Визрівання 1.3

Мій графік тренувань складався з пробіжок щоранку та через день у другій половині дня. У процесі я досить непогано вивчила східну частину міста. Скільки я себе пам’ятала в Броктон-Бей, батьки завжди повторювали щось на кшталт: “Тримайся ближче до Набережної”. Навіть під час пробіжок я сумлінно дотримувалася цього правила і уникала небезпечних районів. Але зараз був вечір неділі, я була в костюмі й порушувала правила.

У п’ятницю я пофарбувала тканину й розмалювала броню, у суботу купила тимчасові деталі для костюма (ремінь, ремінці для маски та лінзи), а в неділю вдень завершила найнеобхідніші деталі, перш ніж вирушити на вечірнє патрулювання. Костюм ще не був завершений, йому бракувало всіх броньованих панелей, які я планувала, але броня закривала найважливіші ділянки — обличчя, груди, хребет, живіт і головні суглоби. Дизайн маски включав тьмяно-жовті лінзи — єдина кольорова пляма на чорно-сірому костюмі, — а також броньовані секції, покликані імітувати мандибули комахи й водночас захищати щелепу. Маска залишала волосся вільним, через що потилиця була більш вразливою, але це була лише одна з жертв, на які довелося піти, виходячи в недоробленому вбранні.

Було трохи по півночі, і я перетинала межу між однією з найкращих частин міста та районом, де мешкали крекові повії та гангстери. Відстань між ними була меншою, ніж можна було б подумати.

Набережна була місцем для туристів. Простягаючись із півночі на південь уздовж пляжу, вона рябіла крамницями, де сукні коштували понад тисячу доларів, кав’ярнями з до смішного дорогою кавою та довгими дерев’яними алеями й пляжами, звідки туристам відкривався чудовий краєвид на океан. Практично з будь-якої точки Доків можна було побачити одну з головних пам’яток Броктон-Бей — Штаб-квартиру Протекторату. Окрім того, що ШКП був дивом архітектурної думки зі своїми арками та вежами, він слугував плавучою оперативною базою, яку ескадрилья місцевих супергероїв називала домом. Вона була оснащена куполом силового поля та системою протиракетної оборони. Нагод скористатися чимось із цього ще жодного разу не траплялося, але, мушу визнати, з ними якось спокійніше.

Якщо ви прямували на захід від Набережної, подалі від води, то опинялися в районі, який місцеві називали просто — “Доки”. Коли імпортно-експортний бізнес у Броктон-Бей занепав, безліч людей раптом опинилися без роботи. Найбагатші та найзаповзятливіші мешканці міста змогли примножити свої статки, перенаправивши ресурси міста в технології та банківську справу, але тим, хто раніше працював на кораблях і складах, залишалося небагато варіантів. Їм доводилося або їхати з Броктон-Бей, або залишатися, перебиваючись жалюгідними підробітками, або ж звертатися до більш незаконної діяльності.

Усе це посприяло різкому зростанню кількості місцевих суперлиходіїв. Перспектива великих грошей у поєднанні з кількістю готових на все вибивал та поплічників зробила це місто справжнім раєм для лиходіїв наприкінці 90-х. Героям знадобилося кілька років, щоб закріпитися та організуватися, але їм це вдалося, і зараз встановилася певна рівновага. За чисельністю кейпів Броктон-Бей не входив до п’ятірки лідерів США, але в десятці, мабуть, тримався міцно.

Переходячи від одного кварталу до іншого, зміни в районі було видно неозброєним оком. Що глибше я заходила в Доки, то стрімкіше падав рівень благополуччя навколо. У цьому районі було достатньо складів і покинутих квартир, щоб навіть найбільші злидарі могли знайти прихисток, тож на вулицях залишалися лише безтямні п’яниці, повії та члени банд. Я трималася подалі від усіх, кого бачила, і наважувалася заходити все глибше.

Йдучи, я використовувала свої здібності, щоб зібрати рій, але тримала його подалі від чужих очей, змушуючи комах рухатися прямо над сусідніми дахами або всередині будівель. Будь-хто, звернувши увагу на місцеву популяцію тарганів, міг би запідозрити неладне, але вікон, у яких горіло світло, було небагато. Я взагалі сумнівалася, що до більшості тутешніх будівель підведено електрику.

Саме ця відсутність світла змусила мене зупинитися і втиснутися в стіну будівлі, коли попереду на темній вулиці я помітила помаранчеву пляму. Помаранчевою плямою виявилося полум’я запальнички, і навколо нього я змогла розгледіти кілька облич. Це були азійці: дехто в толстовках, інші з пов’язками на голові чи в сорочках із довгим рукавом, але всі носили одні й ті самі кольори. Червоний і зелений.

Я знала, хто ці хлопці. Члени місцевої банди, які залишали теги “Azn Bad Boys”, скорочено АББ, по всій східній частині міста. Чимало з них ходили до моєї школи. У кримінальному світі Броктон-Бей вони були далеко не дрібними сошками. Хоча звичайними членами банди були корейці, японці, в’єтнамці та китайці, насильно завербовані зі старших шкіл Броктон-Бей і бідніших районів, очолювали банду кілька людей із надздібностями. Банди, як правило, не вирізнялися такою расовою різноманітністю, тож здатність їхнього лідера залучати представників стількох різних національностей і тримати їх у покорі багато про що говорила.

