, ніби ми до цього вели неспішну розмову.

– Олександре, а ти міг би віддати своє життя заради іншого, – запитала вона мене і знову подивилася мені у вічі.

При цьому я залишався сидіти, а вона, стоячи, нахилилася над столом, уперши в нього руки. Я легенько ковзнув поглядом по її грудях. На це запитання я точно знав відповідь. Ні, не міг. Я збирався отримати вічне життя, це була моя найзаповітніша мрія, й ось так взяти і віддати його, я вочевидь не збирався. Також я не збирався пояснювати все це Алісії або будь-кому. З якого дива вона мені тут допити влаштовує?

– А ти, Алісія, могла б віддати своє життя заради іншого? – запитав я з натиском.

Вона деякий час дивилася на мене, потім її обличчя спотворила гримаса болі. Вона відвела свій погляд убік, випросталась і раптово заплакала. Я зовсім не був готовий до такого повороту, скочив зі свого місця у стані легкої паніки. Забігав довкола поглядом. А дівчина продовжувала стояти та ридати. Нарешті я трохи справився зі своїми думками. Підійшов і обійняв її. Вона обійняла мене у відповідь.

Ми так і стояли, вона плакала мені в плече, я легенько гладив їй спину. Я навіть хотів їй сказати “Ну ну ну”, як робила це моя мама, коли я в сльозах від дитячих образ обіймав її. Але вирішив, що це буде вже занадто. Через деякий час мої думки пішли в іншому напрямку.

Я стояв і обіймав молоде тіло Алісії, відчував своїми грудьми її груди. Вдихав її запах. Моя рука як би сама собою опустилася трохи нижче і я легенько почав гладити її сідниці. Алісія на це ніяк не відреагувала. Вона, як і раніше, ридала, але вже тихіше. Через деякий час вона почала просто схлипувати і заспокоїлася.

Потім вона трохи відсторонилася від мене і, дивлячись на моє обличчя, запитала тихим, уже спокійним голосом:

– Крихітко, а ти не занадто нахабний, ні?

Я відразу ж прибрав руки з її дупи. І щоб відвести розмову в бік від цієї теми, сказав:

– Там стражники збиралися кликати на допомогу архімага Флавіуса фон Брейна.

Це була напівправда, вони збиралися, але потім передумали.

– Ой, мого діда? Треба негайно йти звідси. У мене немає жодного бажання спілкуватися з ним зараз, – сказала Алісія і правою рукою почала витирати своє обличчя, від слідів сліз, а лівою рукою схопила мене і потягла у напрямку виходу.

Яка ж вона імпульсивна, думав я, та йшов за нею слідом і не заперечував, психологічно вона мене вимотала. На ганку нас уже зустрічала ціла делегація, начальник міської охорони, два стихійні маги й трохи далі внизу ціла купа вартових. Алісія здивовано витріщилась на них. Натан Бок так само здивовано дивився на неї. Потім, мабуть, зрозумів, що це і є той самий грізний бешкетник, який усіх тут побив, а меблі поламав.

– Міс, ми змушені затримати вас і відвести у відділення міської варти, для подальшого розгляду, – почав він свою промову.

Але я його перебив:

– Думаю, що через винятковість ситуації це буде зайвим.
– Якої такої винятковості? – примружив очі сотник.

Я дістав з кишені свій новий жетон таємного радника, показав його сотнику, а потім тицьнув їм у будинок, що був далі по вулиці.

– Там щойно сталося багаторазове вбивство, і почався темний ритуал, – після чого, несподівано навіть для себе, виблював униз зі сходів. Народ унизу ледве встиг відскочити.