В рядках

Єва

Батьки Саші ледь не плакали від щастя, коли побачили її. Трьох її друзів вони вирішили проігнорувати. Йорґен, який повернувся ближче до вечора, був невимовно радий, що в його будинку сплять якісь три юнаки, з одним з яких Саша ділить диван, адже в її кімнаті тепер живе Люк. Сам Люк просто підняв і опустив брови, а тоді пішов спати. Ми з Йорґеном лишились на кухні самі. Пізній вечір занадто солодко пахнув. 

— І хто вони такі? 

— Друзі Саші, вони з одного набору. 

— Я здогадувався, що вона колись почне хлопців до мене водити, але ж не трьох одразу. 

Я не стримала сміху. Цікаво, Йорґен коли-небудь казав таке про мене? Скаржився ось так на мене своєму брату? 

— Той лисий… У них така дружба, яку стосунки лише зіпсують. Це щось набагато більше за якусь закоханість. А решта двоє… Готова закластись, що вони вкрадуть перший поцілунок один в одного, якщо ще цього не зробили. Це трохи не ті хлопці.

Я бачила, що він стримувався, аби мене слухати. Він досі не міг дозволити Саші дорослішати. І я чудово його розуміла.

— Що ти шукав в Орвуді? 

— Деякі трактати про схожі з твоїм випадки. Я бачив їх колись, але не надав вагомого значення. 

— Якщо ще раз отак кинеш мене саму, я більше не приїздитиму. 

— Ти намагаєшся налякати мене чи себе? 

Я шумно видихнула, намагаючись здаватись злісною. Насправді ж я почувалась кицькою, якій обстригли кігті. 

— Мені справді було некомфортно. Пощастило, що Саша вчасно зʼявилась. 

Він не просив вибачення, не подавав жодних знаків, але я знала, що він мене почув. 

— Що ти вирішила з краплями? 

Мабуть, він помітив, що я не торкалась їх, відколи він поїхав. 

— Ти певен у дозуванні? Вони подіяли, але якось занадто сильно. 

Йорґен погладив пальцями бороду, глибоко задумуючись над моїми словами. 

— Я забув, що ти схудла. 

І знову я не втримала сміх. 

— Я заберу у тебе ліцензію за таку безвідповідальність.

— Та нічого б з тобою не сталось. Може, поблювала б трохи і все. 

— Отак і вір тобі. 

— По-твоєму я винен, що ти нічого не їси? 

Цього разу він зважив мене, щоб точно не помилитись. Дозування зменшилось до трьох крапель. І якщо Люк прокинувся геть невдоволеним, бо хтось з чотирьох дітей хропів, то я знову чудово виспалась. Тіло вже не почувалось ватяним. 

Саша з самого ранку стрибала довкола Йорґена: то вітала, то на мене скаржилась, то про своє життя розповідала, то знайомила з друзями, то питала про нього. Мені швидко вдалось присмирити її, коли я запропонувала заплести її. Звісно, рота це їй не заткнуло, але тепер вона слухняно сиділа на місці. 

Жан з Марко за наказом Йорґена переносили стіл з залу до кухні, Конні пішов до будинку батьків Саші, щоб попросити декілька стільців. Мабуть, вперше за десять років будинок Йорґена бачить стільки людей водночас. Принаймні посуду, який розставляв Люк, вистачало, це вже щось. Лише ми з Сашею ліниво спостерігали за цим усім, маючи титули улюблениць Йорґена. 

Їжу принесли батьки Саші, як і завжди. Разом з їхнім приходом Саша перемкнулась на них та Каю. Конні пробував розказати Артуру, що вбив тридцятьох титанів, але я застерегла, щоб не брехав людям, які його годують. 

Цей день був збіса гучним. Хоч Йорґен ніколи не зізнається у цьому, але він точно був радий, що усі тут зібрались заради нього. Ну, принаймні більшість, адже Конні, Жан і Марко, мабуть, навіть не знали про його існування. Йорґену точно було приємно бути приводом.

Найбільше я хвилювалась за Люка, але навіть він по-справжньому веселився. Я була безмежно щаслива, що моя родина стала родиною і йому. Він сміявся так само гучно, як і інші, перемовлявся не лише зі мною, а й з дітьми. В якийсь момент він навіть мірявся зростом з Сашею та очевидно виграв. Наступним його супротивником був Жан. І хоч тут Люк програв, але я була певна, що незабаром він і Ервіна переросте. 

