Інтерлюдія 1

— Ми не знаємо, як довго він там перебував. Висів у повітрі над Атлантичним океаном. Двадцятого травня 1982 року пасажир океанського лайнера, що прямував із Плімута до Бостона, помітив його. Він був оголений, руки опущені вздовж тулуба, довге волосся маяло на вітрі, поки він стояв у небі, майже за сотню футів над хвилями, що м’яко здіймалися. Його шкіру й волосся можна описати лише як поліроване золото. Кажуть, що через відсутність волосся на тілі та одягу, він здавався майже штучним.

Після обговорення між пасажирами та екіпажем, лайнер змінив курс, щоб підійти ближче. Був сонячний день, і люди стовпилися біля перил, щоб краще розгледіти. Ніби розділяючи їхню цікавість, постать також наблизилася. Його вираз обличчя залишався незмінним, але свідки на місці події повідомляли, що він виглядав глибоко засмученим.

«Я думала, що його незворушність от-от дасть тріщину і він розплачеться», — розповідала Грейс Лендс. — «Але коли я простягнула руку й торкнулася кінчиків його пальців, розридалася саме я».

«Ця подорож на кораблі мала стати для мене останньою. У мене був рак, і мені забракло сміливості протистояти йому. Не можу повірити, що зізнаюся в цьому на камеру, але я поверталася до Бостона, де народилася, щоб покінчити з усім власноруч. Після зустрічі з ним я передумала. Та це вже й не мало значення. Я пішла до лікаря, і він сказав, що немає жодних ознак того, що я взагалі коли-небудь мала цю хворобу».

«Мій брат, Ендрю Гоук, був останнім пасажиром, який вступив із ним у контакт, я пам’ятаю. Він виліз на поручні і, ледь не зірвавшись, схопив золотого чоловіка за руку. Решті з нас довелося тримати його, щоб він не впав. Те, що відбулося, сповнило його тихим благоговінням. Коли чоловік із золотою шкірою полетів геть, мій брат стояв мовчки. Усю решту шляху до Бостона він не зронив ні слова. А коли ми пришвартувалися і чари нарешті спали, Ендрю, наче дитина, захоплено белькотів репортерам про те, що сталося».

Золотий чоловік з’являтиметься ще кілька разів у наступні місяці та роки. У якийсь момент він одягнувся. Спершу це було простирадло, перекинуте через одне плече і скріплене по обидва боки талії, потім — більш традиційний одяг. У 1999 році він одягнув білий цільний костюм, який носить і досі. Більше десятиліття ми ставили собі запитання: звідки наша золота людина бере ці речі? З ким він контактує?

Спочатку періодично, а потім усе частіше, він почав втручатися в кризові ситуації. Від подій настільки дрібних, як автомобільна аварія, до масштабних природних катаклізмів — він прибував і використовував свої здібності, щоб рятувати нас. Спалах світла, щоб заморозити воду й зміцнити дамбу, яка не витримувала напору урагану. Відвернутий теракт. Спійманий серійний убивця. Приборканий вулкан. Казали, що це дива.

Його темп зростав. Можливо, тому, що він усе ще вивчав свої можливості, а можливо, через те, що починав краще розуміти, де саме він потрібен. До середини 1990-х років він уже літав від однієї кризи до іншої, пересуваючись швидше за звук. За п’ятнадцять років він жодного разу не відпочивав.

Відомо, що за тридцять років він заговорив лише раз. Загасивши масштабну пожежу в Александровську, він зупинився, щоб оглянути місце події та переконатися, що не залишилося жодного осередку полум’я. Репортерка звернулася до нього і запитала: «Хто ви?»

Шокувавши світ, потрапивши на камери у сцені, яку потім відтворювали незліченну кількість разів, він відповів голосом, який звучав так, ніби доти ніколи не видавав ані звуку. Ледве чутно він промовив їй: «Сіон».

Це стало іменем, яким ми його називаємо. Іронічно, адже ми взяли слово, що означає «нащадок», і назвали ним першого з багатьох наділених надздібностями індивідів — паралюдей, — які з’явилися по всій Землі.

Усього через п’ять років після першої появи Сіона супергерої вийшли з-під завіси чуток і секретності, щоб показати себе публіці. Хоча лиходії не забарилися, саме герої розвіяли будь-які ілюзії щодо того, що паралюди є божественними постатями. У 1989 році, намагаючись придушити заворушення через баскетбольний матч у Мічигані, супергерой, відомий громадськості як Вікарій, втрутився, але отримав удар кийком по голові. Невдовзі він помер від емболії судин головного мозку. Пізніше з’ясується, що це був Ендрю Гоук.

