Розділ 17 : Справжні кольори

Кроулі не був певен, скільки ще танців він зможе витримати цього вечора. Азирафаїл сяяв від радости, явно приголомшений святковістю вечора. За нормальних обставин, ще до того, як Азирафаїл пішов, Кроулі, мабуть, витримав би ще годину танців, якби це означало бачити його таким щасливим. Зараз, за ​​цих обставин, він все ще розмірковував над цим, але не бачив особливого сенсу танцювати навколо їхніх проблем, ніби між ними нічого не сталося.

Небеса готувались знищити світ, а Верховний Архангел був тут, кружляючи у старій книгарні в компанії торговців та одним демоном. Кроулі не міг зрозуміти, як Азирафаїл здавався таким безтурботним у такий час. Невже це все якийсь хворий жарт? Людство та сама Земля на межі вимирання, а Азирафаїл був у захваті від танців усю ніч безперервно? Можливо, він повернувся на Землю лише для того, щоб мучити Кроулі, бути його власною версією Пекла. Він знав з власного досвіду спокушання Адама та Єви, що якщо достатньо довго тримати яблуко перед обличчям людини, вона врешті-решт потягнеться до нього. Мабуть, Азирафаїл і був яблуком Кроулі, що висіло дуже близько, але завжди було поза його досяжністю.

– Хоч мені й боляче класти край веселощам, ми маємо справи, які потрібно зробити, – сказав Азирафаїл, спинившись.

– Так, справи. Чудова розвага, – відповів Кроулі.

Азирафаїл відвернувся від нього та пішов до передньої частини магазину. Кроулі подумав, що це чудова нагода непомітно втекти. Він точно не мав жодного бажання спостерігати за суперечкою щодо різдвяного освітлення.

Дінь-дінь-дінь.

Азирафаїл легенько постукав по келиху вина, привертаючи увагу всіх гостей.

– Власники магазинів та вуличні торговці Вікбер-стрит, я радий, що ви всі насолоджуєтеся цим вечором. Сподіваюся, ви пригоститеся свіжими закусками, приготованими вашим покірним слугою та моїм су-шефом Кроулі!

Коли Азирафаїл вказав на задню частину крамниці, але не побачив там Кроулі.
«Мабуть, повернувся нагору подрімати», – подумав той. Він знову звернув увагу на натовп.

– Тепер, оскільки осінь вже близько, ми скоро почнемо готуватися до свят, а це означатиме різдвяні гірлянди! – продовжив Азирафаїл.

Ніна підняла руку.

– Так, я хочу поговорити про них. У мене є багато чого сказати з цього приводу.

– Чудово, Ніно, тоді можеш починати розмову.

– Гаразд. Я думаю, що деякі люди трохи перестараються з цим освітленням. Крім того, нам не потрібні якесь шалено кольорове освітлення. Якщо хтось із вас встановить райдужні гірлянди, а решта — звичайні білі, це зробить всю вулицю дивною.

– Я думаю, що вулиця виглядає чудово з різноманітними гірляндами, – сказав Тім, захищаючи свою позицію ентузіяста різнокольорового освітлення.

– Мені байдуже, чи ми виберемо однотонні, чи різнокольорові, я просто думаю, що було б краще, якби ми це узгодили. А розмістити купу яскраво-червоних неонових гірлянд біля вашого магазину — не різдвяна виставка, – сказала Ніна, пильно дивлячись на місіс Сендвіч.

– О, Ніно, люба, не будь озлобленою. Ці червоні вогні освітлюють моїх дівчаток саме так, як треба. Бізнес завжди йде краще на Різдво.

– Так, ну, Ви не можете використовувати Різдво як привід для створення власної версії кварталу червоних ліхтарів.

– Мої дівчата стоять на обох ногах, чесно заробляючи на життя. І ми витрачаємо свої важко зароблені фунти, купуючи вашу каву, а повірте, є набагато краща.

– Вибачте? Моя кава цілком нормальна, дякую.

– Так, нормальна. Хіба що в тебе поганий настрій, проблеми у стосунках або просто поганий вівторок.

– Її стосунки — це не Ваша справа! – сказала Меґґі, прагнучи захистити Ніну.

– І кольорові ліхтарі, які я встановлюю на своїй крамниці, не її, але все ж ми про це говоримо, – відповіла місіс Сендвіч.

Уся група вибухнула агресивною балаканиною. Люди почали обмінюватися образами, кожен з них боровся за свою вигоду у великій битві за різдвяні гірлянди на Вікбер-стрит. Рівень гучности в кімнаті підскочив до неймовірного рівня.

