Нюх

Єва

За словами Фокусника, будинок, в якому ми жили, належав батькам Тіні. Тінь не була схожа ані на матір, ані на батька, тож батько вирішив вважати її дитиною зради, через що і пішов. Через втрату чоловіка її матір повісилась. Так Тінь і лишилась сама, проте з будинком. Мені було цікаво що сталось з тілом її матері. Якщо та повісилась десь в будинку, то хтось мав якось прибрати її… Але навіть Фокусник цього не знав і не сильно цим переймався. 

Минулого року батьків Фокусника, Танцівниці і Співачки вбили і відібрали майно через неіснуючий насправді борг. Тоді ж втікає з дому і Шавлій, а потім Суп з сиротинця. На цей раз я прикусила язика, не наважуючись засудити вчинок Супа. Та й Фокусник явно щось не договорював про обставини цієї втечі, а мені не хотілось силувати його розпитуваннями.

– Суп втікав не сам, але його друзів або зловили, або… – ось тут Фокусник і зупинився.

Про Вишню дбала тітка, вона хотіла одружити її, але Вишня не погодилась. Відтоді та працювала в тітчиному борделі, але жила тут, щоб мати уявну незалежність. Я не розуміла її. Який сенс уникати одруження, якщо ти все одно віддаєшся чоловікам? 

– Зараз їй платять за проституцію, як і за будь-яку іншу роботу. Якби вона одружилась, вона робила б усе те саме, але безплатно, вона була б рабинею, – пояснила мені Танцівниця. 

Кішка була дочкою якогось старого військового. Фокусник сказав, що, ймовірно, батько був єдиною людиною, яку вона любила по-справжньому, тож він мав бути гарною людиною. Він тренував її, вчив битися, вчив тікати. Їй дуже знадобились ці навички, коли Поліція прийшла за її батьком. Поліція не мала лишити свідків, але Кішці вдалось втекти від них. Лише історію Черниці Фокусник не знав.

Сьогодні я знову спостерігала за тренуванням Фокусника і Кішки. Мені навіть сенсу не було просити долучитись до тренувального бою, бо вони однозначно затоптали б мене. Але ніхто не був проти того, що я спостерігаю з відстані, намагаюсь відтворити стійку Кішки, її удари чи ухиляння Фокусника. 

– Якщо тобі не дається практика, шукай теорію. Навчись бачити, а не просто дивитись, – порадив мені якось Фокусник. 

– Ти пропонуєш мені просто дивитись на ваші тренування? Що я з цього матиму? 

– Якщо будеш достатньо уважною, тебе більше нічого у світі не здивує. 

– І що мені з цього? Це ж не перемога. 

Він посміхнувся, ніби я забагато хотіла. 

– Але це велика перевага. Сильні супротивники завжди дивують.

Тепер я особливо пильно придивлялась до їхніх тренувань, але цього було замало. Зрання я все ще тренувалась стріляти. Я експериментувала з кутом пострілу, з відстанню від цілі і силою натяжіння. Як тільки я більш-менш навчилась попадати в пана Мішка, Фокусник сказав, що насправді цього мало. Я маю відчути, зрозуміти зброю, щоб правильно вираховувати кут пострілу, натяг і вплив вітру. На його думку, без цього я не влучу в ціль, яка рухається. 

Тож тепер я не була так одержима попаданням в мішень. Більше часу йшло на розуміння траєкторії польоту стріли – чому вона летить саме так, а не інакше, що я зробила для цього.  

– Не цілься так довго. Іноді краще попасти хоч кудись, ніж не попасти взагалі.

Шавлій злякав мене своєю появою, змусив опустити лук зі стрілою. Я мала бути тут сама, адже ще так рано… 

– Я знайшов твої таланти, – заявив він гордо. – Ти швидко навчаєшся і добре пристосовуєшся. А ще ти гарно шиєш. 

– І що я маю з цим робити? 

– Знати, що ти не така нікчемна, як думаєш про себе. А ще я хотів попросити тебе пошити дещо. 

Що ж, сьогодні у Шавлія несподівано хороший настрій, якщо він такий любʼязний зі мною. 

– Якщо це в моїх можливостях, гаразд. 

– Спальні мішки. 

Якщо вірити Фокуснику, Шавлій збіса сильний супротивник, бо так мене ще ніхто не дивував. 

– Посеред літа? Навіщо? 

– Літо швидко мине і нам дуже пощастить, якщо будинок простоїть ще одну зиму. В ньому вже гуляють протяги, він швидко холоне. Мені треба знати чи зможеш ти це пошити і що тобі для цього потрібно. 

– Якщо будинок такий занедбаний, то чому ми тут лишаємось? Чого ми чекаємо? 

З його виразу обличчя я не могла зрозуміти чи його злять мої питання, чи веселять. 

– Чекаємо наступного набору в кадетське училище. Тобто ще три роки. 

Я вхопила ротом повітря, не знаючи що сказати. Три роки. Три бісових роки?! І я маю піти в кадети?! Я і кадети! Це ж так правдоподібно звучить! 

– То ти зможеш це зробити? 

– Мені потрібно по відрізку теплої тканини і ще два відрізки тканини для підкладки на кожного, міцні нитки і товсті голки. Ще треба подумати над застібкою… 

– Я можу довіритись тобі або ж ми можемо вкрасти декілька з солдатських казарм. Ти впевнена, що зробиш це? 

