Визрівання 1.4

Мене пройняв холод. Якась частина мене зараз дуже шкодувала, що я не здогадалась роздобути одноразовий мобільник. У мене не було тактичного пояса, але лопатоподібна секція броні, що прикривала хребет, ховала в собі набір шприців-ручок з адреналіном, ручку з блокнотом, балончик із перцевим газом у вигляді брелока та мішечок на блискавці з крейдяним пилом. Туди цілком міг би поміститися телефон. Маючи телефон, я могла б попередити справжніх героїв про те, що Лун планує взяти зо два десятки своїх головорізів і піти розстрілювати дітей.
Принаймні, саме це я почула. Я відмовлялася в це вірити, прокручуючи слова в голові знову й знову, намагаючись підібрати якийсь інший контекст, у якому вони мали б хоч якийсь сенс. Справа була навіть не в тому, що він здатний на подібне. Мені просто було важко вкласти в голові саму думку про те, що на таке здатен хоч хтось.
Лун відповів на запитання одного з членів своєї банди, на мить перейшовши на іншу мову. Він схопив одного зі своїх підручних за руку і вивернув її під таким кутом, щоб поглянути на його годинник, тож я припустила, що мова йшла про час або момент їхнього виступу. Гангстер, якому вивернули руку, скривився, коли Лун її відпустив, але не зронив ні слова скарги.
Що я взагалі могла вдіяти? Я мала сумніви, що в Доках знайдеться хоч одне місце, куди б мене впустили скористатися телефоном. Якби я побігла на Набережну, то не була впевнена, що там ще відкрито бодай щось, та й дріб’язку на таксофон у мене не було. Ще один недогляд, який доведеться виправити до наступного патрулювання. Мобільник, дрібні гроші.
Під’їхала машина, з неї вийшли ще троє хлопців у кольорах банди і приєдналися до натовпу. Невдовзі після цього вся група — загалом двадцять чи двадцять п’ять осіб — рушила на північ, проходячи просто піді мною вулицею.
Часу на роздуми не залишилося. Хоч як мені не хотілося це визнавати, існував лише один варіант дій, про який я б потім не пошкодувала. Я заплющила очі й зосередилася на кожній комасі в окрузі, включно з чималим роєм, який зібрала дорогою в Доки. Я взяла під контроль кожну з них.
Атакувати.
Було настільки темно, що я могла визначити, де знаходиться мій рій, лише завдяки своїй силі. Це означало, що я не могла просто “вимкнути” їх зі свого сприйняття, якщо хотіла хоч якось розуміти, що відбувається. Мій мозок наповнився жахливими обсягами інформації, оскільки я відчувала кожен укус, кожне жало. Коли тисячі комах та павукоподібних обсипали групу, я майже бачила обриси кожної людини, просто відчуваючи форму поверхонь, по яких повзали комахи, або ті ділянки, які рій не займав. Поки що я намагалася тримати найбільш отруйні види осторонь — мені не потрібно було, щоб у якогось гангстера-алергіка стався анафілактичний шок від укусу бджоли чи серйозні ускладнення від укусу коричневого павука-відлюдника.
Я відчула вогонь через рій ще до того, як мої власні очі усвідомили, на що я дивлюся. Моя сила передала мені розпізнане комахами тепло, але я навіть не встигла свідомо заблокувати інстинкти, які пробудив вогонь, перш ніж було завдано шкоди. Примітивні розумові процеси моїх комах звели до хаотичних імпульсів: вони то намагалися втекти, то прагнули до тепла та світла, які так часто використовували для навігації. Багато комах загинуло або покалічилося від жару.
Зі своєї позиції я бачила, як Лун випускає з рук потоки полум’я, спрямовуючи їх у небо.
Я стримала нервовий смішок, п’яніючи від адреналіну. Це все, на що він здатен? Я наказала рою скупчитися, щоб ті, хто ще не кусав і не жалив, опинилися просто в гущі банди. Якщо він захоче спрямувати своє полум’я на мій рій, йому доведеться підпалити власних людей.