Отже, золота ера паралюдей виявилася недовговічною. Вони не були тими божественними постатями, якими здавалися. Паралюди були, зрештою, просто людьми зі здібностями, а людям глибоко притаманні вади. Урядові агенції взялися за справу жорсткіше, і державні… —

Телевізор клацнув, екран згас, обірвавши документальний фільм на півслові. Денні Геберт зітхнув і сів на ліжко, але вже за мить підвівся і знову почав міряти кроками кімнату.

На годиннику була третя п’ятнадцять ночі, а його доньки Тейлор не було в її спальні.

Денні провів руками по волоссю, яке на маківці порідшало настільки, що було вже ближчим до лисини, ніж ні. Йому подобалося приходити на роботу першим, спостерігати, як сходяться інші, даючи їм знати, що він тут заради них. Тож зазвичай чоловік лягав спати рано; десь о десятій вечора, плюс-мінус, залежно від того, що йшло по телевізору. Але сьогодні вночі, трохи за північ, його розбудив від неспокійного сну не так звук, як відчуття того, що задні двері будинку, якраз під його спальнею, зачинилися. Він перевірив доньку і виявив, що її кімната порожня.

Тож він чекав на повернення Тейлор уже три години.

Незліченну кількість разів він визирав у вікно, сподіваючись побачити, як дівчинка повертається. Вже вдвадцяте він відчув непереборне бажання попросити допомоги у дружини, поради, підтримки. Але її половина ліжка була порожньою, і залишалася такою вже довгий час. Щодня, здавалося, у нього виникав порив зателефонувати їй на мобільний. Денні знав, що це нерозумно — вона не візьме слухавку, — і якщо замислювався про це надто довго, то починав злитися на неї, від чого ставало тільки гірше.

Він запитував себе, хоча й знав відповідь, чому досі не купив Тейлор мобільний телефон. Денні не мав уявлення, що робить його донька, що могло змусити її піти з дому посеред ночі. Вона була не з таких. Він міг би сказати собі, що більшість батьків так думають про своїх дітей, але водночас знав це напевно. Тейлор не була компанійською. Вона не ходила на вечірки, не пила, і навіть шампанське, коли вони разом святкували Новий рік, не викликало в неї особливого інтересу.

Два зловісні припущення не давали йому спокою, і обидва здавалися надто правдоподібними. Перше: донька вийшла подихати свіжим повітрям або навіть на пробіжку. Він знав, що вона нещаслива, особливо в школі, а фізичні вправи були її способом впоратися з цим. Чоловік цілком міг уявити, як вона робить це в неділю ввечері, коли попереду маячить новий навчальний тиждень. Йому подобалося, що біг допомагає їй почуватися краще, що вона робить це в розумний, здоровий спосіб. Він просто ненавидів те, що їй доводилося робити це тут, у цьому районі. Тому що тут худенька дівчинка-підліток була легкою мішенню для нападу. Пограбування чи гірше… Денні навіть подумки не міг сформулювати найгірші з можливих варіантів, щоб йому не стало фізично зле. Якщо вона вийшла на пробіжку об одинадцятій вечора і не повернулася до третьої ночі, значить, щось трапилося.

Він знову визирнув у вікно, на той кут будинку, де пляма світла від ліхтаря дозволила б побачити її наближення. Нічого.

Друге припущення було не набагато кращим. Батько знав, що з Тейлор знущаються. Він дізнався про це в січні, коли його маленьку дівчинку забрали зі школи до лікарні. І не в приймальне відділення, а в психіатричне. Вона відмовлялася казати, хто саме це робить, але під дією препаратів, які їй дали для заспокоєння, зізналася, що стала жертвою булінгів, використавши множину, щоб дати зрозуміти, що це «вони», а не «він» чи «вона». Відтоді вона жодного разу не згадувала про це — ні про той інцидент, ні про знущання загалом. Якщо він тиснув, дівчинка лише напружувалася і ставала ще більш замкнутою. Він змирився з думкою, що вона розкриє деталі, коли буде готова, але минули місяці, а від неї не було жодних натяків чи підказок.