– Досить! Ви всі можете ставитися одне до одного з повагою, або ж піти з моєї крамниці. Ми не будемо кричати через це. Різдво — це час любові та тепла, а не сварок та суперечок. Ви будете розмовляти одне з одним як дорослі, без сварок! – вигукнув Азирафаїл.

Група знову заспокоїлася, оговтавшись від свого шаленого стану.

– Пане Фелл? – спитали Мюрієл з иншого боку кімнати.

– Так, Мюрієл?

– Ну, якщо люди не можуть дійти згоди щодо того, яке саме освітлення, можливо, їм варто проголосувати? Я читали в книзі, що іноді люди голосують, щоб прийняти рішення.

– Чудова ідея, Мюрієл! Молодець!

Мюрієл посміхнулися, почувши, що їхня ідея гарна. Азирафаїл зібрав кілька аркушів паперу та порвав їх на шматки.

– А тепер ви всі можете написати свій голос на клаптиках паперу, а ми їх підрахуємо після зустрічі. Можете опустити його в цю скриньку, коли будете виходити. Чи є ще щось, що нам потрібно обговорити сьогодні? – спитав Азирафаїл.

Група мовчала. Зрозуміло, що було багато суперечливих думок щодо різдвяних гірлянд, але не більше того. Азирафаїл оглянув групу, але ніхто не висловився.

– У такому разі, я вважаю ці збори Асоціації власників магазинів та вуличних торговців Вікбер-стрит офіційно завершеними. Не забудьте залишити свої голоси.

Група почала виходити, кидаючи свої папірці в скриньку. Азирафаїл зітхнув з полегшенням. Він ніколи не думав, що люди можуть так перейматися різдвяними гірляндами. Мюрієл стояли над столом, де були закуски, але всі таці були пустими.

– Ну, схоже, людям найбільше сподобалися частування, які приготували ми з Кроулі. До речі, про нього, ти випадково не бачили, куди він пішов?

– Він пішов, – весело відповіли Мюрієл.

– Пішов? Коли?

– Саме тоді, коли люди почали кричати про світло!

– А ти знаєш, куди він пішов?

– Так!

Мюрієл не сказали більше нічого, окрім єдиного підтверджувального слова.

– І ти мені скажеш, де це? – спитав Азирафаїл.

– Ви хочете, щоб я це зробили?

– Хочу, так.

– Тоді так!

Азирафаїл не міг повірити, що навіть будучи янголом, Мюрієл прожили так довго.

– Мюрієл, де Кроулі?

– Він сказав, що йде прогулятися, щоб прояснити думки. Щось про парк і качок?

Сент-Джейз парк. Кроулі, мабуть, вислизнув, але чому він був у парку о такій годині?

– Добре, дякую, Мюрієл. Чи не могли б ти трохи прибрати? Я скоро повернуся.

Азирафаїл розвернувся і вийшов з дверей книгарні. Перед кав’ярнею Ніна та Меґґі якраз сідали в машину.

– Заждіть! – гукнув Азирафаїл.

Він швидко підійшов до машини. Меґґі опустила вікно з боку пасажира.

– Так, пане Фелл?

– Не могли б ви відвезти мене до Сент-Джеймзького парку? Боюся, це досить терміново.

– Звичайно, – відповіла Ніна, – Сідайте.

Азирафаїл подякував їм і сів на заднє місце в машині Ніни. Вона поїхала з Вікбер-стрит у напрямку парку. В усій цій метушні суперечок щодо різдвяних гірлянд Азирафаїл зовсім не помітив, як Кроулі вислизнув. Було дивно, що він пішов до парку, а не до своєї квартири. Сонце в Сохо вже сіло, і парк о цій порі мав бути відносно порожнім. Ніна під’їхала одразу до входу в парк. Бентлі стояв там, але всередині нікого не було.

– Можете висадити мене тут, – сказав Азирафаїл.

– Добре. Що ви робитимете в парку о цій порі? – спитала Ніна.

– Я не зовсім впевнений.

– Але ж ви казали, що це терміново, – додала Меґґі.

– Так, скоріше я так думаю. Кроулі тут, і я не знаю чому.

– Що ж, бажаю вам удачі, пане Фелл. Люди не часто сидять самі в парках вночі, коли їм добре, – сказала Ніна.