Вперше за такий довгий час мені захотілось курити. Мені знову було так добре, що хотілось повернутись до реальності через гіркий дим. Опіком хотілось нагадати собі про своє справжнє життя, про постійний біль, про те, що уся ця радість тимчасова і я не зможу її вберегти. 

Коли про їжу на тарілках усі почали забувати, я принесла Йорґену свій подарунок. Саша та Артур швидко упізнали візерунки на посуді. 

— Тобі не варто було… 

— Так, мені не варто було так затягувати із цим, — обірвала я, показуючи, що зі мною марно сперечатись. 

— Це дуже дорогий подарунок, — захоплено промовила Ліза, обережно розглядаючи одну з чашок.

— Це лише дешева підробка. 

Надвечір ми з Сашею взялись оновлювати розпис на стінах та стелі в моїй спальні. Жан з Люком допомагали нам з фарбою, але в перервах лежали на моєму ліжку разом з Конні, Марко і Каєю. Я навіть уявити не могла, що у нас буде так багато спільних тем для розмов. Жан і Кая дивовижним чином зійшлись на темі малювання, а в перервах долучались до вічної дискусії Люка і Саші щодо їжі, з якої взагалі не вилазив Конні, пристаючи то на бік Саші, то на бік Люка. Марко з Люком перетнулись на обговоренні літератури як навчальної, так і художньої. 

— О! — раптом вигукнула Саша, доки тримала мені драбину. — Це ж ти, Єво, не бачила, як Леві посміхався! 

Це справді “О!”, адже я вже чула про цей випадок від кого завгодно, але не від дітей, які були справжніми очевидцями. Або це вже щось нове.

— Це ж було до того, як я втекла? 

— Щось ти не звучиш здивованою.

На докір Конні я стенула плечима. На мить я разом із ними забула, що моя робота — володіти інформацією та вправно нею жонглювати. 

— Одразу після коронації Хісторії. Ми кликали тебе, але ти не почула. 

То мені тоді не здалось. 

— Тоді я була трохи зайнята, адже мого брата вирішив врятувати мій колишній друг, але я про це не знала і думала, що мене зрадили. 

Люк не стримав сміху від такого формулювання, решта покосилась на нього. 

— Цікаві у тебе друзі, — непевно протягнув Жан.

— Вони не цікаві, а двинуті. Я говорила про Фелікса, до речі. 

Здивування Саші було таким бурхливим, що піді мною захиталась драбина. 

— А щодо Леві я не розумію чого ви так драматизуєте. 

На цей раз я стояла на підлозі. Це однозначно було правильним рішенням, адже Саша геть випустила з рук драбину. Запала така тиша, що я почула якогось заблукалого комара в будинку. 

— Драматизуємо?! Єво, ми точно говоримо про одного й того самого Леві?!

Ну звісно. Ми ж з Леві такі особливі. Найсильніші, найкращі, найдивніші. Дві сторони монети. Він краще змовчить, ніж буде блазнювати та брехати. Я краще в будь-який спосіб заявлю про себе, ніж лишу місце для своєї відповіді порожнім. Він вірний правді, а я зрадлива коханка брехні. Я навмисне заштовхую людей у віхоли своїх несправжніх почуттів, щоб вони повірили в те, що бачать, щоб не шукали чогось справжнього, я не скуплюсь на емоції для цього. Леві так не робитиме. Він ощадливий з емоціями та почуттями, обережний. Він не довірятиме так легко жодних подробиць про себе. Замість моїх віхол він показує темряву невідомості, яку треба дуже старанно підсвічувати, щоб щось там розгледіти. Саме тому усі тикають пальцями на його усмішку та гостро реагують, коли з мого голосу зникають будь-які настрої. 

У нас зовсім різні способи, але одна мета. І насправді дуже смішно, що з нас двох мене вважають відкритішою, простішою, доступнішою… Хоча ні, не дивно. Це лише чергова моя віхола. Мені зручно здаватися доступною, тому я досі не поклала цьому край. 

Але я не могла усього цього пояснити. Це неповага до моєї власної роботи, до усіх тих образів, які я так старанно ліпила для себе. І це неповага до Леві. Я не мала псувати його авторитет в очах дітей, особливо зараз. 

