Розділ 7: Коли стихне буря

Падіння не було чимось новим для Кроулі. Мало місце, звісно, Велике Падіння, коли його та инших янголів скинули з Небес. Одного разу Кроулі впав, коли повз у Саду, через гілку на дереві, що здавалася значно міцнішою, ніж була насправді. Він так і не навчився добре їздити верхи й кілька разів злітав із сідла, коли прикидався Чорним Лицарем. У XIX столітті, коли стали популярними шнурівки, було чимало випадків, коли Кроулі спотикався й падав. І попри всі зусилля, Кроулі знову й знову упадав — за Азирафаїлом.
Тепер Кроулі падав знову. Цього разу він летів крізь поверхи старого маєтку, поки навколо сипалися уламки. Сходи легко здалися після років занедбаности й руйнування. Зазвичай Кроулі відчував бодай легкий сором від падіння. У Саду він заповз у кущ, сподіваючись, що ніхто не бачив. Він залишив Францію більш ніж на століття після того, як спіткнувся й упав перед Наполеоном. Єдине падіння, що відчувалося інакше, було його перше падіння з Небес. Там не було ані сорому, ані бажання втекти. Перше падіння для Кроулі було схоже на капітуляцію, на визволення від кайданів, що стримували його свободу. Воно, попри всю грандійозність, відчувалося як спокій, який він не міг точно описати.
Це падіння, крізь поверхи, що руйнувалися навколо, відчувалося так само, як перше. Кроулі не було соромно чи страшно. Навпаки, він усміхався. Заплющивши очі, він насолоджувався відчуттям, як його земне тіло тягне вниз гравітація. Каміння падало згори, кожен уламок трохи пришвидшував його падіння. Ось і все, подумав Кроулі, янгол нарешті послухав мене.
Коли він наблизився до нижнього поверху, то не напружився, щоб пом’якшити удар. Навпаки, він прагнув цього відчуття. Падіння з такої висоти на купу уламків мало б неодмінно знищити його фізичну форму. Хоча це не стерло б Кроулі назавжди, воно звільнило б його від Землі, бодай тимчасово. Пекло, ймовірно, дало б йому нове тіло, коли дізналося б, що сталося. Та він не збирався давати їм такої нагоди. Як тільки це тіло буде знищене під купою каміння, Кроулі зникне. Він ще не знав, куди піде, але вирішить дорогою. Він збирався піти кудись далеко від Небес чи Пекла, й особливо від Азирафаїла.
Залишалися лише секунди. Кроулі подумав на мить, що міг би врятувати себе. Він же міг зупинити час. За тисячі років він прив’язався до цієї фізичної форми. Вона здавалася йому відображенням того, ким він був насправді, а не ким його змушували бути. Маленька частина Кроулі шкодувала про кінець цього розділу. Та він вирішив, що це не варте зусиль. Азирафаїл ніколи не прийме Кроулі таким, яким він є, а Землі й так скоро не стане. Краще втекти зараз, перш ніж світ розвалиться, як ця будівля.
Кроулі відчув підлогу під собою, тепер лише за кілька дюймів від свого тіла. Він побачив гострі камені, готові встромитися в його плоть.
– Прощавай, янголе, – сказав Кроулі.
Хоч Азирафаїл і покинув його, понад шість тисяч років він був єдиним, хто стояв поруч. Попри біль і гнів у серці, Кроулі відчував, що прощання потрібне.
Мить удару настала — і минула. Кроулі розплющив очі в розгубленому заціпенінні. Можливо, він помер і просто не відчув цього. Напевно, пішов тихо в ту добру ніч. Але саме тоді Кроулі зрозумів: його тіло висіло в повітрі, просто над руїнами. Каміння падало згори, відскакуючи від невидимого бар’єра над його головою. У темряві він побачив сферу, що оточувала його. Від її країв ішло м’яке, майже непомітне, золотаве світло.
До нього прийшло усвідомлення. Янгол врятував його. Кроулі благав Азирафаїла знищити себе повністю, а той натомість захистив навіть його фізичне тіло. За кілька хвилин гуркіт стих. Ще кілька каменів упало — і все затихло. Деякий час Кроулі сидів на купі уламків. Зрештою він підвівся. Будівля повністю завалилася, і тепер над ним було видно небо. Кроулі закричав до зірок. Він не сказав нічого. Не було слів, які могли б описати його почуття. Він просто кричав.
Коли легені Кроулі відмовили, він зліз із купи. Бентлі все ще стояла зовні, дивом неушкоджена. Кроулі оглянув руйнування навколо. Лунали виття сирен, а вулиці миготіли вогнями. Наскільки він міг бачити, руйнування були всюди. У промисловому парку палали кілька пожеж, а дим здіймався в небо. Кроулі кинувся до Бентлі й натиснув на педаль газу аж в підлогу.
Годинами він просто їхав. Здавалося, більшість руйнувань зосередилися в Західному Лондоні. Він проїхав повз свою квартиру — там усе було на місці. Бачив людей, що плакали на вулицях, спостерігав, як парамедики виносили накриті білими простирадлами ноші з будинків. Кроулі почув розмову про те, що землетрус мав п’ятибальну магнітуду і був одним із найсильніших у Лондоні за останні роки. Сонце почало сходити, його світло відбивалося від капота Бентлі. Кроулі поїхав назад додому, поки лондонці збирали уламки свого життя з попелу й пилу.
У той момент Кроулі не хотілося повертатися додому. Він не знав, куди ще міг піти, але це здавалося неправильним. Лише їхав далі й дивився, як сонце підіймається вище. Кроулі в останню мить вирішив зупинитися в Сент-Джеймсьому парку. Якщо мінімум, це було достатньо тихе місце, щоб посидіти на лавці й все обміркувати подумати. У парку все було як завжди: люди прогулювалися та влаштовували свої таємні зустрічі, де тільки було місце.
Кроулі припаркував Бентлі й знайшов порожню лавку біля озера. Він дивився, як туристи годують качок, але не мав сил сварити їх за хліб. Люди говорили про землетрус, і Кроулі чув уривки їхніх розмов. Сонце вже повністю зійшло. Згодом він поїде додому й знову засне. Зараз сон здавався єдиною втечею. Якщо він вип’є достатньо дорогою додому, то, можливо, зможе безперервно проспати до завтра.
Кроулі сидів і розмірковував, коли в його полі зору з’явилася пара лебедів. Один був звичного чисто-білого кольору, яким славляться лебеді. Інший мав чорне, як ніч, пір’я. Вони пливли разом, кілька разів пірнаючи під воду. Білий лебідь упіймав маленьку рибку й ніжно передав її чорному. Потім вони почали відпочивати, а їхні шиї переплелися у формі серця — на потіху багатьом перехожим.
Кроулі нахмурився, дивлячись на лебедів. Поки він спостерігав за ними, маленький птах приземлився на лавку поруч із ним. Демон не помітив його, надто зайнятий бажанням, щоб лебеді пішли геть і перестали його мучити. Маленький крилатий гість підстрибнув трохи ближче до Кроулі, усе ще непомічений. У ту мить соловей видав кілька тихих цвірінькань.
Миттєво Кроулі різко повернув голову й побачив птаха, що дивився на нього широко розплющеними очима. Маленький птах нахилив голову набік, а Кроулі мовчав. Соловей відвернувся від Кроулі й почав співати — пісню без слів. Жоден інший соловей не приєднався до хору. Пташка підскочила до краю лавки, випнула груди й заспівала ще раз. Та й цього разу жоден соловей не прилетів і не долучився до мелодії. Пташка не знітилася й продовжувала давати концерт — для нікого. Для нікого, окрім Кроулі, який помітив маленьке створіння, що співало світові, не отримуючи нічого навзаєм.

