Розділ четвертий

♫  

Серед порожнього, похмурого лісу лежав чаклун. Він притискав руку до боку — під долонею було тепло й слизько. Кров текла без упину, густими, гарячими хвилями. Кожен рух віддавався пульсом болю в усьому тілі. Він лежав на спині, вдивляючись у темні крони дерев над собою. Гілки хиталися повільно, немов заспокоюючи.

Пальці, якими він тримав рану, тремтіли. Кожен дотик змушував зуби зводити від болю, але забрати руку він не міг — знав, що як тільки послабить тиск, усе закінчиться.

Його груди підіймалися уривчасто: вдих, видих, пауза.

Вдих — і в легенях палало, наче він наковтався диму.

Видих — хрипкий, важкий, із присмаком заліза на язиці.

Пауза — довга, небезпечна, коли здавалось, що серце зараз просто… не зробить наступного удару.  

Він торкнувся маски, відстебнув засувку — метал прохолодно ковзнув по щоках. Маска впала в мох із глухим звуком. Він важко вдихнув, ніби вперше за довгий час. Вітер приніс запах мокрого листя і кори. На мить йому здалося, що ліс дихає разом із ним — повільно, уривчасто, боляче.

Кинув погляд униз: уламок гілки стирчав біля боку, а під ним текла темна, густа смуга крові. 

— От лайно… — прохрипів він.

Мабуть, він вчепився за неї під час падіння — невдала спроба врятуватися, яка тепер могла коштувати йому життя. Витягнути уламок — було б найгіршим рішенням. Він знав: як тільки забере його, кров рине фонтаном.  Тож просто притиснув долоню до рани, стискаючи зуби, і почекав, поки біль трохи вщухне. Потім повільно підвів руку до пляшечки, яку йому залишила вона. Пальці тремтіли від болю й ознобу, але він зумів відкоркувати. Кілька ковтків — рідина обпекла горло, гірка, мов попіл. Він скривився, втягнув повітря крізь зуби й занюхав рукав, ніби хотів заглушити присмак металу. 

Відкинув голову назад, важко переводячи подих. Очі заплющились самі — тіло шукало спокою, якого не було.

Дій, будь ласка…

Думка промайнула коротко, як молитва. Він сидів, слухаючи, як б’ється серце. Кожен удар здавався останнім, але він чекав — коли зілля почне діяти, коли біль хоча б трохи відпустить, коли знову зможе встати.

Щойно біль трохи відступив, він відстібнув важкий від вологи плащ. Пальці тремтіли, ґудзики не слухалися, але зрештою тканина піддалася і чаклун, не гаючи часу, рвонув руками поділ, вириваючи довгу смугу матерії. З-під мантії він витяг мисливський ніж. Лезо коротко блиснуло у слабкому світлі між гілками. Рука сіпалась, та він міцніше стиснув руків’я і притиснув лезо до тканини. Кілька рухів — і смугу було розрізано на дві: ширшу для перев’язки, вужчу для фіксації.

Він нахилився, притиснув тканину навколо уламка, що стирчав з боку, відчув різкий спалах болю, але не зупинився. Туго затягнув пов’язку, зв’язав кінці вузлом, затиснувши зубами край, щоб не послабити. Потім обмотав поверх ще одну смугу — щільно, виток за витком, поки пов’язка не стала твердою, мов шкіра. Він видихнув різко, нахилився вперед і на мить заплющив очі. Пульс у скронях сповільнився, біль уже не розривав, а просто нагадував, що він живий.

Почувся тихий шелест листя.

Він підняв голову — і побачив, як з-поміж дерев повільно підвівся тестрал. Звір похитнувся, випрямив крила, що звисали понівеченими, і повільно підійшов ближче. Тестрал зупинився поряд, нахилив голову й легенько ткнувся мордою в його щоку, ніби перевіряючи, чи ще дихає. Погляд  смертежера ковзнув по пошматованих крилах, і він співчутливо поплескав звіра по морді.

— Бачу, тобі теж дісталося, старий… — прошепотів він, погладивши тестрала по морді. 

Наважившись, командувач схопився за вузду — тестрал ніби зрозумів намір і зробив крок уперед, допомагаючи підвестися. Ноги підгиналися, тіло не слухалось, але він уперся в звіра й утримав рівновагу.
— Добре… ось так, — видихнув він, важко дихаючи.

Обережно, не з першого разу, він поставив ногу в стремено. Пальці ковзнули по сідлу, біль різонув у боці. Він тихо вилаявся крізь зуби, зціпивши щелепи. Кілька секунд просто стояв, переводячи подих, поки не зібрав рештки сил. Потім схопився за вузду, стиснув шию тестрала і з глухим стогоном піднявся в сідло. Коли він, нарешті, всівся, обережно свиснув. Тестрал слухняно рушив уперед, повільним, обережним кроком крізь мокрий ліс.

