Розділ третій

 

 

 Свідомість поверталася повільно; реальність знову набирала форму й кольори. Герміона спробувала перекотитися на бік і спертися на руку, але тіло не слухалося. Кожен рух віддавався тупим болем десь у голові й у плечі. 

Вона заплющила очі, намагаючись упіймати подих, та різкий біль пронизав скроню, змусивши схопитися за голову. Шкіра під пальцями була липкою, теплою. Коли вона глянула на долоню, побачила червону пляму. Яскрава кров повільно стікала між пальців. Її нудило, світ навколо досі розпливався,  було важко дихати, але принаймні — вона жива.

Герміона спробувала підвестися ще раз — різкий біль пройшовся тілом, змусивши її застогнати. Дихання збилося, у грудях стислося. Сльози самі покотилися щоками, всупереч волі. Вона стиснула кулаки, ніби могла так втримати світ від розпаду.

— Зберися… — прошепотіла. — Ну ж бо.

Вона не могла здатися. Померти було б занадто просто — розкіш, якої вона не могла собі дозволити. Тому Герміона почала повзти — крізь сльози, крізь попіл, крізь біль.

І раптом — звук.

Тихий, дивний. Зовсім поруч.

Холод пробігся по спині, і Герміона застигла, напівлежачи, спершись на одну руку. 

Хтось поруч.

Чиясь присутність нависала над нею.

І тоді вона почула подих.

Важкий. Глухий. Вологий.

Повільно, майже не дихаючи, Герміона підвела очі вгору — і завмерла. Просто перед нею здіймалися величезні чорні ніздрі тестрала, що ворушилися, вловлюючи запах крові.

Істота повільно нахилилася ближче, жадібно принюхуючись до її руки, змащеної кров’ю. На мить тварина торкнулася її шкіри — шорсткий язик ковзнув долонею, злизуючи темно-червоні плями.

Від несподіванки Герміона здригнулася всім тілом, і цей рух, здається, сполохав істоту. Тестрал різко підвівся на задні ноги, гнівно б’ючи копитами в повітрі. Його величезні, схожі на кажанячі, крила розправилися з глухим тріском, здіймаючи в повітря бризки болота та попелу.

Герміона відчула, як серце шалено калатає десь у горлі. Пронизливе, жалісне іржання розітнуло тишу просто перед нею. Вона спробувала підвестися, але ноги не слухалися. Підслизнувшись на вологій землі, вона впала назад, намацуючи позаду хоч якусь опору — старе, напівзламане дерево, що стирчало з багнюки, мов кістка.

Тестрал важко приземлився просто перед нею, бризкаючи грязюкою з-під копит. Його крила повільно згорнулися, утворюючи темний купол за спиною. Тепер він стояв зовсім близько — дихаючи, фуркаючи, блимаючи розумними, темними очима, у яких відбивалося полум’я палаючого поля.

І лише тоді Герміона побачила його.

Кров у жилах стала холодом.

Слова Невіла спалахнули в голові різко, немов чийсь шепіт просто за вухом:

У чорній довгій мантії. Він ішов крізь туман, ніби його не торкався. Я бачив, як він підняв паличку — і все навколо зупинилося. Люди просто… падали. Без крику, без світла. Один за одним.

Це був він. Вершник.

Він сидів високо на спині тестрала, нерухомий, мов витесаний монумент лицаря самої темряви. Тварина під ним звивалася, хропіла, намагаючись звільнитись, але він тримав вузду однією рукою — міцно, спокійно, з тією владністю, що не потребує сили. Ледь помітний жест — і тестрал одразу заспокоївся.
Чорна мантія спадала важкими хвилями, поглинаючи відблиски полум’я. Срібло тяглося вздовж плаща, рукавів, коміра — складний орнамент, який одразу видавав у ньому того, хто віддає накази, а не виконує їх.

 Обличчя ж ховала маска — не звичайна, як у решти смертежерів. Її поверхня, прикрашена золотими й срібними різьбленими узорами, тремтіла у світлі вогню, мов жива. Вона не бачила його обличчя крізь маску. Та була впевнена: смертежер уважно стежить за кожним її рухом.

Герміона підвела на нього погляд — знизу вгору, крізь дим і пил, що осідав важкими клубами. І відразу зрозуміла, що Невіл мав рацію. Він був саме таким, як описував — холодним, стриманим, небезпечним у своїй тиші.

Але ні, це не міг бути Волдеморт — подумала Герміона, уважно вивчаючи вершника й тестрала.

Той ніколи б не знизився до земного — не торкався живого, не приборкував подібних істот. Він панував через страх, а не через контроль. Цей вершник був інший.  Його влада не кричала, вона просто була. 

Смертежер нахилив голову набік, розглядаючи її з холодною цікавістю — так, ніби вона була загадкою, яку він намагається розгадати. Рука Герміони інстинктивно потяглася до поясу — туди, де мала бути паличка. Але її не було. Герміона озирнулася, і холод пробігся тілом: схил, з якого вона впала, залишився десь позаду. 

Вона там… десь там, на схилі…

На схилі, звідки вона впала, досі виднілися смертежери. Вишикувані в рівну шеренгу, вони нерухомо висіли на своїх мітлах і чекали на щось.

Або когось… — майнула думка, коли Герміона перевела погляд назад на вершника.

— Tu as fait pas mal transpirer mes hommes [Ти змусила моїх людей добряче попітніти], — пролунав незнайомий голос з-під маски.

Герміона здригнулася.

