Маскарад

Єва

Дивно, але за свого життя мені жодного разу не довелось побувати на балі-маскараді. Я мала стільки масок, а жодну не використала за призначенням. Нарешті настав час це виправити.

Ханджі одразу погодила ідею маскараду для марлійців, як і Хісторія. Швидкість прийнятих ними рішень лякала. І все ж я мусила відвести від себе очі, зробити щось, після чого не подумають, що я здатна ворогувати з марлійцями. Але варто було не перестаратись. Саме тому організовувала я усе до дрібниць. Фуршет не був занадто розкішний і був створений з найпопулярніших та найдоступніших продуктів. Колекційними винами я теж не розкидалась з такої нагоди. Я виставила вина середньої якості, які не були жахливими, але й особливого в собі нічого не мали. Сервізи та столові наряддя я використала найпростіші. Декор був, але мінімалістичний. 

Найважче було з дрескодом. Я не могла дозволити Розвідці вчергове вигулювати оці жахливі зелені кітелі. І якщо я сама мала доволі багатий вибір, то не вони. Але Хісторія вчинила найнеочікуванішу річ — покрила витрати на гарненькі костюми з грошей Рейсів. Весь бюджет був в моїх руках, тож саме мені довелось знаходити кравців, вирішувати щодо стилю і розшукувати маски. Було занадто незвично купувати й замовляти маски, які не закривають повністю обличчя, які носитиму не я. 

Саша вже мала подаровану мною сукню, тож я просто докупила до неї ажурну маску в колір. Хлопцям було достатньо замовити однотипні костюми та закритіші маски різних кольорів, які їх би вирізняли. А от з Мікасою почалась трагікомедія. Її триклятий шарф усе мені псував. Він нікуди не вписувався. І як тільки я не намагалась її відмовити, стилізувати той шарф інакше, все марно. Мені вдалось тільки домовитись, що вона не одягатиме його звичним способом, а накине на плечі як боа. Хоч це і змусило мене помучитись, та насправді варто було віддати належне такій відданості принципам, відданості людині. Важко було підібрати відтінок синього для її сукні, який би личив до кольору того шарфа. Але я це зробила. І подбала, щоб сукня не була затісною та не сковувала її рухів. Цей бал усе ж великий ризик, особливо через присутність Ерена. У неї не буде часу на перевдягання. 

З Леві та Ханджі було найважче. Я мусила придумати щось, щоб не сильно виділятись на їхньому фоні. Оскільки я задумала одягти свій кунтуш, це було майже неможливо. З одягом для Ханджі я визначилась десь на пʼятому ескізі. Для неї я підібрала фіолетовий фрак, коричневий жилет з дуже глибоким вирізом та білу сорочку з пишним жабо. Вже на фінальній стадії в моїй голові майнула геніальна думка. Це ж маскарад. Якщо вже є маски, треба ще й рукавички. Тож я додала Ханджі пару білих пальчаток. Її маску довелось робити на замовлення. Через втрачене око маска покривала тільки ліву частину її обличчя. 

Для Леві у мене не було навіть ескізів. А найгірше те, що він повністю довірив вибір мені й не мав жодних побажань. Ханджі принаймні описала мені чого точно не хоче, а йому було байдуже. Або ж він і справді настільки довіряв мені ці рішення, у що я обрала вірити. Справа пішла швидше, коли я побачила в ательє атлас. Мені занадто сподобався його перелив. Так Леві отримав чорну атласну сорочку, що на світлі відливала коричневим. Для жилету я взяла тканину схожу на парчу — на бордовій основі були вишиті чорним рослинні візерунки. Відтінок краватки я довго не могла підібрати, та зрештою зупинилась на кольорі білого вина.  З верхом я знову зависла. Має бути щось з минулої епохи, сучасна мода тут не підійде. Обійшовши увесь наявний одяг в заміському маєтку в “Марії”, я нарешті знайшла рішення. Жюстокор. Зелений. І золота фурнітура. Маска йому дісталась в колір жилета. 

На додачу до костюмів та масок ми з Ханджі прийняли рішення перефарбувати волосся Жана та Арміна у темніший відтінок. Конні отримав перуку, а Ерен чорний колір волосся. Навіть якщо марлійці мали якісь лихі наміри, знали приблизну зовнішність Ерена, їм тепер доведеться засумніватись у своїх знаннях. 

Мабуть, найважчим з усієї організації була композиція, яку я мала зіграти. Це був військовий марш. Я зробила ставку на те, що ніхто не розбиратиметься в музиці достатньо добре, щоб упізнати його. А навіть якщо хтось упізнає, я вийду сухою з води. Це ж просто композиція, просто попередження. Як господарка цього будинку я мушу нагадати ціну своєї гостинності. Тож цілими днями я відточувала цю композицію, стирала клавіші інструмента в пил. Своєю грою я навіть відлякувала Люка з першого поверху, адже його вона вже дратувала. 

— Чому б тобі не зробити перерву? На декілька днів хоча б. 

Він просив про це далеко не вперше. Відриваючись від піаніно, я перевела погляд на нього. 

