Ще трохи

Єва

— То у вас з Леві все серйозно? 

Феліксу знадобилось дві склянки вина перш ніж поставити це питання. Я знала, що колись почую це, але усіма силами відтягувала цей момент. Це одна з тих розмов, за пропуск яких я віддала б занадто багато.

— А ти хочеш провести мене під вінець? Ця роль ніколи не належатиме тобі. 

— Вже плануєш весілля? Дуже неочікувано.

Сьогодні він теж мене не слухатиме. Як чудово.

— Феліксе, я знаю про кого ця розмова насправді і я не хочу цю розмову вести. Облиш це. 

— Чому? 

Він питав тоном набридливої дитини. Це вже починало харити мене. 

— Тобі не сподобається те, що я скажу. 

— Воно і не повинно мені подобатись. 

Гаразд, він сам винен, Фелікс сам спровокував мене на усе це. Нехай я лишусь в його уяві не більше ніж твариною, яку можна подражнити й отримати бажане. Та я просто мушу покласти усьому цьому край. 

— Тому що він мертвий і ніколи не воскресне. І я не дозволю будь-кому, навіть йому, кидати тінь на своє майбутнє. Цього тобі буде достатньо? 

— А де та частина, яка мала мені не подобатись? 

— І чому це раптом у тебе так змінились смаки?

Черговий келих, який він підносив до губ вже хвилював мене. Він забагато пʼє. Хоча… Я теж не стримувала себе. Все ж з такою розмовою це була справжня потреба. 

— Мені завжди варто було більше довіряти тобі, ніж йому. 

— Тоді довірся моєму вибору і покладімо цій розмові край. 

— Я… радий за тебе. Радий, що ти відпускаєш усе це, що думаєш про власне майбутнє. Ти заслужила на це і я дуже сподіваюсь, що ти встигнеш усім цим насолодитись.

Його схвалення досі було мені важливим. Звісно, не таким важливим, як моє власне схвалення чи схвалення Йорґена, але справді дуже значущим. Тож тепер я святкувала його схвалення. А він, мабуть, святкував свою радість за мене. І свято однозначно пройшло добре, адже я дуже погано памʼятаю чим усе закінчилось, як ми розійшлись і як я опинилась зранку в ліжку Леві. Мені ну ніяк не могло бути добре після усього випитого, але було. Адже я прокинулась не десь, а в ліжку Леві. Це не просто додавало мені сил, а й нівелювало усе погане за останній час. 

 

— Пропоную визначити спочатку одну річ: я говорю з тобою не як майор, не як та, хто допитає і використає твої слова проти тебе. Якщо хтось дізнається про цю розмову, мені буде дуже погано, тож я сподіваюсь хоча б на твоє мовчання. Гаразд? 

Було неймовірно важко організувати цю розмову. Я сама радила раніше Мікасі не відходити від Ерена, а тепер це зіграло зі мною злий жарт. Ханджі теж не спускала очей з мене, але зараз трохи заспокоїлась. Тепер вона частіше забирала Леві з собою, адже боялась, що він стане моїм співучасником. Мене смішили її намагання, але я дозволяла їй бавитись. Головне, що ми стояли зараз з Ереном під сильною зливою, яка маскувала нас, і розмовляли. 

— Гаразд.

— Коли ми тільки зустрілись у Трості, Армін просив дивитись на тебе, як на останню надію людства. Тепер я вважаю, що останньою надією є твій “Гуркіт”. Не дипломатія, не війна, а геноцид. Ханджі не підтримала мою ідею, але це не значить, що я відмовлюсь від неї. Що ти думаєш про це? 

Коли він ворухнувся, мені здалось, що це кінець, що він зараз потягнеться до рушниці на своєму плечі. Але Ерен просто поправив каптур плаща. 

— Ти хочеш моїми руками знищити усіх людей, що живуть поза островом? 

— Так. 

Шахова партія розпочалась. От тільки по ту сторону сидів не Ервін, а Ханджі. Хоча… Я грала не проти неї. Не її мені треба перемогти. Я грала проти світу. 

