Розділ 5: Про крихкі речі

У Лондоні було небагато місць, де міг сховатися Кроулі. Книгарня, звісно, відпадала, і він не міг витримати думки про те, щоб сидіти самому в Сент-Джеймському парку. Повернутися до своєї квартири теж не входило в плани, хоча на мить Кроулі розглядав це як можливий варіянт. Це було маленьким демонічним диво, що в годину пік, мчачи так швидко, Кроулі уникнув будь-яких зіткнень.
Емоції ніколи не були сильною стороною Кроулі, окрім однієї: гніву. Він завжди був для нього природним явищем. Для Кроулі це була єдина емоція, яка не потребувала роздумів чи вагань. Вона проявлялася як фізичне відчуття — палаюча лють, що змушувала вібрувати самі атоми його буття. Кісточки пальців Кроулі побіліли від того, як він стискав кермо Бентлі. Деякий час він безцільно кружляв містом, пролітаючи повз Гайд-парк і Кенсінґтонський палац. Кроулі проклинав туристичний натовп і всіх щасливих людей, які фотографувалися на тротуарах.
На захід від Сохо простягався промисловий район. Для більшости людей дорога туди займала пів години, та для Кроулі — лише десять хвилин. Район Парк-Роял складався переважно з блискучих нових промислових будівель та офісних просторів, із розкиданими тут і там фешенебельними готелями. Там було одне місце, яке Кроулі відкрив кілька років тому, і зараз воно здавалося йому найкращим пунктом призначення. Принаймні тут його не потурбують туристи чи випадкові перехожі.
Стара станція метро Парк-Роял і Твайфорд-Абей стояла порожньою ще з 1930-х років, після того як її замінила нова станція Парк-Роял трохи далі по кварталу. Час від часу якийсь безхатько знаходив у занедбаній будівлі прихисток, але тут ніколи не було людно. Кроулі припаркував Бентлі просто перед обшарпаною спорудою. Брудний фасад завжди трохи нагадував йому Пекло, де час і занедбаність залишали свої сліди на стінах. Деякий час він просто сидів і дивився на будівлю, на її балкони, що ледь трималися. Кроулі пам’ятав, як станцію відкрили влітку 1903-го. Тоді вона була сповнена життя й мандрівників, які поспішали дістатися до центру міста.
Кроулі вийшов із Бентлі й рушив до старої станції. Поруч із нею, майже на одній території, височів великий занедбаний особняк готичної доби. Кроулі знав із попередніх відвідин, що там є чорний хід, який веде до напівзруйнованих сходів, якими можна піднятися на дах. Обійшовши станцію Кроулі не побачив жодної душі. Діставшись задніх дверей, він без особливих зусиль відчинив їх. Кроулі стрімко піднявся сходами, не надто зважаючи на хиткі й небезпечні сходинки.
Нарешті він дістався даху. Звідси відкривався широкий краєвид на Західний Лондон. День був гарний, як не крути. На небі майже не було хмар, а міський гамір середини дня створював рівномірний фон. За инших обставин Кроулі міг би подумати, що день справді вдався. Але жоден день не був гарним відтоді, як Янгол відвернувся від нього.
Кроулі сидів, взявши камінь у руку. З люттю й точним прицілом він жбурнув його в особливо занепалу частину даху. Кутова плита відламалася й гепнулася на землю внизу. Міська влада давно визнала це місце аварійним. Ніхто й ніколи не здогадався б шукати його тут, навіть Азирафаїл. Він ніколи не приводив Янгола на стару станцію, бо знав: той лише нарікав би на бруд і небезпеку. Тут, нагорі, ніхто не міг почути Кроулі. Ніхто, окрім Янгола.

– Гей, Янголе, – промовив Кроулі. – Як там у тебе справи? Як воно — робити «правильне»? Тобі подобається планувати знищення світу? Ти зараз щасливий, Янголе?

Кроулі замовк, знову захлинаючись словами. Він зціпив зуби, напруживши щелепу.

– Знаєш, я справді вважав, що після шести тисяч років разом я тебе розумію. Думав, ми знайшли спільну мову — настільки, наскільки демон і янгол взагалі можуть. Гадаю, саме думки завжди й приводили мене до біди, чи не так? Це був твій клятий незбагненний план від самого початку. Тобі ніколи не було діла ні до мене, ні до Землі, ні до людства. Визнаю, неймовірний містере Фелл, ти влаштував справді неймовірне шоу, – прошипів він, стримуючи сльози.

Він схопив порожню пляшку, що лежала поруч, і з гучним тріском розбив її об землю. Скло розсипалося на друзки, вкривши дах дрібними темними уламками.

