Турбота

Єва

— Я планую здати цей будинок в оренду. 

Люк виглядав таким засмученим, що я вже шкодувала про своє рішення. Але я просто не могла вчинити інакше. 

— Але чому? 

— Нам не завадить дохід з цього. 

— Тоді здай літню резиденцію. Ми однаково нею не користуємось. 

— Я користуватимусь невдовзі. А тобі лишиться Ланґрас. 

Його мої ідеї геть не вражали, лише дужче розчаровували. 

— Тоді здай Ланґрас. 

— Не можна здавати родинний маєток. 

Він це і сам розумів, просто йшов наперекір мені до останнього. Від цього стискалось серце. Якщо раніше я робила зусилля над собою, щоб не покинути його, то тепер доведеться робити зусилля, щоб таки покинути. Мені дуже пощастило, що Люк не зможе продемонструвати усі свої справжні почуття так, як це зробила Рошель. Інакше я б уже ходила без зубів. 

— От чому тобі взагалі треба повертатись? Чому ти не можеш просто лишитись? Усе ж було так добре! 

Чомусь мені здалось, що обійми могли покращити ситуацію. І хоч він не пручався, я розуміла, що помилилась. 

— Пробач. Не слід було дозволяти тобі привʼязуватись до мене. 

— Не кажи так, ніби помираєш. 

— Я кажу так, ніби мене не буде поруч. Я маю це зробити, Люку, маю повернутися. Я роблю це і заради тебе теж. Мені важливо знати, що я змогла тебе захистити. 

І знову він мені не вірив. Це безнадійно.

— Захистити від чого? Розвідка хоч знає, що все настільки жахливо? 

— Слухай, якщо там немає мене, це не означає, що вони геть дурні. Так, вони отупіли трохи з моєю втратою, але не настільки. Тож, будь ласка, Люку. Ти повернешся до Йорґена, якщо захочеш, їздитимеш в Ланґрас, братимеш там уроки. Я готова навіть Емі тобі віддати. Гаразд? 

— Це справді так важливо для тебе?

Отак почувався Ервін, коли Леві його вмовляв? Він відчував такий же сором за свої дії? 

— Так. 

— І з тобою все буде добре? 

— Я докладу зусиль для цього. 

— Тоді гаразд. Але у мене є умови: ти приїжджатимеш хоча б раз на місяць, завжди відповідатимеш правдою на мої листи і завжди береш мене на публічні заходи. 

Нарешті я могла видихнути. Така угода була благословенням, неймовірно щедрою поступкою з його сторони. Лишилось тільки повідомити Емі про її переїзд. От тільки побачити її в обіймах Ерати було найбільшим розчаруванням за цей рік. Якусь мить я мовчки спостерігала з порогу кімнати Емі на те, як Ерата її цілує. А тоді Емі нарешті мене помітила. 

— Геть, — я намагалась бути мʼякою, але її переляканий погляд свідчив про невдачу. 

— Вона тобі не дівка з вулиці, щоб так її проганяти. 

Ці слова Ерати почувались зрадою, дзвінким ляпасом. Я дуже не люблю, коли мою доброту використовують проти мене. 

— Так, маєш рацію. Це моя помилка… На коліна. 

Ерата не могла не виконати. Вона зобовʼязалась виконувати будь-який мій наказ, який не шкодитиме її життю. Якщо вона один раз вклониться мені, то не помре. А ще вона дівка з вулиці. За її логікою я мала повне право так чинити, тож нехай насолоджується власною логікою в дії. 

— Єво! Будь ласка, поговорімо нормально! 

— Дозволь нам поговорити з Ератою наодинці. 

Чомусь здавалось, що Емі доведеться довше вмовляти, але вона миттю вийшла з кімнати. Ерата досі слухняно стояла переді мною на колінах. В її погляді було стільки ненависті, що аж смішно ставало. Десь я таке вже бачила, десь в Підземці. 

— Ти припиниш це. 

— А як ні? Убʼєш? І що ти робитимеш без мене? Як ти взагалі плануєш мене знайти, якщо я просто зараз втечу? 

— Зроблю для тебе мишоловку. Спатиму в одному ліжку з Емі. Коли ти прийдеш її красти, я тебе і зловлю… Підведись. 