— Усі ми маємо право на прояв емоцій чи почуттів, але ніхто не зобовʼязаний користуватись ним. 

 

До Тросту не хотілось повертатись зовсім, але таки довелось. Дні тепер минали не ривками, а плавним потоком. Наради мінялись запрошеннями на різні події, запрошення мінялись поїздками до південних земель для вирішення якихось непорозумінь. Усе це зрештою злилось в таке багно, що одного ранку я шукала по кімнаті маску і балаклаву. Адже я знову говорила завчені фрази, улещувала або лякала потрібних людей, тримала певний тон голосу та конкретну поставу. Я робила усе те, що й Липа. Лише без зброї та крові. І це аж занадто сильно втомлювало. 

Проте сон повертався до мене, а болі вщухали разом з нападами паніки. Та я все ще не могла назвати себе стабільною, адже ставались і загострення. Достатньо було одної необережної фрази, зайвого дотику, заважкого погляду і паніка знову забирала у мене здатність дихати, раціонально думати чи хоча б нормально рухатись, і я знову була певна, що всі хочуть мені нашкодити, що вони вже от-от нашкодять, що я вмиратиму найболіснішою смертю, що вже вмираю. 

І якщо Липа мала тавро вбивці, якщо тоді найбільшою моєю бідою була кров під нігтями, яку я ніяк не могла змити, то тепер я мала тавро повії, яке ніби воскресло на моєму тілі. Переді мною стояла занадто складна задача — зламати вплив батька на будь-яких можливих союзників, партнерів чи друзів та замінити його на свій вплив. І я мала зробити це в максимально короткі терміни. Тож я вдягала найпрекрасніші сукні, найдорожчі прикраси та найяскравіші аромати парфумів і знову ставала дівчинкою, з якою можна провести ніч, розважитись. Комусь подобалась розумна Єва Вайс, хтось любив грайливу і трохи тупувату Єву Вайс, декому достатньо було палких розмов про майбутнє, одруження, родину, дітей, хтось вимагав в додаток до таких розмов палкі поцілунки в тіні. 

Так утворився фонд Відбудови земель муру “Марія”. Красива назва, за якою ховались брудні гроші. Тепер я могла в коротші терміни запустити мʼясокомбінати на повну потужність, могла нарешті повертати Фрідріху усі борги. 

Воно варте того. Я говорила це навіть коли Емі знайшла мене за намаганнями стерти зі шкіри усі ті дотики, коли вона вирвала з моїх рук губку, щоб я не стерла собі шкіру на попіл, коли натерті місця пекли від будь-якого мого руху, коли Емі подбала, щоб якась служниця завжди була зі мною, як я прийматиму ванну. 

Після чергової наради знову сталось загострення. Але це загострення в корінь відрізнялось від інших своєю причиною. Річ була в Леві. Він занадто душив мене своїм поглядом на тій нараді. Я так і не розуміла чому. Щось точно було не так, але що? Я почувалась винною більше, ніж могла витримати. Мені знову хотілось виправдатись перед ним, хотілось будь-що зробити, аби лише не втратити його, як Ханджі. 

Крізь головний біль і сильне запаморочення я сіла за стіл у своїх покоях. Усі папери я згребла на підлогу, лишила тільки декілька пустих аркушів. Коли я неохайно взяла перо з чорнильниці, чорнило крапнуло на аркуш, але мені було байдуже.