— Наскільки ж ти у відчаї, коли приходиш з такими словами й навіть не пропонуєш щось натомість? Навіщо мені мовчати? 

Я знала, що він останнім часом не в гуморі, але… навіть я повернулась до норми. І все ж зараз правила диктує він.  

— Мені здавалось, у нас одна ціль. Хіба ти перехотів жити як людина, а не худоба? Я не прошу тебе одразу діяти, Ерене. Вислухай мене, подумай над моїми словами, проаналізуй ситуацію довкола себе. Якщо буде кращий варіант, якщо тобі не сподобається, можеш здати мене Ханджі. Можливо, мене судитимуть за зраду. Але перед цим просто вислухай мене. Будь ласка. Мені нема до кого більше звернутись із цим, ти моя єдина надія, тож я принижуватимусь перед тобою до останнього, не думай, що дам тобі спокій.

І знову мені здалось, що це кінець. Ерен відвернувся від мене, але на щастя, не пішов.  

— Ти справді вважаєш, що це єдиний шанс, чи тобі просто легше так вчинити? 

От же паскудник. Що в загоні Леві сталось з виховною роботою? Хто їх, в біса, навчив ставити такі незручні питання? 

— Я не знаю, Ерене. Мені хочеться, щоб це був єдиний шанс, але ймовірніше, що мені просто легше вбивати, а не домовлятись. Проте… нас усе одно вважають демонами, приписують такі злочини, про які ми навіть чуємо вперше. Я не бачу проблеми в тому, щоб діставати до тої планки, яку нам заклали люди ззовні. Гадаю, найкраще буде довірити це питання нашому народу. Якщо вони вирішать, що це наш останній шанс, отже так і має бути, адже правда це лише голос більшості. А якщо я все ж помиляюсь, мене є кому зупинити. Я не маю жодних шансів проти теперішньої Розвідки в повному складі з усіма її союзниками. 

Насправді маю, бо більшість з тих союзників привела саме я. Ерену необовʼязково про це знати. 

Він довго мовчав, а я вже покинула спроби вгадати його настрій. Нехай хоч закричить зараз на всі груди, нехай викаже мене, а я вже не здивуюсь.  

— Єво, я… Я не знаю, як тобі це пояснити. Ти отримаєш своє, але це не значить, що я хочу тобі допомагати із цим. 

Гаразд, йому все ж вдалось мене здивувати. 

— Що ти маєш на увазі? 

— Твої ідеї випереджають час. 

Мої ідеї випереджають час, але я своє отримаю. Отже, в майбутньому у мене більше шансів, але… Майбутнє. Звідки Ерену про це знати? 

— І звідки у тебе ця інформація?  

Мені це все дуже не подобалось. Я шкодувала, що не мала при собі СПМ. А навіть якби мала… що б я з ним робила? Я не можу нашкодити Ерену, але він може нашкодити мені. Я не можу розібратись в його логіці, не можу прорахувати його кроки й це збіса мене лякає. Та я все ще не маю права навіть думати про те, щоб нашкодити йому. 

— Ерене, розкажи мені. Я можу тобі допомогти. 

Я сказала щось не те, торкнулась не тої струни. Повітря між нами вмить загусло від його злості. 

— Твоєї допомоги мені не треба. Ми на різних сторонах, Єво. Ти хочеш дати свободу тільки обраним, але вона має належати кожній людині від народження. 

— Я згодна з тобою. Але я не мрійниця. Між нездійсненними ідеалами та щасливим майбутнім для близьких я оберу друге. Це неправильно, це егоїстично. Але всіх не врятуєш, Ерене. Я справді намагалась, тож маю повне право сказати, що це неможливо. Провина має бути чиєюсь, хтось має бути жертвою. І це буде не моя родина.

— Ми ще повернемось до цієї розмови. 

Він вже збирався йти, та я змогла знайти причину затримати його трохи довше.

— Скажи мені, Ерене, чого варта свобода без захисту? 

Але він не відповів, просто обернувся на мене на мить і пішов геть. Чи можна трактувати це за відповідь? Якщо так, то ця відповідь свідчить на мою користь.