— Тільки якщо ти дещо мені нагадаєш. Що ти маєш зробити, коли я почну грати? 

Люк закотив очі. Я чудово його розуміла — мені самій усе це вже набридало. Але я не могла дозволити собі навіть найменшу помилку. 

— Опинитися в колі загону Леві, прислухатись, здивуватись, поскаржитись яка ти погана, адже граєш військовий марш і демонстративно піти нагору. 

— І? 

— Не виходити зі своїх покоїв, допоки ти не дозволиш. А тепер, — він опустив кришку піаніно, змушуючи мене посміхнутись, — скажи, навіщо тобі це? 

Його допитливість не могла не тішити. Мабуть, сестри Блюм все ж вплинули на нього.

— Щоб тебе не вважали моїм спільником. Краще, аби тебе бачили жертвою обставин, яка не підтримує мене, але і виступити проти не може. 

— Але я хочу підтримати тебе. 

— І у тебе буде що вдосталь часу для цього. Просто треба його забезпечити. 

Він замовк, смакуючи відповідь. Мені здалось, що він зараз піде, але я помилилась. 

— Ти ж щось плануєш, так? 

— Так, бал-маскарад на наступному тижні. Мені здавалось, що ти знаєш про це. 

— Не прикидайся дурною. Ти знаєш про що я.

— Не ходи околяса, Люку. Озвуч свої підозри. 

А йому було важко це зробити. Я розуміла це і бачила, та все ж не могла знати напевно в чому саме він мене підозрює. 

— Якщо я не мушу бути твоїм спільником, отже ти плануєш зробити щось жахливе. Щось, що поставить під загрозу імʼя нашої родини. Ти вже дбаєш про розвʼязання наслідків, але яка твоя дія їх викличе? 

— Навіть якби я знала відповідь, ти б її не почув. 

— Тобто ти готуєшся до чогось і сама не знаєш до чого? 

Ні, це не зовсім правильне формулювання… Як же шкода, що він додумався до цього всього. Я не хотіла тривожити його цими думками. 

— Скажімо так: я маю мету, але ще не знаю, які дії мене приведуть до її здійснення. Я дію наперед, щоб уникнути деяких наслідків, повʼязаних з метою і можливими способами її досягнення. 

— Яка твоя мета? 

— Ти зрозумієш, коли прийде час. 

— Щоб розуміти, я маю знати. 

Мені подобалась твердість в його голосі. Навіть хотілось піддатись цій твердості, розкрити усі свої карти, але ні. Це занадто висока небезпека для Люка.

— Ти знаєш, просто поки не розумієш. 

— Мені може набриднути грати у твоїх пʼєсах, не знаючи фіналу. 

Ця погроза викликала у мене усмішку. Дуже добре, що він вчиться кусатись. 

— Можливо, я не вмію приймати відмови аж так добре, але твою відмову я точно зумію прийняти. 

— Ти нестерпна. З тобою навіть не посперечаєшся.

Від нього аж пашіло невдоволенням. Руки схрещені на грудях, брови насуплені, очі примружені, а щелепи стиснуті. Люк дивився на мене згори вниз, адже я досі сиділа за інструментом. Та навіть якби я зараз підвелась, він лишився б зі мною на рівних. Незабаром він переросте мене. Високий зріст має додати йому впевненості, а людям довкола шанобливості. Але я ненавиджу, коли на мене дивляться згори. Для мене це насмішка, виклик, загроза. Сподіваюсь, Люк потрапить до тих небагатьох випадків, чий зріст я ігнорувала. 

— Я люблю тебе, Люку. І хочу, щоб ти памʼятав про це. 

 

Знаходитись в повній залі людей в масках було щонайменше страшно. Я гадала, що маски не викличуть у мене такої реакції, що я звикла до них, але ні. Через моє минуле вони почали асоціюватись у мене з небезпекою. Мені потрібен був час, щоб розпізнати за масками не ворогів, а знайомих, друзів, побратимів, близьких. Доводилось постійно озиратись та аналізувати ситуацію. Через страх я не могла собі дозволити навіть келих вина. Якщо моя паніка має причину? Якщо довкола справді вороги? Мені потрібна чиста і твереза голова. 

— У тебе все добре? Ти якась смикана сьогодні.

На питання Ханджі я не мала відповіді. Правда здавалась занадто сороміцькою, а брехня не спадала на думку. 

— Я не кожен день влаштовую бали з гостями з-за моря. 

А ще мене хвилювали вельможі, яких Хісторія в останню мить додала до списків гостей. Тут не мало бути цивільних. Вони заважатимуть, вони не зрозуміють. 

І все ж мені вдавалось посміхатись, робити компліменти та відповідати на них. Марлійці навіть веселились. Це саме те, що було мені потрібно, але радості я не відчувала. 

Тоді я запропонувала потішити гостей своєю грою. В голові майнуло розуміння, що остання моя гра перед публікою не дала мені нічого хорошого. В цей раз буде так само? 

