Смак

Єва

– Одну справу з убивством. Одну. 

– Іди геть. 

– Тоді арешт. Будь ласка.  

Він дивився на мене таким знавіснілим поглядом, що було смішно. 

– Ні. Геть з мого кабінету, доки я не виписав тобі дисциплінарне.

Забравши нову порцію дурних справ з його столу, я пішла геть. Цього разу я навмання дістала якусь заяву з середини стопки. Це була заява про зникнення кота. Я зробила перерву тільки на сніданок. Сьогодні їжа знову не смакувала мені, я знову майже не відчуваю смаку… Закінчуючи зі сніданком, я рушила до Ґреґа, автора заяви про кота. Побачивши його будинок, я зрозуміла чому він мав повне право звертатись до Поліції з пропажею свого кота. Його будинок був таким самим розкішним як і Мелмур, ніби зменшена версія. 

Поки слуги вели мене до нього я намагалась зрозуміти чи слід мені згадувати базовий етикет. 

Ґреґ був низьким і кістлявим чоловіком. Він був висушений, ніби родзинка. А ще смішно картавив і занадто слиняво цілував руку. Його тоненькі вуса хотілось повищипувати пінцетом – настільки вони йому не личили.

– Як добре, що ви прийшли! Мій Макс, мій бідолашний Макс! Його немає вже три дні! 

Можливо, його бідолашного Макса просто хтось зʼїв. Простіше буде знайти максимально схожого кота, але на справі вже була дбайлива примітка від Йорґена, що такий трюк не спрацює. 

– Можливо, у вас є якісь припущення? Чи міг хтось викрасти Макса? Або, можливо, Макс має улюблене місце для прогулянок? 

Я спитала дарма. Він почав переповідати мені весь родовід Макса, усі його звички за життя. Про Макса тепер я знала більше, ніж про себе. І хоч Ґреґ підозрював, що Макса могли вкрасти, та у нього в голові не було жодної ідеї хто б такий злочин міг провернути. 

До обіду я лазила довкола його будинку, кликала Макса, аж доки не почула нявчання з якоїсь криниці за декілька кілометрів від точки початку пошуків. Вона була суха і заколочена дошками, але ці дошки були ніби від удару пробиті. Я ніяк не могла роздивитись кота, що нявкав з криниці, у мене не було жодної певності, що то саме Макс. Але людське тіло поруч з котом змушувало мене піти до гарнізонців і попросити у них допомоги із цим. Схоже, я нарешті отримала справу з убивством. 

Повернулась я до криниці у супроводі трьох гарнізонців. Ми звісили в криницю мотузкову драбину, по якій я спустилась вниз. В криниці лежав хлопець. Не дитина, але і не старий. Через темряву важко було сказати хоч щось про нього. Закинувши його собі на плечі, я дивувалась тому, який він легкий. Лишаючи його гарнізонцям, що соромʼязливо стояли в стороні, я повернулась вглиб криниці за котом. Так, це таки був Макс. Він був чорний і з білою плямою на лобі. Усе, як і казав Ґреґ. 

– А що з цим робити? – невпевнено вимовив хлопець, який тримав мені драбину, кивнувши на хлопця, якого я дістала.

– Відведіть його до лікарні, не знаю. Це не моя турбота. 

– Але ти ж з Поліції, це твій профіль. 

Я сумно посміхнулась, притискаючи Макса до себе ближче.

– Я займаюсь трохи іншими справами. Успіхів. 

Ґреґ не тямив себе від щастя, коли я передала йому Макса. Він вже хотів наказати слугам накрити для мене вечерю, а я на силу відмовилась. І все-таки без винагороди він не лишив мене. 

– Ось, це квиток на хорошу виставу. Я мав піти сьогодні, але зараз я більше потрібен Максу. 

Він наговорив мені ще купу красивих слів, не відпускав мене до останнього і я навіть почала переживати чи встигну на виставу. Він дав мені квиток на “Снігову королеву”. Спогади з дитинства все-таки змогли викликати у мене слабку посмішку, тож я поквапилась до театру. 

Зрештою, я встигла прийти трохи раніше, тому вільний час в залі я присвятила складанню рапорту для Йорґена. Щойно оголосили початок вистави, я відклала свій блокнот і присвятила усю свою увагу сцені. Стримати посмішку іронії ніяк не виходило. 