Я очікувала, що він таки здасть мене, що мене загребуть під варту. Але ні. Дні минали, а до мене ніхто не приходив, мене ніхто не звинувачував. Ніби та розмова лише наснилась мені… І подібно сну вона заважала мені спати, ніяк не відпускала мене. 

Який шанс, що Ерен бачить майбутнє? Як це взагалі відбувається? Чому він не сказав про це? Чому тоді він такий… передбачуваний? Адже якщо знаєш майбутнє, можна легко ухилитись від будь-якого удару. Тоді не мало б бути Шіґаншіни, його б не мали б викрадати Райнер з Бертольдом! 

Щось я упускаю. Занадто багато невідомого, щоб вгадати точно, як усе це працює. Ерену небезпечно набридати. Він не здав мене цього разу, але може здати наступного… 

— Ханджі чекає твого звіту.

Запальничка випала з моїх рук та з дзенькотом впала на долівку. Я поквапилась звестись з ліжка. Було приємно знову вдихати мʼятний запах чистоти, знову закинути руки на його плечі та змазати слова привітання своїм поцілунком. Легко було забути, що Ханджі не попередила мене про ротацію, що намагається застати мене вже не вперше. 

— Ти вільний завтра? 

— Завтра прибирання.

Ну звісно. Спочатку було важко змиритись з цим його ритуалом, але зараз це викликало лише посмішку.

— Бляха, доведеться знову вдавати, ніби витирати пил та збирати павутиння це набагато цікавіше, ніж десь погуляти.

— У тебе завжди добре виходить. 

Цього разу Ханджі не була такою вибагливою щодо звітів, тож решта ночі лишилась вільною. Я мала б продовжити гратися запальничкою та думати про Ерена, але це відчувалось зрадою Леві. Зрештою, у мене достатньо вільного часу, щоб обдумувати способи знищення цілого світу. Тепер я не така вже зайнята людина, адже нарешті налагодила систему керівництва на нижчих щаблях. Завдяки цьому більшість роботи робили за мене. Цей вільний час найкраще було використовувати, коли Ханджі лишала мене в Шіґаншіні. Я могла навідати Люка, Йорґена чи хоча б Ерату. Могла подарувати цей час Леві, а могла присвятити собі. Але вибитий мною час усе ще лишався збіса нестабільним. Зараз він є, а за годину вже трапляється якась халепа між загонами, яка потребує мого втручання, тож на нього краще не сильно покладатись. 

Але ніч та пізній вечір завжди належали нам з Леві. Від того моменту, як ми відкладаємо в сторону усю роботу, як перестаємо бути майором та капітаном, як починаємо готуватися до сну, починається наш особистий час. І в ньому немає місця для Ерена з його тарганами в голові, для Ханджі з її образами, для роботи законної та незаконної, основної та підпільної. В ці миті кордони між нами розмивалися вщент. 

Коли була можливість, ми розмовляли перед сном. Нам було лінь договорювати речення і навіть слова до кінця. Ми перекидались таємницями, які не мали вийти з наших стін, перекидались подіями за день. Зазвичай якщо вже хтось з нас і скаржився на якусь нісенітницю в житті, то не для отримання поради. Проблеми ми вирішували вже зранку, а тоді ми просто тихо шипіли на них. Коли ж можливості на розмови не було, ми просто засинали наввипередки. Я відпускала усе зі своєї голови, звільняла там якомога більше місця для тепла поруч із собою та розміреного дихання. Адже я засинала із Леві, а не з планами, звітами чи ще чимось. 

Тож запальничка була покинута, як і думки про Ерена. 

— Я дещо планую до твого дня народження. Було б дуже добре взяти тиждень відпустки. 

Він звів на мене свій втомлений погляд поверх зіжмаканої подушки. 

— Єво, тиждень заради якогось нещасного дня? Тиждень? 

— От я знала, що ти так скажеш. Просто… Це дещо, що я хочу тобі показати, не має визначених термінів. Воно має відбутись десь поруч з твоїм днем народження, але в який саме день я не знаю. І може воно тривати день, а може всі пʼять. 