Партію я зіграла чисто, це не могло мене не радувати. Мені аплодували навіть марлійці, які або нічого не зрозуміли, або були достатньо розумними, щоб удати захоплення. В залі я не знайшла Люка, але наштовхнулась на занадто злісний погляд Фрідріха. От чому тут не мало бути цивільних. Я вже знала, що буде далі, бачила, як він прямує до мене, доки я поверталась до Леві з Ханджі. 

Рука Фрідріха занадто важко і сильно стисла моє плече, як для дружнього жесту. Але це відчувала тільки я. 

— Чи не була б пані така ласкава відійти поговорити?

І холод в його голосі чула тільки я. Зі сторони це точно звучало грайливо, ніби ми лише підлітки, які дуркують. 

— Звісно, — мило посміхнулася я.

Коли ми опинились в порожній залі, він послабив свою краватку. Марний, абсолютно демонстративний рух, який мав би бути погрозою, але я не його публіка. 

— І що це щойно було, Єво?! Я не впізнаю тебе! Що це за жорстокість?! Ти вирядилась як м’ясник! Зіграла військовий марш! Перед ким? Перед полоненими? Ти при тямі взагалі?

Стримати сміх було занадто важко. Він не може бути серйозним у своїх словах! 

— Я згодна удати, що не чула цих слів, якщо ми зараз закінчимо. Ти перетинаєш межу.

Звісно, я багато втрачу, якщо ми зараз розірвемо звʼязки. Але куди більше втратить він. Зараз я роблю йому неабияку послугу. 

— Та невже? То ти знаєш про існування меж? 

— Ти не говоритимеш так зі мною в моєму маєтку. Ще одне слово в такому тоні і я знайду для тебе найкоротший вихід. 

Але моя погроза не мала успіху. Навіть попри те, що він стояв під вікном. Ну й дурень. 

— А як з тобою ще говорити? Єво, це невинні люди, чиє життя і так у наших руках. Вони здались, вони невинні! 

Гаразд, якщо він хоче суперечки, нехай. 

— Вони повбивали забагато наших людей, щоб бути невинними. 

— Мені здавалось, під Шіґаншіною вас розбили титани, а не люди. Чи це і є титани? Чому тоді вони досі не перетворилися? Чи як це працює? 

Ніколи б не подумала, що він може бути таким злим. Усі мої нутрощі кричали про небезпеку, а жовта блискуча маска на ньому лише погіршувала становище. Він стояв занадто близько до мене. В таких випадках я звикла або міняти відстань, або бити. Було неймовірно важко стримувати свої руки, щоб не вдарити, не показати йому справжні почуття. А якщо відступлю, він подумає, що я боюсь його, відчує контроль наді мною. Цього я йому не подарую. 

— Організація цього балу була доручена мені військовою радою. Доручена мені, а не тобі, тож саме я маю вирішувати, як його організовувати. Будь-які зауваження я прийматиму від військової ради, але не від тебе. Я не збираюсь приховувати своєї ворожості до ворогів. І не тобі мене судити в цьому. Брени лише виграли від падіння “Марії”, ти ніколи нічого не втрачав через них. Тож припини вдавати, ніби ти розумніший за мене. 

— Це нечувано. 

— Справді. Твої слова нечувані.

— Ти жахлива людина, Єво. Я сильно помилявся в тобі. На таке знущання з людей здатні лише справжні демони…

О, то ти не хочеш поступатися? Гаразд. 

— Негайно покинь мій маєток. Я не бажаю тебе бачити цього вечора. 

Його посмішка мені не подобалась. Хотілось зробити так, щоб він ніколи в житті більше не смів так посміхатись. 

— Щоб ти тут усіх прирізала? Ні, цього не буде. Я отримав запрошення від королеви. 

— Покинь маєток, Фрідріху. 

— Або що? 

Я мала б вдарити його зараз. Занадто близько, занадто небезпечно. Але не можна перетворювати це на скандал. 

— Або з тобою може статись якась прикра випадковість. Можливо, з Ентоні мені вдасться краще подружитись.  

— Навіть не смій згадувати його імені!

Я була певна, що він не наважиться підняти на мене руку, але прорахувалась. Це був збіса ганебний ляпас для мене. Я могла пропустити будь-який удар, від будь-кого, але цей ляпас назавжди лишиться найганебнішим. Бо я дозволила йому це зробити, бо я не була занадто переконливою, занадто страшною та сильною в його очах. Я змусила його думати, що він може це зробити. 

Липа цього не дозволила б. Якби на мені була трохи інша маска, якби я справді вдяглась як мʼясник, усе було б інакше! В такі моменти я сумую за нею. У Липи було одне рішення на всі проблеми — сила. Не розум, не хитрість, не дипломатія. Сила ніколи не підводила мене, як це робили слова. 

— Тобі вже час. 

Я ж ніби не казала цих слів. Звідки вони? Фрідріх виглядав не менш здивованим за мене. Я прослідкувала за його поглядом і наштовхнулась на Леві, що завмер тінню у дверях. Його невдоволення мене тішило, але не настільки, що перекрити моє власне. Мені не хотілось мати свідків власної поразки. Особливо, якщо свідок — Леві. І все ж… Я справді рада його зараз бачити.

