Погані наслідки

Єва

Відходити з Ханджі й Леві вбік, лишатись з ними на самоті було занадто неприємно. Це дивувало та лякало. Вперше за довгий час я розгубилась, не знаючи як почати розмову, якої ж сама потребувала. 

— Що ж, я дозволяю вам побити мене, але якщо зіпсуєте мій чудовий костюм, повідриваю голови. 

Лишалось сподіватись, що моя удавана легковажність достатньо переконлива… 

Ханджі хотіла вдарити мене та вдарила б, якби її руку не стримував Леві. Вона покосилась на нього, не вірячи. Від такої рішучості Ханджі хотілось сховатись десь і перечекати, поки все не виправиться самостійно.

— Щось не так? — лише спитав він.

— Пусти її. Не підставляйся заради якоїсь дезертирки. 

Буде дуже погано, якщо Ханджі і його в вороги запише. 

— Я казав, що роблю це заради тебе? 

Він тримає її так, як тримала мене Ерата. Що ж… я рада, що вони є одне в одного. На жаль для Леві, хтось має замінити Мобліта. 

— Ти така змія, Єво! Кинула мене, а тепер я маю лизати тобі чоботи! Ти хоч уявляєш яке це приниження?! Люди королеви приходили до нас шукати тебе, а я мала сказати їм правду! Мала зізнатись в тому, що не контролюю своїх людей! 

— Я все владнаю. 

Видно, будь-які мої слова лише бісили її дужче… 

— І багато ти вже владнала?! Хоч одної своєї обіцянки ти дотрималась?!

Вона не боялась покласти на мене усю вагу своєї злості, от тільки я не витримувала її, а просто тріскалась, ніби весняна крига. Я забула, як мала б відповідати на таку злість. Я маю… вдарити? Вколоти словом? Ні, не знаю. Я не знаю, що маю робити зараз, щоб усе виправити. Але про це маю знати тільки я.  

— Колись я обіцяла Ервіну, що Розвідка матиме підтримку більшості в мурах. Хіба зараз не так? 

Я вколола її не тим імʼям. Або вколола не туди. Байдуже як, але я зробила помилку. 

— Це не твоя заслуга! 

Поганий жарт. Дуже поганий жарт. Вона не може справді так вважати, не може, правда? Щось же має вберегти її від такої думки! Здоровий глузд, до прикладу.

— Це і її заслуга теж, Ханджі. Не смій заперечувати те, що ми усі бачили.

Мої пальці сіпнулись, розтислись лише на мить. Цієї миті вистачило, щоб бокал вислизнув з моїх рук і розбився об підлогу. Я могла лише відступити вчасно. Було шкода не вина, не посуду. Тепер мені нема чим зайняти руки, чого я зараз дуже потребувала. 

— Я вбивала кожного, на кого пальцем показував Ервін чи Даріус, заради їхніх ідей, я поклала своє життя на це і ти мені кажеш, що це не моя заслуга? Обережніше, ти ризикуєш втратити дуже багато союзників зараз.

— Ти погрожуєш тим, що вже сталось. 

Вона впевнена, що вже нема чого втрачати, а це найважче. На людину, яка втратила все, не знайдеться впливу, окрім грубої сили. Я це дуже добре затямила. Але ж не буду я зараз її бити. Лишається тільки переконати, що ще є що втрачати. У мене лише одна спроба, інакше я покажу усі свої рани. Цей ризик не здатен вбити мене. Що я втрачу? Подругу, трохи репутації й довіри. І все ж страх програшу сковував, відгукувався онімінням в долонях. Набагато легше було б зараз в будь-який спосіб провести час із Різником. Такий ризик мене лякав набагато менше.  

— Брени постачають Розвідці тканину на уніформу за зниженими цінами завдяки мені. Завдяки мені Промисловий район виробляв достатньо зброї для тренувань і ви… — ми. Я мала сказати ми. Я ж була тоді там, — не платили за це. Корона покрила ці витрати на моє прохання. Одне моє слово і продовольство для вас здорожчає удвічі. Одне моє бажання і я буду вашим найгіршим кошмаром як леді-регентка. Кілька поцілунків, розмов та подарунків і Розвідка втратить будь-яку підтримку. Ти — не Ервін. Ти не знайдеш вихід. Особливо, якщо це буде моя пастка… Я не заслуговую на довіру, яка була раніше, але із брудом себе мішати не дозволю. Якщо ми більше не подруги — гаразд. Але я не просто твоя підлегла, щоб так розмовляти зі мною, і краще тобі памʼятати про це. 

Їй лишалось тільки ковтнути мої слова. Це тішило. Мої тріщини, моя слабкість лишилась при мені. Але як довго я зможу вести цю гру?  

— І що ти пропонуєш? Що мені робити далі? Шукати тобі заміни чи почекати поки ти награєшся і повернешся?

Вона мала право знати, але… Якби ж я мала цю відповідь для неї! Хоча б для себе! 