І Денні мало що міг зробити з цього приводу. Він погрожував подати на школу до суду після того, як доньку забрали до лікарні, і шкільна рада відповіла тим, що пішла на мирову, сплативши її медичні рахунки та пообіцявши наглядати за нею, аби запобігти подібним інцидентам у майбутньому. Це була квола обіцянка хронічно перевантаженого роботою персоналу, яка анітрохи не розвіяла його тривог. Його спроби перевести Тейлор до іншого закладу вперто наштовхувалися на правила та норми щодо максимального часу на дорогу, який дозволялося витрачати учневі від дому до школи. Єдиною альтернативою на прийнятній відстані від місця їхнього проживання була старша школа Аркадія, але вона й так була безнадійно переповнена, і в списку на вступ значилося понад двісті осіб.

З огляду на все це, коли його донька зникла посеред ночі, Денні не міг позбутися думки, що мучителі могли виманити її з дому шантажем, погрозами чи порожніми обіцянками. Він знав лише про один інцидент, той самий, що довів її до палати, але він був гротескним. Це малося на увазі, хоч ніколи й не обговорювалося в деталях, що відбувалося набагато більше. Чоловік міг уявити цих школярів, які знущалися з його доньки, як вони підбурювали одне одного, вигадуючи все більш витончені способи принизити її або завдати шкоди. Тейлор не казала цього вголос, але те, що відбувалося, було настільки підлим, наполегливим і загрозливим, що Емма, її найближча подруга протягом багатьох років, перестала проводити з нею час. Це просто обурювало.

Безсилля. Денні був безпорадним там, де це мало значення. Він не міг нічого вдіяти: його єдиний дзвінок до поліції о другій ночі приніс лише втомлене пояснення, що вони не можуть діяти чи шукати її, не маючи більших підстав. Йому сказали зателефонувати ще раз, якщо Тейлор не буде понад дванадцять годин. Усе, що йому залишалося — це чекати і молитися із серцем, що вистрибувало з грудей, аби телефон не задзвонив і офіцер або медсестра на іншому кінці дроту не повідомили йому, що сталося.

Найлегша вібрація в будинку відзначила витік теплого повітря з дому на холодну вулицю, а потім почувся приглушений звук зачинених кухонних дверей. Денні Геберт відчув спалах полегшення впереміш із відвертим страхом. Якщо він спуститься вниз, щоб зустріти доньку, чи побачить він її заплаканою, скривдженою або пораненою? Чи його присутність зробить усе тільки гіршим, коли власний батько побачить її в найбільш вразливому стані після принижень від рук хуліганів? Усім своїм виглядом, за винятком хіба що слів, вона давала зрозуміти, що не хоче цього. Вона благала його мовою тіла й відведеним поглядом, незакінченими реченнями й недомовленостями — не питати, не тиснути, не помічати, коли справа стосувалася знущань. Він не міг сказати напевно, чому саме. Дім був місцем втечі від цього, підозрював він, і якби він визнав факт цькування, зробив би його реальністю і тут, і вона б втратила цей порятунок. Можливо, це був сором; дівчинка не хотіла, щоб він бачив її такою, не хотіла бути такою слабкою перед ним. Він дуже сподівався, що справа не в цьому.

Тож він ще раз провів пальцями по волоссю й сів на краєчок ліжка, спершись ліктями на коліна та обхопивши голову руками, і втупився в зачинені двері своєї спальні. Він нашорошив вуха, ловлячи найменший звук. Будинок був старим, і навіть коли він був новим, його якість залишала бажати кращого, тож стіни тут були тонкими, а конструкція скрипіла за найменшої нагоди. Почувся ледь вловний звук дверей, що зачинилися внизу. Ванна кімната? Навряд чи це двері до підвалу, адже їй не було чого там робити, і він не міг уявити, що це шафа, бо через дві-три хвилини ті самі двері відчинилися й зачинилися знову.

Після того, як щось брязнуло по кухонній стільниці, не було чути майже нічого, окрім випадкового поскрипування мостин. Через п’ять чи десять хвилин після її повернення почувся ритмічний скрип сходів, якими вона піднімалася. Денні подумав про те, щоб відкашлятися, аби дати їй знати, що він не спить і готовий поговорити, якщо вона постукає, але передумав. Він поводився як боягуз, подумав він, наче його покашлювання могло втілити в життя найгірші страхи.

Її двері зачинилися обережно, майже нечутно, лише з легким стукотом дерева об одвірок. Денні різко підвівся, відчинив власні двері, готовий перетнути коридор і постукати до неї. Щоб переконатися, що з його донькою все гаразд.

Його зупинив запах джему й тостів. Вона зробила собі пізній перекус. Це сповнило його абсолютним полегшенням. Він не міг уявити, щоб Тейлор після пограбування, знущань чи принижень повернулася додому і спокійно робила собі тости з джемом. З нею все було добре, або, принаймні, достатньо добре, щоб її можна було залишити в спокої.