Французька. Чиста, впевнена, без жодного акценту.  У більшості смертежерів завжди чувся акцент —  з твердими приголосними, з чужим відлунням у голосі.  Але в нього — жодного.  

Це Герміоні здалося підозрілим.

Панувала суцільна тиша. Лише тихе клацання вуздечки, яку фестрал перебирав у зубах. Тварина гучно фиркнула, здригнувшись усім тілом, коли на неї почали падати поодинокі краплі дощу. Герміона дивилася, як вони скочуються з її рідкої, темної гриви й розбиваються об землю.

— Tu n’es pas très bavarde, n’est-ce pas ? [Ти не з балакучих, чи не так?] — порушив нарешті тишу смертежер.

Вона повільно підняла очі.

Хто він такий?

Один із місцевих? Отже, зрадник…

Десятки варіантів промайнули в голові — один за одним, усі з однаковим кінцем. Уперше в житті Герміона Ґрейнджер не знала, що робити. Розум її зрадив. Поруч лишився тільки страх. 

—Лорде-командувачу… — долинуло англійською з боку, глухо, майже боязко.
Це змусило вершника нарешті відвести від неї погляд і повернутися в бік джерела звуку. Смертежер на мітлі підлетів ближче, вправно приземлився й зістрибнув на землю, низько вклонившись йому. На відміну від свого командувача, він не носив маски. 

— Є новини? — спитав чоловік у масці.

— Армія Руху Опору відступає, — задихано відповів той. — Тут лишились смертники… і, — він кинув погляд на Герміону, — самогубці.

Герміона різко подивилась на вершника, ніби сподіваючись упіймати хоч натяк на реакцію. Але командувач, здавалось, не слухав — його погляд ковзнув убік, далі, у далечінь.

— Продовжуй, — мовив він нарешті.

— Наші люди… натрапили на кілька засідок Руху Опору, — доповів підлеглий. — Поки що перевага на нашому боці, але їхні чаклуни ще тримають позиції.

І знову — жодної реакції. Чаклун нижчого рангу цікавив його менше, ніж налякана Герміона перед ним.

— Ви знайшли його? — запитав командувач коротко.

— Його ніде немає, — відповів той. — Ані серед живих, ані серед мертвих.

Його? — серце пропустило удар. 

Кого вони шукають? 

— Тоді не гайте часу і продовжуйте пошуки, — мовив командувач. — Ми не підемо звідси, поки не знайдемо його.

Він стиснув повіддя, обернув їх навколо зап’ястка — тестрал нервово перебив копитами, розбризкуючи болото навсібіч. Розвернувши тестрала, він ударив його чоботами по боках, змушуючи звіра гнівно фиркнути й рушити вперед. Він уже збирався їхати, коли раптом чоловік у масці зупинився й озирнувся на Герміону.

— А з нею що? — пролунало збоку, голосом підлеглого чаклуна.

Вона не рухалась, завмерши біля дерева, спершись спиною об стовбур. Пальці ковзнули в багнюці — вона шукала хоч щось, за що могла б учепитись, — і натрапила на кілька камінців. Почала перекочувати їх між пальцями, аби зосередитись, опанувати себе, не дозволити паніці затопити думки.

Хай це було практично нічого, але каміння давало відчуття хоч якоїсь надії на відсіч. Вона могла відволікти одного з них, спробувати втекти — або ж загинути, мабуть, найдурнішою смертю у своєму житті. Не наважуючись на рішучий крок, вона лише переводила погляд між ними двома, міцно стискаючи камінь у руці.

Він знову повернув до неї голову й легко потягнув за повіддя. Тестрал слухняно зробив кілька кроків уперед, розбиваючи копитами калюжі. Тиша впала ще важче. Її пройняло тремтіння, коли вона зустріла цей погляд. Чи то від страху, чи від холоду, чи, може, від нього самого. 

♫  

— Tu es avec le Mouvement de Résistance. [Ти з Руху Опору.] — пролунало французькою.

Він не питав.

— Tu es sourde ? [Ти глуха?] — голос пролунав суворо, з тим жорстким британським акцентом, що різав тишу. — Генерал задав тобі питання! Parle, putain ! [Говори, чорт забирай!]

Вона не відповідала. Лише шморгнула носом. Холодний дощ пронизував її до самих кісток, змушуючи тремтіти ще сильніше. Вона відчувала, як зуби починають цокотіти ще дужче. Не почувши відповіді, підлеглий вилаявся, вихопив паличку й рішуче рушив до неї.

— Je suis seulement une guérisseuse ! [Я лише цілителька!] — вигукнула Герміона, коли вершник зупинив його піднятою рукою.

— Облиш її, — раптом почувся голос вершника.

Герміона здивовано звела брови, переводячи погляд на нього. Вершник стояв із простягнутою рукою — заперечний жест, твердий і спокійний. Інший чаклун завмер, різко обернувшись до свого командира. Той лише злегка повернув голову, спрямовуючи погляд на Герміону. Вона ж глянула на них обох,  ніби оцінюючи шанси. Герміона ковтнула, прочистила горло і, намагаючись упіймати рівний тон, заговорила французькою.

— Я лише цілителька. Я тут, щоб лікувати, а не воювати, — сказала вона французькою, зважуючи кожне слово, стираючи будь-який натяк на акцент.

Не можна було видати себе — адже в командувача могли виникнути зайві запитання: що тут робить англійка, та ще й на боці французів. Вона знала — нічим хорошим це не закінчиться.