Гаразд, що взагалі мені лишається? Присвятити себе родинним справам? Було б добре, але мені швидко набридне. До того ж… Я не хочу затримуватися в цивільному житті довше, ніж потрібно. Воно не для мене, воно не моє. В цивільному житті я безслідно розчинюсь, ніби цукор в гарячому чаї. 

— Почекай, доки награюсь і повернусь. У мене лишилось ще два роки до повноліття мого брата — це крайній термін. 

Родичі до шістнадцяти років — один з єдиних способів законно списатись з армії живим та неушкодженим. Юридично я єдина Люкова родина, його єдина опікунка. А я ж не можу одночасно і служити, і доглядати за ним. Принаймні так вважає наш закон… Чесно кажучи, я навіть не думала раніше, що Люка можна ось так використати, прикритись ним в момент потреби. Гадаю, я можу пишатись цим. Але разом з тим мені соромно. Так, я не планувала його використовувати, от тільки зараз використовую. 

— Що мені з цього буде? 

Яка діловита! Я справді для неї не більше, ніж угода? 

— Я працюватиму на тебе так само, як працювала раніше на Ервіна — з тіні. Якщо у Розвідки виникнуть будь-які потреби, я їх задовольню… Як пощастить, навесні ти знову матимеш пару вмілих рук у розпорядженні. 

— Рук, які наступного разу кинуть мені ще більшого ножа в спину? 

То ось так вона це бачить? В її баченні я втекла, щоб нашкодити їй, а не вберегти себе… Як мило. Мені нізащо не переконати її, що вона помиляється. Якщо вже вона надумала ображатись на мене, вона чіплятиметься до всього, знаходитиме нову й нову причину. 

— На такий випадок у тебе є пара інших, не менш умілих рук. 

От тільки Леві не оцінив мою пропозицію. 

— Ні, я не гратиму в ваші ігри. Хоч повисмикуйте волосся одна одній перед Хісторією, я більше не втручатимусь. 

Його слова змусили мене нарешті по-справжньому усміхнутись. 

— Хіба ти не хочеш захистити свою полковницю? 

— Від кого? Від її подруги? Може, мені ще й Ерена від Жана захищати? 

Це викликало у мене ще ширшу усмішку. Я стільки страху бачила в очах усіх людей, що були поруч, стільки ненависті. Хоча б він не дивився на мене як на чужу, як на цілковите зло. 

— То ти і справді не злишся на мене? 

— А є за що? 

 

Я знову не могла спати. Минулої ночі снилась усіяна кістками Шіґаншіна. Я блукала потрощеними, спаленими вулицями, а ці кістки хрустіли та стогнали під моїми чоботами. На розбитій бруківці я впізнала і череп Ервіна. Це був просто череп, такий самий, як інші, але я чомусь була певна, що він належить Ервіну. Чи належав. 

Цієї ночі я дивилась на зірки. Споглядати небо з балкона в Трості було геть не так потішно, як з даху в Герміні. Нудота і холод були такими сильними, що я заледве могла тримати голову задертою до неба.

Якоїсь миті просто настав світанок, зірки зникли. Тепер мій погляд слідкував за маленькою фігурою розвідника внизу. Леві вивів свого коня зі стійла, а тоді застиг, зустрівшись зі мною поглядом. Більш ймовірним здавалось те, що він розглядає фасад мого будинку, а не мене. 

Коли мені на плечі опустилась важка тканина, я підстрибнула і гарячково обернулася. Це була лише Емі.

— Ходімо, тобі треба збиратись. Годі вже стояти на холоді.

Але я не слухала її. Я спостерігала за чорним конем і його вершником. Леві самотньо ступав вулицею. Мені було цікаво куди він прямує. Я сподівалась побачити його сьогодні на прогулянці із Ханджі та Піксисом. Від нього цілком міг залежати успіх цієї прогулянки. Леві був чудовим посередником між мною та Ханджі на церемонії. Він не ставав на мій бік, але і не давав Ханджі мене занадто сильно образити. Він відмовився обирати між нами і я була вдячна за це. Мені не хотілось його втрачати, але і не хотілось, щоб його втратила Ханджі. Мабуть, для нього це також усе збіса важко. Він знає нас обох однаково довго з тою різницею, що Ханджі є частиною його повсякдення, а я лише його відображення в дзеркалі. Якби я була на його місці, я б знову втекла. Обрати з нас когось одну, означає втратити іншу. Я не готова до втрат, як і він. 

Що Ханджі зробить зі мною без його участі? Якими словами вона катуватиме мене? Куди мені слід одягти броню, щоб боліло менше?

— Єво, ти спала сьогодні? 

— Я нікчемна коханка для сну, — цю думку я оголосила гордо, адже думала про неї цілу ніч. — Мені лишається тільки чекати коли він знову з’явиться, щоб помучити мене і вдосталь награтись. 

Емі дивилась на мене, як на капризну дитину. Вона терпіла мене. 

— І сьогодні ти не ділила ліжко зі своїм коханцем? 

— Ні. Сьогодні він мене помилував. 

Вона силою стягнула мене з балкона і зупинилась посеред кімнати, не знаючи що далі зі мною робити.

