Розділ 14

Вітер сипав на нього бризки з моря. Був шторм. Брудні вали з білою піною на вершечку билися об мис, інколи навіть закриваючи його цілком. Дерева розмахували гілками, як вітряки, трави пригиналися до землі, величезні краплі дощу били його по спині. Він був мокрий як хлющ. Він обернувся, за спиною в нього стояли три сріблясті постаті. У очах Хвилеплесої та Бурешуба читався жах. Провідниця була спокійна як камінь. «Врятуй Морський Клан» – згадав Сінолап слова зі сну. “Я врятую” – як ніколи твердо відповів він. Всі чотири коти, як по команді, побігли зі схилу.

Зорепад казав щось новоприбулим про затоплений табір, та Сінолап не слухав, він пролетів повз котів Морського Клану і побіг у табір. Тільки б встигнути, тільки б встигнути, кров гупала у нього в голові, але він вперто ліз крізь потаємний тунель. Сінолап вилетів на носа мису Котячої голови.

Вали розбивалися об мис, заповнюючи все довкруж каскадами брудних крапель. Сінолап, промоклий до кісток, стояв. Він відкрив очі, він був готовий побачити, але нічого не бачив. Ні-чо-го. Тільки море, море і море. Він вже збирався заволати з розпачу, як помітив щось дивне. Одне місце, в декілька хвостів у ширину, хвилі наче обходили. Там була рівна, гладенька поверхня, наче ніякої бурі довкола нема. Першого разу він цього не побачив, бо був штиль, але тепер… Сінолап намагався розгледіти хоч щось крізь брудну воду, але нічого не побачив. І тоді, тоді він наважився.

Сінолап відступив на декілька кроків і, крикнувши бойовий клич Громового Клану, кинувся у водяний вир.