Вулиця не освітлювалася, тому моя здатність хоч щось бачити залежала лише від місяця та кількох тьмяних ламп у приміщеннях, світло від яких падало на тротуари. Я почала активно шукати очима їхнього боса. З двоповерхової будівлі виходило все більше членів банди, і вони збиралися на вулиці. Вони зовсім не скидалися на компанію, яка просто вийшла потусуватися. Обличчя в них були беземоційні або похмурі, і вони мовчали.

Я помітила їхнього ватажка, коли банда відступила від дверей будівлі, звільняючи йому дорогу. Я знала про цього хлопця лише з новин та інтернету, але впізнала його миттєво. Він був кремезним, але не настільки, щоб люди розбігалися врозтіч, коли він просто йшов вулицею, як це бувало з деякими іншими кейпами. Втім, його зріст трохи перевищував шість футів, що робило його на голову вищим за більшість членів банди. На обличчі в нього була химерна металева маска, а сорочки, незважаючи на прохолоду, він не носив. Великі татуювання вкривали його тіло від шиї і нижче, і всі вони зображували драконів зі східної міфології.

Його називали “Лун”. Він успішно бився на рівних із цілими командами героїв і примудрявся залишатися на волі, про що свідчила його присутність тут. Що стосується його сил, я знала лише те, що змогла нарити в мережі, а там не було жодних гарантій. Тобто, з таким самим успіхом він міг вводити людей в оману щодо своїх здібностей, або ж у нього міг бути якийсь козир у рукаві для екстрених випадків, або навіть дуже тонка сила, прояви якої взагалі непомітні для оточуючих.

Інформація в інтернеті та газетах говорила ось що: Лун міг поступово трансформуватися. Можливо, це залежало від адреналіну, його емоційного стану чи ще чогось, але що б це не було, його сила ставала тим потужнішою, чим довше він перебував у бою. Він зцілювався з надлюдською швидкістю, ставав сильнішим, витривалішим, більшим у розмірах і обростав броньованими пластинами з лезами на кінчиках пальців. Ходили чутки, що в нього навіть виростали крила, якщо бій затягувався надовго. Ніби цього було мало, він був пірокінетиком, а це означало, що він міг створювати полум’я з повітря, надавати йому форму, посилювати і так далі. Ця сила, вочевидь, також зростала в міру його трансформації. Наскільки мені було відомо, верхньої межі його могутності не існувало. Він починав повертатися до нормального стану лише тоді, коли не залишалося з ким битися.

Лун був не єдиним кейпом у АББ. У нього був поплічник, моторошний соціопат на ім’я Оні Лі, який вмів телепортуватися чи створювати своїх двійників — я не була на всі сто впевнена в деталях — але Оні Лі мав характерний зовнішній вигляд, а в натовпі я його не бачила. Якщо там і був хтось іще з надздібностями, кого мені варто було остерігатися, то під час своїх пошуків інформації я про них нічого не бачила й не чула.

Лун заговорив глибоким, владним голосом. Я не могла розібрати слів, але звучало так, ніби він роздавав вказівки. На моїх очах один із членів банди дістав із кишені ніж-метелик, а інший поклав руку на пояс. Через темряву й відстань у пів кварталу мені було погано видно, але на тлі його зеленої футболки виділявся якийсь темний силует. Найімовірніше, руків’я пістолета. Побачивши зброю, мій пульс трохи прискорився, що було безглуздо. Лун був небезпечнішим за півсотні людей із пістолетами.

Я вирішила відійти від свого сховища і знайти кращу точку огляду, щоб поспостерігати за їхньою розмовою — це здавалося хорошим компромісом між моєю цікавістю та інстинктом самозбереження. Я повільно позадкувала, озираючись через плече, щоб переконатися, що ніхто не дивиться, а потім обійшла будівлю, біля якої ховалася, з тильного боку.

Мої пошуки принесли плоди. На півдорозі вздовж провулка я помітила пожежну драбину, що вела на дах будівлі, перед якою стояли Лун і його банда. Моє взуття мало м’яку підошву, тож я піднімалася майже безшумно.

Дах був укритий гравієм і недопалками, і я зрозуміла, що ходити по ньому так само тихо в мене навряд чи вийде. Замість цього я пішла по піднятому зовнішньому бортику даху. Наблизившись до тієї частини, що знаходилася прямо над Луном та його зграєю “Азійських Поганих Хлопців”, я присіла й поповзла вперед на животі. Було настільки темно, що я сумнівалася, чи помітять вони мене, навіть якби я стрибала і розмахувала руками, але чинити дурниці не було жодних підстав.

Знаходячись на даху двоповерхового будинку, поки вони були внизу, почути їх було непросто. У Луна до того ж був сильний акцент, тому мені довелося почекати, поки він вимовить кілька речень, перш ніж я змогла розібрати, що він говорить. Допомагало те, що його підручні зберігали абсолютну, шанобливу тишу, поки він говорив.

Лун гарчав: “…дітей, просто стріляйте. Неважливо, куди цілитесь, просто стріляйте. Бачите, що хтось лежить на землі? Всадіть у маленьку сучку ще дві кулі для певності. Ми не даємо їм жодного шансу бути хитрими чи везучими, зрозуміло?”

Натовп схвально загудів.

Хтось прикурив сигарету, а потім нахилився, щоб дати прикурити хлопцеві поруч. У ті миті, коли він не закривав полум’я рукою, я могла розгледіти обличчя лише з десятка гангстерів, що зібралися навколо Луна. У руках, за поясами і в кобурах я бачила темний метал пістолетів, що відбивав помаранчеве полум’я. Якби мені довелося вгадувати, я б сказала, що зброю мали всі до єдиного.

Вони збиралися вбивати дітей?