— Єво, я прошу тебе, перенеси цю зустріч. Або нехай поїде Ерата. Мене непокоїть твій стан.

Декілька істеричних смішків зірвались з моїх вуст. 

— Але він не непокоїв тебе, коли ти приїхала за мною з Феліксом і Рошель. Ви ж саме цього від мене хотіли. Чому ти зараз відступаєш? 

— Я не думала, що усе так далеко зайшло… Єво, ти недієздатна.

Недієздатна. Яке страшне слово.

— Гадаю, у мене достатньо досвіду роботи з законом, щоб сказати, що ти помиляєшся. 

Емі виглядала незворушною. Мабуть, вона мала гостру потребу вилікувати мене. Я її розуміла, адже теж втомилась від цього болю, втомилась більше, ніж вона коли-небудь зможе осягнути. Тільки-от якщо у мене не виходить нічого вдіяти з цим болем, то хто вона така, щоб у неї вийшло? 

— Тебе страшно лишати саму. Тобі потрібен постійний нагляд. 

Це ще більше мене насмішило. 

— Відколи матір попекла мені руки, мене було страшно лишати саму, хіба не так? Хоча ні, мене завжди було страшно лишати саму. Раніше ти на це не зважала. 

— Раніше ти мала хоч якісь межі! — її крик боляче різав мою сповільнену після безсонної ночі свідомість. — Я боюсь, що усі ті ножі, — вона різко вказала пальцем на комод, куди я складала більшість своєї зброї тепер, — або хоча б один з них опиниться в тобі, розумієш?! Ти ж така!.. 

Мабуть, їй здавалось, що вона вчасно прикусила язика.

— Яка? Сказала “А”, кажи і “Б”. 

— Ти безвідповідальна, Єво. Ти не здатна навіть про себе подбати, але так чіпляєшся за свої володіння. Це жалюгідно. Про Люка ти хоч трохи подумала? 

З широкою посмішкою я поклала руки їй на плечі.

— Моя люба Емі, я достатньо подбала про себе, коли втекла в єдине безпечне місце і попросила мене не шукати. Я відпочивала, я набиралась сил. Не знаєш, хто витягнув мене звідти? І заради чого? Я знала, що не зможу відмовити комусь з вас, тому і просила не шукати. Але я тут, бо вам було байдуже на моє бажання тоді. Я все ще дуже сильно тебе люблю, так само сильно ціную Ерату і Фелікса з Рошель, але я не забуду цього. Краще подбай про себе і не перевіряй моє терпіння, говорячи такі речі, ти зрозуміла мене? 

Вона опустила погляд. Їй не було чого мені сказати.

— Так, моя пані. 

— Люк — єдиний, про кого я не марю, а думаю зараз. Він сам захотів бути тут. Якщо така його воля, мій обовʼязок підтримати його і забезпечити безпеку. Думаєш, мені хочеться, щоб він бачив мене такою? Але що мені ще робити? 

— Ти могла б відіслати його до Ланґрасу. 

— Із ким? Хто його там захищатиме? Хто про нього там дбатиме, окрім купи слуг, чиїх імен я ще навіть не вивчила? Ти хоч питала його, чи подобається йому така ідея? Чи буде йому так краще? Можливо, я роблю недостатньо для нього, але ти не можеш сказати, що я роблю мало. Тож… я прошу тебе, не сип мені на рани сіль. Якщо ти справді хочеш допомогти, просто виконуй свої обовʼязки так, як робила це раніше. Дбай про мене, а не оцінюй мене. 

 

Я очікувала побачити рештки битви на підході до Шіґаншіни, очікувала побачити зогнивші трупи людей і коней, але цього не було. Коло головної дороги постійно метушились гарнізонці. Вони збирали кістки з землі або якісь інші речові докази смерті сотень людей тут, прибирали будь-які залишки битви та часу, за якого тут не було людей. Камінь, яким Звіроподібний заблокував ворота міста, вже майже зрівняли з землею. Віз ще не проїде, але людина пройде. За тим планом, який виконувала Ерата, на мої землі почали повертатись люди, зараз їм дозволено було селитись лише поблизу Тросту. Вони так само метушились коло своїх господ. Навіть наша резиденція не виглядала такою зруйнованою. Землі відновлювались, не те що я. Це радувало. Цифри, які називали Фелікс, Ханджі і Піксис радували мене ще більше. Це була хороша подорож, але мала вона погані наслідки. 

Ще перед поїздкою у мене зʼявився слабкий головний біль. Було легко ігнорувати його, аж допоки він не почав рости. Я вже добре знала цей біль. Він приходив до мене після особливо сильного виснаження чи стресу. Я знала і нудоту, і слабкість, і чутливість до світла, що приходила з цим болем. От тільки вони не були такими сильними раніше. 

Цілий вечір після повернення я боролась з блювотними позивами й нещадно програвала. Мені було так погано фізично, що я вперше по-справжньому захотіла, щоб Йорґен мене вилікував. Вже було байдуже що б він там зі мною робив, аби лише мені стало легше. Усі ті поранення, на які він хмурив брови, а я лише махала рукою, зараз здавались такими сміховинними! 