І знову вона слухняно виконувала. Дистанція між нами не здавалась мені зручною, але я не наважувалась її міняти. 

— Емі не належить тобі. За потреби я розірву угоду з тобою, сплачу тобі збитки. Чого тобі ще не вистачає? 

— Вона гідна кращого. І ти це знаєш. 

— Поясни. 

Справді не розуміє? Сміховинно. 

— Ми з тобою можемо одягти найпрекрасніші сукні, найдорожчі коштовності, але це не змиє кров з наших рук. Ми лишимось жорстокими вбивцями, дешевими хвойдами, ми живемо у своєму світі. Емі не заслужила на те, щоб знайомитись з таким світом. Що ти їй даси? Постійну небезпеку через свою справу? Скільки разів по тебе вже приходили? Скільки ще прийдуть? Вона буде твоїм слабким місцем, в неї цілитимуться всі. Цього ти хочеш для неї? 

Вона затягнула мовчання. У мене зʼявилась надія, що вона мене почула.

— Ти соромишся того, завдяки чому вижила? 

А це тут, бляха, до чого?!

— Це не робить мені честі. 

— Але я вважаю інакше. Я не вірю, що Емі відцурається від мене через минуле… Як давно ти прийшла до мене і просила захисту для Марі? Вона хіба не була твоїм слабким місцем? 

Спроба оборони знову відбилась усміхом на моєму обличчі. 

— І Марі мертва, Ерато! До цього я і веду! Якби тільки я могла щось поміняти, я б ніколи не поверталась в її життя. І я даю тобі гарантію, вона була б зараз жива. Тож я прошу: не забирай у мене Емі. Ти просто не розумієш помилку, яку вчиняєш, але я розумію, я була на твоєму місці. Якщо потрібно буде, я битимусь за неї, але поки я лише прошу. 

— Якщо ти не змогла захистити Марі, то як збираєшся захистити її? 

Вона не може бути такою жорстокою, не може! 

— Вона служниця. Хто в біса додумається вбивати якусь служницю? 

— Вона твоя улюблена служниця, всі про це знають. А деяким ще й походження її відоме… Марі теж була просто повією. І хтось же додумався її вбити.

Нарешті я могла змінити цю дистанцію, підійшовши ближче. Ляпас вийшов трохи сильнішим, ніж я планувала. Про це свідчила крапля крові з тріснутої губи Ерати. Вона швидко повернула на мене погляд, демонструючи свою крайню байдужість. 

— То як ти хочеш захистити її? — побачивши мою заминку, вона продовжила своє знущання: — Дурненька маленька Єва. Хіба ти досі не зрозуміла, що усім людям довкола нас загрожує небезпека? Ти справді думаєш, що цьому можна запобігти? Емі була в небезпеці ще відтоді, як… 

— Я даю тобі пʼять років, щоб ти покинула свою справу. Ти не мішатимеш її з цим брудом. До того часу Емі лишається під моєю опікою. Постарайся не зіпсувати її та не заплямувати їй репутацію. Це перший і останній шанс, який я вам дам. А тепер дай мені цигарку і я піду. 

Дивно було вперше за такий довгий час вдихати хай і солодкуватий, але все ще сигаретний дим. Коли я тільки востаннє цигарку в руках тримала? У своєму з Марі будинку? Ні… В Розвідці, коли Ервін ще був живий… 

Струшуючи попіл кудись униз, за поручні балкона, я обернулась на кроки Емі. Вона виглядала неймовірно розгубленою і присоромленою. Мені хотілось її втішити, але на сьогодні я вже достатньо зробила зусиль над собою. 

— Ти злишся? 

— Заздрю і ревную — не просто злюсь. 

— Я завжди лишатимусь вірною тобі і… 

— І я не вірю в це. Ані в вірність Ерати, ані в твою… Я обіцяла Люку, що ти будеш в Ланґрасі. Ерата потрібна мені в літній резиденції. Але… Що мені з вами робити тепер? 

Не те щоб мені хотілось звинуватити її в цьому, але… Я занадто не люблю, коли мої плани порушуються. Особливо зараз, коли мені треба діяти швидко. Я не люблю брехати зайвий раз, давати порожні обіцянки. 