Командувач дивився на неї кілька секунд, а потім знову звернув погляд на поле.

— Справді? — його голос пролунав спокійно, майже розважливо. — Дивно. Бо я на власні очі бачив, як ти збила з мітли одного з моїх людей, цілителько. 

Він вказав рукою на схил — туди, де кілька хвилин тому вона тікала від смертежерів. Герміона мовчала, намагаючись зібрати думки докупи, але все марно — мозок відмовлявся працювати.

— Де твої люди? — спитав він після короткої паузи. — Де всі інші?

— Я не знаю… тут лише я.

— Лише ти, — тихо повторив командувач, навіть не дивлячись у її бік. — Одна цілителька. Проти цілого батальйону смертежерів.

У його голосі звучала відверта насмішка.

Вона мовчала і нервово стискала камінці в руках. Пальці зводило від холоду, але вона не розтискала долоні — лише так могла зберегти хоч якусь краплю контролю.

Що тепер? Що на неї чекає?

Полон? Катування? Смерть?

Боже, хай би це сталося швидко. Лише швидко.

— Куди відступає ваша армія? — спитав командувач прямо, дивлячись на неї. 

— Я не знаю, — гукнула вона тихо. — Мене доставили сюди.

— Тоді зорієнтуй нас по напрямку, —  у його словах приховувався холодний розрахунок. — Допоможеш — я закрию очі на те, що сталося. Ти житимеш.

Герміона підвела очі. Вона не бачила його обличчя, але знала: погляд за тією маскою — холодний і твердий, як сталь. 

— На жаль, я не вмію орієнтуватися в просторі, — знизала вона плечима. — Захід, схід… завжди їх плутаю.

Після її відповіді запала коротка тиша. Дощ бив по металу маски, немов відлуння невимовного роздратування.

— Скільки у вас людей у таборі?

— Мені про таке не доповідають… — відповіла вона майже одразу, відчуваючи, як груди стискаються з кожним словом. 

— Про що ж тобі тоді доповідають? — не відступав командувач.

— Я вже казала, — голос її став твердішим, хоч усередині все тремтіло. — Мені нічого не відомо, окрім того, що я маю до останнього рятувати поранених.

І тоді, крізь шурхіт дощу, під маскою почулося коротке приглушене хм.

— Он воно як… — тихо мовив вершник.
Він важко зітхнув, розправив плечі і зручніше вмостився в сідлі.

— Отже, де табори твоїх людей — ти не знаєш, — підсумував він повільно. — У просторі ти теж не орієнтуєшся… 

Маска ледь нахилилася набік, і в її металевих контурах затремтів відблиск дощу.

— Виходить, з тебе ніякої користі, — промовив він моторошно, і кожне слово падало в тишу, мов кувалда.

Серце Герміони шалено гупало в грудях. Так голосно, що, здавалося, його міг почути кожен довкола. Вона мимоволі ще сильніше притиснулася до дерева, вбираючись у вологу кору, ніби хотіла злитися з нею в єдине ціле й зникнути з поля зору.

Попереду, у туманному світлі, тестрал нетерпляче гріб копитом землю. Здавалося, він передавав настрій свого господаря — його короткі, різкі удари копитом луною розходилися в повітрі.

Десь збоку почулося, як хтось прочистив горло.

— Лорде-командувачу, дозвольте, я…

Різкий звук перерізав його слова.

Здалеку линув зелений спалах, осяваючи небо, наче блискавка. Герміона зойкнула, інстинктивно прикриваючи обличчя рукою. Коли знову наважилася відкрити очі, у височині вже горіла Мітка Смерті — зелений череп із гадюкою, що клубочилася в його пащі. Їй раптом згадалося інше небо — чисте, шумне, під час чемпіонату з квідичу. Тоді цей самий знак здіймався над трибунами, і той самий страх стискав горло.

— Нортоне, — різкий голос командувача розітнув тишу. — Візьми загін. Дізнайся, що сталося.

— А ви, пане?

— А я подбаю про нашу чарівну полонянку, — відповів він рівно.

«Полонянку», — ехом відлунював голос смертежера у її голові.

Чаклун ковзнув поглядом від Герміони до командувача, ледь кивнув і, не кажучи більше ні слова, злетів на мітлі. Один за одним інші смертежери піднялися в повітря — чорні тіні, що розчинялися в дощі.

Герміона завмерла, коли за спиною тихо заскрипіло сідло. Вершник підвівся в стременах, перекинув ногу через спину тестрала й глухо приземлився на землю. Лорд-командувач розправив довгу чорну мантію, що злегка тріпотіла на вітрі. Почулися важкі кроки. Він ішов повільно, ритмічно, чоботи втоптувалися з хлюпотом в багнюку, і серце Герміони билося в такт кожному з цих кроків.

Це — кінець.

Усе, що вона пережила, все, заради чого боролася — тепер не мало значення.

Світ звузився до звуку його кроків і шаленого стуку власного серця. Боротися не мало сенсу. Благати пощади — тим паче. Але й впасти на коліна вона не збиралася. Вона лише опустила очі до землі, мов приймаючи власну поразку, й побачила в калюжі своє відображення — бліде, змучене, змиренне. Погляд цих очей викликав у неї розпач і відразу.

І саме в ту мить перед внутрішнім зором спалахнули обличчя тих, кого вона втратила.