Він випустив тремтяче зітхання полегшення й повернувся до своєї кімнати, щоб сісти на ліжко. Полегшення змінилося гнівом. Він злився на доньку за те, що вона змусила його хвилюватися, а потім навіть не спробувала дати йому знати, що з нею все гаразд. Він відчував глухе обурення на місто за те, що в ньому є такі райони та люди, яким він не міг довірити свою дитину. Він ненавидів тих, хто знущався з неї. А в основі всього цього лежало розчарування в самому собі. Денні Геберт був єдиною людиною, яку він міг контролювати в усій цій ситуації, і він не зміг зробити нічого значущого. Він не домігся відповідей, не зупинив кривдників, не захистив Тейлор. Найгіршою була думка, що таке могло траплятися і раніше, а він просто спав, замість того щоб лежати без сну.

Батько стримав себе від того, щоб увійти до її кімнати, накричати й зажадати відповідей, хоча хотів цього більше за все на світі. Де вона була, що робила? Чи не поранена? Хто ці люди, що її мучать? Він знав, що, влаштувавши їй конфронтацію і зірвавшись, він завдасть більше шкоди, ніж користі, і поставить під загрозу ті крихти довіри, які вони вибудували між собою.

Батько Денні був кремезним, владним чоловіком, і синові не дісталося жодного з цих генів. Денні був ботаніком ще тоді, коли цей термін тільки-но з’явився в попкультурі: худий, як тріска, незграбний, короткозорий, в окулярах і з жахливим смаком в одязі. Але що він справді успадкував, то це батьківський сумнозвісний характер. Гнів спалахував у ньому швидко й лякав своєю інтенсивністю. На відміну від батька, він лише двічі в житті вдарив когось у гніві, і обидва рази в юності. Проте він міг і вмів вибухати тирадами, від яких людей кидало в тремтіння. Денні завжди вважав той момент, коли він почав сприймати себе як чоловіка, як дорослого, часом, коли заприсягся собі ніколи не втрачати самовладання зі своєю родиною. Він не передасть це своїй дитині так, як батько передав йому.

Він ніколи не порушував цю клятву перед Тейлор, і усвідомлення цього утримувало його в кімнаті, де він міряв кроками підлогу, червоний на обличчі, з бажанням ударити бодай щось. Хоча чоловік ніколи не злився на неї, ніколи не кричав, він знав, що донька бачила його в гніві. Якось він був на роботі й розмовляв із помічником мера. Той повідомив Денні, що проєкти відродження Доків скасовуються і що всупереч обіцянкам, на вже й без того виснажених докерів чекають звільнення, а не нові робочі місця. Тейлор провела той ранок у його кабінеті, бо він пообіцяв їй кудись піти вдень, і стала свідком того, як він у найгірший спосіб зірвався на тому чоловікові. Чотири роки тому він уперше втратив самовладання перед Аннетт, порушивши свою обіцянку. Це був останній раз, коли він її бачив. Тейлор не була свідком того, як він кричав на її матір, але він був майже впевнений, що вона чула частину їхньої сварки. Від цього йому було соромно.

Третій і останній раз, коли він зірвався, а донька могла про це дізнатися, був тоді, коли її госпіталізували після інциденту в січні. Денні накричав на директора школи, який на це заслуговував, і на тодішнього вчителя біології Тейлор, який, мабуть, ні. Усе було настільки погано, що медсестра пригрозила викликати поліцію, і Денні, ледве заспокоївшись, попрямував коридором до лікарняної палати, де застав доньку більш-менш при тямі; її очі були широко розплющені від страху у відповідь на його поведінку. Денні носив у собі глибокий жах, що Тейлор не ділилася подробицями знущань саме тому, що боялася: у сліпій люті він піде і зробить із цим щось непоправне. Від самої лише думки про те, що він міг якось посприяти самоізоляції своєї дитини в тому, як вона вирішувала свої проблеми, йому ставало нудно.

Чоловікові знадобилося багато часу, щоб заспокоїтися; допомогло те, що він раз у раз повторював собі: з Тейлор усе добре, вона вдома, вона в безпеці. Певним благословенням стало те, що коли гнів відступив, він відчув себе спустошеним. Він ліг на ліву половину ліжка, залишивши праву порожньою через звичку, якої так і не позбувся, і натягнув ковдру.

Він поговорить із Тейлор уранці. Доб’ється хоч якоїсь відповіді.

Йому снився океан.