Глава XXX.

Я вже прийшов до виходу, коли помітив, що в ніші за колонами ховається маленька дівчинка в рожевій сукні. Вона трохи злякано виглядала із-за одної з них.

– Добрий вечір, – сказала вона.
– Добрий вечір, – привітався я з нею.
– Мене звуть Міла, – представилася вона.
– А мене Олександр.

Я сів навпочіпки щоб бути з нею на одному рівні.

– А що ти тут робиш? – запитав я.
– Я грала в хованки і загубилася, – відповіла дівчинка.

Вона несміливо вийшла з-за колони і наблизилася до мене.

– Дядю Олександре, а ви можете відвести мене до мами?
– Ходімо, – я простяг їй руку.

Я наклав Магічний Зір, взяв її за руку, і ми пішли до найближчого скупчення людей. Хм, схоже, я вперше зустрів тут людину, яка не сумнівається в моєму віці. Коли ми увійшли до одного з галасливих залів, де звучала музика і багато людей одночасно говорили, сміялися та танцювали, до нас одразу підбігла молода жінка.

– Міла, де ти була?
– Я заблукала, – сказала дівчинка.

Жінка одразу ж підхопила її на руки, посміхнулася мені та втекла кудись у натовп. Я одразу розвернувся і покинув галасливу залу, не люблю великих скупчень людей. Мені знову доведеться повертатись, я дав порядне коло.

В одному з переходів прямо мені на зустріч вийшла Маргарита фон Пауа. Вона була одягнена в коротку пишну бальну сукню, яка не закривала колін, а її рудо-вогняне волосся було покладено в завиті локони. В одній руці вона тримала почату пляшку шампанського і, судячи з усього, була п’яна. Взагалі вона була схожа на ученицю магічної школи у день свого випуску. Побачивши мене, вона посміхнулася мені, як давньому старому приятелю. І підійшовши, трохи невпевненою ходою, майже впритул, поклала мені на плече свій лікоть та підперла долонею свою голову.

– Так, так. А хто ж це тут такий? Таємний радник таємно крадеться таємними переходами, – засміялася вона.

Її обличчя було впритул до мого, я відчував легкий запах алкоголю змішаний із запахом її парфумів. А опустивши очі вниз, я зміг спокійно зазирнути у розріз її ліфа. Там я вільно побачив її рожеву пипку! Вона була трохи набряклою. Від близькості Маргарити та побаченого видовища, я відчув жар на своїх щоках та легке збудження.

Маргарита раптово ковзнула поглядом вниз і подивилася на мій пах, допила шампанське прямо з пляшки, акуратно поставила її на підлогу і шепнула мені на вухо:

– Пішли, котику.

Після чого схопила мене за руку і кудись потягла. Недалеко була затишна ніша, там Маргарита обняла мене ззаду і трохи постояла, притулившись до мене. Як до плюшевого ведмежа, не до речі подумав я. Через деякий час її долоня зіслизнула вниз по моєму сухому животу, без грама жиру, та опустилася на мій пах. Там вона ненадовго завмерла, а потім знову почала гладити. І ось, Маргарита вже нічого не соромлячись, просто дістала зі штанів моє напружене господарство.

– Який він… миленький, – прошепотіла вона мені на вухо.
– Хм.
– О так, я пам’ятаю, важливий не розмір, а важливе вміння, – тихо й трохи хрипко засміялася Маргарита.

Вона вже на всю грала моїм смичком, жарко і пристрасно дихаючи прямо мені у вухо. Було дуже приємно, фантастично приємно. Від задоволення я навіть перестав ворушитися. Якоїсь миті я зрозумів, що більше вже не витримаю. Різко розвернувся, схопив її за талію та посадив на якийсь маленький прикрашений столик, після чого обійняв і притиснувся до неї. Моє обличчя закопалось у її грудях.

– Тихіше легіню, дай я хоч трусики зніму, – знову зашепотіла Маргарита.

Вона легенько відсторонилася, засунула свої руки вздовж стегон під сукню, трохи там повозилася, а потім підтягнувши ноги, легко і невимушено зняла свої трусики. Відчувалася навичка і практика у цій справі. Я вже був не в змозі чекати та відразу вставив у розпалену і вологу Маргариту.

– Оо, – простогнала дівчина, відкидаючись назад і тримаючись обома руками за мою потилицю, та додала, – О так, вміння важливе!

Через деякий час ми з нею йшли вздовж залів, вона повисла на моєму плечі, обіймаючи мене за шию, а я підтримував її за талію, іноді вона починала тертися своєю щокою об мою або цілувати мене в обличчя. Несподівано для себе, я запитав:

– Маргарита, а ти не знаєш чому Алісія фон Брейн ходить така похмура?

Маргарита зупинилася, розвернулась до мене всім корпусом, подивилася злегка примруженими очима і запитала прохолодним тоном:

– Котику, а чому ти цим цікавишся?

Напевно, вона хотіла додати “зараз”, але зупинилася.

– Та просто бачив її тут нещодавно, вона сама не своя, майже на людей кидається, – почав я трохи квапливо пояснювати.
– Аа, – сказала Маргарита і знову пішла вперед.

Через невелику паузу вона продовжила:

– Нещодавно вбили її друга під Філградом.

Я трохи помовчав, відчуваючи, що роблю щось не те.

– Вони зустрічалися?
– Ні, ем… точніше він був би не проти, але Алісія вважала його легковажним… А потім сталося це. Кажуть, він рятував своїх товаришів. Його навіть нагородили медаллю “За відвагу”… посмертно.

Настрій у Маргарити зник остаточно. Вона легенько звільнилася з моїх обіймів і розвернувшись до мене прошепотіла:

– Все, котику, далі я сама, – і легенько чмокнула мене в губи.

Далі вона пішла сама, хитаючись, трохи нетверезою ходою, одночасно поправляючи зачіску і сукню. Я дивився їй услід і думав, а вона не сильно п’яна? Не забуде, що між нами було? Я хотів, щоб вона пам’ятала.