— Я зроблю так, як ти накажеш. 

— І ти зробиш це не тому, що тобі нема куди подітися від моїх наказів? Не тому, що не хочеш мене розчаровувати? Не думатимеш про себе, яка я егоїстична паскуда? 

— Чого ти хочеш, Єво? 

— Щоб хтось мене обрав. Без усяких “але”, беззастережно. Щоб обрав, навіть якщо я не оберу у відповідь. 

 

Було дивно знову походжати штабом Шіґаншіни. Я рідко тут бувала, але все ж Липа і тут мала свою кімнату. Ця будівля сильно відрізнялась від моїх спогадів, але я ніяк не могла зрозуміти що саме змінилось. 

— Тут речі, які ти лишила, — Фелікс вказав на валізу, що лежала посеред моєї нової кімнати. — А це, — він вказав на іншу валізу, — твоя СПМ. Її складала Рошель, тож ніяких перерізаних дротів. Речі, які привезли твої слуги, отам. На столі документація, яку ти просила. Ще щось? 

— Не хочеш бути моїм дворецьким? У тебе непогано виходить. 

Він невдоволено зиркнув на мене спідлоба, ніби я пропонувала йому щось геть принизливе. 

— Гаразд, це все. Дякую.

Я не була зацікавлена в розпаковуванні речей зараз, тож одразу почала з документації. Цифри могли бути кращі, але загалом були непогані. Але розпорядження щодо тренувань не подобались. Ханджі досі вчила розвідників битися із титанами. Навіть після нашого знання, що ворог — людина. 

Лише десяток кроків і я опинилась в кабінеті Ханджі. Хоч Розвідка переїхала сюди вже як тиждень, вона тільки зараз розставляла потрібні довідники на свої полиці. 

— Чому ти не зайнялась зміною тренувань? Я ж радила тобі це перед тим, як пішла. 

— Ти взагалі читала заяву Розвідки про спробу перемовин?  

Було занадто важко стриматись, щоб не кинути якоюсь книжкою з полиць їй в обличчя. Звісно я читала ту маячню. Ніхто при своєму розумі не повірить у реальність цієї ідеї. Так, Ервін теж йшов за своєю мрією, але його мрія була корисною для нашого народу. А як щодо мрії Ханджі?  

— Дозволь мені забрати у Поліції надлишок рушниць і почати тренування. Це не завадить твоїй меті. 

— Ти хочеш встигнути із цим до експедиції? 

— Ні. Просто краще почати раніше. А ще треба зробити запит на збільшення виробництва громових списів. Та кількість, якою ми володіємо зараз, має бути кращою. 

— Це втричі більше, ніж ми мали в Шіґаншіні. 

Так, вона мала рацію. Але…

— Якщо наступного разу вороги підуть ва-банк? Списів має бути достатньо, щоб не лише вбити Броньованого, а тисячну армію. 

— Ти перебільшуєш. Нам не буде потреби вбивати стільки, якщо ми просто поговоримо. 

— Можливо. А, можливо, ти їх недооцінюєш. Ми вкрали двох їхніх титанів, ледь не вбили ще двох. Вони переконані, що ми плануємо їх усіх вбити. І ми точно їх розізлили Шіґаншіною. У них ціла купа причин відмовитись від розмови. А навіть якщо з перемовинами вдасться, зброя ніколи не буде зайвою.  

І все ж вона не могла цього заперечити. 

— Гаразд, зроби запит на рушниці. Принесеш мені план тренувань. 

— І запросити більше списів? 

— І запроси більше списів. 

Я могла щасливо подріботіти назад до свого кабінету. Тепер окрім нерозпакованих валіз, на мене чекав Леві. 

— Ти повернувся до минулого, доки мене тут не було? Знову вламуєшся в чужі кабінети та крадеш чужі речі? 

— Ніби тут є що красти. 

Тільки коли він відійшов від мого столу, коли вже хотів вийти, я помітила на своєму столі снігову кулю. 

— Не будеш проти стати моїм старшим капітаном?

У склі була закута дівчина, що завмерла в граційній балетній позі на льоду. Він таки знайшов мені ковзани, якими я не покалічусь. 