Хоча навряд йому вдасться мене вилікувати зараз. Він обіцяв мені, що болітиме менше. І де зараз його обіцянки? 

— То навіщо ти мене кликала? 

Голос Ерати відірвав мене від споглядання дна горщика, який мені дбайливо лишила Емі. 

— Я хочу зменшити податки для тих, хто віддаватиме частину продукції для Розвідки. Мені потрібно, щоб ти оцінила цю ідею і порахувала відсоток зменшення. І роби це якомога тихіше. 

— Це маячня. Розвідці не потрібно стільки ресурсів, скільки можна отримати з цього плану. 

— Тоді порахуй і Гарнізон. Або придумай інший спосіб змусити моїх селян підтримати Розвідку не лише словесно. 

— Власне… Можна спробувати утвердити ідею натурального обміну. Нехай все-таки Розвідка отримує ресурси з надлишком, а надлишок хай міняє на зброю, до прикладу. Але я не збираюсь обраховувати усе це без попередньої згоди Розвідки та інших впливових облич на такий план.

Я замовчала, чекаючи доки осяде нова хвиля нудоти. Зараз навіть дихати було важко. 

— Я хочу призначити Вайореля відповідальним за землі “Марії”. Нехай він обраховує податки, вирішує дрібні сутички там і звітує про це тобі. Він знає ті землі достатньо добре, знає родини, які там жили. Для тих людей він буде своїм. 

— Це все? 

— У мене лишились незаймані землі в “Марії”? 

— Так. Деякі родини повмирали або з ними неможливо звʼязатись. 

— Їх треба позбутись. Точніше… Я не знаю як це пояснити… Або податки сильно знизити, або просто безкоштовно віддати, але їх має хтось зайняти та швидко привести до ладу власним коштом. Треба залучити не лише мій капітал…

Вона щось сказала, але мені було байдуже. Мій шлунок знову стиснувся, намагаючись очиститись. Ерата підійшла ближче, щоб потримати декілька неслухняних пасм мого волосся. Я виплюнула з себе лише залишки солодкого чаю. 

— Знаєш, могла б і покликати на пʼянку. 

— Це ти блюєш, коли напʼєшся, не я. У тебе сьогодні погані жарти. 

— Яка авдиторія, такі й жарти… Ти не думала пошукати лікаря? 

Таке питання викликало у мене криву посмішку. Що вона хоче лікувати? Досвід? Колись, може, люди придумають як це робити, але зараз це повна маячня. 

— Я здорова, Ерато. Це не те, що можна вилікувати. 

— Але це те, що можна знеболити. Я можу дістати тобі легкі наркотики і… 

— Геть.

— Єво, це може допомогти, — знову спробувала вона.

— Геть! — мій крик відбився більшою пульсацією у скронях, змусив мене стиснутись від болю.

Вона пішла достатньо швидко, щоб я не встигла пошкодувати про своє рішення. Понад усе хотілось, щоб зараз поруч сидів Фелікс і сказав, що я вчинила правильно, що мій біль має сенс. Але поруч сидів тільки Ведмідь з простреленим черепом. Він простягав мені самокрутку, яка допомагає розслабитись, допомагає взагалі з усім. Мені виламувало руки від бажання її взяти. 

Фокусник був в такому ж відчаї? Чи в ще гіршому? Чому його все-таки вдалось зламати, а мене ніяк не вийде? Він теж думав, що так нарешті стане легше? 

 

На першу нараду з приводу південних земель я одягла материну сукню в чорно-зелених кольорах, яку під мене швидко перешили напередодні. Сукня скидалась на траурну, але насправді була з повсякденного гардероба матері. Тепер я почала краще розуміти її смаки. Мабуть, її просто сліпили занадто яскраві кольори, як мене зараз.

З єдиного хорошого на цій нараді були Фелікс, Фрідріх і Леві. Фелікс був такою потрібною мені опорою зараз, за спиною Фрідріха я могла сховатись від неприємностей, а Леві міг подбати, щоб Ханджі не створила цих самих неприємностей. З поганого на нараді була присутня Хісторія і Даріус. Перед ними найважче було лишатись колишньою, сильною версією себе. Але я не мала дати їм приводу для сумнівів щодо мого призначення. Хоч щось я не маю втратити. Я занадто довго боролась за усе це. 

— Я хотіла б почати з обговорення місця дислокації розвідників. На мою думку, повертати їм колишню базу — не дуже розумне рішення. Якщо на Шіґаншіну знову нападуть, розвідники просто втратять час, доки добиратимуться з минулої бази, — я тикнула пальцем на потрібну точку на мапі, — до міста. Я вважаю, що буде краще розмістити їх в самій Шіґаншіні або біля внутрішніх воріт. 

— Ми не зможемо тренуватись в місті. Минула резиденція хороша простором для тренувань. 

Мʼяке зауваження Леві припало мені до душі. Принаймні він не сказав нічого, про що б я не подумала напередодні. 