— Ну? Чи потрібне особливе запрошення? 

Відновлюючись нарешті від шоку, я вхопила Фрідріха за зашийок та міцно стисла пальці. Це одна з больових точок. Він почав рухати шиєю, намагався вирватись, але марно. 

— Я не залишусь без відповіді, Фрідріху. 

А далі я відштовхнула його до дверей. Це нагадувало якусь збочену гру в мʼяч. Я не знала чи радіти, чи сумувати, та Леві не передав мені пас. Але він не міг проґавити можливості познущатись з нього ще трохи. Тож Леві ледь не збив бідолашного Фрідріха нібито випадковим поштовхом плеча. Брудний трюк, але промовистий. 

— Передай Ханджі, що я повернусь за декілька хвилин. 

— Ханджі не посилала мене. 

Та невже? Останнім часом він занадто уважний до мене. Це і благословення, і прокляття водночас. Я люблю увагу, але зазвичай це закінчується занадто сумно. Фрідріх теж уважно слухав мою гру. 

Я дозволила Леві роздивитись червону пляму на своїй щоці, дозволила крутити своє обличчя у світлі свічок та лишатись занадто близько. Він досі не зрадив моєї довіри, тож міг користуватися такими привілеями. 

— Хіба він не був твоїм другом? 

— Тепер я не підпускатиму його так близько.

— Доведеться зачекати, доки почервоніння зійде. 

— Або я підставлю тобі другу щоку. Румʼянець — ознака здоровʼя. 

Йому мій жарт не сподобався. Я відійшла до вікна, щоб впустити до кімнати важке зимове повітря. Холод може допомогти з почервонінням. Тоді я покопирсалась у шафах довкола і знайшла цигарки Ерати. Леві вже покинув свою маску до моєї та вмостився на дивані. Схоже, вечірка втомила його. Цього я й очікувала. Це зовсім не його середовище. І ця його несумісність з подібними заходами насправді тішила мене. Куди менше я довірятиму людям, для яких свята блюзнірства та брехні будуть ніби рідні стіни. 

— Дякую, що заступився за мене. 

Леві узяв простягнуту цигарку, але в погляді була відмова. 

— Я нічого не зробив.

— Ну й нехай. Для мене це однаково набагато більше, ніж нічого. 

Він зробив коротку павзу на швидку затяжку.

— Твій брат пішов на другий поверх. Думаю, ти маєш знати.

Дуже мило з його сторони, дуже турботливо. Він таки віддав мені пас. І хто я така, щоб не відповісти? Понад усе хотілось ввʼязатись у цю гру, хай яким буде кінець. Це дурість, але занадто приємна дурість. 

— А я сподівалась, що ти дивитимешся тільки на мене… Люк має свої плани на вечір, я знаю про це. Мене дуже тішить, що ти так хвилюєшся за нього. 

Я умисно зробила цю помилку і так само умисно зустрілась з ним поглядами. Мені хотілось почути дещо з його вуст — на це і був мій розрахунок. 

— Я хвилююся за тебе, а не за нього. 

— Я починаю звикати до цього, тож не зупиняйся. Будь ласка.

Перевівши погляд на годинник у себе на запʼястку, я виявила свою занадто довгу відсутність. Щонайменше це нечемно. Щонайбільше про мене знову будуть пліткувати. Зникла спочатку з одним чоловіком, тепер затримуюсь з іншим.

— Нам треба повертатись. 

— Маємо ще дві хвилини? 

— Лише дві. Інакше тобі доведеться пошлюбити мене, щоб врятувати мою честь. 

Знадвору долинув якийсь гамір. Гасячи цигарку об стіл, я звелась з дивану та виглянула у прочинене вікно. Фрідріху подавали карету. Дякувати мурам, це скінчилось. 

— Чув, тебе називають найжаданішою нареченою. Хтось відрекомендовував тебе так добровольцям. 

Я не стримала сміху. Найжаданіша наречена! Нехай. Нехай вороги вважають, що це мій найвеличніший титул, найбільше досягнення. 

— Не сподівайся. Усе майно я передам братові. До того ж моє серце холодне і розбите. 

— Як мені знати, що ти не брешеш? 

Він уже не вперше ставить це питання, не вперше сумнівається в моїх словах. І я його розумію. Це навіть тішить, адже він слухає достатньо уважно, переймається достатньо, щоб засумніватись. 

— А ти маєш сумніви? 

Коли він підвівся та підійшов до мене, я не повірила. Це занадто явне запрошення, занадто явна демонстрація своїх бажань. Між нами знову була замала відстань.

— Холодні серця належать лише мерцям. 

Хотілось списати свої думки на алкоголь. Але я не пила. В цьому і була уся проблема — я занадто твереза для таких думок. Востаннє оцінюючи його поглядом, я намагалась примиритись зі своїм рішенням. Це матиме жахливі наслідки, це геть не те, що мені зараз потрібно. Це кістка в горлі, камінець у чоботі, дрібний поріз папером, скалка під нігтем. 