Мама й тато — десь на чужині, без жодної гадки, що колись у них була донька.
Фред.
Тонкс.
Професор Люпин.
Професорка Макґонеґел.
Мадам Помфрі.
Дамблдор.
Геґрід
І… Гаррі. 

Її любий Гаррі.

Серце боляче стислося. Але десь глибоко всередині, попри все, ворухнулася крапля надії — що, можливо, вона нарешті побачить його знову. І все це нарешті закінчиться. Хай навіть ось так.

Та раптом у свідомості спалахнуло інше обличчя — з далекого минулого, яке, здавалося, давно розчинилося в часі. Вона роками забороняла собі навіть думати про нього. Та в цю мить — уперше за довгий час — дозволила.

Постать у чорному каптурі зупинилася перед нею. Герміона різко повернулася до реальності. Перед очима — чорні шкіряні чоботи, так близько, що вона могла торкнутися їх. Вона підняла погляд — і побачила темну, блискучу від дощу чарівну паличку, опущену донизу.

— Де кінець цієї вашої антитранспресійної зони? — голос лорда-командувача пролунав різко, без жодної емоції. — Це ж ти маєш знати. Як би ти інакше рятувала своїх людей? 

Вона мовчала, опустивши очі до землі. Погляд застиг на вологій поверхні — ніби там могла знайти відповідь або порятунок.

— Якщо думаєш, що мовчання врятує тебе чи твоїх, — голос над нею став тихішим, але від того ще небезпечнішим, — ти глибоко помиляєшся. Це не допоможе. Ні тобі, ні їм. Подумай хоч про себе.

Герміона продовжувала дивитись перед собою — на паличку, на калюжу під ногами — лише б не зустрітися з ним очима.

— Мені нема діла до якоїсь там цілительки, — мовив він спокійно. Надто спокійно. Від цього спокою мороз пішов по спині. — Просто скажи, де вони — і я відпущу тебе. Ніхто не переслідуватиме. Даю тобі слово.

Герміона міцніше стиснула камінь у долоні, відчуваючи, як гострий край впивається в шкіру. Треба було втримати голос. Не дати страху прорватись.

— Тоді краще вбий мене, — прошепотіла вона, не підіймаючи очей.

Над нею пролунав короткий, тихий сміх. Вона здригнулась і, не витримавши, нарешті підняла голову. Смертежер усе ще стояв перед нею, але дивився не на неї — кудись убік, туди, де темрява здавалася щільнішою. Герміона прослідкувала за його поглядом — і в ту ж мить почула…

— І навіщо ж мені тебе вбивати? — мовив він голосніше. Погляд його ковзнув зі схилу, звідки вона нещодавно скотилася, знову на неї. — Ти ж, здається, і без моєї допомоги непогано з цим справляєшся.

У його голосі прозвучала відверта насмішка. Герміона зустріла його погляд з ненавистю. Її наповнив гнів. Лють, що змішалася з безсиллям і відчаєм, палила зсередини. Краплі дощу змішувалися зі слізьми, стікаючи по її щоках. Вона стиснула камінь у долоні ще сильніше, відчуваючи, як біль допомагає опанувати себе.

На власний подив, вона підвелася. Ноги тремтіли, голова пульсувала від болю, але вона встала.  Вона більше не хотіла дивитися на нього знизу, як на якесь божество.  Герміона розправила плечі, підняла підборіддя. Він височів над нею — високий, темний, у плащі, що розвівався на вітрі. На його тлі вона здавалась тендітною, крихкою, мов тінь. Але страху не було. Вона глянула йому просто у вічі й злегка кинула підборіддям — виклик, короткий, мов удар.

— Тоді зроби це, — прошипіла вона крізь стиснуті зуби. — Вбий мене.

Дощ стікав по її обличчю, змиваючи бруд і кров. Холодні краплі змішувались із потом, але вона не відводила погляду. Смертежер лише стояв, мовчки дивлячись на неї крізь маску.

Герміона дихала важко, уривчасто, від люті, що заповнила все всередині.
Стільки смертей.
Стільки облич.
Стільки років боротьби, втрат і болю.

У голові — ті самі імена.

Фред. Тонкс. Люпин. Макґонеґел. Мадам Помфрі. Дамблдор. Геґрід. Гаррі…

У грудях щось стиснулося — не від страху, від відчаю.

— Ну ж бо! — вигукнула вона, зробивши крок уперед. — Чого ти чекаєш?!
Вбий мене!

Її голос зірвався, але вона не відступила. Смертежер стояв нерухомо — мов тінь, що лише спостерігає. Дощ стікав по її обличчю, змиваючи сажу й бруд; холодні краплі стікали по щоках і вмивали сліди крові. Сплутане з кров’ю та багнюкою волосся спадало на обличчя, липло до щік, обрамлювало плечі. 

— Це справді те, чого ти хочеш? — запитав він, наставивши паличку прямо на неї.

Вона кинула погляд на паличку, потім підвела очі до його обличчя. Він хитнув головою; у голосі, що прорізав ніч, прозвучала відверта насмішка:

— Безглуздішої смерті я ще не бачив, — промовив він крізь маску.

Не вагаючись ні миті, вона зробила крок уперед, скоротивши відстань між ними. Раптово схопила його паличку і притулила кінчик до власної горла. Уся його увага зосередилася на ній. Вона вчепилася нігтями у рукав його камзола, стискуючи міцно його руку. Її обличчя спотворилося від болю й ненависті.

— Якби ця паличка була в мене, — прошепотіла вона рідною мовою, дивлячись йому прямо в очі, — і ти, обеззброєний, стояв би тут переді мною… Я б убила тебе без вагань, смертежере.