І що він хоче почути від мене? Як я можу бути певна в тому, що ніколи не робила раніше? Але… красти у солдатів? Це ж небезпечніше, ніж вкрасти тканину зі складу. 

– Зроблю. 

– Чим швидше надаси повний і точний перелік матеріалів, тим більше часу матимеш на роботу. 

Того дня я ганялась за кожним, щоб виміряти їхню довжину і ширину. Ці дані з урахуванням припусків я подала Шавлію. Основною проблемою було те, що більшість з нас ще буде рости. Або я шию як на дорослих і тоді спальники зможуть послужити нам довше, або з мінімальними припусками, але їх доведеться міняти. Але Шавлій вирішив зробити мішки різного розміру. Для цього довелось ще раз обходити кожного і розпитувати про статуру батьків, родичів.

До ночі ми змогли визначити обсяги потрібної тканини і матеріалів. За тиждень Фокусник, Кіша і Тінь з Шавлієм кількома ходками принесли усе необхідне. Тепер цілі дні я проводила над роботою з цими тканинами, про тренування довелось забути. Було лише дві проблеми – голки, які постійно гнулись, а деякі ще й ламались, і мої слабкі руки, якими я не завжди могла затягнути нитку. Доводилось постійно просити когось затягувати ті нещасні нитки. Навіть у Танцівниці сили було більше від мене! Це починало бісити як мене, так і тих, в кого я просила допомоги. Але найгіршою проблемою стала голка, яка дуже недоречно вислизнула з моїх рук і ледь не проштрикнула мені пальця наскрізь. З тихим стогоном я дістала голку з великого пальця і пішла на кухню. Танцівниця саме намагалась чимось зайняти Співачку, доки Черниця і Суп готували вечерю.

– Тобі знову допомогти? 

– Мені треба чимось перевʼязати палець. 

Танцівниця театрально охнула, коли побачила мою кров, але принаймні поквапилась допомогти мені. 

– Як можна голкою таке зробити? 

Слова Черниці відчувались образою. Ніби це була моя провина. Ніби усе це шиття – виключно моя ініціатива. 

– Іноді, коли працюєш, трапляються невдачі. 

Цього вистачило, щоб Суп смикнув її, повертаючи до своєї роботи. Танцівниця ж змила кров і намазала чимось рану. Я зашипіла від печіння. 

– Тобі сильно болить? – невинно питала Анна, крутячи в руках ганчірʼяну ляльку, яку їй зробила Танцівниця.

– Зовсім ні. Просто трохи вкололась. 

Я посміхнулась їй, щоб здаватись сміливою, сильною, а вона посміхнулась мені у відповідь. Танцівниця нарешті закінчила перевʼязувати мені палець, але руку не відпускала. Коли вона ніжно провела по моїх шрамах, я зрозуміла, що вгатила в пастку. 

– Що з тобою сталось? – тихо і співчутливо спитала вона. – Звідки вони у тебе? 

Не хотілось таке розповідати. Особливо їй, особливо в присутності інших. Я ще нікому цього не розповідала. 

– Я не… 

– Тобі стане легше, якщо розкажеш. 

Її блідо-блакитні очі дивились на мене, ніби на загнану тварину. Я хотіла піти, але не могла ось так її покинути. Вхідні двері скрипнули, Співачка побігла до них з радісним криком, але я не наважилась обернутись. Марі така добра до мене, з усім тут допомагає, а я навіть не можу розказати їй таку дурницю? 

– Нумо, Липо… 

Вона мʼяко стиснула мою руку. Я хапнула ротом повітря, нарешті наважуючись заговорити.

– Марі, не чіпляйся до людей, – буденно сказав Фокусник, поклавши руку їй на голову. 

– Ми не з тобою говорили, – мʼяко докорила вона йому з посмішкою. 

– Липа взагалі не говорила. І, схоже, не збиралась. 

Танцівниця все-таки покинула свої намагання і тихо вибачилась переді мною. Я хотіла повернутись до шиття, але Фокусник зупинив, простягаючи невеликий згорток з голками. А тоді потягнувся до кишені, намагаючись вхопити вміст. 

– Підстав долоні. 

Я послухалась. Він висипав в них наперстки. 

– Трохи я не встиг з ними… 

Блиск металевих ковпачків на пальці змушував мене розплистись в посмішці. 

– Дякую. 

 

Я зрозуміла про що бідкався Шавлій, коли вдарили перші морози. В грудні ми усі намагались тулитись в межах трьох кімнат, а всі інші закривали і заходили туди лише як до кладової. Хмизу, який ми заготовлювали з літа, не вистачало. Єдине хороше – я робила успіхи в тренуваннях, до яких нарешті повернулась. Фокусник з Кішкою вчили мене лазити по дахах та деревах, шукати будь-які опори для цього. Я раділа кожному успіху, яких щодня ставало більше. Можливо, від моїх успіхів було трохи краще і Фокуснику, який з сумом підмічав факт частішої відсутності Танцівниці вдома.

Якось за обідом до будинку вломилась Кішка. Не відсапавшись як слід, вона сунула до Шавлія, що сидів за столом із нами.

