Розділ 3

Через три дні Сінолап нарешті зміг легко дихати – гори скінчилися, почалася рівнина. Не було більше каміння, урвищ, худої здобичі, нарешті лапи пружно ступали по землі, трави лоскотали живіт, товстих мишей-полівок усюди було повно. Сінолап на радощах побіг по цих просторах. Правда скоро йому довелося спинитися – поля тяглося куди сягало око, жодного орієнтиру, жодного деревця и великого каменя, пустка. Але Сінолап швидко визначив напрям по сонцю і знову рушив у дорогу.

Дні тяглися і тяглися, один за одним вони повільно виповзали з-за небокраю на сході, і заповзали на заході. Сонце сходило і заходило, місяць потроху збільшувався. Тільки Срібносмуга і безкінечні трави лишалися на місці. Сінолап вже не так радів. Бо пейзажі гір не такі одноманітні, і там є вода. А тут води дуже не вистачало. Сінолап потерпав від спраги, він злизував вранішню росу з жорстких трав, але вона швидко зникала з першим сонячним променем. На небі ані хмаринки, сонце безжально пече його піщану спинку. Він безупинно дивився на горизонт, але там було порожньо – ні натяку на море чи ліс. За багато кілометрів від нього, у небосхил вдивлялася борсучиха і тихо шепотіла: «Де ж він? Невже не дійде?». А на ще більшій відстані старий сірий кіт теж дивився. “Що ти там шукаєш, Рибошубий?” – поцікавилася у нього молода срібляста кішечка.”Сама знаєш” – буркнув Рибошубий. “Знов ти зі своїм пророцтвом!” – пирхнула та. “Ось ти, Хвилеплеса, не віриш, а я кажу: не просто так мені прийшло те сновидіння” – спокійно відказав він. Хвилеплеса буркнула щось про старійшин яким нічого робити, і пішла.