“Сьогодні ти дивився на мене так само, як на Липу, коли побачив опіки на руках. Ти дивився з відразою, з невірою, що ця каліка тебе перемогла. Своїм поглядом сьогодні ти змусив мене почуватись слабкою, соромʼязливою маленькою дівчинкою, яка боїться власної тіні. Я збіса налякана, адже звикла бачити засудження в погляді Ханджі, але не у твоєму. І я нічого не можу зробити, окрім як довіритись дурному бажанню контролювати ситуацію, лишаючись на безпечній відстані. Я мушу зізнатись, що нічого не змінилось за ці роки. Я досі ховаюсь, досі втікаю, коли мені страшно, коли я не знаю що робити далі. Ервін зрозумів це достатньо швидко, бо я ніколи не знала що маю робити. Я завжди намагалась владнати усе самотужки, у збиток собі і йому. Тоді він навчив мене слухатися його наказів, надресував. Я боялась розчарувати його, тому і тікала в самоволку, але він дав зрозуміти, що мені слід тікати не від нього, а до нього. Мені добре жилось в його тіні, а тобі? Чи став він єдиним твоїм орієнтиром, палкою надією, що твоє життя хоч чогось варте? До зустрічі із ним я не знала куди рухаюсь, я йшла кудись наосліп, навпомацки. Він дав мені шлях, повів мене ним, йшов попереду, щоб я не боялась. Ти відчував те саме? Коли-небудь думав що було б з твоїм життям, якби він не взяв тебе у свою власність? Останні місяці я ношу цю думку з собою усюди. Це теж свого роду зброя, але вона ранить лише мене. Я знову йду в нікуди, Леві. Мені тепер нема за ким йти. Я хочу вірити, що ти засуджуєш мене саме за це, бо я теж ненавиджу свою нікчемність в цій ситуації. Разом з тим я хочу сподіватись на твоє розуміння, що ти достатньо це розумієш, аби не засуджувати мене за це. В будь-якому випадку я мушу і хочу вибачитись перед тобою. На емблемі Розвідки зображено два крила — саме стільки птахам потрібно, щоб літати. Мені подобається думати, що ми були його крилами. Можливо, навіть мабуть, я перебільшую свою роль в його житті, але дозволь мені грітись цією думкою, мати цю приємну утіху і вірити в її правдивість. Зараз, гадаю, ми маємо перейти у спадок Ханджі. Він хотів би цього. Але я лишила їй лише одне підбите крило. Мені шкода, що мене немає поруч, але я б не вчинила інакше, якби знову могла обрати. Чесно, я не знаю чи повинна за це вибачатись. Якщо тобі потрібні ці вибачення, якщо тобі стане від них хоч трохи легше, лише скажи. Заради такого я зʼявлюсь перед тобою особисто, а не ховатимусь в цих рядках. Насправді я не знаю що саме намагаюсь сказати цим усім. Мені хотілось і, мабуть, хотітиметься далі виправдовуватись перед тобою, хотілось подіти усі ці почуття кудись. Я не звикла до такого шуму в голові, я не звикла боятись втратити тебе. А ще мені усе муляв факт, що ти досі нічого не знаєш про мене, тож це своєрідне відшкодування. Попри все ти маєш хорошу удачу: ти дивом вижив в Підземці, маєш в родичах Різника, обдарований силою, один з небагатьох з Підземки, хто вийшов на поверхню не за правління Хісторії, я добровільно дозволяю тобі зазирнути в мою голову, торкнутись моїх думок і, зрештою, ти досі живий. Я теж в певному сенсі маю хорошу удачу. Шкода тільки, що це не робить нас щасливими. І якщо ти дійшов до цих слів, я сприйму це як комплімент і вважатиму свою агонію неймовірно привабливою. Але я все ж благаю тебе дати мені відповідь: що змусило тебе так дивитись на мене? Я хочу певності. Можливо, моя агонія справді приваблива, але я хочу, щоб ти її припинив. Будь ласка”.

Неслухняними пальцями я запхала лист в підписаний конверт щойно він висохнув. Далі я спостерігала з балкону, як мій слуга відносить цей лист до штабу розвідників. Я знала, що мої пальці знову стікають кровʼю, але я ніяк не могла далі розбирати їх на дрібні шматочки. Мій посильний довго не повертався. Можна було знову накрутити себе і подумати, що це поганий знак, але ймовірно, він затримується, бо Леві пише відповідь. А це хороший знак. 

Коли я нарешті тримала конверт із відповіддю, то заледве дихала. Я ніяк не могла наважитись, я боялась зустрітись із ним віч-на-віч, хай навіть і в рядках. 

“Мені шкода, що ти усе зрозуміла саме так. Я не думав, що можу так стривожити тебе лише якимось поглядом, що мій погляд взагалі може мати якийсь сенс. На нараді я думав лише про те, як фальшиво звучить твоя брехня, як важко тобі тримати образ. Мені було цікаво як далеко ти втекла від себе, як далеко ще втечеш. А може, ти навпаки повертаєшся до себе? Це й усе. Я не відчуваю засудження від цих думок, я відчуваю сум, бо ти ще більше віддаляєшся від того образу, до якого я звик. Мабуть, я просто не знав тебе по-справжньому — в цьому немає твоєї провини, але є твоя заслуга. Я казав про це на церемонії, але повторю. Я не збираюсь обирати між тобою і Ханджі. Жодну з вас я не хочу і не збираюсь втрачати. Ти маєш свої причини, щоб піти, і не мені їх оцінювати. Тобі нема за що вибачатись переді мною. Сподіваюсь, я дав тобі те, чого ти так хотіла. І з Ервіном я відчував те саме. Так, мені було добре в його тіні, мабуть, ще краще, ніж тобі. Я думав про своє життя без нього і це ті думки, до яких мені не хочеться повертатись, вони мені гидкі. Я справді розумію тебе достатньо, щоб не засуджувати. Дякую, що не втекла цього разу. І ні, ти не перебільшуєш своєї ролі”.