– Там Дуб… Він йде сюди. 

О, то я не єдине дерево тут? Цікаво, його теж Фокусник назвав?

– Він сам? 

– З ним був хтось, але вони розділились. 

Погляди усіх мені не подобались. 

– Ляжте на підлогу, прихиліться до стін, щоб вас не було видно знадвору. Візьміть зброю. Поводимось так, ніби нас тут нема, доки він не піде. 

– А як не піде? 

– Він точно піде, – з помітною огидою відповів Фокусник. 

Перш ніж прихилитись до стіни, я взяла з собою лук і стріли. Тоді доєдналась до Фокусника і Танцівниці. Співачка відділилась від них, забившись в куток по іншу сторону вікна. Їх обох це непокоїло, але ще більше їх непокоїло, що вона може показатись у вікні, якщо вони покличуть її назад. 

– Хто такий Дуб? – тихо спитала я. 

– Він утік разом із Супом… 

– Гей! Друзі! Я знаю, що ви тут! 

Його голос мене злякав, він був занадто… неадекватним. Голоси ж можуть бути неадекватними? 

– Шавлію, я хочу повернутись! Хіба я мало для вас зробив?! Я погано крав для тебе, Шавлію?! 

Я приставила стрілу до лука, але Фокусник поклав свою руку поверх, мовчки відмовляючи мене.

– Я був поганим другом тобі, Фокуснику?! Чому ви всі мовчите?! 

Дуб ніби плювався словами. Було враження, що він кудись квапився, тому все вимовляв швидко і гарячково, ніби ми є причиною його затримки. А тоді у вікно між нами і Співачкою влетів камінь. Анна перелякалась, затуляючи рота рукою, щоб не подати зайвого звуку. Якщо вона зараз заплаче, нам кінець. Обережно відкладаючи лук зі стрілами подалі, я лягла на підлогу і якомога нижче поповзла до неї. Розбите скло кололо мене, але зараз було байдуже. Добираючись до Співачки, я поквапилась обережно пригорнути її, щоб не вколоти склом, яке досі стирчало з мого одягу. Дуб щось далі кричав на фоні, навіть плакав, але я вже не звертала уваги. 

– За що ви так зі мною обійшлись? Ну в чому я винен? 

– Ходімо звідси! – втрутився ще хтось ззовні. – Там нікого. 

Я вхопилась поглядом за Фокусника, який саме переглядався з Шавлієм. Він нарешті дістав невеличке дзеркальце з кишені і обережно перевірив через нього чи справді Дуб пішов. Ми просиділи у схованках ще десяток хвилин про всяк випадок. Відтоді Шалій наказав тримати усі речі зібраними. 

– Можливо, нам доведеться піти. Можна спробувати битися за будинок, але не факт, що ми це переживемо. 

– Але не факт, що ми переживемо ще декілька зим на вулиці. В захисті завжди легше грати. Просто повбиваємо їх і все. 

Шавлій з такою ненавистю зиркнув на Кішку, що мені стало страшно. Фокусник підступив ближче, як і Тінь. Їх же не доведеться рознімати, правда? 

– Ми не вбиваємо. 

– А якщо вони вбʼють когось з нас? – це був перший раз майже за рік, коли Фокусник пішов на перекір Шавлію. – Чому ми не можемо бути на рівних? 

– Ми можемо захиститись, не вбиваючи. 

Але слова Шавлія не спрацювали. Ми намагались відбити будинок, але та група була сильніше, передусім завдяки віку. Це був мій перший раз, коли я вистрілила в щось живе. Я ніколи б не подумала, що чимось живим виявиться не якийсь заєць, а людина… Це була чудова річниця мого знайомства з цими людьми. Крізь ніч ми тяглись на одну зі старих криївок Кішки і Фокусника з сестрами. Нею вони користувались ще до знайомства з Шавлієм та іншими. 

Фокусник мав рацію тоді – ми мали бути на рівних. Можливо, якби я цілилась не лише в кінцівки, а в шию, до прикладу… Хоч нікого і не вбили, але цілими нас важко було назвати. Суп не міг ставати на одну ногу, тому Тінь допомагала йому йти. Сама ж Тінь, як і Кішка з Фокусником, які мали найбільше прямих сутичок з тими покидьками, була розписана синцями і розкреслена порізами. Черниця мала тепер глибокий поріз на щоці. Але найгіршим було те, що Співачка теж отримала поранення. Фокусник ніс її на спині, поки Танцівниця намагалась заспокоювати її. Ми з Кішкою поділили між собою речі Фокусника, які він мав би нести.

Я зрозуміла сенс імені Шавлія, коли той почав зашивати наші рани. Шавлія – одна з відомих лікувальних рослин… Коли він зашивав Анну, Фокуснику довелось закрити їй рота рукою, доки ми з Танцівницею її тримали. Мене нудило від приглушених стогонів, від її жвавих рухів. Нудило від запаху крові і поту. Мені хотілось втекти. Але куди? 

Не думаю, що хтось по-справжньому спав тої ночі.

Зі сходом сонця ми знову оглядали поранення одне одного. Нога Супа, ймовірно, ніколи вже нормально не зростеться. Поранення Анни потребувало справжніх ліків, які треба купувати за справжні гроші. Або красти. От тільки ніхто не знав що саме ми маємок красти для неї. 

