Розділ 13

Він ледь протиснувся у шпарку. Лаз справді був дуууже вузький. Але Сінолап вперто протискався по звивистому тунелю. Він повз у повній темряві, ні звуку не долинало до нього. Здавалося, вже повня минула, як старійшина показав йому кубло. Але чому? Невже він став проти своєї провідниці? Чи це пастка? Сінолап не знав, але чомусь вірив старійшині.

Раптом, як корок з пляшки, він вилетів з тунелю. Сонце засліпило його, у носа вдарив запах моря. Швидко закліпавши, він нарешті спромігся відкрити очі. Він стояв на носі мису Котячої голови. “Так!” – подумки вигукнув він. Але одразу ж його паралізував страх, легені заполонив дим, небо й море закрив вогонь, над вухом почувся шепіт: “Тут постане вогняний ліс ліс ліс ліс ліс“. Видіння розвіялося та деякий час Сінолап не міг навіть поворухнути лапою. Але треба було діяти.

Він оглянув весь ніс миса, подивився у море і на берег. Нічого. Довелося вертатися з порожніми лапами. Він намагався знайти старійшину, та раптом Сінолапа покликала Синьовода. Його зкував страх, невже вона дізналася?

Вже виднівся попереду схил. Ще трохи і вони повернуться. Але якесь передчуття не давало Сінолапові йти спокійно. Щось має статися. І це ЩОСЬ не буде гарним. Похмурі, грозові хмари збиралися у небі, море кидало величезні хвилі на берег, шквал зносив котів зі сковзких каменів на пагорбі. Вони верталися від Півночі. Синьовода сказала що вони мають туди піти, можливо борсучиха отримала якесь повідомлення. Але Північ похитала головою і стиха мовила: “Нажаль, ні”. І тепер вони поверталися до мису Котячої голови з усіма його загадками і небезпеками. Четверо котів, Сінолап, Синьовода, Хвилеплеса та Бурешуб, піднялися на схил.