Мені знадобилось перечитати цей лист декілька десятків разів, щоб нарешті зрозуміти кожне слово. Спочатку я не могла повірити, що ці слова могли належати Леві. Тоді я не повірила, що він міг адресувати їх мені. Але я справді отримала бажане.

Коли Емі розбудила мене зранку, його лист усе ще лежав поруч зі мною на ліжку. Я не памʼятала, як заснула. 

— До тебе прийшли. 

Я немічно сповзла з ліжка і потяглась в сторону шаф з одягом. Мені не хотілось зараз думати над сукнею, бо до сукні треба добирати прикраси й взуття, а це так марудно! Тому мій вибір зупинився на першій ліпшій сорочці, штанах, вишитій Марі жилетці та простих чоботах. 

— Мені подавати тобі сніданок чи ти дочекаєшся обіду? 

— Я дочекаюсь обіду, але мені потрібно трохи чаю і щось до нього. Наступного разу розбуди мене до сніданку.

Коли я виглядала достатньо охайно, Емі провела мене до одної з зал на першому поверсі. Я не знала що дивує мене більше — присутність Леві чи Люк, який сидів навпроти нього. Поглянувши на годинник в кімнаті, я здивувалась ще більше.

— Хіба у тебе не має бути зараз заняття? 

— Я вважаю, що це нагальніше за заняття. 

І коли тільки він набрався стільки впевненості? 

— Мене не потрібно захищати в моєму власному будинку. Іди, ми поговоримо про це пізніше. 

Останнє, чого мені зараз хотілось — образити Люка. Але я підозрювала, що мені не вдалось цього уникнути. Він пішов, а Емі поставила на низький стіл тацю з чаєм та намащеним джемом хлібом. Я наважилась сісти на місце Люка. 

— Що змусило тебе вирвати мене з ліжка? 

— Хотів пересвідчитись, що твій лист мені не привидівся. 

Беручи до рук один окраєць хліба, я посміхнулась. 

— І як? Пересвідчився? Бо я у твоєму листі так. 

— У тебе все добре? 

Зазвичай я ховаюсь за посмішкою від таких питань, але який сенс брехати, якщо він мені не повірить? 

— Ти знаєш відповідь, якщо прийшов сюди. 

— Я можу лише здогадуватись. 

І знову я збіса йому заздрила. Він свої здогадки може тримати при собі, вони його не зʼїдають, а мені доводиться принижуватись через це. 

— Не думаю, що зі мною усе гаразд, але… Якось несправедливо скаржитись на усе це тобі. Ніби тобі свого мало. 

— Ханджі не сподобалось, що твої слуги бігають до мене, і наказала провести цей день десь не у неї на очах. Мені нема куди поспішати. 

— З кожним днем у мене все менше сил її не ненавидіти. Вона не пустила мене, коли я просила, але прогнала тебе, знаючи, що тобі нема куди йти. 

— Їй потрібен час не менше, ніж тобі. Від неї багато очікують після Ервіна.

Я так само змушую усіх довкола себе страждати? Так само ображаю усіх? 

— Ти вважаєш, що я принизила її своїм титулом? 

— Ні. Чому ти так думаєш? 

— Я просто перевіряю… Так, від Ханджі багато очікують, але від мене теж. Вона може використати це для себе, може в потрібний момент сховатись за мною. Я хочу, щоб вона про це знала, але не хочу їй про це говорити. Ти зможеш вкласти їй цю думку в голову? 

Я встигла вчасно висмикнути чашку з-під його пальців і підмінити її своєю порожньою. Емі принесла дві чашки, але лише одна була наповнена і стояла ближче до Леві. Я не мала сумнівів, що там була сіль. Він простежив за моїми рухами зі здивуванням, яке не став озвучувати. З заварника я налила нам безпечний чай. 