Лишаючи Танцівницю зі Співачкою, я пішла на пошуки Фокусника, який пропускав сніданок. Тепер нам багато доведеться красти, тож буде погано, якщо він заморить себе голодом. 

– Ти знав, що вони прийдуть. Від початку знав. 

– Я не був певен! 

Я стала поруч із Тінню. Фокусник і Шавлій за суперечкою геть не помітили мене. 

– Навіщо тобі раптом знадобились спальники? 

А про це я не подумала. 

– Це була пересторога. 

– Тобто ти знав. І нічого нам не сказав. Ти не попередив, коли мав. 

Шавлій вперше здавався таким приниженим. І що тепер буде? Вони перегризуть горлянки один одному чи як? Що тоді? Хто буде усе планувати? 

– Годі. Пізніше розберетесь хто правий, а хто ні. Ти потрібен сестрам, – я смикнула Фокусника за рукав, остаточно перебираючи його увагу. 

Він мене послухав і повернувся до Анни, яка досі була занадто млявою. 

– У тебе ж лишилось моє намисто? 

Фокусник кивнув.

– Я хочу продати його. 

– Навіщо? – Танцівниця навіть відірвала свою голову від колін брата.

– Щоб купити Анні ліки. Якщо залишиться, купимо і Супу щось. Ніби у нас потреб нема. 

Запала тиша. Лише з інших куточків складу доносились тихі перегукування інших. 

– Цього не буде. Ситуація не настільки критична. 

– А це не твоя річ, щоб вирішувати. Чи ми будемо битися за моє намисто? 

Він поглянув на мене таким темним поглядом, що стало страшно. Можливо, пропозиція битися була зайвою. 

– Воно ще може знадобитись. 

Коли за декілька днів Анну почала бити гарячка, він уже не був таким упевненим у своїх словах. Порадившись з Шавлієм, я доручила намисто Вишні і Кішці. Вишня знала, де краще його продати, а Кішка знала, як повернутись з грошима і ліками. 

– Я поверну, гаразд? Я усе тобі поверну. 

Фокусник був на голову вищий за мене, але зараз здавався ще меншим за Шавлія. Йому не личив сором, не личила туга. 

– Ти не мусиш. 

– Це останнє, що лишилось у тебе з дому. Я поверну тобі те намисто, обіцяю. 

– Якщо тобі від цього стане легше… 

Ліки не подіяли. Нас з Фокусником серед ночі збудила Марі – Анна не дихала. Це сталось так плавно, що навіть не дивувало. Ми просто не знали що маємо тепер робити. І Шавлій теж не знав. Ніхто не знав. Її треба було поховати, але витрачати на це гроші… Ми не могли цього собі дозволити. 

– А якщо ми просто лишимо її посеред вулиці? Її мають поховати.

Моя ідея змусила Марі дужче розплакатись. Ідея була дурною, але і становище у нас дурне. Не будемо ж ми йти на кладовище, красти лопати і потай копати їй могилу посеред ночі, правда?  

– Ми привернемо увагу Поліції. Якщо знайдуть труп… 

– Його однаково знайдуть. 

Ми з Тінню віднесли Анну на одну з центральних вулиць. В її спальник ми вклали листок з її повним іменем, з датою народження і смерті. Це мав би робити Фокусник, але мені вдалось вмовити його лишитись з Танцівницею. Своїй живій сестрі він потрібен більше, ніж мертвій. 

За вечерею наступного дня Шавлій наважився на божевільну річ. 

– Анонімність більше не запорука безпеки. Тепер нам немає сенсу приховувати щось одне від одного. Моє імʼя – Фелікс Абель. 

Вогнище, довкола якого ми сиділи, пускало на його обличчя страшні тіні. Я не розуміла його. 

– Рошель Даст, – мовила Тінь ще байдужіше, ніж раніше. 

– Єва Вайс.

Ніби мені є що приховувати, ніби від цього зізнання залежить моє життя. 

– Ерік Верес, – тихо озвався Суп. 

Я бачила як Танцівниця з запитанням позирає на Фокусника, ніби їхні імена були найбільшою таємницею, ніби їх справді ніхто не знав. 

– Віктор Дезмонд.

– Марі Дезмонд. 

– Крістін Фреліх, – видихнула Вишня. 

– Тея Лютер, – поквапом зізналась Кішка. 

Лишилась Черниця, яка ухилилась від участі своїм небажанням. Я її не розуміла. Мені хотілось злитись на неї. Але їй ніхто нічого не сказав. 

Черниця розбудила мене серед ночі, попросила вийти з нею і поговорити, на що я погодилась. 

На вулиці вона взяла мої руки в свої і оглянула мене так, ніби захоплювалась мною усе своє життя. 

– Липо, ходімо зі мною. 

– Але ми вже… 

– Я хочу втекти разом з тобою. Ці люди – грішники, тому Бог їх так і карає. Але ми з тобою не такі, ми інші. Адже ти така сама віддана Богу, як і я. Липо, ми обрані. 

Я не змогла стримати істеричного сміху. Однозначно зі мною сталось занадто багато різного лайна за цей рік. А вона стала вишенькою на торті. Обрані. Ми з нею обрані. Вона зараз серйозно? Ми з нею лише молились декілька разів разом. Обрані, бляха! Я висмикнула свої руки з її хвату. 