— Не Фелікс? 

— Я планую повісити на нього дипломатію. Піксис недолюблює мене тепер, тож доведеться усюди посилати Фелікса. Хоча, звісно, якщо ти хочеш спробувати себе в поклонах і проханнях… 

— Будуть накази?

Сніг в кульці гіпнозував. Я не любила такі іграшки в дитинстві. Вони здавались мені нудними, одноманітними. Але зараз… Леві ніби підкорив для мене мій страх, перетворив його на щось гарне і веселе. Це було дуже мило, дуже солодко. А я вже думала, що він не відповість взаємністю на мій подарунок. 

— Ні, поки ні… Дякую за кулю. Ніхто ще не сміявся з моєї слабкості настільки вишукано. 

 

Ранки я присвячувала тренуванням на СПМ, інші частини доби відводились на обовʼязки майора Розвідки, леді-регентки, леді Ланґрасу. Найбільшим моїм болем були постійні скликання Ради, на які доводилось посилати Ерату або Вайореля — зазвичай вони між собою вирішували хто має їхати. Мені дуже не подобалось втрачати обізнаність про державні справи, хай і лише частково, але… я і так забагато часу на них витратила. Зараз слід зосередитись на усуненні загрози. Якщо не перемогти ту кляту Марлію з щоденників Гриші, від Ради буде мало сенсу. 

Своєю втечею я лише усе зіпсувала. Варто було і далі душити усі ті почуття, як я і робила роками. Ханджі чомусь одержима ідеєю мирного врегулювання і я нічого із цим не можу зробити. Вона буде йти на перекір мені просто з принципу, щоб довести свою самостійність, силу. Чим відданіше я боротимусь за майбутнє, тим менше шансів у мене його отримати. Це… цікава задача. І скільки часу піде на її розвʼязок? Скільки часу дасть нам Марлія для таких ігор? 

Мені всього лише треба переконатись, що увесь світ за мурами не буде для нас загрозою. На слово я їм не повірю, тож перемовини просто жахлива ідея. Лишається довести світу свою силу. Але… це дуже тонка крига. Що ми насправді можемо виставити проти того світу, який описав Гриша? Ерена, Арміна… Можливо, ми з Леві теж здатні здивувати людей ззовні. Але цього замало. Ми можемо провести якусь красиву демонстрацію, але це лише прискорить наше вимирання. В цій ситуації нерозумно намагатися бути сильнішими, ніж ми є насправді. Ми запросимо весь світ у війну, яку не зможемо виграти. Тож… Схоже, усі шляхи ведуть мене до вбивства усіх, кому пощастило опинитись по іншу сторону мурів. Для цього потрібна безкомпромісна зброя, яка здатна одним ударом виконати мою мету. Такої ще не придумали. Але… Гриша писав про те, що титани з мурів можуть вийти, якщо на Парадиз нападуть. Мури й справді збудовані з титанів. Гаразд, навіть якщо мені якось вдасться зламати мури, не факт, що ті Колоси підуть в потрібному напрямку. Не можна покладатись на те, що цей механізм настільки самостійний, має бути хтось, хто запустить усе в дію. Хтось з Рейсів, які заклали цей механізм? Чи Ерен, якому уже вдавалось керувати титанами? Мабуть, в Ерена більше шансів з його Первісним, але… Він лише раз зміг використати силу Первісного. Від чого залежав той раз? Бажання? Але ж ми це вже проходили… 

Вчергове я сушила голову над звітами Мікаси та самого Ерена про цю подію. Я повитягала з архівів абсолютно усі звіти про ту битву, але все марно. Це був просто титан. Титан з усмішкою, з золотим волоссям, титан, який зжер матір Ерена… Можливо справа в крайній ненависті? Ні, цього не може бути. Інакше Ерен використав би простих титанів Звіра на нашу користь. 

Це має бути щось повʼязане з Рейсами, з королівською кровʼю. В житті не повірю, що вони створили мури, владу над якими так легко вкрасти. Може, вони поставили якесь прокляття на Ерені? Тоді як воно працює? В чому полягає обмеження?

Цікаво, Хісторія повісить мене за зраду, якщо я спробую підіслати нишпорок до неї? Вона взагалі помітить їх? 

