Розділ 17

Сінолап знову стояв на носі мису Котячої голови. Він не пам’ятав як його винесло з виру піни і води. Він згадав тільки як Синьовода завмерла, побачивши камінь, і як він одразу зірвався і полетів до табору. Половина кубел було затоплено, інколи йому доводилося йти по груди у воді, та він не зважав. І ось він тут, на носі мису Котячої голови, з чарівним каменем у зубах. Та він не знає що робити далі.

Раптом хвилі забулькали, від них пішла пара. «Ні» – серце Сінолапа впало. З під хвиль морських з’явилися хвилі вогняні. Вогонь злетів у небо, затопив берег, вкрив все довкола полум’ям і димом. «Ні-ні-ні!» – волав Сінолап. Що йому робити? Він підбіг до самого кінчика носа. І його лапа потрапила у якусь ямку. Він нахилився, ця ямка була якраз розміром з камінь, який він тримав у зубах. Він спробував вкласти у неї камінчик, але щось йому заважало. На дні ямки лежав якийсь шматочок водорості. Він швидко вийняв його, вклав камінь і відступив на декілька кроків.

Нічого не сталося. Що я зробив не так? Але ні, все ж сталося. Хвилі, неймовірно високі хвилі, кинулися на вогонь. І той піддався. Він зашипів, закрутився як спіймана змія. І зник. Просто зник. Його наче і не бувало. Море заспокоїлося, хмари розступилися, сонце кинуло свій промінь на камінь.