Коли Снігова Королева з’явилась на сцені, я ледь не збожеволіла від здивування, від усвідомлення. Танцівниця, це була Танцівниця! Хотілось гукнути її, хотілось підбігти до неї, хотілось забрати її і сховати десь між ґудзиків Фокусника. Я намагалась втримати свої схлипування, ледь не заштовхувала їх рукою всередину, але виходило погано. 

Вона отримала овації. Я шкодувала, що не купила квітів. Усупереч жалю, я активно проштовхувалась крізь натовп до сцени. Мені треба було поговорити з нею, треба було щось зробити, показатись їй на очі, не знаю! Охорона не хотіла мене пропускати, але мені вдалось скористатись своєю формою. 

– У вас будуть проблеми, якщо не пропустите. 

Я не думала, що вони повірять, що я виглядаю достатньо впевнено і переконливо, але вони пропустили мене. Марі я знайшла в тихій гримерці. Вона якось сумовито оглядала подаровані квіти.

– Ти маєш занадто гарний вигляд, Танцівнице. 

Я знала, що вона не повірить почутому. Я здогадувалась, що вона не одразу впізнає мене. Але передбачити, що вона з дзвінким вереском застрибне мені на руки, я не могла. Вона здавалась ще легшою за того хлопця, якого я сьогодні дістала з криниці, тож я без проблем могла закружляти її кімнатою в обіймах. 

– Я вже і не мріяла, що ми знову зустрінемось, – тихо промовила вона, коли ми обидві повернулись до тями. 

– Так, я теж… 

Марі всадовила мене на невеличкий диван, а сама сіла на стілець поруч. Вона не наважувалась відпускати моїх рук. 

– Ти маєш усе мені розповісти, усе до останньої краплі. Я хочу знати, як тобі вдалось так далеко зайти. 

– Тобто це я далеко зайшла? А як ти стала новою зіркою театру? 

– Група акторів помітила мене в борделі. Вони сказали, що їм потрібні такі таланти, як я… 

Я могла здогадатись, я мала здогадатись, що вона лишилась в борделі. 

– А Тінь? Вона з тобою? 

Вона стиснула вуста, їй не подобалось це питання.

– Вона мала піти до Тросту. Але її там не було? 

– Не було. 

І де вона ділась? Вона не дійшла? Чи змінила напрямок? 

– Ми з Супом дійшли до Тросту, знайшли підробіток на деякий час, а тоді розділились. Я пішла до кадетки, а він лишався працювати в їдальні, але зараз його там нема… Я теж не знаю де він.

– То ми лишились самі… 

Я бачила, як в її очах бриніли сльози, але вона не давала їм волі. 

– Не кажи так. Вони не обовʼязково мертві. 

– Але не обовʼязково живі. 

– Не говори цього. 

Вона поклала долоню мені на щоку і мʼяко, але силувано посміхнулась. Мене це починало лякати. 

– Вони не повернуться, Єво. Так само ти казала про Віктора, ти казала, що Анна не помре, і де це все? Вони ніколи до нас не повернуться.

Мені знову хотілось плакати, але цього разу я ковтнула ці сльози. Чому вона так спокійно про таке говорить, а я маю тут істерику влаштовувати? Коли ми помінялись місцями? 

– Але тепер ми є одна в одної, хіба це не чудово?.. Єво, чому б нам не покинути наше минуле? Забудьмо їх усіх. Хіба ми недостатньо страждали, мало виплакали? Чому б не жити майбутнім, нашим спільним майбутнім, де будемо тільки ми удвох? 

Я оторопіла. Вона ж пропонує зрадити їх усіх. Принаймні для мене це виглядає зрадою… Але хіба Шавлій мене не зрадив? Хіба це не через нього ми прийшли до такого життя? Я ж не зобовʼязана йому пробачати. 

Якщо я відмовлюсь? Вона покине мене знову? Я знову лишусь сама? Куди тоді я рухатимусь? Порпатимусь в тих справах, які дає Йорґен, доки батько знову не згадає про мене? І куди це мене приведе? Я хоч щось матиму в житті взагалі? Хоч когось? Я лише втрачаю. 

Я втратила Ланґрас, втратила будинок Тіні, втратила Анну, Вишню, Кішку. Тінь, Супа, Фокусника, Шавлія і Черницю я втратила теж. Марі має рацію: вони не повернуться. Я втратила совість, втратила манери, граційність. Навіть справедливості більше немає в моєму житті. Голос, колишнє відчуття запахів і дотиків, смак я теж втратила. Навіть Ханджі я втрачаю. Що у мене лишилось? Ця проклята робота і достатньо грошей на щоденні витрати. Гаразд, ще у мене є цигарка в кишені і коробка сірників. І ґудзики з плетеним браслетом. А ще квиток на цю виставу. 