От чому саме зараз? Чому не рік, не два тому? Усе це лише заважатиме мені. Це йде всупереч усім моїм планам. Ставити почуття вище ніколи не було хорошою ідеєю.

І все ж я досі тут, досі не відступила. І все ж я обережно притягую його за підборіддя до себе. І все ж я цілую його. На вустах Леві досі зберігся солодкавий присмак квіткових цигарок Ерати. Я дозволила собі прикрити очі, відпустити контроль та просто насолодитись моментом. Мене не лякали його руки на моїй спині, не лякали незамкнені двері, які зараз будь-хто міг прочинити, не лякало вікно за мною, у яке будь-хто міг заглянути цієї миті. Хотілось лише грітись в його руках, тож цим я і була зайнята. 

— Це помилка, — нарешті оголошує він без дрібки шкодувань у голосі.

Руки Леві лишаються на моїй талії, коли я стягаю одну рукавичку та проводжу пальцями довкола його вуст, щоб забрати свою помаду. 

— Яку ми обоє хотіли. Поговоримо пізніше. Дві хвилини скінчились. 

 

Опісля балу варто було підготувати переїзд моїх загонів на узбережжя. Відколи настали холоди Розвідка зменшила свою присутність там. Разом із реформування підготовки курсантів ми розширили штат. Тепер Фелікс знову був майором. Ми з ним по черзі утримували берег. І зараз настав час моїм загонам замінити його. Тож до роботи ми взялися якнайшвидше. Повертаючись у штаб, я застала під своїми дверима двох слуг разом з великим кошиком червоних троянд. 

— Пані, нам наказано повернутись з відповіддю від вас. 

Мені простягли лист, але я навіть торкатись до нього не хотіла. 

— Поверніть усе це своєму господарю і передайте, щоб поцікавився значенням квітів перш ніж надсилати їх. 

— Пані, будь ласка! 

— Нас покарають. 

Я швидко витягла трохи грошей та сунула в руки одного зі слуг.

— Якщо втратите роботу, зверніться до моїх людей. Я можу подбати про вас краще. 

Вони пішли, а мені лишалось не забути дати вказівку Ераті щодо Бренових служок. Далі я вивчала звіти Фелікса щодо інвентарю. Потрібно було визначитись скільки та що ми маємо взяти з собою, щоб змінити їх на позиціях. А ще я мала скласти звіти для Фелікса, щоб він знав що я лишила йому тут і скільки. Фінансами та матеріальним забезпеченням ми теж займались по черзі. 

Ближче до вечора Леві заніс мені переліки того, що візьме з собою кожен розвідник. І знову я не бачила Ерена та Мікаси серед них. 

— Ханджі вже в котрий раз вирішила лишити тебе без загону?

— Вона досі вважає, що це може бути небезпечно для Ерена. 

Відколи Армін зумів ловити човни марлійців ми були там без Ерена та Мікаси. Годі вже цього. 

Я швидко звелась на ноги та попрямувала до Ханджі. Вона мило відкинулась у своєму кріслі, дрімаючи. 

— Ханджі! Спатимеш, коли я звідси поїду! — мій крик спрацював. За мить вона вже дивилась на мене ображеним поглядом. — Годі вже розформовувати мій найсильніший загін. Поверни мені Ерена та Мікасу. Їдь з нами, якщо тобі так самотньо тут, але не займай їх. 

— Я тобі вдесяте повторюю — це небезпечно. 

— Добровольці попереджали нас, що зимою кораблів не повинно бути, тож я тебе не сильно діймала із цим. Але зима закінчується, відновлюється небезпека. Ти лишаєш мене без нашої найсильнішої зброї та третьої по силі бійчині. Загін без них пустий, вони вже звикли одне до одного, а ти цю структуру розірвала. Тепер це небезпечно для моїх людей. Хто буде захищати твого дорогоцінного Ерена без нас? 

Вона важко видихнула, відводячи погляд. Я її дратувала. 

— Ерен та Мікаса повернуться ближче до березня чи квітня, коли вщухне холод. Тобі треба почекати лише місяць. Нічого не станеться з вами. 

І знову поразка. Мені лишалось тільки повернутись до своїх кімнат, де Леві ліниво порпався у звітах. Він не робив якоїсь роботи, просто оцінював цифри. 

— Ганс досі не склав перелік на свій загін. Сказав, що буде завтра.

— Я раджу тобі поквапити його. Якщо встигнемо закінчити усе це за день до відʼїзду, я декуди поведу тебе. 

— На закинуті шахти? 

На закинуті шахти я б зводила його, якби досі працювала в Поліції. Це місце можна вважати справжнім моргом, адже там постійно знаходять нові й нові тіла з загадковими обставинами смерті. 

— Дуже помітно, що тебе виховував Різник. У вас однакові жарти. На закинуті шахти ми вже не встигнемо зʼїздити, моя пропозиція набагато ближче. 