Розігріте повітря та запахи дали мені достатньо інформації через моїх комах, щоб визначити, де саме в натовпі знаходиться Лун. Я глибоко вдихнула і кинула в бій резерви. Я взяла частину отруйних видів, яких тримала осторонь, і направила їх на Луна. Жменька бджіл, ос, кілька найбільш отруйних павуків на кшталт чорних вдів і коричневих відлюдників, а також десятки вогняних мурах.
Коли його здібності були активні, він зцілювався неймовірно швидко. Усе, що я читала в мережі, стверджувало, що люди з регенерацією легко переносять вплив отрут чи наркотиків, тож я розуміла: доведеться впорснути йому таку дозу токсинів, щоб повністю перевантажити його організм. До того ж, він був здоровилом. Я розсудила, що він витримає.
З інформації, яку я могла витягнути через комах, близько чверті тіла Луна вже було вкрито бронею. Трикутні секції металевих пластин пробивалися крізь його шкіру; там вони продовжуватимуть рости й накладатися одна на одну, поки він не стане майже невразливим. Якщо цього ще не сталося, то його пальці на руках і ногах мали б перетворитися на леза чи металеві пазурі.
Я відчула садистську радість, організовуючи напад на Луна. Летючих комах я скерувала йому в обличчя. З відразою я направила повзаючих мурах і павуків на… інші вразливі місця. Я з усіх сил намагалася ігнорувати зворотний зв’язок від цієї конкретної атаки, оскільки мені зовсім не хотілося отримувати таку ж детальну топографічну карту, яку рій надав мені хвилину тому. Від Луна варто було чекати біди, і мені треба було вивести його з ладу якомога швидше. А це означало, що доведеться завдавати болю.
Якщо відкинути раціональні міркування, мене справді кольнуло почуття провини за те, що я отримую задоволення від чужого болю. Я заглушила цю миттєву докору сумління, нагадавши собі, що Лун приніс трагедію, залежність і смерть у незліченні родини. А сьогодні він взагалі планував вбивати дітей.
Лун вибухнув. Жодних метафор. Він здетонував спалахом вогню, що накотився хвилею, підпаливши його одяг, якесь сміття довкола та одного з членів його банди. Майже всі комахи в безпосередній близькості від нього загинули або були покалічені хвилею екстремального жару. Зі своєї позиції на даху я спостерігала, як він перетворив себе на живу бомбу вдруге. Другий вибух розірвав його одяг на лахміття і змусив його людей кинутися врозтіч у пошуках укриття. Він вийшов із диму; його руки палали, як смолоскипи, а срібляста луска, що вкривала вже майже третину його тіла, відбивала полум’я.
Чорт, чорт, чорт. Він був вогнетривким? Або настільки майстерно керував вогнем, що міг перегрівати повітря навколо, не обпікаючись при цьому? Жалюгідні залишки одягу на ньому догоряли, а вогонь лизав і танцював навколо його рук, але йому, здавалося, було до цього байдуже.
Він заревів. Це не був рев монстра, якого можна було б очікувати; це був дуже людський звук люті та відчаю. Але хоч би яким людським він не здавався, він був неймовірно гучним. Уздовж усієї вулиці у відповідь на вибухи й рев почали спалахувати світло у вікнах та ліхтарики. Я навіть помітила кілька облич, що визирали з вікон, аби подивитися на це дійство. Ідіоти. Якщо наступна атака Луна розіб’є скло, вони можуть постраждати.
Зі свого місця на краю даху я скерувала кількох найбільш нешкідливих комах атакувати Луна. Він вдарив вогнем тієї ж миті, коли вони почали по ньому повзати, чого я більш-менш і очікувала. Кожним спалахом полум’я він вбивав більшість комах, і, знаючи про особливості його здібностей, я розуміла, що його вогонь ставатиме лише більшим, гарячішим і небезпечнішим.
У типовому бою логічно очікувати, що противник слабшатиме з плином часу. Отримуватиме стусани, втомлюватиметься, вичерпуватиме свій арсенал фокусів. З Луном усе було навпаки. Я вже шкодувала, що використала лише відносно невелику кількість найбільш отруйних комах, бо ставало очевидним: те, що я застосувала, не дало особливого ефекту. Він гадки не мав, де я знаходжуся, тож я вважала, що перевага досі на моєму боці, але мої можливості та кількість комах у рої танули на очах.