В цих словах було стільки рішучості, що він завмер ще сильніше, ніби не очікуючи, що хтось зважиться на такий крок.

Герміона тяжко дихала, дивлячись на нього розгублено, не розуміючи його… бездіяльності. Вона бігла по ньому очима і чекала на щось — на рух, на прокляття, на біль. Але він нічого не робив. 

Раптом вона побачила, як його інша рука — та, що весь цей час звисала в повітрі, — повільно піднялася. Серце в грудях стислося; Герміона напружено стежила за кожним його рухом. Рука тяглася до неї — спершу здалося, що до горла. Що зараз він задушить її, змусить замовкнути назавжди. Але замість цього його долоня завмерла перед її обличчям.
На мить.
А потім ковзнула до її мокрого від дощу волосся.

Що він робить?

Вона не знала. Не розуміла, що відбувається. Здавалося, від гніву й загрози не лишилося й сліду. Він дивився на неї пильно — вивчав кожен сантиметр обличчя, змазаного сажею та кров’ю. Вона, у свою чергу, вдивлялася в його маску. Краплі дощу стікали по гладкій поверхні, мов гіркі сльози. І на мить їй здалося, що вона справді бачить його очі. Невже їхні погляди зустрілися? І в ту секунду Герміоні здалося, що навіть крізь маску він здатен зазирнути їй просто в душу.

Тестрал різко заіржав і почав бити копитом по землі, здіймаючи вогкий бруд. Його крила напружено здригалися, ніздрі роздувались, дихання виходило клубками білого пару. Командувач різко озирнувся — спершу на звіра, потім на неї. Вона стояла нерухомо, намагаючись так само зрозуміти, що відбувається.

І саме тоді почувся звук.

Спершу ледь вловимий — тонкий, схожий на свист, що долинав здалеку.
Але швидко він став гучнішим, глухішим, важчим — наче саме повітря почало битися крилами. Командувач, що стояв навпроти, напружився. Завмер, злегка нахиливши голову, прислухаючись до неба. Герміона стежила за ним, так само вдивляючись у сіру порожнечу над головою. Звук наростав, розкручуючись у гул. У ньому чулося щось глибоке, живе, не схоже на магію.

— Це не схоже на мітли, — нарешті мовив він. Голос прозвучав низько, глухо. Герміоні здалося, що навіть повітря навколо насторожилось.

Вона бігала очима, намагаючись знайти напрямок звуку. І раптом побачила — ліс. Темний, голий, із гострими, наче списи, гілками. Відстань здавалася надто великою, але саме туди вела єдина стежка. Якщо втече туди — навряд чи він зможе дістатися її крізь ті гілки.

Гуркіт посилився. Із туману на обрії виринули силуети — великі, розмашисті, з блиском мокрого пір’я. Гіпогрифи Руху Опору спускалися над полем, важко працюючи крилами. Дощ і бруд злітали з-під їхнього змахів, а вершники в червоно-синій формі, схилені вперед, тримали палички напоготові.

— Трясця, — тихо вирвалось у смертежера.

Герміона бігала очима — по ньому, по вершниках, по шляху, що вів до лісу. Треба було діяти. Негайно. Вона вже зробила крок, коли він, немов прочитавши її думки, схопив її за руку.

— Навіть не думай, — гукнув він, хитаючи до неї головою.

Наступної миті пролунало шипіння — свист першого закляття.

І час ніби зупинився.

Командувач різко смикнув її до себе, відтягнув убік і штовхнув на землю. Вода і бруд бризнули з-під рук, коли він розвернувся, підняв паличку й кинувся назустріч вибуховому спалаху.
Гуркіт. Земля здригнулася. Закляття з грозовим тріском вдарило в його щит — спалахнув світло, і уламки енергії рикошетом розлетілись у повітря, вдаряючи по вершниках. Чутно було крики — короткі, уривчасті. Здається, хтось з них впав на землю. Інші вершники здіймалися вище, закручували кола, шукаючи момент для нової атаки. Командувач стояв міцно, у бойовій стійці, мокрий плащ прилипав до спини, а повітря навколо дзвеніло від магії.

І тоді Герміона зрозуміла. 

Зараз або ніколи.

І вона щосили рвонула вперед, прямо в розкислий бруд. Командувач щось крикнув їй услід — його голос загубився у ревінні вітру. Вона не озирнулась. Бігла щодуху, ризикувала всім, лиш би дістатись до лісу. Довкола все вибухнуло рухом — крики, блиск заклять, ревіння істот. Поле перетворилось на хаос.
Над головою пронісся гіпогриф, розсікаючи холодне повітря потужними крилами так низько, що бризки мокрого снігу впали їй на обличчя. Герміона зупинилася, обернулася — і застигла. Смертежер уже сидів верхи на тестралі. Чорна істота стрімко злітала вгору, розтинаючи небо тонкими, мов леза, крилами, і летіла просто на  вершників Руху Опору. 

Спалахи заклять освітлювали дощ, леза блиску розсікали повітря. Істоти кружляли, стикаючись крилами, ревіли, зривалися в піке. Герміона стояла, не дихаючи, бачила, як темна тінь тестрала прорізає небо, кидаючись із силою бурі. Двоє гіпогрифів відступили вбік, намагаючись обійти його перш ніж атакувати його. Але тестрал різко злетів угору, уникаючи удару. Він був швидший і спритніший. Двоє переслідувачів розійшлися в боки, щоб не врізатися в нього. Грім, брязкіт збруї, дощ — усе злилося в суцільний гул.