Мої слова неабияк зацікавили його. Ми знову днювали та ночували за звітами, але робили це ефективніше. Наші темпи роботи відзначила навіть Ханджі. Робота не так сильно дратувала і навантажувала мене, коли я розгрібала її в компанії Леві. Ставало легше від того, що він слухав мої скарги, допомагав, коли це було потрібно, приносив дві чашки чаю замість одної. Ми почали вливатись в такий ритм роботи ще відколи я обрала його своїм старшим капітаном, але повністю звикли одне до одного не так давно. Це не був бій, мені не потрібно було швидко вирішувати чи я з ним, чи проти нього, тож я могла собі дозволити придивлятись та не квапитись. Могла дозволити не скидати на нього одразу усю свою біографію, а згодовувати її маленькими шматочками протягом довгих робочих вечорів. Леві сподобалась моя стратегія хоча б тому, що він відповідав взаємністю. Було цікаво слухати подробиці його ворожнечі з Ератою в Підземці, яких я ніколи не знайду в жодних архівах. Його розповіді про Ервіна та Ханджі до мого вступу в Розвідку не лише були цікавими, а й корисними. Їхні рішення були прикладом, як я можу чи не можу вчинити в тій чи тій ситуації. Тож це додавало мені такого необхідного досвіду. Щовечора ми робили малесенькі, геть непомітні кроки, але саме вони вивели нас на центральну вулицю Шіґаншіни.

— Ресторан? 

— Мій ресторан. 

Він покосився на мене з недовірою, а я смикнула його вперед. Офіціант, поки що єдиний і не зовсім офіціант, провів нас до столика та пообіцяв покликати старшого кухаря. Я вже знала, що накликала на себе біду, з’явившись сюди так рано, але мені було байдуже. Зрештою, я власниця. А ще двоє власників мої друзі. 

— Ну я ж просив тебе не приходити без попередження! — почулось ще з коридору. Коли Ерік дійшов до дверей і побачив Леві поруч зі мною, вся його сміливість розсіялась. — Перепрошую. Чим я можу вам допомогти? 

Ерік мав безмежну довіру до мене, Фелікса та Рошель. Він міг розмовляти із нами на рівних, проклинати, сварити та говорити інші вольності. А от інших людей, особливо військових, він соромився. 

— Маєш якісь побажання? — звернулась я до трохи розгубленого Леві.

— Довірюсь твоєму смаку.

— Гаразд. Дві найсвіжіші страви, що у тебе лишились, і рештки вина, яке ти використовуєш в рецептах.

Головний кухар зник, лишаючи нас на самоті. За декілька хвилин офіціант приніс моє замовлення. 

— Ресторан? — перепитав Леві. 

— Я ж не настільки погано готую, щоб ти так дивувався. Памʼятаєш, я розповідала, що пообіцяла віддати ті землі, на яких працюють зараз жителі Підземки? Ми з Ератою придумали новий спосіб прибутку. Я викуплю в Шіґаншіні готелі та ресторани. Потім перейду на Трост, а тоді на столицю. Зараз тут крутиться занадто багато військової еліти, а вони ласі до розкішної їжі та комфортних кімнат, яких не зможе надати жодна казарма. Офіційно цей ресторан ще не відкрився, але кухарі вже працюють, щоб напрацювати досвід. Приготовану їжу в різні дні розвозять або на мої мʼясні комбінати, або на поля, або просто роздають охочим в місті. А чоловік, який злякався тебе, мій давній друг і співвласник. Мені належать 55% власності, Ераті 25%, а йому 20%. До цього він працював королівським кухарем. 

— Ти могла б купити Підземне Місто. 

— Якщо ми говоримо про людський ресурс, я вже це зробила. Саме тому мене і називають найжаданішою нареченою. Але я привела тебе сюди не для того, щоб хвалитись. Ми маємо обговорити стосунки, бо мені не подобається невизначеність між нами. І можеш не перейматись за персонал. Навіть якщо вони щось почують, ніхто не ризикне своєю роботою заради дурних пліток. 

Він опустив погляд, задумуючись над моїми словами, а я налила собі трохи вина.

— Мені байдуже на плітки. Я розумію чому це важливо для тебе, але мені нема чого втрачати. 

Нема чого втрачати. Які ж необережні слова! Я могла б сприйняти це за образу… 

— Якщо серйозно, — знову почав він, — це погана ідея, Єво.

Ні, він не може бути таким жорстоким. Заради нього я начисто ігнорую свій розум, знімаю увесь свій захист, який я вибудовувала роками, а він починає з таких слів. Просто неймовірно! 

— Чому? 

Він знову замовчав, перебираючи їжу в тарілці. Мені ця тиша не подобалась, була вона занадто тривожною. Та зрештою… я не можу його квапити. Йому потрібна ця тиша більше, ніж мені його слова. 

— А чому це має бути хорошою ідеєю?.. Ми мало втратили по-твоєму?

Звісно ж, все впиралось сюди. Я здогадувалась про це, бо мене навідували ті ж самі думки. Та й не лише думки. Марі досі сниться мені, досі вмирає в моїх снах, або проживає найкращі миті зі мною, або кличе до себе. Можливо, Леві теж хтось сниться, теж хтось кличе. Я не знала що робити зі своїм болем, тож його біль тим паче не зможу розчинити. Але хіба любов це лише про заліковування чужих ран? Хіба вона не може існувати в інших проявах? 