— Ось тут у мене є вільні землі, — тепер я вказала на іншу точку на мапі. — Це гірська місцевість, але там є невеличкий ліс гігантських дерев. Ця ділянка недалеко, тож можна проводити тренування там. Якщо вам потрібні будуть там додаткові споруди для тренувань, я покрию витрати. 

— А хто покриє витрати на відновлення штабу в Шіґаншіні? Мені заледве вдалось знайти місце для своїх людей, а ти туди і розвідників хочеш запхати. 

Піксис говорив до мене так, ніби сумнівався в моїй компетентності. Він мав більше поваги до мене, поки я носила маску. Я знову відчула тоненький тиск у скроні. 

— Я покрию, але за умови, що Розвідка поверне мені вкладені гроші, коли зможе. 

— Як ти це собі уявляєш? Ми досі віддаємо борги. 

— Я знижу податки для своїх людей, якщо вони віддаватимуть частку врожаю та іншої продукції Розвідці. Таким чином вам не доведеться витрачати гроші на деякі ресурси. Інші необхідні речі ви зможете виміняти за товари моїх людей. Ви платитимете мені зі свого державного фінансування, яке за такого розкладу має бодай частково лишатись. 

Ханджі виглядала здивованою. Можливо, вона не очікувала, що я так відповідально поставлюсь до власних обовʼязків. 

— А хто визначатиме вартість отриманої з податків продукції? За яким курсом ми будемо організовувати обміни? 

— Ну хтось же займається фінансами в Розвідці та в королівському дворі зараз. 

— Ти таки вирішила мені помститись? 

На питання Фелікса я відповіла усмішкою. Так, це додасть йому роботи. Але він чудово знає, що завжди може розраховувати на мою допомогу.

— Це хороша ідея, але нестабільна. Фелікс має рацію — ми матимемо проблеми з курсом. 

Мені геть не подобався скепсис в голосі Хісторії. 

— Ми в будь-якому випадку їх матимемо. Зараз усі сили кинуті на відновлення земель “Марії”, а це великий удар по економіці. На цей час ми можемо трохи послабити усі правила, просто щоб вижити. Я не кажу, що мій план має існувати на постійній основі — це лише як міра необхідності.

— Я думаю, що гроші не будуть ходовими на землях “Марії” деякий час, — втрутився Фрідріх. — Тож натуральний обмін буде непоганою ідеєю для всіх сторін. Можливо, краще буде перевести селян виключно на натуральні податки… 

Зрештою, Хісторія погодилась хоча б розглянути мій план детальніше. 

— Є ще одне, про що я хочу попросити, — я намагалась тримати погляд на Хісторії та ігнорувати Леві. — Ми ще можемо встигнути засіяти поля, але мені не вистачає людей для цього. Я хочу залучити людей з Підземного міста і сиріт старше десяти років. 

Я досі не могла повірити, що наважилась на ці слова. Ця ідея могла належати батьку, але не мені. Хочеться вірити, всі подумали, що я така далекоглядна і просто хочу створити запаси їжі. Ні. Насправді я хочу отримати надлишок, який потім роздам. Це зміцнить мої позиції. І зробити я це хочу руками сиріт й тих, кому не пощастило опинитись під землею. 

— Ти приведеш осередок криміналу на свої землі. У Гарнізону і без того багато роботи. 

Ну звісно.

— Я надам достатньо гідні умови праці, щоб їм не довелось думати про зраду. 

— Це не працюватиме так, як тобі хочеться. 

Якщо Леві так думає, може, воно справді так і є? Я не обговорювала цю думку з Ератою, тож… 

— Навіть якщо я обкладу податками Підземку? Якщо силою вижену звідти людей на свої землі? 

— Не треба силою. Ми просто відкриємо прохід для тих, хто захоче піти. Щодо сиріт… я не бачу в цьому потреби. Для дітей це занадто. 

Діти вже працювали в таких умовах, коли впав мур “Марія”, але гаразд.

— Якщо я не можу взяти людей з сиротинців, тоді нехай їх ловлять на вулицях окружних міст. Я можу дати кращі можливості, ніж жебракування.

Хісторію я переконувала. Даріус лишався нейтральним. Розвідників ця тема не стосувалась. Один Піксис був похмурим.

— Я проти цього. Ніхто не зможе гарантувати безпеки на тих землях, якщо ми приведемо туди і підземних, і вуличних грабіжників. 

Це було слушне зауваження. Гарнізонці Піксиса ніяк не могли зловити малу жебрачку на вулицях Тросту та Герміни. А якщо зʼявиться хтось хоч трохи досвідченіший? І все ж він недооцінює мене. 

— Я зможу гарантувати. Я знаю, як працювати і з підземними, і з вуличними грабіжниками. А якщо раптом у мене закінчаться ідеї, я маю чудових порадників.

— Єва здатна на це, вона знає що робить. 

Схоже, Піксису не вистачало тільки цих слів від Фелікса, щоб нарешті погодитись з моєю ідеєю. 