– Не мели дурниць. 

– Дурниць? Ти не віриш мені? Липо, мої батьки були грішниками. Вони не молились, вони не схилялись ні перед Богом, ні перед стінами. Тому я покарала їх, я…

Я не хотіла слухати далі. Всередині усе похололо, я повернулась до закинутого складу, лишаючи її там. 

– Я думав, ти підеш з нею.

Це був один з тих рідкісних моментів, коли поруч з Шавлієм не було Тіні. Вона, звісно, була поруч, але зараз спала, тож фактично він лишився без захисту. 

– Ти знав? Ти знав, що вона?..

– Вона спалила свій будинок. Я знав це. 

– Спалив будинок? Хто? 

– Ми не з тобою говорили, – шикнула я на Фокусника, не одразу розуміючи від кого взяла цю фразу.

Але це не спрацювало. Незабаром ми з ним уже сиділи біля Шавлія, дивились на тліюче вугілля вогнища. Черниця так і не увійшла до складу за мною.

– Схоже, вона вже не повернеться. 

– Ви можете хоч щось пояснити? 

– Черниця втекла. 

– Це вона спалила свій будинок, – додав Шавлій. 

– Ого… 

Якось я спитала у Фокусника як йому відпускати молодшу сестру з Черницею, про яку він сам нічого не знає. Він відповів, що це жахливий досвід і що він покладає на мене великі сподівання. Що він тепер робитиме з цим знанням про Черницю? 

– І добре, що вона пішла. Нехай повертається до Дуба, може, зігріє і його.

Дивно було чути його знову в хорошому гуморі. 

– Мені здається, що я забагато на себе взяв… 

Чудово. Що ми тепер робитимемо без лідера? Фокусник мав певне право злитись на Шавлія, він зрештою втратив сестру. Але кому від цього краще? Можливо, вони навіть не підозрюють цього, але вони рівняються одне на одного. Будь-хто може мати сумніви в діях Шавлія, він це проігнорує, а, може, посміється. Але якщо ці сумніви належатимуть Фокуснику, він неодмінно в них повірить. За звичних обставин вони б ніколи не сумнівались один в одному, ніколи б не було цієї проблеми, я певна в цьому. Але, схоже, звичні обставини закінчились. І це не лякало мене так сильно, ніщо не лякало мене так сильно, як ось цей маленький розлад в їхніх стосунках. Цю дірочку треба було зашити зараз, поки не пізно. 

– Тобі здається. Нам просто не щастить. Але знаєш що означає твоє імʼя? Фелікс – це удача, це щастя. Тож… тобі треба ще трохи постаратись для нас. 

Навіть у темряві його очі сяяли. Це мені подобалось. Я ніби правильні нитки підібрала. 

– Віктор – означає “перемога”, тож ти ще переможеш. І не один раз. Але усьому свій час. 

Я не могла виконати обіцянки, яку щойно дала Фокуснику, але дати йому надію могла. Сподіваюсь, він не сильно розізлиться, коли дізнається, що я трохи ошукала його. 

– А яке значення у твого імені? – я не очікувала стільки цікавості в голосі Фокусника.

– Та, що дає життя.

– То от чого вчать багатіїв замість простолюдинських наук, – з жартівливим докором видихнув Шавлій. 

 

Відтоді Танцівниця усе більше часу проводила в борделі, а я почала красти разом із Фокусником і Кішкою. До будинку Тіні ми так і не повертались, але змінили декілька криївок. Все було не так уже і погано, коли не рахувати факту, що ми безхатьки. Я навіть почала звикати до жахливого запаху бруду. Мені почало здаватись, що я просто втратила нюх. Можливо, це було на краще… 

А тоді в серпні померла Вишня. Шавлій сказав, що вона підхопила щось на роботі, ми не могли їй допомогти. Після цього він сказав, що мені доведеться стати її заміною. 

Я уже набрала повітря, щоб відстоювати себе, але запнулась – пригадався жовтуватий відтінок шкіри Анни в її останні дні життя. Гроші з мого намиста швидко закінчаться, якщо я не зроблю того, чого від мене просять. Якщо когось знову поранять? Якщо ми знову зволікатимемо з лікуванням? 

Наступного дня я дозволила Танцівниці відвести мене в бордель. Єдиною моєю радістю за той день було те, що я нарешті нормально помилась. Це був один з привілеїв, які належали Марі та Вишні – вони були найчистішими з нас. Ніхто не захоче їх брудними і смердючими. 

Бордель чимось нагадав Ланґрас. Мене так само уважно зачісували, з такою ж прискіпливістю добирали мені одяг, який був до абсурдності відкритий. Марі таки навчила мене подобатись чоловікам. Можливо, якби Род Рейс побачив мене зараз, він пошкодував би про свій вибір. 

Тільки сьогодні я зрозуміла чому Марі була Танцівницею. Я віддала б багато, аби ніколи не знати про це. Так, вона гарно танцювала. Вона гарно володіла своїм тілом, гарно вихляла стегнами, від чого дрібні прикраси на ній весело дзвеніли. От тільки її публіка, її одяг, її причина тут танцювати – усе напружувало, усе змушувало відвернутись і ковтнути нудоту.