І тоді вершник-смертежер різко розвернув тестрала просто в напрямку третього вершника. Гіпогриф кинувся йому назустріч. Вони зійшлися в повітрі з глухим ударом, що на мить перекрив бурю.

Крила змикалися й розліталися, пір’я й дощ змішалися з кров’ю. Блискавки заклять прорізали туман, лягали білими шрамами на мокрі спини істот. Тіла зчепилися — дзьоби, кігті, чорні крила, чорний та синьо-червоний плащі — усе злилося в рух і гул. 

Пронизливий крик гіпогрифа розітнув повітря. Істота шалено сіпнулася — контроль зірвався. Тестрал ще спробував вирівнятися — але було запізно. Вершник із Руху Опору тягнув смертежера вниз, зчепившись із ним мертвим хватом. Їх обох зриває з сідла — наче вітер просто вириває дві постаті з неба. Вони падають разом, стрімко, у вир дощу й блискавок.

Герміона встигла лише вдихнути — і тестрал кинувся за ними. Він склав крила й рвонув униз, стрімко, майже вертикально, розтинаючи зливу. Десь вище пронісся гіпогриф, намагаючись наздогнати, але його рухи були надто повільними, а крила — важкими від води. І вже за мить усі троє зникли в хмарах, між темними верхівками дерев.

Лише глухий, короткий звук долинув звідти — мов сама земля видихнула.

І тоді все стихло.

Герміона стояла, вдивляючись у горизонт, сама не розуміючи, чого чекає. Коли шок нарешті почав відступати, Герміона відчула, як повертається дихання. Усе навколо було дивно тихим — лише шум дощу й запах мокрої землі. Вона кинулась у бік падіння, туди, де щойно поглинула їх злива. Якись час вона бігла крізь бруд і холод, поки дерева не розійшлися, відкриваючи невелику прогалину серед лісу. Там, серед зламаних гілок і слідів від копит, темніла пляма крові.

Герміона сповільнила кроки.

Серце калатало, але всередині панувала тиша.

Вона побачила його — вершника в червоно-синій формі.

Той лежав долілиць, обличчям у землю, а дощ стікав по спині, змиваючи бруд і кров у траву. Вона підійшла ближче, опустилася на коліна. Обличчя було спокійним, очі напіввідкриті, немов він ще дослухався до неба. Герміона простягнула руку, торкнулась його шиї — холод.
Запізно. Він розбився.

Вона стояла над тілом, не рухаючись. Дощ дрібно стукав по його формі, змиваючи кров, ніби намагаючись стерти сам факт загибелі. 

Пронизливе, хрипке іржання почулося позаду. Вона здригнулась. Звук долинав із-за дерев — тремтливий, розпачливий. Герміона рушила туди, ковзаючись на мокрому ґрунті. Коли вийшла на невелику прогалину, завмерла. Попереду, серед повалених гілок, стояв той самий тестрал. Його крила були подерті, шкіра блищала від дощу. Поруч лежав той самий командувач. 

Вона обережно покрокувала до них, ступаючи між гілками й уламками. Тестрал звів голову, спостерігаючи за нею, його очі світилися блідим блиском у дощі. Герміона не зводила з нього погляду, боячись навіть дихнути — ніби кожен різкий рух міг розірвати цю крихку тишу між життям і смертю.

Він дихав — важко, уривчасто. Герміона застигла на місці, не вірячи, що він узагалі вижив після падіння. Погляд мимоволі піднявся вгору: над ними звисали обламані гілки, подерті від удару — шлях падіння був очевидний.

Він закашляв, хрипко, різко. Герміона нахилилася ближче — і тільки тепер помітила уламок дерева, що стирчав у його боці, глибоко між ребрами. Вона побачила рану — і все стало зрозуміло.

Він помирав.

Командувач дивився на неї знизу догори. Вона — на нього. І на мить обом здалося, що все перевернулося: тепер він лежав у багнюці, а вона стояла над ним.

— Ти ж не допоможеш мені, чи не так? — прохрипів він.

Вона промовчала і лише дивилась на нього. Дощ стікав по його масці, блищав на чорному металі, зливався з кров’ю. Він лежав, важко дихаючи, і порожні отвори очей здавались бездонними. Потім ледь підняв руку — слабкий, уривчастий жест, немов хотів відмахнутися.

— Можеш не казати, — прохрипів він. — По тобі й так усе зрозуміло.

Відчувши, як холод проймає її до кісток, і що від цієї сцени їй стає не по собі, Герміона повернулась, збираючись піти. Зробила кілька кроків — і тоді позаду пролунав хриплий голос:

— Стривай.

Вона неохоче зупинилася. Обернулась, глянушви на помираючого чаклуна. Він спробував підвести руку, але вона слухалась із зусиллям, наче кожен рух коштував йому подиху. Герміона завмерла, спостерігаючи, як він дістає свою чарівну палчику, тримає її кілька секунд, потім різко, майже незграбно, кидає просто в багнюку біля її ніг.

— Забирай, — прохрипів він. — Вона твоя.

Паличка впала, злегка розбризкавши воду.

Герміона не рухалася. Дощ стікав по її щоках, змиваючи бруд, а погляд не відривався від предмета.

— Мені, як бачиш, вона більше не знадобиться, — додав він, голосом, у якому вчувався біль і гірка іронія. — А ти, може, ще дістанешся звідси, цілителько.