Азирафаїл вийшов з автомобіля та підійшов до входу в парк. Невдовзі він помітив Кроулі, який сидів сам на лавці. Азирафаїл підійшов до нього, але той навіть не підвів голови. Його погляд був прикутий до якоїсь випадкової точки попереду, він ні на що не дивився. Азирафаїл сів на лавку поруч із Кроулі. Можливо, вони сиділи мовчки кілька хвилин або й довше. Нещодавно тиша переслідувала Азирафаїла, неосяжні простори Небес наповнювали його вуха тривожною тишею. Однак, якимось чином, ця тиша була набагато оглушливішою.

– Тут тихо вночі, – сказав Азирафаїл.

– Тобі знадобилося цілих п’ять хвилин, щоб це зрозуміти? – відповів Кроулі.

– Я думав, що тобі, можливо, подобається спокій. Я не хотів тебе турбувати.

– З яких пір тобі не байдуже, чого я хочу? Якби тобі було не байдуже, ти б дотримав свого слова і залишив мене в спокої. Ти б відповів на мої молитви. Ти б дав мені свободу, – Кроулі зробив паузу, його голос став дедалі напруженішим. – Якби тобі не було байдуже, ти б ніколи не пішов.

Азирафаїл дозволив цим словам проникнути йому в душу. Він опустив голову, одночасно відчуваючи смуток і сором. Прочитавши незліченну кількість книг протягом багатьох років, він вважав себе цілком здатним висловити свої почуття словами. Однак у цей момент ні в англійській, ні в будь-якій иншій мові не було слів, які він вважав би доречними. Замість того, щоб зазнати краху перед якоюсь спробою красномовства, Азирафаїл вирішив розповісти Кроулі правду, яка була в його серці.

– Кроулі, я зробив усе це, бо мені байдуже. Я піклуюся про тебе, і я не міг би винести думки про те, що тебе більше не існує. Я піклуюся про Землю, і тому я знайшов спосіб повернутися. Я знаю, ти думаєш, що мені байдуже, і не звинувачую тебе в тому, що ти так почуваєшся, але можу запевнити тебе, що це не так.

Очі Азирафаїла були повні сліз. Кроулі сидів поруч із ним нерухомо. Він ніяк не відреагував на слова його, принаймні зовні.

– Ти колись думав про мене, або про те, чого я хочу? – спитав Кроулі, повертаючись до Азирафаїла.

– Мені дуже шкода, але я не розумію, що ти маєш на увазі. Звичайно, я думаю про тебе.

– Так. Протягом останніх шести тисяч років ти тягнув мене за собою. Я їздив на фестивалі, вистави, магічні шоу, танці — все це. Я допомагав тобі у твоїх маленьких пригодах, хоч мене це зовсім не цікавило. Ми разом рятували світ і разом протистояли і Небесам, і Пеклу. Я робив усе, що робив, бо кохав тебе. І яку ж подяку отримав за це, зрештою? Ти покинув мене.

Я кохав тебе.

Використання минулого часу не пройшло повз увагу Азирафаїла. Навіть попри це, він не міг змиритися з війною, що вирувала всередині нього. Кроулі зараз сказав уголос, що кохав його, принаймні колись раніше. Азирафаїл відчував кохання, або щось подібне, багато разів, коли Кроулі був поруч. Але це кохання, зокрема, не могло бути справжнім. Азирафаїл знав, що таке справжнє кохання. Його навчали про кохання, і як янгол, він був цілком здатний дарувати та отримувати його. Кроулі не був янголом. Насправді, він був повною протилежністю. Кроулі був демоном, а кожен янгол знав, що демони не здатні кохати. Вони могли дуже легко імітувати щось, що нагадує кохання, і часто це робили, щоб спокусити людей. Будучи відрізаними від Бога, джерела всієї справжньої любові, демони не могли кохати більше, ніж пінгвіни могли літати.

– О, Кроулі. Ти ж знаєш, що це неправда, – сказав Азирафаїл, співчутливо поплескавши його по руці.

– Я знаю, що неправда?

– Ну, ти ж казав, що кохав мене.

– І?

– Ми обидва знаємо, що це насправді неможливо. Зрештою, ти демон.

Кроулі зіскочив з лавки та швидко підвівся на ноги. Він кинув на Азирафаїла пильний погляд, у якому випромінювалися гнів і недовіра. Кроулі знову вдягнув сонцезахисні окуляри, приховуючи очі від погляду янгола.

– Це все, ким я для тебе коли-небудь буду, чи не так?