– Самотньо, чи не так? – запитав Кроулі птаха, який не відповів і не зрозумів його питання. – Так було завжди.

Кроулі знову глянув на лебедів, що й далі були сплетені в люблячих обіймах. Самотність була дивним відчуттям. Як може бути так, що сидячи в парку, повному людей, ти все одно почуваєшся самотнім? Навколо були сотні людей, і тварини теж, але Кроулі відчував, що є лише він і цей соловей — самотні у всесвіті, якому байдуже, чи вони живі, чи мертві.

– Так, самотньо, – промовив соловей голосом, який Кроулі впізнав би в будь-якому всесвіті, у будь-якому житті.

Кроулі зірвався з лавки, вилаявшись на птаха. Здавалося, Азирафаїл був сповнений рішучости не лише зруйнувати його серце та планету, а й ніколи не дати йому бодай миті спокою. Він стрімко повернувся до Бентлі, блискавично провернувши ключ. Кроулі поїхав далеко, геть від парку й солов’я. Машина досягла максимальної швидкости, а демон випустив потік прокльонів — деякі з них не звучали ще з давніх часів. Він проклинав Азирафаїла всіма мовами, які тільки знав, і навіть тими, що відомі лише янголам. Кроулі мчав крізь Сохо, попри свою квартиру, повз кляту книгарню, яка переслідувала його у снах. Не всі знають, що демони й янголи можуть бачити сни, адже більшість із них ніколи не спить. Зазвичай Кроулі любив сни, щоб бодай трохи втекти від реальности, але цього разу він знав — втечі не буде. Він жив у своєму кошмарі.