Вона дивилась на паличку довго, насторожено, чекаючи підступу. Та його стогін, короткий і справжній, переконав її: від помираючого смертежера вже не варто чекати нічого. Герміона нахилилася, підібрала паличку й повільно випрямилась.

І справді — йому вона більше не знадобиться.

Вона кинула погляд на нього. Частина її хотіла допомогти — зцілити, спинити кров, врятувати життя, хай навіть чуже. Але інша — тверда, холодна — пам’ятала, хто він.

Ворог.

— Ну ж бо, — прохрипів він, немов вгадавши її думки. — Зроби це. Вбий мене.

Герміона застигла.  Він говорив далі, слабко, але з насмішкою:
— Хіба не цього ти хотіла? Там, на полі бою.

Вона стояла нерухомо, стискаючи паличку в руках. Цей конфлікт розривав її навпіл. Кожен подих здавався вибором — між тим, ким вона була колись, і тим, ким стала тепер.

—Чого ти чекаєш?! — гаркнув він, зриваючись на крик. 

Вона зробила крок уперед.

Паличка піднялася.

Його тіло завмер — він чекав.

Навіть не здригнувся.

Мить — і паличка опустилася.

— Такому, як ти, — промовила вона тихо, майже шепотом, — на смерть ще треба заслужити.

Тиша.

Напружена, жива, майже відчутна. 

Вона затрималася на мить, потім розвернулася й, не промовивши жодного слова, пішла геть. 

Раптом позаду долинув звук — глухий, хрипкий, схожий на коротке схлипування. Вона зупинилася. Озирнулася.

Поруч із пораненим стояв тестрал. Шия опущена, поводдя волочаться по землі, мокрі крила тремтять від холоду. Він важко, хрипко видихав, немов кликав, намагався мордою підштовхнути господаря, змусити його підвестися.

Ні, не ведися на це, Герміоно… — пролунав у голові власний голос.

Серце стислося ще дужче, коли вона побачила, як тестрал зубами тягне за плащ, борючись за свого господаря до останнього.

Вона відвернулася, зробила кілька кроків уперед і зупинилася, затримавши подих, перш ніж важко видихнути.
— Ідіотка, — прошепотіла крізь зуби, роздратовано гаркнувши сама на себе.

Рішучим кроком вона повернулася до пораненого смертежера. Той усе ще дихав — уривчасто, хрипко — і підняв голову, коли вона підійшла.

Вона швидко порпалася у своїй сумці, за допомогою закляття «Акціо» дістала маленький флакон і, не кажучи жодного слова, кинула його додолу. Пляшечка впала поруч, у багнюку, дзенькнувши об камінь.

Він повільно потягнувся, підняв її, поглянув на скло — а тоді на неї.

— Не тішай себе марними надіями, — сказала вона суворо. — Це лише знеболювальне.

Він нічого не відповів.

Кілька секунд стояла тиша — тільки шум дощу.

Герміона трохи замешкалася, її погляд ковзнув по ньому — по закривавленій формі, по масці, по руці, що все ще стискала землю.

— Тепер ми квити, — коротко відрізала вона й розвернулася у його бік. 

Вона попрямувала назад, зворотним шляхом, крізь мокре гілля і запах вогкої землі.

— Дякую, — долинуло позаду.

Вона завмерла на мить, але не озирнулась. Просто пішла далі —  крізь понівечений дощем ліс. 

Попереду, на стежці, стояв гіпогриф — височів над тілом мертвого вершника. Герміона тяжко зітхнула, підійшла ближче й низько вклонилась. Істота відповіла тим самим. Вона обережно підійшла, провела долонею по вологій шиї, заспокоюючи його. Скориставшись паличкою, підняла тіло загиблого, накрила його власним плащем, уже важким від бруду й дощу. Герміона взяла гіпогрифа за вуздечку. Разом вони рушили вперед — тихо, повільно, крізь холодний туман, у напрямку таборів Руху Опору.

Вони рухались повільно, майже беззвучно, і тільки брязкіт вуздечки порушував тишу. Десь позаду лишалися дощ, кров і смерть — попереду чекало світло таборів.

 

— • —

 

— Командувачу Подмор, ви маєте це побачити.

Стерджис різко відвів погляд від карт, що вкривали стіл, і вийшов із намету. На нього вже чекав радник, який мовчки вказав рукою вдалечінь. 

До табору прямувала самотня фігура, ведучи за собою гіпогрифа. Поруч, шкутильгаючи, йшли кілька чаклунів — виснажені, почорнілі від диму, з порваними мантіями. Усі навколо завмерли, вдивляючись у їхній бік, наче боялись повірити власним очам.

— Чорт забирай, — пробурмотів один із командирів поруч зі Стерджисом. — Це ж Ґрейнджер…цілителька Ґрейнджер.

Подмор не відповів. Лише вдивлявся у тендітний силует, що повільно наближався. Герміона йшла рівно, тримаючи повіддя гіпогрифа, який слухняно ступав поряд. Позаду звіра, до його сідла, були причеплені імпровізовані носилки — закривавлене полотнище, натягнуте між двома жердинами. На них лежали поранені. 

Тиша простяглась між ними, мов невидима межа, яку ніхто не наважувався перейти. Погляди радників металися між собою, зрештою зупиняючись на командувачі Подморі. Кожен намагався прочитати щось на його обличчі, та він стояв непорушно.