Спочатку я лише танцювала та розносила випивку або закуски. А тоді тітка Вишні дозволила до мене торкатись. Коли я вже не так сильно шугалась їхніх дотиків, мене виставили на продаж як і Марі. 

– Це завжди так гидко? – спитала я у неї, коли ми повертались до чергової криївки. 

– Ти звикнеш. Усі звикають.

Вона мала рацію. З кожним днем я дедалі менше звертала уваги на чергового клієнта. Я навчилась робити усе від мене потрібне, не задумуючись над цим зайвий раз. Тепер я могла думати про те, що сьогодні приготує Суп, чи не потрібно мені пошукати новий одяг, про тренування, могла мріяти про кадетське училище, доки лежала під черговим чоловіком. Я дедалі більше згадувала поради матері. Хоч десь вони мені знадобились. Найбільшою моєю проблемою тепер був гіркий відвар, який нам давали в борделі, щоб ми не завагітніли. 

І знову настав лютий. Минуло два роки відколи мене вигнали з Ланґрасу. Лишився рік до мого вступу в кадетку. Танцівниця простудилась, тому я вчергове поверталась до нової криївки сама. Принаймні мені так здавалось.

– Ходімо зі мною. 

Фокусник, що виріс переді мною з-під землі, уже не дивував. Мене тепер не дивували ані його картярські фокуси, ані жонглювання, ані будь-який інший трюк. Не було уже сил дивуватись.

– Як Марі? З нею усе добре? 

– Цілком. Шавлій подбає про неї. 

– А з тобою? У тебе все добре? 

Він раптом зупинився, перестав тягти мене за руку вперед. 

– А чому у мене не має бути усе добре? 

Можливо, тому що ти вже поховав одну сестру, але це лише здогадка. Так я сказати не могла. 

– Ти знаєш чому я питаю. 

– Все гаразд. Справді, Липо. 

Не знайшовши в його очах брехні, я сунулась вперед, нагадуючи йому, що ми кудись йшли. 

– Я бачив Дуба сьогодні. 

– Будь ласка, скажи, що ти йому врізав. 

– Хотів, але він жебрав на центральній площі. Мене б зловили. 

– То він тепер теж нужденний? 

Фокусник ніби від нудьги свиснув. Хмара пари з його рота мені не подобалась. Знову буде холодно спати. 

– Він завжди нужденний. Я не здивуюсь, якщо вони вже той будинок продали трьом різним людям. 

– Як же це усе дико і ницо. Зрадити своїх друзів, людей, які тебе врятували… 

– Він залежний, Липо. Для нього вже ніщо не важливе, окрім нової дози. Такими темпами він і передоз скоро схопить.

– Було б добре.

Ми петляли кварталами ще декілька хвилин, а тоді він нарешті спинився біля чергового, на вигляд покинутого, будинку під самою стіною і почав лізти на дах. Я стягнула зубами рукавички і поквапилась повторити його рухи. Фокусник допоміг мені встати на ноги, а тоді обережно сів на гребінь. В його очах відбивались сотні зірок, на які він вказав пальцем. 

– Сьогодні повня… Гарно, правда? 

Я задивилась на темне небо, на округлий срібний місяць, який нагадував великі порцелянові тарілки з Ланґрасу. 

– Справді… То ми не йдемо їсти і спати заради зоряного неба? 

Він віддзеркалив мій усміх.

– Шляхетні леді таким не займаються? 

Я закотила очі. Це була чи не найбільша дурниця, яку я чула останнім часом. 

– Ніби я схожа на таку.

– Схожа. Не думаю, що колись ти зможеш повністю позбутися цього образу.

Я не знала як реагувати на його слова. З одної сторони це лестило мені, а з іншої… 

– Панянкою мене робив дорогий одяг, прикраси та маєток, в якому я проводила усе життя… Я не така насправді, моє місце тут.

А раніше я думала зовсім інакше. Навіть смішно! 

– Тоді… Чим ти хотіла б займатися? 

Я з усміхом зазирнула в його обличчя, шукаючи причину такої цікавості.

– Не провалитися в кадетці. 

– Ні, я про мрії. Уяви що ти можеш бути будь-ким, займатись будь-чим. Що б це було? 

Мрії – нераціональна витрата енергії. Але якщо це його потішить, нехай.

– Мабуть, я б шила одяг різним пані. Це цікаво насправді. Усі ті сукні такі незручні, але справді гарні, мені хочеться бути причетною до створення цієї краси…  

Дурна мрія насправді. Моє шиття зараз мало чим нам допомагає. 

– Тоді я буду твоїм першим клієнтом.

– Я не казала, що хочу і для чоловіків шити.

Але це лише змусило його ширше посміхнутись.

– А я не казав, що замовлятиму для себе, – не вгавав Фокусник. – Я можу замовити подарунок для Марі, але клієнтом буду усе ще я. 

Його наполегливість тішила, завдяки їй я почувалась важливою. 

– Гаразд, треба визначитися з мірками, далі з фасоном і скласти потрібну викройку. Тоді треба підібрати тканину і фурнітуру. Усе це і плюс доплата за мою працю і буде ціною сукні. 