І як довго ще я буду ділити ліжко зі спогадами? Як довго я буду говорити лише з силуетами минулого у своїй голові? 

– Ти маєш рацію. Нам варто лишити минуле в минулому. 

Після цих слів ми згадували минуле до півночі. Ми перемовлялись пошепки, не договорювали речень і сильно квапились з вимовою так, ніби не про друзів згадували, а домовлялись про щось незаконне. Незабаром вона поїхала далі разом зі своєю трупою. Вона могла лишити мене ні з чим, але натомість дбайливо подарувала червону троянду. Тепер нарешті я наважилась повертатись до штабу, розуміючи, що Йорґен шкуру з мене здере. Тільки я не очікувала, що це станеться так швидко. 

– Гарно, бачу, погуляла. 

Я відірвала погляд від троянди, пересмикуючись. Йорґен стояв на ґанку штабу, тримаючи між пальців цигарку. Ну звісно ж, чекає мене. 

– Це ж тебе Ґреґ поцілував у вдячність, так? – він вказав на свою праву вилицю. 

Святі стіни. Я була певна, що стерла усе! І коли він встиг дізнатись, що я обрала саме Ґреґа?

– Хлопчина, якого ти дістала з колодязя, помер. Гарнізонці приходили скаржитись, що ти не виконуєш своєї роботи. І мені, схоже, слід дослухатись до них, якщо ти лазиш по місту в такому вигляді о такій годині. 

Усі його речення мали такі різні настрої, сенси, але він промовляв їх з однаковою інтонацією.

– У вдячність Ґреґ дав мені квиток на виставу. Там я зустріла стару подругу і трохи затрималась. Хіба це важливо, якщо я виконала завдання? 

Це не перший раз я десь гублюсь, але перший раз гублюсь через дещо по-справжньому важливе. Мені хотілось, щоб він повірив мені. 

– Мені ніхто не повідомляв, що воно виконане.

– Я щойно повідомила. 

Заправляючи троянду за лямку для ременя на штанах, я дістала блокнот і поквапилася вирвати декілька аркушів. Тоді простягнула їх Йорґену:

– Звіт. І прошу звернути увагу на час фіксації. І, звісно, я перепишу його в більш охайний вигляд. 

Йому довелось трохи прокрутити цигарку між пальцями, щоби взяти їх. Тоді швидко пробігся очима по тексту.

– Що за подруга? 

– Яка вам різниця?

– Я маю знати чи варта вона твого дисциплінарного порушення. 

Це був один з тих моментів, де я мала переконати його. Фокусник учив не викидати сильні карти на початку гри, але я відчувала, що зараз це було необхідно – інакше гра не продовжиться. 

– Я думала, що ми більше ніколи не зустрінемось… – я надавала своєму голосу якомога більше смутку, туги. – Вона чи не останнє, що лишилось у мене від моєї першої закоханості. Останні роки я навіть не знала чи вона жива і…

– Годі. Йди. І вивчи вже розпорядок. 

 

Я намагалась навідувати кожну виставу Марі. Для цього потрібно було працювати вдвічі ефективніше, щоб вимагати у капітана вихідні. Так промайнуло декілька місяців. З сірого потоку днів мене вирвав лист, який не належав ані Марі, ані Ханджі. Імені на ньому я не впізнавала. Невже батько згадав про мене? 

В листі було запрошення на якісь спеціальні тренування, що проходитимуть наступного тижня в столиці. Коли я показала це Йорґену з черговим проханням про вихідний, він порвав цей лист.

– Помилились адресатом, – обґрунтував він свій вчинок. 

Тепер він особливо прискіпувався до мене, до мого вільного часу. Отримати вихідний, щоб поїхати до Марі або зустрітись із Ханджі, було майже неможливо. Я повинна була довести, що не брешу, що не займатимусь чимось іншим у свій вихідний.

Я могла б стерпіти і це, якби не Лора, яка вирішила покпинити з мене.

– Скажи мені, пташко, – лукаво промовила вона майже мені на вухо, коли підсіла до мого столу в їдальні, – чи ти здорова? 

– А виглядаю інакше? 

– Виглядаєш. Ніхто в здоровому ґлузді не наважиться ігнорувати головнокомандувача. 

Я нічого не розуміла, але знала, що причина мого нерозуміння складає зараз чергову купу абсурдних справ для мене. 