За підсумками цієї наради я доручила Ераті разом з Вайорелем розробити нову систему оподаткування. В селищі довкола Ланґрасу податки довелось трохи підвищити. Розвідка таки пристала на мою пропозицію щодо нового штабу, тож ми з Бреном оплатили ремонт. Наступного дня після наради я спускалась в Підземне місто разом з двома поліціянтами. Мені пропонували повноцінну охорону, але я обрала лише хлопця і дівчину, які виглядали максимально жалюгідно. Цілком ймовірно, що охорона Єви Вайс стане найбільшим їхнім здобутком за всю карʼєру… Я не хотіла, щоб мене сприймали як загрозу з цілою армією. Я маю спробувати домовитись з цими людьми, а не підкорити їх. 

Мені не вірилось в слова власної промови, у власні прохання та обіцянки, але вони повірили. Зі мною на поверхню вийшла третина тутешніх жителів. Це вже була суттєва допомога моїм землям. 

Цих людей провели до порту в столиці та човнами доправили до земель муру “Марія”. Я мала б вирушити разом із ними, але мене нудило лише від одної думки про перспективу хитатись на тому човні серед натовпу. На човнах мене завжди захитувало, тож я майже ніколи ними не користувалась. 

За декілька днів я знову стояла перед цими людьми разом з Вайорелем. Ми поділили людей на групи, кожна група мала свою ділянку поля і вибрала собі лідера, який мав звітувати за своїх людей переді мною і Вайорелем. Можливо, я помилялась, але мені здалось, що я бачила розуміння і вірність в їхніх очах. 

Коли я нарешті повернулась до Тросту, то без сил звалилась в ліжко. Спати я знову не могла, але принаймні я нарешті дала своєму тілу відпочинок. Перед очима пливло від утоми та хвилювання. Я заледве змусила себе поїсти трохи пісного овочевого бульйону, який мені принесла Емі. Тоді я наважилась покликати до себе Люка. З обережною гордістю я помітила, що його рухи стали плавнішими, охайнішими. 

— Як тобі твої вчителі? Вони тобі подобаються? 

— Цілком. Вони хороші. 

— Вони не підіймають на тебе руки? 

Його моє питання спантеличило. 

— А вони можуть? 

— Можуть. Зазвичай від вчителів вимагають лише результату, усім байдуже як вони цей результат отримають. Але мене не цікавить твій результат, мене цікавить твоє задоволення від навчання. Тож якщо таке станеться, скажи мені.

Він підняв світлі брови, не знаючи як реагувати на мої слова.

— Ти ж не відріжеш руку за таке? 

— Я просто поверну удар вдесятеро сильніше… Завтра я хочу поїхати до Йорґена на тиждень. Поїдеш зі мною? 

— Звісно. Ми поїдемо верхи? 

— Ні, доведеться взяти екіпаж. Старий скоро стане ще старішим і мені треба хоча б спробувати сховати подарунок для нього. А ще я досі не маю коня для подорожей верхи.

Він сів поруч зі мною на ліжко і важко видихнув. 

— Фрідріх позичив нам коней, не треба мені дешевих відмазок. 

— Це все ще не наші коні, а його. Для мене це справді принципово. 

— Покажи краще що ти хочеш йому подарувати. 

Я підвелась з ліжка і підійшла до столу, на якому стояла охайна коробка. Люк поплентався за мною. Коли я підняла кришку, він тихо охнув. Це був порцеляновий сервіз з візерунками, які геть не личили порцеляні. Цей сервіз ще можна було уявити десь у Ланґрасі, але не в будинку Йорґена. Я розуміла його збентеження.

— Колись Йорґен дуже сильно мене розізлив, а я розбила йому шафу з посудом за це. Той посуд виліпила і розписала його матір… Я спробувала відтворити ті візерунки. І хоч це не глина, але так він точно про мене не забуде. 

— Не схоже, щоб він ображався на тебе, ти ж знаєш це? 

— Знаю, тільки мені досі соромно. Його стосунки з батьками не менш цікаві, ніж наші, але… Дуже нестерпно ні до кого не належати. Важко не мати нічого спільного з родиною, навіть якщо родина — найгірші люди у світі. 

Коли Люк обійняв мене, мені здалось, що я побачила сльози в його очах. 

 

Я знала, що Йорґен не любить подарунків, а ще знала, що у мене не вийде його надурити. Він точно щось зрозумів, коли я увійшла до будинку з валізою, в якій ховався сервіз, але не показав цього. 

Коли ми приїхали, в саду Йорґена саме обривала фруктові дерева родина його брата. Там мала б бути й Саша, але її тепер заміняла та дівчинка, що лишилась сиротою після нещодавньої появи титанів тут. Я не знала, що хотіла відчувати з цього приводу. Йорґен ніби відчував мою розгубленість, тож знайшов привід нам двом відсидітись у будинку. Я дуже здивувалась, коли Люк вирішив допомогти зривати фрукти з дерев, а не лишитися із нами. 