Вони крокували самотнім полем. На зміну дощу й попелу прийшов сніг.  Він падав на землю, що ще зберігала запах диму, вкриваючи її білою корою. Тестрал і чаклун виглядали чорними плямами серед безкрайого поля, де не лишилося нічого, крім тиші. Звір був надто виснажений, щоб злетіти, а чаклун — щоб трансгресувати. Все, що їм обом лишалося, — йти вперед і сподіватися на вдачу.

О так, вдача нам зараз точно не завадила б, — з гіркою посмішкою подумав смертежер. — Хоч би проскочити повз ворогів… або натрапити на когось зі своїх.

Він поправив пов’язку на боці — тканина знову зволожнилася кров’ю, і кожен рух віддавався тупим болем. Попереду виднівся лише сніг — біла, безкінечна пустка, де важко було відрізнити день від ночі.

Час розчинився, як і все довкола. Кожен крок віддавався болем у боці, дихання ставало коротшим, зір розмивався від снігу. І коли тіло нарешті втратило рівновагу, голова почала хилитися вниз, він знесилено рухнув на землю. Холодний сніг обпік щоку, але він не відчув болю — лише дивну, спокійну тишу.

 Дихання рвалось короткими хрипами. Здавалося, земля дихає разом із ним — повільно, важко, з кожним ударом серця. Десь поруч шаруділи крила тестрала, але звук лунав ніби крізь воду.

Він перевернувся з останніх сил на спину. Сніг холодно прийняв його тіло, але він цього майже не помітив. Погляд піднявся вгору. Зорі палали спокійно, як живі істоти, що не знали ні війни, ні смерті. Небо манило його, тягло вгору, обіцяючи спокій, який він колись бачив — і загубив.

Йому раптом стало добре. Серце билося дико, але ніби тягнулося до неба, до світла між холодними зорями. Нарешті все це могло закінчитися. Очі зрадливо заплющувались. Десь глибоко всередині він розумів: це кінець. Смерть вже дихала поруч — спокійно, лагідно, майже по-людськи.

І, заплющивши очі, він дозволив собі уявити те єдине обличчя, яке хотів побачити понад усе.

Востаннє.

Самотній, скривавлений і приречений, він стискав у свідомості теплі спогади, які ще залишались живими. Вони зігрівали, ніби вогонь серед того крижаного поля, поки темрява повільно вкривала його, стираючи біль і дихання. Він не чинив опору — лише видихнув востаннє, тихо, майже полегшено. Темрява прийняла його с свої обійми. І світ зник, розчинившись у ній без звуку, без світла, без болю.

Та не надовго.

Точніше — лише доти, доки холодна, крижана вода не змусила його широко розплющити очі. Смертежер кліпнув, намагаючись сфокусувати зір. Світ роздвоювався, голоси змішувались із шумом крові у вухах.

— Il est vivant ! [Він живий!] — крикнув хтось французькою.

— Il est vivant, bon sang ! [Він живий, чорт забирай!] — повторив інший голос уже ближче.

— Яка прикрість… — пробурмотів смертежер крізь агонію.

Очі знову почали заплющуватись.

— Hé ! Réveille-toi ! [Агов! Прокинься!] — гукнув хтось.

Холодна вода знову хлюпнула йому на обличчя, змусивши розплющити очі. Перед ним схилився чоловік у темно-синьо-червоній формі, обличчя суворе, голос різкий:

— Nom et grade. [Ім’я і звання.] — пролунав короткий наказ.

Смертежер спробував посміхнутись, але вийшов лише тремтячий видих.

— Tue-moi, et finissons-en… [Вбий мене — і покінчимо з цим…] — прошепотів смертежер французькою, ледь розтуляючи губи.

— Comme tu veux. Faut pas me le demander deux fois, [Як скажеш. Про таке двічі просити не треба,] — кинув той холодно.

Смертежер уже бачив, як у його руці спалахнула паличка, спрямована просто йому в груди, коли раптом вони почали почали сперечатися французькою:

— Стій! — пролунало збоку.

Другий чаклун різко відштовхнув руку товариша. 

— Ти здурів?! — гаркнув інший, хапаючи його за плече.

— Про що ти? — спитав інший, недовірливо глянувши на товариша.

— Не чув? — відповів той тихо. — Він знає французьку.

— І що з того?

— Це ж шпигун! — випалив перший. — Треба брати його живим. Уяви, скільки він може знати.

Той вагався, дивлячись на пораненого.

 — Звідки ти знаєш французьку? — прохрипів він до пораненого.