– Про що ви взагалі? 

Вона занадто самовдоволено посміхнулась.

– То Йорґен посадив тебе в клітку… Як мило! 

Так вона і пішла, лишаючи по собі лише сумʼяття, в якому я давно вже захлиналась. Похапцем я розібралась зі сніданком, а тоді рушила до кабінету Йорґена. Я ще не знала що робитиму і як, але я була певна, що своє сьогодні отримаю. 

– Я хочу перевестись в інший загін! – заявила я з порогу, ігноруючи решту загону, якій він давав нові вказівки. 

Він зиркнув на мене таким самим поглядом, що і батько, коли я не засвоювала чогось з першого разу. Мені довелось простояти в тіні, доки він не відпустив решту загону. 

– Тобі додати роботи, щоб менше дурні в голову лізло? 

Нарешті він згадав про мене!

– Ви не маєте права відмовляти мені в такій формі. Якщо ви зараз не надасте обґрунтування своїх дій, я скаржитимусь. 

Думаю, Лора з радістю вислухає усі подробиці і допоможе мені. Використовувати її допомогу небезпечно, але лишати усе, як є, аж занадто безпечно. 

– А тепер сядь і послухай мене. 

Я не поспішала виконувати його наказ, думаючи, що зараз можу ще зробити. Але він повторив його, не лишаючи мені вибору. Тепер я дивилась на нього спідлоба.

– Хоч королю донос на мене напиши, він його навіть не прочитає. Це і є та вища ланка, до якої ти так рвешся. 

– Яка вам вигода з того, що я займаюсь тут такою маячнею? Що ви отримуєте з того, що тримаєте мене тут за пажа?.. Що від мене хоче головнокомандувач і хто вам заплатив, щоб я про це не знала? 

Він хмикнув. Мені здавалось, що я змогла притиснути його до стінки, але я помилилась.

– Мені байдуже чому ти так хочеш туди, але ти однозначно не годишся для цього. Ти ламаєшся лише від мого тиску, хоча я навіть не намагаюсь. Ти надто м’яка та ідейна, такі люди не вибиваються у верхівку. Знаєш чому? Їх легко усунути. 

Але я отримала шанс вибитись у верхівку. Чому мені не можна ним скористатись? Чому я просто не можу робити те, що мені хочеться? Чому постійно хтось мені заважає? 

– Якби хтось дав мені провести арешт, до прикладу, я б показала усю свою мʼякість. 

– Ти і зараз її добре демонструєш. 

Насмішка в його голосі душила мене. 

– Яка вам різниця чи вбʼють мене, чи ні? Може, я взагалі саме цього і хочу… Я однаково колись помру, але перед смертю хочу знати, що зробила щось, що для пересічних людей вважатиметься чимось героїчним. Що б там не хотів від мене Заклі, але із ним легше знайти якусь героїчну смерть, аніж тут. Тут взагалі померти неможливо… Ви не розумієте, що саме ви робите зараз. Я не мала ніякого хисту від природи, але я найкраща. Уявляєте скільки часу і сил в мене на це пішло? Але я гублю свій потенціал тут, тут гниють мої нічні тренування, коли інші спали, а я заледве доповзала до ліжка на світанку, постійні вправи з рушницею та заучування підручників. Я зробила усе, щоб втекти від свого минулого життя, аж ось зʼявляєтесь ви і змушуєте мене зупинитись, лишаєте мене сам на сам з тими жахами. Завдяки вам я ніколи з цього не виберусь. Єдиний вибір, що мені лишається – накласти на себе руки, але насправді я занадто слабка і боягузлива для такого… Це те, чого ви хочете насправді? Подивіться мені в очі і скажіть, що я справді заслуговую на все це. 

Сльози стояли в моїх очах, не наважувались рухатись. Я не могла ні заплакати, ні прибрати їх. Стало соромно, але зараз це було найменшою моєю проблемою. Капітану, мабуть, теж стало соромно, тому він відвів погляд. 

– Ти хороша людина, Єво, тому я і проти будь-якого твого підвищення. – Я витріщила на нього очі на знак недовіри. Та ну. Не може такого бути! – Боюсь, я вірю у твій потенціал, як ніхто інший. Але ти думала коли-небудь чи сподобаються твої досягнення твоїй родині? Очевидно, що ні. Ти знаєш чим це закінчиться. Саме тому я зробив усе, щоб про тебе забули, щоб ти не привертала до себе жодної уваги. Нехай інші вірять, що ти можеш виконувати лише такі дурні завдання, а ми обоє знатимемо що насправді за цим ховається. Так буде безпечніше для тебе. 