— І що це таке?

— Побачиш. І я побачу, бо раніше усе ніяк не могла зловити це дещо. 

Я хотіла вже загасити свічку, трохи підвелась для цього, але довелось відкласти свої плани, адже Леві шарпнув своєю холоднющою ногою по моїй литці. Як виявилось, з нас двох холод краще переношу я, але байдужіший він. От тільки мене занадто дратували його крижані кінцівки, щоб закривати на це очі. Я переношу холод, але не люблю його. Тому я підійшла до шафи, відшукала перші-ліпші шкарпетки та пожбурила ними у Леві.

— Вдягни, інакше піду спати до себе. 

І поки він слухняно виконував мій наказ, я дістала ще другу ковдру. Ближче до ранку ночі вже дуже холодні, тож я була певна, що сьогодні йому ця ковдра знадобиться. 

— А це ще навіщо? 

— Це для мене.

Я сказала так спеціально, щоб покласти край будь-яким суперечкам. І це спрацювало. Ковдра чекала свого часу на краю ліжка, а кінцівки Леві тепер менше нагадували сніг, який кортить висипати з-за пазухи. Ранок ми зустріли під двома ковдрами й це точно була не моїх рук справа, адже я не прокидалась вночі.

Наступний пізній вечір був менш приємним. Ми з Феліксом перевернули усю Розвідку в пошуках помилки в документації. Моя кімната була вся усіяна архівними папірцями між якими ми ходили навшпиньках. Леві щоразу рівняв ці папірці, складав їх в такому порядку, в якому їх брали з архіву, але ми з Феліксом знову і знову розкидали їх. Рошель вирішила триматись на відстані, тож просто приносила нам щось поїсти чи попити. Аж ось нарешті після пошуків довжиною в пів дня ми знайшли ту нещасну трійку, яка чомусь перетворилась на вісімку. 

— Ні, ми повернемось до цього завтра, — простогнав Фелікс, коли ми оцінили обсяги документації, яку треба було переробити. 

А я мала інші плани. Треба було закінчити усе це якомога раніше, доки Ханджі не довідалась про справжні масштаби катастрофи. Тож ми з Леві лишились удвох. Але і він не дуже квапився допомагати мені. 

Я зібрала перший стос паперів, з яких усе почалось, та обережно сіла за завалений стіл. 

— Тобі треба відпочити, бо зараз знову наробиш помилок. 

— Ні, мені треба доробити…

Насправді він мав рацію. І Леві це легко довів, вихоплюючи потрібні папери прямо у мене з-під рук. І все ж я не могла так здатись.

— Чим довше ти зі мною граєшся, тим довше я не сплю. 

— Ти швидко заснеш, якщо втратиш об’єкт для фокусу. 

Знову він мав рацію. Як же нестерпно сперечатись з людиною, яка так добре мене знає!

— Тобі здається. 

Все-таки я звелась на ноги, намагаючись зрівнятися із ним, але він позадкував. Наші обережні, а все ж тверді кроки серед паперу розстеленого на підлозі нагадували збочений, викривлений вальс. 

— Леві, якщо ти хочеш погратись, звернись із цим до свого загону. Мені треба закінчити це все, доки Ханджі не дала нікому по шиї та не наказала всім носити окуляри.  

Він вчергове відсмикнув руку з папірцями. Тепер уже Леві завів мене до спальні, підвів до мого ліжка. Я була певна, що він захоче штовхнути, тож випередила його: вхопила за руку перш ніж він торкнувся мене і сама впала на ліжко, тягнучи його за собою. Міцно тримаючи його в обіймах, я змогла повернути папірці та поглянути на дані.

— Ти нестерпна. 

— Тоді злізь з мене. Маленький, а такий важкий.

Але він не квапився і це мені збіса подобалось. Зрештою, я поступилась та викинула документи на підлогу. Нехай Ханджі гарчить, але ця ніч не належатиме їй чи цим клятим звітам.

— Комусь треба більше їсти, щоб не бути такою слабкою.

— Та нормально я їм.