— Чому ти так шукаєш собі стріл у груди? 

— Бо я знаю як ухилятись, а Ханджі — ні. 

— Зате Ханджі вміє балансувати, а у тебе з цим проблеми. 

Так, він мав рацію. Тепер Ханджі стабільна, а мене хитає зі сторони в сторону. Як усе перевернулось! 

— Гадаєш, вона зможе мені пробачити колись? 

Я намагалась сховати свою журбу за чашкою в руках, хоч і знала, що виходить погано. 

— Думаю, тобі краще знати. 

— Я боюсь, що вона ніколи не пробачить… Ми багато пережили в курсантці, ще більше поза нею, але ніколи ми не заходили так далеко. Найгірше те, що вона точно знає куди бити, щоб мені боліло найбільше, які імена їй потрібно назвати, а я знаю те саме про неї. Вона не відпустить, знаючи мої слабкі місця, а я битиму по її синцях доки вона не відчепиться… Я сподівалась, що ти переконаєш мене в іншому. 

— Мені шкода.

Тепер він виглядав винуватим, хоч це і не була його провина. 

— Я збиралась сьогодні піти на кінну ферму і пошукати собі коня. Було б добре, якби ти склав мені компанію. Комусь треба повідомити мою родину, якщо мене раптом скине кінь.

— Ти досі без коня? 

— Для Яблуні важко знайти заміну. Я не була готова навіть пробувати. 

До зали раптом увійшла Емі. Вона майстерно оминула пляму чаю на підлозі та простягла мені конверти. 

— Від Фрідріха щойно надійшов гонець, він запрошує тебе на виставку сьогодні ввечері. 

— Нехай запросить завтра і, можливо, я погоджусь.

— Ерата надіслала декілька листів з невеликою різницею в часі. Листи від Вайореля і полковника Гарнізону надійшли одночасно. Один лист анонімний. 

Емі хотіла йти, але я затримала її. Стільки листів одночасно — погана ознака. Листи від Вайореля та Піксиса розповідали про вбивство і сутичку через це на територіях “Марії”. Це могло почекати. Листи Ерати мені не подобались. Це був не її почерк. Я відіслала її до Стохеса, щоб вона знайшла і структурувала інформацію щодо Блюма. В першому листі хтось від її обличчя повідомив про успіх, в другому рекомендували лишатись вдома, а вже в третьому просили приїхати до неї. Анонімний лист містив погрози, звідти ж я дістала два пасма волосся — одне пряме і світле, а друге закручене і руде. У власниці рудого волосся я не сумнівалась, а от світле я звірила з волоссям Емі. Колір збігся. 

— Це має бути хтось зі слуг… 

Зауваження Емі здавалось логічним, але воно мене мало хвилювало зараз. 

— Хто приніс усі ці листи? Їх принесла одна людина? 

— Листи Вайореля і полковника приніс хлопець з Гарнізону. На ньому була куртка. Листи Ерати принесли з пошти. 

Піксис не буде носити листи Вайореля мені, він занадто гордий. Ось чому почерк Вайореля мені здавався таким дивним. А Ерата ніколи б не надсилала мені таких важливих речей поштою, у неї є свої люди для цього. Отже, хтось хоче, щоб я лишила Люка вдома, бо так нібито буде безпечніше. А ще хтось хоче, щоб я поїхала або до Вайореля, або до Стохеса. Куди поїхати буде краще?

— Емі, прожени усю прислугу з будинку. Посланця Фрідріха попроси ще трохи зачекати, я зараз особисто до нього зʼявлюсь. 

— Тобі потрібен буде екіпаж? 

— Ні, поки ні. 

Емі пішла, лишаючи мене з розумінням, що ситуація патова. Я не знаю чи жива взагалі Ерата і я не можу і кроку ступити з будинку. Нападуть або на мене, або на Люка. А ще я гадки не маю звідки нападуть і хто. Мабуть, це будуть люди Блюма, але… Це лише припущення. 

— Мені доведеться попросити тебе про послугу. 

Леві — мій єдиний шанс врятувати усіх. 

— Що я маю зробити?

— Прогуляєшся трохи з Емі? Ти уже займався таким в Розвідці з Алісою.