Якби ж тільки Кенні був живий! Род Рейс точно достатньо знав про Первісного, Кенні, ймовірно, був в курсі теж. Якби лише я могла його зараз допитати! 

Кенні. Кенні знав, мав знати про усі ці ритуали Рейсів. І він не наважився забрати цю силу собі? Тоді в печері… чому він просто не перетворив себе на титана, не зʼїв Ерена? Я була зайнята його посіпаками і сіткою, Леві з дітьми теж не міг до нього дістатись. У нього був хороший момент. Ані Род, ані Хісторія не зупинили б його, отже він зрікся сили добровільно. Чому? Вирішив, що з нього досить? Та бути не може. Тоді б він мав би піти на пенсію, а не з нами битись. Отже… Злякався померти через тринадцять років? Та він і так немолодий був. Це була сила, з якою він не зміг би впоратись? Ні, він би не повірив в це. Ерен же нормально її витримує. Тоді… Невже він знав про ось це обмеження? Якщо це обмеження змусило його відмовитись, воно або занадто страшне, або робить Первісного повним непотребом, який не вартий того, щоб скорочувати собі життя. Гадаю, ми б знали, якби це було щось страшне. Ерен не мав ніяких наслідків після використання сили. Якщо я ніде не помиляюсь, Кенні й справді знав про це обмеження, яке зараз на Ерені. Тоді він так само не міг би скористатись цією силою. Що їх повʼязує з Ереном? Ціле нічого. Кенні ще й особливий сорт людини, він Акерман… Це таки справді сила Рейсів. Лише їм вдавалось її контролювати. Ймовірно, річ у тому, що Ерен не Рейс. 

І що ж то за титан, який зміг влити в Ерена трохи королівської крові? Гаразд… яка ймовірність того, що той титан створений з людини королівської крові? В Марлії такі були взагалі? Були. Діна, дружина Гриші. Її родина була вбита, вони не могли стати титанами, а от вона сама титаном і стала. Титан мав золоте волосся. Діна мала золоте волосся. 

Ні! Це не може бути правдою! Хіба в Ерена і Хісторії не було абсолютно жодних випадкових дотиків? Чи річ була в бажанні Ерена? Ерен мав бажання використати сили Первісного, коли торкнувся до Діни, але не мав бажання, коли торкався Хісторії? Так це працює? Чи чому Ерен нічого не відчув з Хісторією? Не міг же він приховати щось від нас. Навіщо йому це? Хоча… Зараз він дуже відсторонений. Можливо, він боїться говорити, бо відчуває себе тягарем, валізою без ручки? Може, він просто не хоче втрачати силу, думає, що ми таки згодуємо його Хісторії. Або… він хвилюється за неї. Що її чекає, якщо мої здогадки підтвердяться? Її змусять народжувати дітей, змусять зʼїсти Ерена з часом, тоді згодують комусь з її дітей. Страшне майбутнє… 

Гаразд, як тоді усе це перевірити? Не можу ж я змусити його торкнутися Хісторії. Але… Можу сама торкнутись до нього. Лишається сподіватись, що тієї краплинки королівської крові, що тече в мені від якогось десятого покоління, вистачить. Бажано змусити Ерена забажати використати силу проти мене в момент доторку. І як це зробити? Не вдарю ж я його. Хоча… Тренування. Чому б мені не повчити його битися? Я вдарю його. Це і буде доторк. Він захоче перемогти та використає Первісного. 

Тож, якщо все вийде, силу Ерена можна активувати королівською кровʼю. Але як мені змусити Ерена скерувати усіх тих титанів назовні? Чемно попросити? Приставити ножа до горла Арміна знову? Чи краще до горла Мікаси? Погано так думати, але… сподіваюсь, Марлія найближчим часом зробить щось настільки жахливе, що ні в кого не лишиться сумнівів щодо моєї ідеї. 

— Нащо тобі цей мотлох? 

Мені хотілось йому розповісти, хотілось розповісти хоч комусь, але… Ні, Леві не підтримає мене. Я не сміла сподіватись на це. Неможливість розказати йому правду ранила як ніколи. 