– Ну ж бо, Янголе. Тепер я знаю, що ти насправді відчуваєш. Ти пробачив мені, так? Я ж казав тобі — не варто. Я невиправний, пам’ятаєш? Я демон, ворог. Чому б тобі просто не знищити мене? Я знаю, що ти цього хочеш. Давай, зроби це. Ти ж усе одно знищиш усе навколо, то чому б не почати з мене? Це буде гарною прикрасою до твоїх крил, знищити мене. Можливо навіть отримаєш похвалу від Метатрона!

Кроулі підвівся на ноги, здійнявши руки до неба.

– Ну ж бо, Азирафаїле! Удар мене! – закричав демон.

Від Неба не було жодної відповіді. Жодна блискавка не спалахнула, щоб знищити Кроулі. Навколо не відбувалося нічого. Блакитне небо залишалося таким же яскравим угорі. Кроулі видихнув із роздратуванням і знову опустився на землю. Він витягнув із кишені флягу й зробив довгий ковток. Якщо Азирафаїл не відповідає, то Кроулі принаймні може пропустити склянку-другу.
Минуло кілька годин, і Кроулі спостерігав, як сонце починає хилитися до заходу. Він пив із фляги вже годинами, але та дивом не порожніла. Кроулі ліг, поклавши голову на відбиту цеглину з краю будівлі. Незабаром сонце зникне за горизонтом, і з’являться зорі. Лондон ніколи не був добрим місцем для споглядання нічного неба. Забагато світла й забагато забруднення, щоб бачити їх як слід. Та навіть якщо Кроулі не міг розгледіти зорі виразно, він знав, де вони є. Зрештою, це він їх там розмістив.
Було б помилкою сказати, що Кроулі був щасливим. Він, безперечно, був менш розлючений, ніж раніше, але це радше наслідок алкоголю, а не зміна настрою. Йому доведеться протверезіти, якщо він захоче тієї ночі повернутися до своєї квартири. У такому стані він не міг навіть стояти, не кажучи вже про те, щоб сісти за кермо. Не було жодної причини йти додому, окрім нудьги від сидіння на даху. Він міг би заснути тут, але це було б украй незручно. Принаймні вдома в нього є ліжко, значно краще за цеглу й холодний бетон.
Кроулі підвівся з місця, де пролежав кілька годин, і знову сів. Він зробив ще один глибокий ковток із фляги. Зорі повільно виринали над небом, і крізь смоґ Кроулі міг розгледіти тьмяні мерехтіння світла. Він глянув туди, де на небі мала бути Альфа Центавра. Кроулі не бачив її, але точно знав, де вона мала б бути. Він зняв окуляри й деякий час мовчки вдивлявся вгору. Йому спало на думку, чи не танцюють там Гавриїл і Вельзевул під свою пісню серед сяйва космосу.

– Чому ти це зробив, Янголе? – запитав Кроулі, заплітаючи язиком.

– Я ж казав тобі, ми могли бути разом. Могли б утекти від усього цього. Нарешті могли б бути вільними, як вони. Ми могли бути щасливими, Янголе. Може, тепер ти щасливий без мене. Може, так навіть краще. Хоча це зовсім так не відчувається, але що я знаю? Може, навіть якщо ти вдариш мене громом, нічого не зміниться. Ти ж можеш просто стерти мене, знаєш. Ти Верховний Архангел. Тепер у тебе є така влада. Якщо я ніколи нічого для тебе не значив, то чому б тобі просто не позбутися мене? Який сенс тримати мене тут, самого?

Кроулі поставив флягу й, повзучи, піднявся на ноги, хитко стоячи біля краю будівлі.

– Ну ж бо, Азирафаїле. Позбудься мене назавжди. Я не буду стояти осторонь і дивитися, як ти руйнуєш усе, за що ми боролися. Тебе вже немає, і Земля теж скоро зникне. Давай, звільни мене від цього страждання. Це може стати твоїм останнім актом доброти до мене — просто звільнити. Насолоджуйся доланням усіх перепон.

Кроулі чекає деякий час — і нічого не відбувається. Може, Азирафаїл знайшов спосіб заблокувати його молитви, думає Кроулі. Якщо вже на те пішло, стало навіть тихіше. Звичні звуки Західного Лондона ніби притихли. Кроулі знову підвів погляд до зірок. Полярна зоря ледь виднілась, намагаючись щосили пробитися крізь шар диму, що затьмарював йому погляд. Він підняв флягу, знову надягаючи окуляри. Кроулі повернувся, щоб спуститися сходами.
Та щойно він ступив перший крок вниз, уся споруда почала гуркотіти. Кроулі почув, як із надр землі вирвався шалений рев. Камінь впав просто над його головою, ледь не зачепивши, і з глухим ударом розбився об землю. Ще більше каміння почало сипатися,  а гуркіт посилився. Кроулі всміхнувся диявольською усмішкою, коли споруда навколо нього почала руйнуватися.