Поки він обдумував мою пропозицію, я скасувала заняття Люка і прогнала його вчителя теж. Мені потрібно було, щоб він лишався в полі мого зору. Невдовзі ми вчотирьох опинились в моїй спальні. Посильного Фрідріха я вже відправила назад разом зі швидко написаним листом. 

— План такий. Ви вдвох, — я вказала на Леві та Емі, — їдете до Стохеса. Ми з Люком лишаємось тут. Емі, ти мусиш удати мене. 

— Ти не думаєш, що розділятись — це погана ідея? 

— Це краща ідея, ніж просто чекати й не знати нічого про ворога. 

З шафи я дістала декілька своїх суконь. Вибір я все-таки зупинила на перешитій материній сукні, адже вона була найзакритіша. До цього я додала темну подовжену пелерину з прорізами для рук. І куди ж без капелюшка, який приховає невелику розбіжність в кольорі волосся? Було дивно допомагати їй вдягатись за ширмою, дивно помінятись шкурами. 

— Вона занадто висока.

Аби задовольнити зауваження Леві, я дала Емі туфлі без підборів. Вона однаково лишалась вищою за мене, але це вже не було аж так помітно. 

— Рукавички.

— І шрам на шиї.

Від цього імпровізованого змагання між Леві та Люком мені було смішно, але я була занадто зайнята виправленням недоліків в образі Емі, на які вони вказували. На кінець довелось запудрити обличчя Емі, адже вона виглядала занадто живою. Також я підкреслила тіні на її обличчі, щоб вона здавалась втомленішою. По закінченню роботи я встала поміж Люком і Леві, любуючись своєю роботою.

— Емі, нізащо не підводь очі, доки не сядеш в карету. 

Єдине, що дуже сильно її видавало — блакитні очі, які геть не нагадували мої навіть здалеку. 

— Думаєш, на карету нападуть? 

— Або візник завезе вас кудись не туди. 

— Що робити, коли ми звільнимось? Або якщо доїдемо до Стохеса? 

— Повертайтесь. 

Невдовзі ми з Люком лишились в будинку самі. Я поквапилась начепити на себе стільки зброї, скільки можливо. Тиша давила на мене.

— Кого хочуть убити? Мене чи тебе? 

— Не впевнена. Ймовірно, мене, але тобі небезпека теж загрожує.

Він склав руки на грудях і виглядав максимально невдоволено. 

— Ти впевнена, що Леві можна довіряти? 

Питання мене насмішило. Ну чому усі такої поганої думки про нього? 

— Просто нагадую, що знаю його довше, ніж тебе. Чому я не маю йому довіряти? 

— Бо він на стороні Ханджі, а вона просто витирає об тебе ноги. 

Мої губи стиснулись. Усе було не так, але я не знала як йому це пояснити, я не могла заперечити чи спростувати.

— Ханджі має свої причини так поводитись. Це не виправдовує її, але мені важче ненавидіти її через це… У мене достатньо друзів померло, щоб я відмовлялась від неї через таке. А Леві взагалі не відповідальний за її дії, для нього тут немає сторін, бо ми з Ханджі, мабуть, останнє, що в нього є… Ти зміг би обрати між мною і мамою? 

— Мама… вона зробила багато поганого… 

— Але ти захистив її на церемонії. Ти можеш не погоджуватись з її вчинками, але однаково любиш і не хочеш втрачати її образ. Те ж саме ми з Леві відчуваємо до Ханджі. Мені болить від її вчинків, але якщо їй знадобиться моя допомога, я зроблю те, що в моїх силах. Якщо Леві знадобиться моя допомога, я теж допоможу. Сьогодні мені знадобилась його допомога і він допоміг. Я хочу вірити, що Ханджі теж мені допоможе, якщо у мене буде потреба. 

Минуло хвилин десять і почувся стук у двері. Стиснувши міцно руку Люка наостанок, я зачинила двері невеличкої комори під сходами та пересунула сервант, щоб прикрити ним і без того малопомітні двері. В праву руку я взяла заважкий зараз револьвер, а в ліву ніж. Гості швидко здогадались, що двері не дуже надійно зачинені. 

Їх було пʼятеро. Ця цифра мене лякала. Я занадто давно не тренувалась, не тримала в руках зброї. Я не така уважна, як раніше. Ситуацію ускладнювало те, що мені не можна їх вбивати. На мені немає форми, яка захистить мене, немає полковника наді мною, який покриє. До того ж треба дізнатись хто їх найняв. Або ж переконатись, що їх найняв Блюм.