— Ти в курсі, що жменя горіхів не є повноцінною їжею?

— Вони  поживні, що тобі ще не так?   

Прикриваючи очі, я відсапувалась, збирала сили, щоб звестись, скинути з себе зайвий одяг, зняти годинник з запʼястка та відшукати теплішу ковдру. Але з годинником Леві мені допоміг, легко чіпляючи пальцями ремінець. Замість слів вдячності я обережно потягнула його шийну хустку, яку він теж мав би зняти. Ще трохи передихнувши, ми нарешті звелись. Я скинула чоботи, ремінь та светр, під яким лишилась сорочка. Мій одяг для сну лишився в кімнаті Леві, а зараз не було сил шукати новий чи повертатись за ним. Сам же Леві підійшов до шафи та швидко віднайшов ковдру. 

— Ти можеш взяти щось з одягу, якщо хочеш перевдягнутись. 

Вже лежачи під теплою ковдрою, я дивилась як він демонстративно дістає одну з моїх спідниць, щоб я оцінила вибір.

— Тобі личитиме. От тільки вдягни ще підбори, бо протиратимеш нею підлогу. 

Зрештою, він не займав мого одягу, але я вже знала який кардиган у мене зникне наступним. 

 

— Ми ж не до столиці їдемо? 

— Ні, там нема чого робити. Нам треба в гори. 

— Гори? 

— Ага, гірський курорт. 

Його нерозуміння, що занадто яскраво відбивалось на обличчі, тішило мене. Від самого початку цього задуму я була майже певна, що він не здогадається. Я хотіла показати йому зорепад. Довелось задовбати далеко не одного вченого своїми питаннями, щоб точно усе спланувати, але то пусте. 

Ми дістались потрібної місцевості, коли вже починало темніти. Коней лишили в руках стайничих, а самі пішли до заброньованого мною будиночка для відпочинку. 

— У нас є трохи часу, щоб перепочити, — оголосила я, падаючи на ліжко. — Раджу тепліше одягнутись. 

— Куди ще тепліше? Ти хочеш показати мені сніг з верхівки гори чи що? 

— Не вгадав. 

Ближче до ночі я зайнялась розкладанням багаття на вулиці. Я довго маялась з хмизом і ніяк не могла розпалити його. Я втратила хист, адже давно не користувалась цією навичкою. І я збіса ненавиджу втрачати хист. Але довелось ковтнути це, бо зараз не час для моєї прищемленої гордості.

Потім ми витягли з будинку два стільці та ковдри. Заки ми всілись, по небу вже котились перші зірки. Я таки вгадала з датою. 

— Можеш загадувати бажання на кожну зірку. 

— У мене не буде стільки. 

— Є час придумати. 

По тому, як він закинув голову та уважно стежив за небом, намагаючись зловити навіть найменший спалах, я була певна, що йому сподобався мій подарунок. Хоча це лише початок. 

— Ізабель мріяла побачити зорепад. 

Це мене не дивувало. Було в ній щось таке, певний дух авантюризму, який штовхає людей на величні подорожі, на дослідження кожного клаптика нашої природи. 

— Якби все склалося інакше і якби вона не боялася б мене після усього того, ми могли б взяти її з собою. 

Але чи не найперше, що я згадую про неї, це той переляканий погляд, коли я страшила її в Підземці. Щось мені здається, що вона не сильно довіряла б мені після такого. 

— Ерен нагадує мені її. Нагадував. 

— А мені нагадує декого іншого. Твоя асоціація принаймні хороша. 

— Мене непокоїть, що він… змінився. 

Я справді намагалась не брехати Леві. Не тому, що я втомилась від брехні, а він єдиний мій шанс на перепочинок, ні. Він просто вартий кращого, вартий оцього мого зусилля над собою. Зрештою, Леві обрав не Липу, не леді Ланґрасу, не один певний образ, який я мушу тримати до кінця. Він обрав всю мене, тож приховувати, що саме входить в це поняття, було б неправильно. 