– Ти навіть цифри не назвала, а вже дорого звучить. 

Я засміялась. Навіть так він не сказав, що відмовляється від своїх слів! 

– Я зроблю тобі знижку. 

– По знайомству?

– За гарні очі і добре серце… Ким би ти хотів бути? 

Я знову відірвала погляд від зірок заради його обличчя.

– Тим, хто захистить Марі і тебе. На все інше мені байдуже, я працюватиму будь-ким.

– Ну і дурень. Хто тобі сказав, що мені потрібен захист?

Разом зі сміхом з його вуст вихоплювалось дедалі більше білої пари. Насправді я розуміла, що дурна тут тільки я. 

– Бо ти постійно втрапляєш в халепу і ніхто не рятуватиме тебе, окрім мене… Це зараз Шавлій полюбив тебе, але тоді він втрутився лише щоб прикрити мене. Якби я не ослухався його, він пройшов би повз, бо він вважав тебе баластом. Ані Кішка, ані Тінь не рятуватимуть тебе теж. Марі та Суп, навіть якщо дуже захочуть, не зможуть. Тож лишаюсь тільки я. 

Чудовий висновок. Ні додати, ні заперечити. 

– Ну не така я вже і безпомічна… 

Він узяв мої руки у свої та витягнув перед моїми очима. 

– Щось не видно. 

– Ой, мені принаймні голову не розбивали. Хто з нас ще безпомічний? 

Він видихнув, хитаючи головою. Фокусник знову програв мені. 

– Одягни рукавиці. У тебе руки червоні. 

Я слухняно виконала наказ, щоб не принижувати його ще дужче. 

– Мої шрами… – несміливо почала я. – Це від мами, це покарання від неї. Все одно я більше не повернусь додому, тож… 

Він обійняв мене. Так тепло стало. Він нічого не казав, але я відчувала його співчуття. Було приємно. Чомусь він пахнув волоськими горіхами. 

– Яка твоя найбільша мрія? 

Для цього питання навіть відповідь шукати не довелось. 

– Стати тою, кого люблять.

– Тобто ти гадаєш що тільки людей з певними особливостями люблять? 

Чомусь його вустами моя мрія звучала максимально тупо. Це насторожувало, але… Це ж усе ще моя мрія. 

– Мабуть. Зараз мені точно чогось не вистачає, щоб мене любили. 

Він довго мовчав. Може, мені вдалось його переконати? Може, він згоден з моїми словами, але йому соромно це визнавати? 

– Будь ласка, залишся собою. 

Така відповідь трохи розізлила. Я ж щойно пояснила чому це не варіант… 

– Мені недостатньо бути собою, щоб мене полюбили, розумієш? Мої батьки не любили мене, бо я недостатньо хлопчик. Мій наречений обрав іншу, бо я була недостатньою в чомусь. Мені доводиться займатись проституцією, бо я недостатньо володію іншими навичками, щоб допомогти усім нам протриматись ще день. Ти просиш про те, що знищить мене колись. 

В його очах не було і натяку на розкаяння. Це обурювало, але відверто злитись на нього я не могла. 

– Тобі достатньо бути собою, щоб подобатись мені. 

– У тебе сьогодні погані жарти. 

– А хто тобі сказав, що я жартую? 

Ого. Мабуть, так сильно мої щоки ще не палали. 

– Подобатись в сенсі… ну… 

Лишалось сповідатись, що він зрозуміє мене, адже від хвилювання я не могла зліпити кращого речення. Фокуснику таки вдалось мене знову здивувати. 

– Ага, в тому самому. 

Я судомно перебирала завчені з дитинства фрази, якими панни відповідають на вияв симпатії, але усе здавалось мені не підхожим, фальшивим. Фокусник не заслужив на таку брехню. 

– Мабуть, мені варто було по-іншому сказати про це… 

– Так, ти маєш рацію. Якби ти сказав щось таке на якомусь балу, я б знайшла що відповісти. 

Ще якийсь час ми пробули в тиші. На небі впала зірка. Я забажала, щоб жодне слово Фокусника не було брехнею сьогодні. Я не знала що із цим усім робити, але відчуття казки занадто сильно подобалось мені. 

– Ти ж не розчарована? Не знаю… Не боятимешся тепер мене? 

Він таки добре мене вивчив, якщо ставить питання ось так. Він не просто дивився на мене увесь цей час, він бачив мене. 

– Точно ні. Я просто розгублена. Дай мені трохи часу… Повернемось до цього питання завтра, гаразд? 

Я знала свою відповідь, але мені треба було набратись хоробрості, щоб її виголосити. 

– Гаразд. За один день ми не втечемо одне від одного. 

Суп звично вилаяв нас, коли ми повернулись запізно. Він не любив, коли його страви не цінують і їдять холодними. Але це був один з тих рідкісних моментів, коли Тінь сміялась разом з нами усіма. 

Наступного дня я лишилась в криївці. Фокусник з Кішкою знову бігали містом в пошуках продуктів, а Тінь їх страхувала, наглядаючи зі сторони. Я саме переповідала Танцівниці вчорашній робочий день і дивувалась тому, що з цього можна сміятись, як Тінь забігла до нас вся перелякана. 

– Кішку підрізали. 