Смертежер ледь посміхнувся; лихоманка говорила замість нього:

— Французька? Та вона в мені в крові, чорт забирай.

Француз не стримався — заревів гнівно:

— Сучий син! — і пнув його ногою в бік, від чого смертежер закричав і закашляв кров’ю.

Рука, що вже піднімала паличку, зупинилась — інший чаклун схопив його за зап’ястя.

— Та припини, кажу тобі, — стиснув він голос. — Він нам потрібен живим.

У смертежера темніло в очах. Світ стискався до вузької щілини свідомості: шум голосів, білий сніг, холод, що точив усе довкола. 

Ще трохи — думав він крізь туман.
Йому лишилося ще трохи.
Це все закінчиться.

— У чому тут справа, — почувся інший голос.

— Здається, ми спіймали шпигуна, сер.

Чиясь нога зневажливо штовхнула пораненого в бік. Той, хто говорив, нахилився ближче, вдивляючись у обличчя смертежера. 

— Шпигун він чи ні — неважливо. По формі видно, що не з низів, — промовив командир, уважно оглядаючи уніформу. Він мовчки вдивлявся в пораненого кілька секунд, потім суворо додав: — Забирайте його та ведіть до решти.

— Командире, ви певні? — звернувся один із солдатів. — Навряд чи він переживе транспортування. Помре дорогою — з нього майже вся кров витекла.

Командир глибоко вдихнув, потім гаркнув:

 — То зробіть щось, трясця його матері! — розірвався він. — Зціліть його, приведiть цілителя, моліться. Мені начхати, але зберіть його до купи — він потрібен нам живим.

— Так, сер! — відповіли хором.

З натовпу пролунав інший голос, різкий і командний:

— Слухайте мене — я хочу, щоб ви обшукали кожен сантиметр цього клятого поля і дістали мені полонених. Живих, напівживих — мені байдуже. Перевіряйте кожен труп, яким би мертвим він вам не здавався. Зрозуміло?

— Так, сер! — пролунало знову.

Десь здалеку пролунав іржачий звук — тестрал. Командир різко вказав у бік звіра:
— І заберіть вже, нарешті, ту скотину.

У відповідь юний чаклун кинувся його ловити, але тестрал норовливо робив крок убік, ухиляючись від рук. Тестрал гучно заіржав на чергову спробу схопити його і роздратовано рив копитами землю.

Смертежер розплющив очі й повернув голову в бік іржання. Перед ним тестрал уже стояв оточений: чаклуни підповзали з різних боків і намагалися загнати звіра в кільце. Тварина у відповідь розмахувала понівеченими крилами і грізно розмахувала копитом, попереджаючи: не підходьте. Чаклуни робили хаотичні кроки, намагаючись схопити вуздечку, але тестрал щосили намагався вирватись.

— Облиште… — прошепотів смертежер, ледве дихаючи.

— Що він верзе? — кинув хтось.

— Здається, у нього лихоманка. Йди негайно за цілителем, поки не здохне! — крикнув інший.

—  Та годі вам, він мрець, командире, — буркнув ще один, підкотивши руку до носа. — Погляньте: у нього кишки навиворіт. Його не врятувати.

Командир сердито повернувся до підлеглого:
— Я не питав вашої думки. Я дав наказ: негайно зціліть полоненого або доставте його до табору. Зрозуміло?! — прогримів він.

— Так, сер! — відповіли хором.

Хтось вже почав промовляти заклинання; слово зірвалося з губ чаклуна — «імпер…» — і раптом почувся гострий крик болю. Тестрал струснувся, розправив крила і з потужним махом злетів угору. На землі залишився понівечений чаклун — решта вже стояли з піднятими паличками, націленими в істоту. Раптом командир підняв руку в німому наказі.

— Зупиніть вогонь! — крикнув він. — Ви двоє — беріть гіпогрифів і летіть за ним. Він може привести до їхнього табору.

Дві фігури миттєво піднялися в небо; силуети гіпогрифів промайнули над полем, і небо знову стало чистим. Смертежер нерухомо дивився вгору. Він бачив, як його бідолашний тестрал намагався утриматися в повітрі з покаліченими крилами. Гіпогрифи кружляли, розриваючи тишу своїми криками. Голос командира повернув його до ще жорстокішої реальності:
— Треба знайти решту зниклих безвісти, — після короткої паузи пролунало суворо. — Або те, що від них лишилось.

Хвилю пройшов наказ, і люди розбіглися по полю. Десь здалеку пролунав рвучкий свист — хтось відправляв сову. Командир, все ще спостерігаючи за пораненим, промовив холодно:

— І відправте сову командувачу Стерджису. Повідомте, що маємо для нього ще один «сувенір» із батьківщини.