Попри моє недавнє торжество, я вже не була впевнена, що зможу в цьому бою перемогти.
Я прошипіла крізь зціплені зуби, надто добре усвідомлюючи, що час спливає. Незабаром Лун або підпалить цілий квартал, або стане повністю несприйнятливим до укусів та жал, або знищить весь мій рій. Доведеться проявити креативність. І стати жорстокішою.
Я зосередила свою увагу на самотній осі, провела її за спиною Луна, підняла до потилиці, а потім змусила облетіти його обличчя і вдарити прямо в очне яблуко. Оса зачепила його вію, і він кліпнув за мить до того, як вона вразила ціль. Як наслідок, жало вп’ялося лише в повіку, спровокувавши черговий вибух вогню та крик люті.
Знову. Подумала я. Цього разу — медоносна бджола. Я не була впевнена, чи не вкриються згодом бронею і його повіки, але, можливо, укусами я зможу змусити його очі набрякнути й закритися? Він не зможе битися, якщо нічого не бачитиме.
Цього разу бджола влучила точно в ціль, встромивши жало прямо в очне яблуко Луна. На мій подив, жало не застрягло, і бджола не загинула, тож я змусила її вжалити ще раз. Цього разу щербини на жалі намертво застрягли в шкірі в куточку ока, ближче до носа. Тоді бджола загинула, залишивши на жалі крихітні органи та мішечок з отрутою.
Я чекала, що він знову вибухне. Цього не сталося. Натомість він підпалив себе з голови до п’ят. Я почекала хвилинку, готова атакувати наступною осою тієї ж миті, як він опустить захист, але йшли секунди, і я зрозуміла, що гасити полум’я він не збирається. Моє серце впало.
Він же мав би випалити весь кисень навколо себе. Хіба йому не треба дихати? Що, в біса, слугувало паливом для його вогню?
Стоячи на вулиці, він озирався довкола в пошуках мене, а полум’я, що лизало й перекочувалося по його тілу, відкидало світло туди, де раніше панувала лише темрява.
Раптом він згорбився. Я подумала — сподівалася, — що суміш різних токсинів і отрут у його системі нарешті далася взнаки. А потім його спина розділилася навпіл. Уздовж хребта з’явилася м’ясиста на вигляд щілина, за якою послідувало виверження довгих металевих лусочок по всій довжині розлому. Поназдимавшись кілька миттєвостей, лусочки вляглися, немов кісточки доміно. Він випростався й потягнувся, і я могла б заприсягтися, що він став на фут вищим, а його хребет тепер був закутий у броню.
Досі охоплений полум’ям з голови до п’ят.
Якщо фішка “постійно у вогні” схилила шальки терезів від рівного бою до безнадійного, то споглядання того, як Лун росте й виглядає сильнішим, ніж будь-коли, довело мене до відвертого страху. Я почала продумувати стратегію відступу. Раціонально міркуючи, люди Луна розбіглися хто куди і, ймовірно, були в доволі жалюгідному стані. Хай що б там Лун не планував на цей вечір, після такого фіаско він навряд чи зможе втілити свої задуми в життя. Я більш-менш виконала те, що мала, і вирішила, що можу втекти та знайти спосіб зв’язатися з ШКП про всяк випадок.
Це була раціональна точка зору. Але, відкинувши всі виправдання, мені просто хотілося забратися звідти якомога швидше. Прямо зараз. Якщо все це затягнеться і я залишусь на місці, існував дуже реальний шанс, що Лун підтвердить чутки про свої крила, і тоді мене точно помітять. На цьому етапі я все одно вже не змогла б перемогти Луна, тож незграбний відступ залишався єдиним можливим виходом.
Лун стояв до мене спиною, тож я повільно підвелася. Пригнувшись, я позадкувала до пожежної драбини, пильно стежачи за Луном, і наступила на гравій на даху.
Наче пролунав постріл, Лун рвучко обернувся й втупився на мене. Одне його око було лише лінією, що світилася за маскою, але інше скидалося на кулю з розплавленого металу.
Переможний рев розірвав повітря — менш людський, ніж його попередній крик, — і я відчула щось на кшталт приреченості. Загострений слух. Комплект здібностей, який цей виродок отримував від своєї трансформації, включав надлюдський слух.