В другій половині літа і на початку осені будинок Йорґена був чарівним місцем. Звичний запах трав мінявся на запах фруктів і ягід. Йорґен засушував їх, робив з них пастилу, закривав компоти та варення, навіть вина умів робити. Це був чи не єдиний час, коли в його будинку взагалі не було пусто, адже Артур з дружиною завжди йому допомагали, а Саша завжди підʼїдала залишки зі столу. До наступного сезону у Йорґена не лишалось нічого з запасів. Більшість він віддавав дітям, яких йому доводилось лікувати або іншим своїм пацієнтам. Він мав погану зовнішність для лікаря, адже постійно лишався незворушним, чим лякав дітей чи виснажених хворобами дорослих, але зазвичай трохи солодкої пастили згладжувало перше враження про нього. 

— Я шкодую, що вже не можу поспати у тебе в саду. Я таку традицію обірвала в цьому році! 

Так, зараз я шкодувала про це найбільше. Я любила спати в його саду літом, але тепер уже для цього занадто холодно.

— Люк підмінив тебе, не хвилюйся. 

Не відводячи погляду від яблук, які я нарізала на кухні, я обережно усміхнулась. Але наступне питання швидко зняло цю усмішку. 

— Як ти? 

Отже, я не дарма шукала відповідь на це питання, доки ми сюди їхали.  

— Схоже, я втратила голову. 

Якщо його і вразила моя поетичність, то він цього не показав.

— Хіба так шукають те, що втратили? 

Я поглянула на нього, не розуміючи чи це серйозне питання. 

— Я не знаю, як шукати втрачене. Ніколи не знала. 

Мабуть, він знав це як ніхто інший. 

— Тобі хоч трохи краще? 

Хотілось збрехати йому, щоб не псувати день народження, щоб взагалі життя не псувати, але я не могла протиснути брехню крізь зуби. 

— Мені не трохи гірше. Я знову не можу спати через сни, але усе закінчується тим, що я бачу ці сни на яву. По вечорах голова болить так, що хочеться розколоти собі черепа, і мене постійно нудить, сильніше, ніж раніше… Іноді мене накриває така паніка, що я не можу дихати. 

На мить мені здалось, що я не яблука ріжу, а чиїсь органи. Я відклала ніж. 

— Про тебе є кому там подбати? 

— Звісно. Я не настільки дурна, щоб лишати себе без нагляду.

Він нарешті відвів погляд від банок, які натирав, і поглянув на мене.

— Ходімо, я маю дещо для тебе. 

Він повів мене до приймальні, тоді ключем відкрив одну шухляду шафи з ліками, трохи пошукав в ній щось і дістав звідти якісь краплі. На мить мене охопила дитинна радість, але вона швидко перегоріла. 

— Чому ти раніше не давав їх мені? 

— Не було потреби. 

Не може усе бути так просто.

— Не було потреби? Ти забув, як я тобі шафу розбила? Невже я так давно вибила тобі вікно, бо не могла відкрити його через тремор? А як я благала тебе про хоч якісь ліки, які допоможуть мені заснути? Це усе не було потребою? 

Я намагалась контролювати свій голос, але виходило відверто погано. 

— Єво, ця речовина може викликати залежність. Я зобов’язаний переконатись, що тобі справді настільки погано, що ось це твій останній шанс. Я не змушував тебе проходити через щось, через що ти не зможеш пройти. 

Я не знала що відчувати. Мені було страшно. Невже усе настільки погано, що я не можу через це пройти? Усе справді так жахливо зі сторони? Мені було злісно. Він дозволив мені страждати, маючи щось, що може допомогти. Мені хотілось вити через слово “залежність”. Мої пальці смикались самі собою, прагнучи цієї пляшечки, але до горла підступила нудота. 

— Я не питиму цього, — заледве просичала я крізь зуби. — Мені не потрібно нічого, що викликає залежність. 

— Ти досі напиваєшся, коли не можеш заснути? Це те саме. 

Вже не можу. Після церемонії мені погано навіть від кількох келихів вина. 

— Це інше, я можу це контролювати. 

— Але випивка теж може викликати залежність. Різниця в тому, що алкоголь сильно шкодить організму. Не все, що може викликати залежність, обов’язково її викликатиме. 

Його вмовляння діяли, але я не могла погодитись. Від відчаю я заледве стримувала сльози. Мені ніби хтось стиснув легені й відмовлявся відпускати. 

— Я не можу, Йорґене, я боюсь. Через це я не можу пройти. 

— Я допоможу. Тобі треба пройти через це. 

— Ти не розумієш… — з вій таки зірвалась зрадлива сльоза. — Я не можу цього дозволити, не такою ціною… Фелікс розказав мені дещо про Фокусника. Я шукала його стільки років, а Фелікс просто випадково перестрівся з ним, смішно, правда?.. Фокусник помер через мене, я підставила його, не подумала вчасно про наслідки. Я чекала, що Фелікс розірве мене на шмаття, але знаєш що він сказав? Добре, що Фокусник помер за мене, адже інакше міг померти від передозу. Якщо я ще можу щось вирішувати в цьому житті, то… я не хочу, щоб так говорили про мене. 