Але ж навмисне переставляти, гратися словами — це ж не брехня. Покладатися, що він почує саме те, що хоче чути — це теж не брехня. Пізніше я, мабуть, попрацюю на цим, але… Зараз мені потрібна ця лазівка. 

— Я говорила з ним якось. Усе не настільки погано, просто… мабуть, ми забагато на нього поклали. В його віці я була такою самою. Він переросте або адаптується… 

— У нього немає часу для цього. 

— Леві, ми забагато не знаємо про світ. Не можна отак стверджувати, що він обовʼязково помре через свого титана. Завжди лишається шанс, що ми знайдемо інший варіант. 

— Знайдемо інший варіант? І це ти говориш? 

На його погляд я лише перекривилась. Він мав рацію, але суто принципово я не могла із ним погодитись.

— Хочу нагадати, що я уклала угоду і не чинитиму всупереч своїм словам. 

Але він правильно робив, що не довіряв мені. Якщо все складеться так, як треба… Навряд вони очікуватимуть таких дій від мене. Хоч це і не виходить за межі угоди, але це і не проговорювалось. 

— Ти вже отримала нову СПМ? 

— І протестувала, феєрично побившись об всі дерева. Я була певна, що щось собі зламаю.

— Ну… це ніколи не було хорошою ідеєю. Ми розвідники, а не поліціянти.

— Ой, та невже? 

Мені подобалось бути розвідницею, але… Моя служба тут вже ніколи не відчуватиметься такою рідною, як в Поліції. Бо там я буквально виросла, там мене виховали. Там був мій хоч і збочений, але дім. 

— Взагалі питання не в ідеї. Ідея якраз хороша, особливо для мене. Просто… у мене завжди були проблеми з СПМ. Мені треба ще трохи часу і не трохи тренувань. 

— Проблеми з СПМ? 

— Я не могла тримати рівновагу. От і зараз із цим проблеми. А ще на руки більше навантаження, аж боляче іноді… Мабуть, є сенс довірити тестування та перевірку комусь іншому. 

— Краще за тебе ніхто не оцінить стрілецькі можливості тої штуки. 

— Гірше за мене ніхто не оцінить маневрові можливості тої штуки. Тут треба хтось, хто швидко все опановує, хтось з прізвищем Акерман. Думаєш, Мікаса запише мене в боржники, якщо я попрошу її? 

Він поглянув на мене так, ніби я щойно сказала найбільшу дурість. Я здогадувалась чому. І якщо моя здогадка правильна, то дурень тут тільки він. 

— Я точно не запишу. 

Таки дурень. 

— Ти не збирався використовувати цю СПМ. Чи ти знайшов спосіб вбити із нею Зіка?

— Це не заважає мені просто перевірити її.

— Якщо хочеш, вперед. Але Ханджі знову або відправить мене кудись, або забере тебе. У Мікаси більше шансів довести це до кінця.

Невдоволений тим, що не може посперечатись зі мною, Леві повернув погляд на небо.

— А форма? Її вже пошили? 

— Я забракувала. Її зробили занадто вузькою, навіть руки не підняти. 

— І чим тобі не подобалась стара форма? 

— От прослужиш як я, пʼятнадцять років, і зрозумієш. 

Я очікувала, що йому не буде чим крити, але трохи прорахувалась. 

— Але Ханджі чомусь не скаржиться.

— Дуже грубо порівнювати мене і її. Ханджі може місяцями носити один і той самий одяг. 

— Ніби ти в багнюці не борсалась.

— Гаразд, було. Тільки коли лазила за тобою по Підземці. 

Через зорепад день народження Леві довелось святкувати на день пізніше. Дивно було бачити кухню Ланґрасу геть без слуг, готувати на цій кухні самостійно, а тим паче пекти. Чи не єдине, що я справді вміла пекти — це яблучний пиріг та його варіації з іншою начинкою. З будь-яким іншим тістом у мене завжди були проблеми. Особливо сильно я ненавиділа бісквіти. Але зараз я готова була відпустити їм усі гріхи та образи — аби лише цього разу те кляте місиво спеклось правильно. І воно спеклось. Звісно, не ідеально рівно, не так, як в Емі, та він хоча б не здувся, як це буває зазвичай. З просочуванням коржів, кремом та начинкою вже не було таких проблем. Ми з Леві обоє не любили занадто солодких десертів, тож крем я обрала сирний, а за начинку малиновий джем. Для прикрашання я використала залишки крему, трохи засушених ягід різних видів та мигдаль. А також я підготувала, та ще не вставляла сім маленьких свічок, про які було б злочином забути. 