— Ми втратили достатньо. Принаймні я втратила достатньо, щоб зненавидіти самотність. Ти коли-небудь думав про майбутнє? Що буде з нами за десяток років? Уявімо, що ми вирішили загрозу Марлії, що у нас більше немає ворогів. Куди ми підемо? Я зможу забезпечити себе, але я ні за які гроші не куплю ліки проти самотності. Мені лишиться тільки одружитись з якимось кретином на кшталт Фрідріха. А що лишиться тобі?.. Це зараз ми герої, найсильніші, але зрештою ми помиратимемо на самоті — от що буде. Ні я, ні ти не заслужили на таке. 

— Ти забагато говориш про смерть. 

Він говорив це не вперше. На цьому акцентував тільки він і Люк. Інші або не помічали, або ігнорували. Тільки вони чомусь думали, що зможуть виправити мене. Мабуть, і Йорґен би щось казав мені про це, якби не він сам навчив мене цього.

— Я думаю про майбутнє… Леві, я просто хочу бачити тебе у своєму житті частіше. Я хочу щодня розраховувати на твоє розуміння, підтримку, хочу мати тебе в тилу або бути твоїм тилом. На мить мені здалось, що це взаємно. Тож будь таким ласкавим і допоможи мені дізнатись чи помилилась я. 

Леві звів погляд на мене, вишукуючи  брехню. Він уже знав, що я б не брехала про таке, але схоже, просто не вірив. І я розуміла це. Якщо він зараз погодиться, я теж шукатиму брехню в його очах.  

— Ти не відмовишся від своїх слів? 

Це було те, чого я не могла пообіцяти, але дуже хотіла. Я могла б збрехати, але він не заслуговував на брехню. Зазвичай я пишалась собою, коли вчергове відкривала йому правду. Кожне правдиве слово було маленькою перемогою для мене. І він ці перемоги заохочував, адже розумів і приймав мою правду. В розмовах із ним мені не доводилось соромитись її чи остерігатись. Це була одна з причин мого бажання привʼязати його якось до себе, утримати у своєму житті якнайдовше. 

— Якщо ми нічого не зіпсуємо, не відмовлюсь. Я розумію тебе, мені хочеться пообіцяти, але я не можу… — хотілось вдатись до найгірших маніпуляцій та вивертів, щоб вмовити його. Було відчуття, ніби від цього залежить моя доля. Але не хотілось купувати цю долю гидкими трюками. Довелось довіритись почуттям і сподіватись, що Леві мене зрозуміє: — Я буду старатись не помирати, буду працювати над собою, щоб ти більше в мене вірив… Я збрешу, якщо скажу, що не відчуваю того ж. Та знаєш… Якщо зараз я здамся, якщо мій страх втратити стане сильнішим за будь-які інші бажання, то навіщо тоді жити? Тоді ті, хто забрав у мене усе, переможуть, а цього я допустити не можу. Я хочу жити далі, я хочу знову когось безтурботно покохати та знову по-дурному думати, що у нас попереду купа часу разом, тож… Дозволь мені тебе покохати, Леві. Дозволь вперше виграти щось справді вартісне. 

І знову він дивився на мене, не вірячи. Я теж не вірила, що сказала це. Не вірила що від того дурного маскараду досі ніхто не помер, а я не прокинулась. Це ж не могло бути реальністю. Мабуть, це занадто довгий сон, занадто болісний сон, який точно закінчиться колись. Але… Навіть якщо це так, якщо Леві тепер замінить Марі, то на його запрошення я відповім, погоджусь. Було б навіть добре, якби це було сном. Я б воліла не прокинутись в такому випадку. Ми б із Леві назавжди лишились в цій щасливій миті, ніхто нам би не зашкодив тут, не було б причин розставатись навіть на секунду. 

Та все ж це не сон. А я досі чудово памʼятала, що за день можна втекти занадто далеко. Страх знову лишитись покинутою заламував мені руки, закривав рота, переконував, що уся ця витівка матиме найгірші наслідки. Зазвичай я б повірила своєму досвіду, не наступала б на ті самі граблі знову. Але було дещо більше за страх чи досвід — це мрія. 

Леві мав рацію. Холодні серця належать мерцям. Моє ж серце палало цією мрією. Досі. І Леві щоразу підкладав у це багаття хмизу своєю увагою, турботою, розумінням та нашими розмовами. Треба віддати йому належне, адже він змусив мене знову повірити у цю мрію, повірити так, як я ще ніколи не вірила. Тепер її здійснення не залежало від мене. Я була певна, що вистачить лише його слів, його рішення. І це мене пʼянило, змушувало забути про досвід, про обережність, про правила, завдяки яким я дожила до сьогодні. 

Саме ця певність змушувала мене показати усі свої нутрощі, усі слабкі місця. Я знала, що він не нашкодить мені, просто знала. І це вже була суха статистика. Ще від самого нашого знайомства в Підземці якщо він бачив мою слабкість, то допомагав прикрити. Так було завжди. Я майже впевнена, що він не здатен на інакше: все ж доводилось лишити невеличку ймовірність, в яку я не вірила, як статистичну похибку. 