— Чомусь я вирішила, що зможу розгадати загадку контролю Ерена над титанами. Це дуже знадобилося б нам проти Звіра. Але я переоцінила свої здібності. Чим ти порадуєш мене сьогодні? 

— Над цим планом тільки сісти та плакати. 

— Сподіваюсь, ми розділимо цю тяжку долю разом.

Я перебрала аркуш з його рук і вчиталась. Леві таки не помилявся. Зараз в Розвідці є лише три загони: загін Леві, загін Фелікса і загін Рошель. Усі вони підпорядковуються мені. І їх усіх треба одночасно тренувати. Але… Загін Леві на іншому рівні. Їм бажано тренуватись окремо. Було б добре, якби саме ми з Леві займались тренуванням, але Ханджі не відпустить нас обох. А ще важко буде суміщати підготовку до нової експедиції з цими тренуваннями. Нам доведеться рухати увесь розпорядок заради цього. 

— Було б добре, щоб ти зайнялась тренуваннями. З рушницею ти вправніша за мене. 

— Скажи це Ханджі… Треба буде облаштувати там територію.

Його раптовий кашель мені не подобався, хоч я і не бачила в його очах нічого, окрім звичного спокою. 

— В дерева постріляють. 

— Мені доведеться виписати собі ж штраф. Ніхто не стрілятиме в мої дерева… А якщо поставити твоєму загону додатковий час на вечір? 

— Одне в одного постріляють. Про таке можна буде думати ближче до квітня. 

Ну чому в тижні лише сім днів? А в добі лише двадцять чотири години? 

— Гаразд, а якщо… 

— Завтра, повернемось до цього завтра. 

То оце і є старість? Уже так швидко втомлюється? Ще навіть другої години ночі нема. 

— Завтра я поїду навідати брата, мене не буде цілий день. 

— Тоді випиши усе, що тобі спаде на думку, а я щось придумаю до твого повернення. 

Від самого мого повернення він так сумлінно виконує кожен мій наказ, кожне прохання, що вже було незручно перед ним. Було враження, ніби він виконував моєї роботи більше, ніж я сама. І я просто не могла заперечити, заборонити йому це. 

— Солодких снів, стариганю. 

 

— Тобі запрошення. Це від Аманди Блюм. 

Я вже знала що саме побачу в цьому запрошенні, але все одно відкривала його з дитячим захватом. Це було запрошення на святкування з нагоди народження її сина. 

— Не думаю, що зможу це запрошення прийняти. Забагато роботи. 

— А вона сильно зрадіє, якщо замість тебе зʼявлюсь я? 

Я задивилась в очі Люка, намагаючись хоч трохи його упізнати. Що б він не задумав, але мені було збіса приємно. Тільки у мене почали опускатись руки через неможливість хоч щось вдіяти з ворогами ззовні, як Люк нагадав чому я взагалі мушу це робити. 

Я стала вільною в одинадцять, але чого варта свобода без захисту? Він теж став вільним зі смертю матері, але разом із тим став беззахисним. Я і справді була його єдиним шансом. І мені не хотілось переставати бути ним. Хтось колись точно дуже сильно його полюбить, але мабуть, я лишусь єдиною, хто буде захищати його, його свободу попри все. Він назавжди лишиться моїм слабким місцем, яке я стерегтиму пильніше за будь-які коштовності, минулим, яке тепер можна виправити, врятувати. 

Брати опіку над ним було страшною помилкою. Йорґен думає про мене так само. Я його помилка, яку не хочеться виправляти, а Люк став помилкою моєю. Не хочеться виправляти цю помилку передусім тому, що мені подобається та моя сторона, яку допомагає відкривати Люк. Виявляється, я можу не лише нанести рани, але і загоїти… 

Мені не хочеться знову втратити власність, не хочеться знову відчувати смертельну небезпеку над собою і братом. Не хочу помирати, як худоба, тому що так вирішили марлійці. Не хочу такої смерті для Люка. Тож… Перебити увесь світ чи побачити, як титани топчуть Ланґрас, знаючи що десь там серед уламків будуть і Люк з Емі, і Ерата з Вайорелем? Вибір очевидний. 