Завжди, коли я наважувалась вкрасти щось з кухні чи просила про це в Емі, слуги нагадували мені, що деякій їжі, особливо випічці, треба дати постояти, що так вона буде смачніше. Я ніколи цього не слухала, тож зрештою мені почали подавати печиво чи іншу випічку гарячою, щойно з печі. І хоч мені пекло рота та пальці, та я любила це, запихалась розпеченими солодощами потай від батьків, занадто некультурно проганяючи крізь рота повітря. Бо гаряче — завжди свіже, бо я ніколи не вміла чекати. 

Нехай у нас і закінчується час, але принаймні годинку я ще можу виділити задля того, щоб торт став трохи смачнішим. Тож я повернулась до своїх покоїв, де Леві вже починав прокидатись.

— Куди ти втекла? — протягнув він, потягуючись. А коли придивився до мене, його брови підскочили. — Билась з борошном? 

Повертаючись до ліжка, я дозволила йому стерти зі свого обличчя залишки такої яскравої битви.

— І перемогла. 

— Не сумніваюсь. Ми ж можемо ще трохи так полежати? Чи в тебе знову є детальний план на день? 

— Власне, мій план полягає в тому, щоб ти лишився тут ще трохи. 

Його руки були на диво теплими попри таку холодну погоду за вікном. Ховаючи обличчя десь між вигином його шиї та його подушкою, я дозволяла Леві вдихати запах мого волосся. 

— З молоком ти теж билась? 

— Навіщо з ним битись? Воно хороше. 

— Від тебе пахне молоком. 

— А мало б квітами. Жасмином. 

— Квітами теж. 

Сьогодні Леві був особливо лінивим. В моїй голові навіть майнула страшна думка, що я його розпестила. Тепер сонце почне сідати на сході. Цього Ханджі мені вже ніколи не пробачить.

— Торт? — з недовірою спитав він, коли ми нарешті зібрались із силами, щоб сісти за стіл.

— Не хвилюйся, я приготувала для себе. Тобі лише свічки, — промовила я так, щоб не лишалось сумніву, що це награна брехня.

— Гаразд, по-твоєму мені сім років? 

Я знала, що він причепиться до цього, була певна.

— Ти колись питав, які закони я не порушувала, памʼятаєш? Окрім інцесту, я також не займалась педофілією. Сім це сума цифр у твоєму віці. 

Коли він задмухував свічки, я думала про той кекс, який дуже давно спік для мене Суп, думала про те, що хотіла б бути бажанням, яке Леві загадав. 

Мене дуже потішило його здивування, коли я поставила на стіл оксамитову коробочку. Так і було задумано. 

— Це набагато краще ніж те, про що ти подумав. 

— Ти поспішаєш, — мовив він, коли нарешті розкрив мій подарунок. 

Певною мірою він мав рацію. І мені було збіса прикро через це. Але… Якщо насправді я не поспішаю? Або ж поспішаю, але не марно? Ті авантюри, які я розпланувала, не подовжать мені життя. Точно не мені. 

— Невизначеність колись закінчиться. 

— Я не можу цього носити. 

— Чому? Тобі не подобається? 

— Бо це символ твоєї родини, але не мій. 

Та невже? Ну як взагалі у нього в голові склалась така думка?

— Шкода. Я вважала тебе своєю родиною. До того ж… Символ Вайсів — стріла. А це лук. Геть різне. 

— Але це… 

— Промовистіше за обручки? Тебе це непокоїть? 

— Ти не пошкодуєш про це? 

Він вже ставив мені це питання. Десь я схибила, якщо йому доводиться його повторювати. От тільки де?

— Ніколи. 

— Це гучне слово.