У відображеннях скляних вітрин та дзеркал я бачила, що лише в одного чоловіка був пістоль. Вони маскувались під звичайних робітників, тож не могли дозволити собі багато зброї. Тому чоловіку я прострелила плече, щоб він не міг вистрілити. Найближчим чоловікам до нього я прострелила по коліну. Двоє вцілілих кинулись до мене, мої кулі в них уже не влучили. Мої рухи були занадто повільними, я не встигала ухилятись від ударів. Я знала що маю робити, знала куди та під яким кутом мені вести руки, але тіло просто не встигало рухатись, відповідати на мої команди. На мить мені здалось, що вони таки вбʼють мене тут. Мені довелось вбити одного, довелось встромити ножа йому в шию. Другий тут же вихопив цей ніж і хотів встромити мені в стегно, прямо в артерію. Я не встигала ухилитись, довелось підставити долоню під ніж. За мить я відчула як кінчик ножа вдарився мені в кістки кисті. Я відвикла від такого болю, на мить у мене потемніло в очах. Але той чоловік швидко повернув мене до свідомості, коли смикнув за волосся. Вириваючись з його хвату, я знайшла сили, щоб вдарити його під дих. Він втратив координацію і я змогла прикласти його головою до стіни. 

Я таки забрала той пістоль і почала по черзі їх звʼязувати. Кого я звʼязала шнурівками з їхнього взуття, кого шматками з їхнього ж одягу. Це було ненадійно, але кращого варіанту у мене не було. Коли усі були звʼязані, я наклала їм джгути та обшукала. Вони не мали зброї. Один з них мав при собі мішок і мотузку. І якщо я мала поїхати звідси за їхнім планом, отже вони хотіли викрасти Люка. Знову. 

Коли за декілька хвилин в будинок вломився загін Поліції, я, мабуть, вперше за життя по-справжньому зраділа їхній появі. Фрідріху було важко стримувати блювоту через побачене, він боявся поглянути на мене. Ймовірно, це геть не та Єва Вайс, якою він захоплювався. Його Єва Вайс завжди була в блискучій і мʼякій червоній сукні, а я мала тільки липку і червону від крові сорочку. 

Поліціянти витягали моїх гостей, а я нарешті наважилась звільнити Люка. Коли я відкрила двері комори, ніж, який він виставив перед собою, здригнувся. Я не квапилась наближатись до нього, розуміючи його стан. Йому потрібно було самому дійти висновку, що він в безпеці. 

— Все гаразд, все скінчилось, — сказала я більше для себе, бо не могла стерпіти цієї тиші. 

Зрештою, ніж з брязкотом впав на паркет. Люк міцно вчепився в мене, шукаючи прихистку. Правою рукою я накрила його спину, а лівою обережно закрила голову, намагаючись не замастити його своєю кровʼю. 

— Ми в безпеці, все добре, — продовжила я, перекриваючи його важке дихання. 

Люк заспокоївся доволі швидко, але однаково не наважувався відходити від мене. Поліціянти ніби спеціально затягували з арештом і допитом вже на вулиці. По-перше, було занадто холодно, адже по вулиці вже гуляв зимовий вітер. По-друге, довкола мого будинку тепер зібралось збіговисько роззяв. Крізь натовп простих містян до мене, на диво, швидко пробились розвідники. І якщо побачити Фелікса та Рошель я очікувала, то Ханджі геть сюди не вписувалась. Коли вона накинула мені на плечі свою куртку, я не могла повірити в це. Люк, який притримував на своїх плечах сюртук Фрідріха, дивився на Ханджі не менш здивованим поглядом. Разом з Феліксом вона знайшла сили, щоб пришвидшити поліціянтів, доки я хапала ротом повітря, ніби риба. Вперше я подумала, що, можливо, я помиляюсь щодо неї. Так, вона не буде другим Ервіном, але це не означає, що вона одразу стає поганою полковницею. 

Я проґавила повернення Леві та Емі, тож підстрибнула від її рук на своїх плечах. І хоч мене тільки що вчергове спробували вбити, але зараз було як ніколи добре. Поруч усе ще були люди, готові попіклуватись про мене, готові допомогти, не питаючи. Їх виявилось набагато більше, ніж я сміла думати.