Тож зараз я сиділа перед ним не просто відверта, розкута чи прозора — я сиділа без зброї. Я не памʼятаю коли востаннє я виходила за межі своєї кімнати повністю без будь-якої зброї. Можливо, це було десь в курсантські часи, доки я не поцупила один з ножів на кухні. Або це було ще на вулиці, доки Фелікс не покинув свої заповіді… 

Мені просто хотілось, щоб руки Леві не впирались в усі мої ножі, коли він мене обійматиме. Я була готова пожертвувати своїм захистом лише щоб підпустити його ближче. 

Іноді мені здавалось, що це не про мрію взагалі, здавалось, що я просто шукала руки, в яких можна померти. А його руки виглядали збіса надійно. 

— Тоді спробуй не втікати та дозволь мені покохати тебе.

— Заради тебе я спробую. 

Маскаради існували для того, щоб замаскувати свою особистість, стати кимось, ким ти не є. І я справді стала кимось, ким ще не була — коханням, а не закоханістю. 

 

Знову побачити Фелікса та Рошель було справжньою радістю. Тепер ми бачились тільки раз на місяць в моменти, коли відбувалась ротація. Було насолодою поскаржитись йому на Фрідріха, доки він показував мені результати будівництва порту та казарм. 

— Він справді це зробив? 

— Я б не брехала про таке. 

Він завмер посеред порожньої зали. Його погляд темнішав, виражаючи крайнє розчарування. 

— Я розповіла тобі не для того, щоб ти помстився за мене. Тож обійдімося без крові. 

— Він зрадив не лише твою довіру, але й мою. Я не спущу йому цього з рук. 

І знову він не збирався мене слухати. Чудово, просто прекрасно. Але кульмінацією став Армін, який прибіг, щоб розшукати мене і привести на місце якоїсь нової бентежної події. Я не була здивована, коли він вивів мене з Феліксом до місця суперечки між Леві, Рошель та Фрідріхом, за яким стояв почет Гарнізону. Фелікс, що обігнав мене та попрямував прямо на Фрідріха, змусив ковтнути нове розчарування. Чи знала я, що так буде? Знала. Чи сподівалась я, що він хоч раз до мене дослухається? Сподівалась. І знову він цих сподівань не виправдав. 

Але його удар був красивим. Фрідріх заточився, впав на коліна і силувався відновити дихання, доки Фелікса тіснили гарнізонці. Ось до нього стає Рошель і завʼязує бійку, відповідаючи на поштовх ударом. Леві намагається встати між ними, але йому не вистачає рук, щоб відтягати і Фелікса, і Рошель одразу. Коли я доєднуюсь, ситуація стабілізується, але лише на мить. Тепер прибігають капітани Фелікса, які не можу дозволити такого приниження свого майора. Вони провокують Гарнізон на продовження. Уже марно просто стояти між ними. Довелось повідкидати їх силою одне від одного. 

— Де ваша полковниця?! — гаркнув старший з Гарнізону, ніби це я була винна в його побитому вигляді.

— Я старша, зі мною говоріть. От тільки нічого приємного не почуєте. 

— Це напад на військових та поважну людину! Ми мусимо заарештувати нападників! 

Напад. Заарештувати Фелікса. Десь це вже було. Але цього разу я не повинна шкодувати про своє рішення.

— Де у поважної людини дозвіл на перебування тут? Покажіть мені його. 

Я була здивована, коли мені видали потрібний папірець. Тут був підпис якогось майора з Гарнізону, але не Ханджі. З такою перепусткою він має право знаходитись не далі військових поселень. І навіть так це під питанням, адже це не підпис Піксиса. 

— Я дозволю вам заарештувати своїх людей, якщо заарештуєте самі себе, свою поважну людину і чорта, який це виписав. Згода? 

Один з гарнізонців спробував висмикнути папірець з моїх рук, але я була швидше. Це ж цікавий доказ, такі речі я не віддам просто так. 

— Це замах на життя! До зʼясування усіх обставин!..

— Та який замах?! 

Обертаючись, я швидко знайшла джерело шуму. Фріда. Її вірність зараз дорого коштуватиме мені.

— Рота закрий. — Повернувшись до гарнізонців, я зустрілась з острахом. Дивно, я ж ніби не старалась… — Я говоритиму про це тільки з Піксисом. Гадаю, йому цікаво буде дізнатись про цей папірець. 

— Годі, — сипло скомандував Брен.

Вони поїхали. Позаду мене залунав вигук. Потім ще і ще. Розрізненні вигуки переросли у справжній ґвалт вболівання, підтримки. Хтось тупотів, хтось плескав в долоні. Це почалось з загонів Фелікса, але, ніби пожежа, перекинулось і на моїх людей. 

— Це вдячність, — гукнув мені на вухо Фелікс, коли я допомогла йому звестись з піску, — бо ти відстояла нас.