Я вихопила один з ножів у Супа так, ніби вміла ним користуватись, і побігла за Шавлієм та Тінню. Від бігу по спині стікав піт, але я не сміла зупинятись. Нарешті зупиняючись в одному з провулків, я заледве стрималась, щоб не впасти на бруківку. Кішка спиралась спиною на паркан і стискала руками живіт. Темна густа кров виливалась крізь її пальці. Мене починало нудити. Шавлій опустився на коліна перед нею і спробував намацати пульс на шиї.

– Вона вже мертва. 

Чудово. Від щастя аж перед очима потемніло. 

– Де… в біса… Фокусник? 

Було відчуття, що після такого бігу я вже ніколи не відсапаюсь і до кінця життя буду говорити з величезними паузами між словами. Велика кількість кисню в організмі вже починала бити мені в скроні. 

– Схоже, він побіг туди.

Тінь пальцем повела від відрубаних пальців, що лежали неподалік від Кішки, до точки, де кривавий слід уривається за поворотом будинку. У мене почало двоїтись в очах. 

– Нам треба… за ним… 

– Нам треба вшиватися звідси. 

– Тобі в голову напекло? 

Очікувано Тінь не оцінила мого питання. Шавлій вирішив, що питання взагалі не варте його уваги. 

– Байдуже… Я сама його знайду. 

Тільки-но я ступила декілька кроків, як Тінь схопила мене за руку і потягла в сторону, з якої ми прибігли. Від такого різкого повороту мені геть запаморочилось в голові. 

– Якщо він живий і не попався військовим, він повернеться. Довірся йому, Липо. 

– А якщо йому потрібна наша допомога? 

– Нам усім потрібна чиясь допомога. 

Якби Тінь не тримала мене так міцно, а Шавлій йшов би трохи ближче, то я видряпала б йому все золото з його паскудних очей. 

– Я тобі цього не пробачу. І Танцівниця не пробачить теж.

Правда в тому, що він знав це і без моїх нагадувань. Він і сам собі не пробачить цього. 

Як виявилось, за один день можна достатньо далеко втекти. 

Танцівниця плакала усю ніч. Від її плачу у мене вже боліла голова. А від того, що вона поховала його, так легко змирилась з його смертю, нестерпно боліло серце. 

Принаймні я вже не так часто працювала в борделі. Але якщо я могла звільнитись від борделю тільки ціною Фокусника, то краще я б працювала там до скону.

Дні минали, але він не повертався. На думку Шавлія, він або мертвий, або його таки зловили поліціянти. Але якби його зловила Поліція, на нього б повісили вбивство Кішки, про нього писали б в газетах, а цього не було. Хотілось на стелю лізти від самотності, від відчуття небезпеки. 

Шавлій помінявся відтоді, а Тінь за ним. Вони постійно вираховували ту групу, яка підрізала Кішку з Фокусником, постійно планували щось проти неї. Навіть Марі почала тренуватись з Тінню. Вони тренувались на палицях, які імітували ножі. Це лякало, тож я вивела Шавлія на двір для розмови наодинці.

– Ми не вбиваємо, памʼятаєш? Це твоє правило. 

– Гадаєш, що вони не заслужили на помсту? 

– Ти вирішив усю родину Фокусника на той світ відправити? Хороша дяка, молодець. 

Він мав такий вигляд, ніби от-от розплачеться. Певною мірою це мене тішило. Але це не те, чого я прагнула. 

– Гадаєш, ти повернеш його їхніми смертями? Він хотів, бляха, сестру захистити! А ти готуєш її до безґлуздої бійки! Хоч трохи мізків в голові лишилось?! 

– Вона сама погодилась. 

Він повернувся всередину покинутого магазину, а я досі стояла надворі і ридала від власної безсилості. Я мала так багато, але втратила ще більше в один день. 

 

Повернувшись з чергової крадіжки в червні, я застала в криївці лише Супа. 

– Вони пішли. Взяли ножі і пішли. 

– Збирай речі. Коли я повернусь, ми підемо. 

Він спробував заперечити мені, але я вже бігла до місця бійки. Шавлій розказав мені про нього на випадок, якщо я захочу долучитись. 

Я знову спізнилась. Танцівниця, Шавлій і Тінь стояли усі перемазані чужою кровʼю посеред трупів. Ніби маріонетки, вони одночасно обернулись до мене. Можливо, я затрималася б там довше, якби не гучний марш військових поблизу. Я поквапилась втекти з розумінням, що їх усіх там зараз повʼяжуть, а я нічого не можу із цим зробити. 

Суп майже встиг усе забрати. Швидко згрібаючи усі свої речі, я вийшла з покинутого магазину разом із Супом, який незграбно шкутильгав на милицях, які вирізав Фокусник. 

– Куди ми йдемо? 

– В Трост. 

– Липо, мені здається, ти погано розумієш ситуацію. Я не дійду до Тросту. І мені немає сенсу туди йти. 

Я скреготнула зубами. Це все занадто бісило. 

– Тоді згний тут сам, якщо так хочеш! Бо я йду до Тросту! 

В горлі бринів крик, а в очах сльози. Слова на язиці були знайомими, я вже десь їх чула, але ніяк не могла згадати де саме. 

Тепер Суп шкутильгав за мною мовчки.