— Звісно, що зрадіє. Ти такий самий важливий гість, як і я. Але чи справді ти хочеш цього? 

— Чому ні? 

— Мене не буде поруч. 

Лише на мить в його очах майнув сумнів. 

— Це ж не засідання Ради, там не буде чогось дуже складного. 

— Гаразд. Тоді вдягнеш щось світле, жодних темних речей. І не сильно наряджайся, бо це свято належить не тобі. 

— Не сильно наряджатись? І це ти мені говориш?

Розтріпати його кучері було тою ще насолодою. 

— Можливо, ти захочеш взяти приклад з мене, тому і говорю. 

— А як щодо подарунка? 

Це моя улюблена частина. Зазвичай заведено дарувати якісь дорогі цяцьки, якими ані матір, ані дитина не зможуть скористатись. Дитині краще подарувати іграшку, а матері хіба що хорошу прислугу в допомогу. Доба рабовласництва вже минула, отже… 

— Можеш піти до Артура і попросити в нього якусь іграшку, якщо він їх ще не роздав. Вибереш найкрасивішу, підфарбуєш, якщо треба буде, і скажеш, що сам зробив. 

— Ти нестерпна. 

— Але я не жартую. Подаруй дитині щось справді корисне.

 

Я заледве встигла щось взяти із кухні, щоб перекусити після дороги, як Фелікс потягнув мене на нараду. Ханджі оголосила про неї ще зранку, чекали лише мене. А коли я нарешті прийшла, запихаючись якоюсь булкою з сиром, чекали вже Леві. Але чекали недовго, адже Ханджі увірвався терпець. Я вже почала думати, що вона злиться через мою відсутність, коли Рошель наблизилась до мого вуха і тихо прошепотіла: 

— Піксис відмовився надавати людей. 

Отже, до моря піде тридцять шість людей, яких Розвідці вдалось ледь не силою витягти з інших полків, доки я тішилась дорогим вином та шовками. Яка чудова новина.

Нарада була присвячена затвердженню плану на цю місію. За словами Ханджі, за мурами не має лишитись титанів, отже все має пройти легко, але це лише припущення. Опісля я мала розшукати Леві й прочитати йому лекцію щодо важливості пунктуальності. Мене дуже бісило, що Ханджі вже гримала на мене через прогул мого капітана, хоча і години не минуло, як я повернулась до штабу. До того ж… не міг Леві просто забути про нараду. Мала б бути якась причина. 

Я звично постукала, а тоді відчинила двері до його кабінету. Заледве минула вечеря, а Леві вже скрутився в кріслі. Ніколи не подумала б, що мої побажання мають аж таку силу… Спростовуючи усі мої здогадки, Леві підняв голову, щоб впізнати мене. 

— План на столі. 

— Ханджі просила вилаяти тебе через відсутність на нараді… Ти добре почуваєшся? 

Пройшовши до його столу, я швидко змогла знайти потрібні аркуші. Але вони були трохи недописані. Принаймні я вже знаю чим займатимусь решту вечора. 

— Ні, я… мабуть, захворів, не знаю. Ханджі справді?.. 

— Про Ханджі я подбаю. Тобі слід більше перейматись про себе, а не про неї. Мені потрібен мій старший капітан. 

План тренувань я лишила на столі, натомість підійшла до крісла, в якому усе так само лежав Леві, ніби побитий вуличний кіт. Він підскочив, коли я поклала руку йому на чоло. Так, температура у нього була… Мене затопила прикрість, коли я усвідомила що саме зробила. 

— Пробач, я не мала підходити зі спини. 

Але він ніби не чув моїх слів. 

— Нарада? Що було на ній? 

— Ханджі ознайомила нас з шикуванням, димовими сигналами. Метою місії визначено дійти до кінця острова і повернутись назад… Я скоро повернусь. 

Якщо Розвідка і мала якісь ліки проти застуди, мені не було про них відомо. Не так давно діти Леві їздили до одного з сиротинців, щоб загітувати місцевих дітей на вступ до Розвідки, а тоді по черзі перехворіли. Фелікс розповів мені про це, бо коли я повернулась, усі діти вже були здорові. Рошель додала, що усе це виключно завдяки старанням Леві. Схоже, він зовсім трохи перестарався.