Він обережно обійняв мене, намагаючись втримати усі мої уламки в купі. У нього навіть виходило. 

— Це не наркотики. Я обіцяю, що ти так не закінчиш, я не дозволю тобі так закінчити, гаразд? Єво, один раз, лише один. Якщо ти відчуєш щось не те, якщо тобі не сподобається, ми припинимо. Просто ризикни ще раз. Дозволь мені знайти спосіб допомогти тобі.

Він говорив до мене, ніби батько до дитини, що розбила коліна. Якийсь час я дозволила собі мовчки насолодитись захистом його обіймів, тоді обережно відсторонилась і заглянула в його очі, що розпливались від моїх сліз.

— Скільки тобі виповниться?

Я знала відповідь, але хотілось якось відволікти його від моїх сліз і шморгання носом. 

— Пʼятдесят три. 

— Я дозволю, але лише на честь твоїх пʼятдесяти трьох. 

Мені вистачило пʼяти крапель перед сном, щоб проспати до обіду наступного дня. Мабуть, так міцно я ще ніколи не спала в житті. Я заледве змусила себе встати з ліжка і піти на кухню. Тіло відчувалось ватяним. 

На кухні серед нескінченного потоку фруктів поралась матір Саші. Більше я нікого не чула в будинку. 

— Привіт, люба, — вона звично лагідно усміхнулась, коли нарешті помітила мене. — Йорґен просив не будити тебе. Як ти? Виспалась? 

— Цілком. А де сам Йорґен? 

— Вони з Люком поїхали до Орвуда… 

Далі я не чула. Саме в Орвуді стоїть єдина справжня медична академія. Це було місто постійних досліджень і відкриттів в галузі медицини. Я не знала як реагувати на це. Єдине, що мені було відомо — я почувалась покинутою. Я знала, що батьки Саші не відцураються від мене, я не лишусь тут сама, але не їхньої уваги мені хотілось. 

Цілий день я присвятила фруктам. Кая, дівчинка, яку врятувала Сашу і яку вдочерили Ліза та Артур, була неймовірно милим створінням. Щось у ній нагадувало Анну. Хоча мені всі діти нагадують Анну, але це була найбільш вдала її копія. Тої ночі я не шукала крапель. Мені хотілось перевірити що буде без них. І результати мені сподобались. На цей раз сон уже не був таким міцним, але він принаймні був. Я прокинулась раніше, ніж прийшли батьки Саші. Було дивно готувати сніданок лише для себе. Якщо вже я і готувала, то для когось ще. Самотою я їла хіба що в їдальнях. 

Від обертів ключа у дверях я трохи злякалась. Хто б то не був, але двері їм відкрити не вдалось, адже я заперлась так, що ззовні не відкриєш. Йорґен завжди так запирався, коли був вдома. Двері можна було відчинити ззовні тільки коли він був у розʼїздах. 

— Йорґене! Агов! 

Цей голос змусив мене поквапом злизати з ложки вівсянку з медом і горішками та відчинити двері. Я очікувала побачити лише Сашу, тож Конні, Жан і Марко поруч із нею неабияк мене здивували. 

— Ви обрали поганий приклад для наслідування. 

— Ханджі дала нам вихідні. Ми маємо допомогти родинам в сезон врожаю і посіву. 

Слова Марко усе пояснювали. Саме тому з ними не було Ерена, Мікаси та Арміна. Хоча, якщо тут Конні… Ханджі, мабуть, і Ерена з Арміном не схотіла відпускати через їхню цінність. 

Тримати їх на порозі було щонайменше невиховано, тож я всадовила усіх за стіл. Звісно, вони не снідали. І звісно, Саша ще не була у батьків. Це була її звичка. Якщо вона втрапляла в якусь пригоду, то спочатку йшла до Йорґена, тоді вже до батьків. 

— Єво, а ти не хочеш повернутись до Розвідки? 

— Жодного бажання не маю, а що? 

— Мені більше подобалось служити тобі, а не Леві. 

Жан пирснув сміхом, Саша ліниво підвела погляд на Марко. 

— Ніженка, — весело промовив Конні.

Певною мірою це було компліментом. 

— З Леві кращий керівник, ніж з мене. 

— Але це не Леві поклав Колоса.

Лише на мить рвані шрами від уламків громових списів на моїх плечах ожили гострим болем. Боліло дужче, ніж раніше. 

— Але це не він втік від своїх обовʼязків. Годі мені лестити, бо вижену. 

Коли я розставила перед ними тарілки з вівсянкою і склянки з компотом, вони справді забоялись моєї погрози. 

— То ти весь час тут була? 

Слова Саші було важко зрозуміти через повний рот їжі. 

— Не весь, я…

— Ханджі посилала нас до будинку в Трості і до замку в столиці, а ще до того будинку, де ми жили. Тебе ніде більше не було. 

Я поклала долоню на маківку Саші та обережно потріпала волосся.

— Ви просто погано дивились. 

Мене в усіх тих стінах точно лишилось більше, ніж у власному тілі.