Герміона брела до табору з останніх сил. Кожен крок давався важко. Одяг — у крові, у бруді. Обличчя й руки були чорні від попелу й бруду, волосся розпатлане, злипле від крові. Вона виглядала так, ніби була не жива і не мертва. Коли попереду з’явилися знайомі намети Руху Опору — такі далекі й водночас рідні — їй захотілося розплакатись.
Усе позаду. Вона в безпеці.

Вона озиралася розгублено, мов загнаний звір, який не вірить у порятунок. Коли ступила за межу табору, кілька постатей кинулися до неї.

— Обережно, — хтось промовив, простягаючи руки.

Один із чоловіків простягнув руки, щоб підтримати її. Вона різко відсахнулась, дихання збилось. Очі — широкі, налякані.

— Чшш… свої, — сказав хтось тихо, не підходячи ближче.

Герміона коротко кивнула, дозволивши забрати поводдя гіпогрифа. Той втомлено фиркнув і схилив голову. Його пір’я було чорне від сажі, на шкірі видніли порізи.  Хтось підбіг з ковдрою, намагаючись накинути їй на плечі, але вона хитнула головою.

— Їх треба негайно до цілителя, — сказала вона тихо, трохи сипло, ніби голос ще не встиг оговтатися.

Кілька чаклунів одразу рушили вперед, обережно знімаючи тіла з імпровізованих нош, намагаючись не завдати ще більшого болю.

— На рахунок три! Раз, два… три! — пролунало десь збоку.

Герміона дивилась, як чаклуни метушились біля поранених, як хтось витягував з кишень бинти, як хтось шепотів закляття. Вона стояла осторонь, не рухаючись, доки чиясь рука не торкнулась її плеча.

— Молодчина, Ґрейнджер, — хтось плеснув її по плечу.

Вона здригнулася миттєво. Руку прибрали відразу, з розгубленим поглядом. Навколо панував гул — тихий, розтягнутий, схожий на шепіт. Вона лише чула уривки:
— Хіба вона не мала бути в польовому госпіталі…
— Як вона сюди дісталася?..
—Я думала, вона давно вже мертва…

Герміона стояла, не реагуючи. Слова долинали здалеку, розмиті, ніби крізь товщу води.

— Герміоно… — почувся знайомий голос. — Ти повернулась.

Вона зупинилась. Підняла голову повільно, наче боялась, що бачить сон. Перед нею стояла Луна. Така сама виснажена, бліда, з розтріпаним волоссям і темними колами під очима. 

— Луно… — ледве вимовила вона. Її губи тремтіли, погляд — непевний, ніби вона досі не вірила, що бачить подругу.

— Все добре, все добре… — тихо сказала Луна, м’яко, але впевнено.

Вона не наважилась її обійняти — боялася, що будь-який дотик розіб’є крихку рівновагу, на якій трималася Герміона. Немов приборкуючи дикого звіра, Луна повільно простягнула руки перед собою — заспокійливо, без різких рухів. Вона стурбовано оглянула подругу — виснажену, бліду, з подряпаним обличчям і розгубленим поглядом.

— Меліне… ти ледве стоїш на ногах, — прошепотіла вона, не зводячи з неї очей.

Герміона ковтнула повітря, озирнулась навколо, ніби шукаючи когось.
— Рон…? — ледве вимовила.

Луна коротко кивнула, але в її очах щось блиснуло.
— Все гаразд, — сказала вона м’яко, торкнувшись її руки. — Йому трохи дісталося, але його вже перев’язали. Інші теж у безпеці.

Герміона вдихнула, немов після довгого занурення, і на мить заплющила очі. На її обличчі з’явилась тінь посмішки — втомленої, але справжньої. Натовп навколо зростав: щоразу більше зазівак зупинялися, вдивляючись у Герміону.

— Ходімо звідси, — сказала Луна тихо. — Тебе треба оглянути.

Герміона слухняно рушила поруч із нею.

— Розтупіться, будь ласка, — мовила Луна, спокійно, але твердо. — Дайте нам пройти.

Люди розступалися, пропускаючи їх. Погляди ковзали за Герміоною — хтось дивився з подивом, хтось із жахом, інші — просто мовчки.  Вона йшла, не піднімаючи очей.

Трохи осторонь, біля наметів, стояв головнокомандувач Стерджис Подмор із своїми радниками. Вони мовчки спостерігали, як дві жінки зникають у натовпі. 

— Знаю, її непокора вас дратує, але… — тихо обізвався один із радників. Це був командир Дюваль. 

— Дратує? — перепитав Стерджис, навіть не обертаючись. — Це вже не просто свавілля, командире. Це відверте бунтарство.

— Може, повернути її до Парижа? У військовий госпіталь? — озвався інший, обережно.

Запала тиша.

Кілька секунд усі чекали на його відповідь.

Стерджис повільно дістав свою люльку — темну, з різьбленою головою дракона — і запалив її. Дим повільно здіймався вгору.

— Не верзіть дурниць, — нарешті сказав він. — Запізно. Дівчисько тепер легенда. Хай лишається там, де є. Для морального підняття духу, так би мовити.

Радники мовчки кивнули.

— І ще одне, — додав Стерджис, переводячи погляд у темряву, де зникала Герміона. — Щоб вона не зробила — зробіть вигляд, що це і був наш задум. Наче так і мало бути. Зрозуміло?

— Так, командувачу.

Стерджис мовчки дивився їм услід. Дим із люльки розчинявся в нічному повітрі.