Щоб знайти аптеку, яка працювала б о такій годині, довелось трохи постаратись. Пощастило, що потрібні мені трави не були великою рідкістю. Тож через трохи більше, ніж пів години я поставила перед Леві банку відвару. Коли ж він поморщився, зробивши перший ковток, я не стримала сміху. 

— Ти не любиш чебрець? 

— Що це? 

— Це рослина, яку застосовують в медицині або як спецію. В будь-якому випадку маєш усе це випити. А тоді або сам зробиш собі нову порцію, або мені доведеться стати твоєю служницею і почекати тут, щоб зробити це за тебе. 

— Ти однаково заборгувала мені розмову. 

Ні, я знала, що він ще та погань насправді, але ж не настільки. 

— Ти ж знаєш, що необовʼязково шукати причину, щоб я лишилась? 

Я дозволила собі сісти за його стіл і скористатися його писемним приладдям, щоб таки закінчити той клятий план за розмовою. Мені треба було ще попередити Ханджі про те, що завтра я поїду на тренування з Рошель, а не з Леві. І саму Рошель бажано повідомити. 

— Пам’ятаєш, ти писав, що не знаєш мене по-справжньому? 

На це моє питання Леві вже наважився відповісти:

— Там було ще слово “мабуть”. 

— Правда в тому, що Єва Вайс неймовірно пуста особистість. Багато можна сказати про Липу, але… Я досі не знаю якою маю бути без маски. Щодо себе я впевнена тільки у двох речах: я люблю турботу і я заздрісна людина. Мені подобається дбати про близьких, подобається коли дбають про мене і не подобається, коли дбають, але не про мене. Це усе, що варто знати про мене. 

— Отже, я і справді не знаю тебе по-справжньому. 

Мабуть, він перша людина, яка визнала це вголос. Ось це розуміння змушувало мене посміхатись до написаних слів та цифр. 

— Тепер знаєш… Коли спостерігала за вами трьома, коли слухала розповіді про вас, я ніби дивилась в розбите дзеркало. Ти мав те, чого не мала я, чого мені дуже сильно хотілось. Моєї заздрості було достатньо, щоб вона переросла в ненависть. Знаєш, це було настільки сильно… Майже щоразу в Підземці я засинала в сльозах. Твої друзі були поруч, були такими вірними, а мої… У Липи не могло бути друзів, лише вороги. 

— Ти заздрила і після їхньої смерті? 

Його голос видавався надзвичайно пустим. Я знала, що це не так, але… Як же бісить, що я не можу прочитати його реакцію! 

— Звісно. Ти знайшов собі нову родину. Через три стіни від тебе завжди сидів Ервін, через дві — Ханджі. Коли я жила по готелях, через стіну від мене хтось завжди занадто гучно трахався або лаявся… — ось так далеко я не планувала заходити в цій розмові, але повертати назад вже було пізно. Довелось відкласти перо, щоб сконцентруватись. — Після їхньої смерті стало гірше. Дивитися зі сторони, як ти зближаєшся з моєю надією на сенс життя, з моєю останньою подругою… Ти позабирав у мене друзів. Звісно мені було заздрісно. 

— Я не… 

— Знаю. Але це виглядало так в моїх очах… З часом я почала розуміти, що у мене немає причин насправді тебе ненавидіти, що це помилка, але… Простіше було далі тягнути цю помилку, ніж виправити, визнати її. Тож мені справді шкода, Леві. Я співчуваю, що ти їх втратив, що виріс сиротою, що твої стосунки з Кенні настільки жалюгідні з його провини. Пробач, що я поводилась з тобою так, ніби ти мені винен, пробач, що не вмію радіти чужому спокою, навіть такому хиткому, як твій. 

Зараз гроза в його очах не була такою колючою, його грім не лякав мене, навіть блискавки були м’якшими. Це ж хороший знак, правда? Я ж тут не просто так принижуюсь? Якщо він зараз просто вижене мене, це буде чудовим черговим аргументом, щоб не казати правди більше нікому. Його мовчання відчувалось кінчиком кинджала, приставленого до горла. І лише від Леві залежало чи цей кинджал буде відкинуто геть, чи він таки мене убʼє.