Леві мав рацію. Я роблю помилку. Але… Я вже зробила одну. І результат мені занадто сподобався. Тож чому б не повторити? 

— І я його стримаю. Послухай мене, гаразд? Мені завжди здавався безглуздим цей герб. Стріла без лука мало на що здатна, вона не влучить в ціль без нього. Але лук не просто скеровує — він надає стрілі сенс. Тепер я не покинута зазубрена паличка, а зброя. Тож я хочу, щоб ти цим пишався. 

Мабуть, йому не зрозуміти моїх слів зараз, та це на краще. Поки що йому і не треба цього знати. Так, я справді поквапилась, але якщо перемовини з Адзумабіто щодо поїздки до Марлії пройдуть добре… Можливо, це навіть прощальний подарунок.

— Ти можеш не носити, — знову почала я, — але мені хочеться, щоб вона була у тебе. Бо ти заслужив на це більше, ніж будь-хто інший.

Мені лестило те, як довго він розглядав подаровану мною брошку, як обережно проводив по ній пальцем, щоб відчути рельєф невеличких камінців в ній. Все ж йому подобався мій подарунок, він не міг цього приховати.

— Таку річ треба вдягати на бали чи якісь урочистості. 

— У мене точно знайдеться якесь запрошення. 

— Я не вмію танцювати. 

— Твої відмовки жахливі, — промовила я крізь сміх. Облизуючи залишки крему з ложки, я звелась та підсунула стільці до столу ближче, щоб звільнити трохи простору. — Дивись і запамʼятовуй. 

Ось я відхиляюсь вбік, роблю легкий реверанс, ніби вітаючись з авдиторією. Дозволяю партнеру завертіти мене та нарешті опиняюсь в його руках. Кладу руки на повітря та починаю кружляти залою довкола стола. Аж ось ми починаємо тупцювати на місці, то сходимось, то розходимось. Потім мій уявний повітряний партнер знову кружляє мене довкола стола, знову ми зупиняємось, щоб танцювати на місці, змінювати відстань одне між одним та кружляти. Спочатку він обводить мене довкола себе, потім я і сама обходжу довкола нього. По закінченню я знову відхиляюсь вбік для реверансу. 

— Ну? — простягаю йому руку для запрошення. — Це не складніше, ніж кружляти з титанами. 

  І він зрештою погоджується, а я записую собі нову перемогу. Звісно, він не такий піддатливий, як мій повітряний партнер, але це не так погано, як для першого разу. 

— Ти наступаєш мені на ноги.

— То воруши ними швидше. Ти вибиваєшся з ритму. 

— З ритму у твоїй голові? Ну вже пробач. 

Якби тут була Емі, вона могла б нам награти щось на піаніно. Вона не вміє грати так добре, але задати ритм зможе. Але її тут нема. Інші слуги не вміють грати. І я не можу грати й танцювати водночас. 

— Який жах, Леві! У тебе було вдосталь часу, щоб навчитись читати мої думки, слухати голоси та музику в моїй голові! Оце так ти мене кохаєш?!

Останнє, чого я очікувала — що цей жарт, мій награний тон пещеної дівиці йому справді сподобається. Дивно було бачити, як він опускає погляд, як ледь-ледь розтягує губи в обережній усмішці. Але дивніше було просто дивитись і нічого не робити. Виринаючи нарешті з заціпеніння, я поквапилась зцілувати цю усмішку, забрати собі, сховати від усього світу. Хотілось, щоб ця усмішка належала мені, щоб тільки я про неї знала. 

Десь у грудях стискалось розчарування, до очей підступали сльози, які я поки стримувала. Ще трохи, мені хотілось ще трохи побути із ним. Ще тиждень, день, годинку чи хоча б мить. І після кожного трохи хотілось ще трохи. Я не могла тішити себе думкою, що це трохи ніколи не скінчиться. Або ж що кінець настане геть не скоро. Марлія повернеться за Ереном, за титанами, яких ми забрали, тож… 

Ще трохи, я маю ще трохи потерпіти, а тоді зможу вибити нам усім час.