– Я не просила про турботу. В моєму житті вже запізно для неї, – це прозвучало грубіше, ніж мені хотілось. 

– Ти маєш рацію. Але я теж не просив про смерть. Думаєш, мене не проситимуть розібратись з тобою, як твого капітана? Думаєш, мені не погрожуватимуть? Це лише взаємність. 

А я тільки почала вірити, що хтось може по-справжньому переживати за мене, що комусь я справді важлива… 

– Просто віддайте мене на поталу Заклі, а я подбаю про вашу безпеку, якщо ви так цим переймаєтесь…

Він довго мовчав. Я думала, що він зараз мене вижене геть. Не просто з кабінету, а взагалі з Поліції, з усього мого життя. Тоді він нарешті сів за стіл, дістав з якихось закутів розписаний аркуш, оглянув його декілька разів, а тоді почав ще щось записувати на ньому. 

– Там нема нічого героїчного, нічого людського. Для Заклі ти станеш лише новою фігурою на шахівниці, яку він залюбки розміняє, якщо це буде вигідно. Для інших ти станеш мішенню, людиною, яку слід буде першою вивести з гри… Це постійні змови, катування, корупція і далі по списку. Ти не зможеш змити кров з-під нігтів вже ніколи, ти втопишся у ній… Знаєш, що ти робиш? Намагаєшся віддати свою душу дияволу, сподіваючись, що він буде ніжним із тобою. Як внутрішня військова одиниця ти принесеш лише страждання собі та іншим. Ти справді на таке не заслуговуєш.

– Можливо, якщо я втоплюсь в чужій крові, то перестану бачити на собі кров друзів… Принаймні я не зможу розрізнити. 

Він подивився на мене, ніби на хвору. Світло-карі очі виражали страх і співчуття водночас. 

– Відправ це. Внутрішньою поштою.

Це був останній наказ, який він мені віддав. За декілька днів по мене приїхали урядовці. Я не встигла навіть подякувати. 

В столиці я змушена була брати участь в змаганнях, які організував Даріус. Це нагадувало іспити в кадетці, але тут правилами були набагато жорсткіші. Щоб продемонструвати свої навички рукопашного бою мені доводилось боротися не з одним противником, а з кількома одразу. Стрільба була сильно ускладнена подекуди нереалістичними вимогами, на кшталт попасти в сливу з максимальної відстані, на яку пролетить набій, але стояти при цьому однією ногою на бочці, що постійно хитається. Йорґен відучив мене від старань, годував тільки легкими перемогами, тож такі випробовування були цікавими. Особливо сильно цікавив той факт, що я не знала нічого про своїх суперників, як і вони не знали про мене. Усі ми були в балаклавах. 

Ці змагання тривали декілька місяців. Щоразу нам підкидали усе більше абсурдних випробовувань, але під кінець практика змінилась теорією. Замість демонстрації своєї сили, спритності чи ще чогось фізичного, мене змушували демонструвати логіку і розум. Урядовці почали задавати мені різні задачі, для рішення яких потрібно було згадати ті крихти тактики, яких нас намагались навчити в кадетці. Тут уже мені було не весело. Хоч мені і не були відомі результати інших, але я була певна, що в цих задачках пасу задніх. А ще було не весело від розуміння, що я геть зникла з життя Марі. Знову. Скільки ж її листів надійшло в штаб Стохеса? Чи зможу я ще колись їх прочитати? Чи зможу взагалі ще раз побачити Марі? 

Як виявилось, Даріус шукав собі в помічники надлюдину, істоту, що буде гарним інструментом, ножем, яким можна різати, сокирою, щоб рубати, вогнем, щоб палити; він шукав зайву пару рук, якими можна вбити чи врятувати, пару очей, які можуть щось побачити, пару вух, щоб підслухати. Йому потрібен був зайвий мозок, який служить іншим людям, але перш за все йому. У цієї істоти немає імені чи особистості, немає чіткої зовнішності, у неї є лише титули і вказівки, у неї є військова форма і зброя. Даріус хотів собі справжню бойову одиницю. І я нею стала. 

Коли мене привели до його кабінету, коли він повідомив, що обрав мене, я заціпеніла від страху. Так, я отримала визнання, я відзначилась. Але Даріус просив за це занадто багато. Разом із визнанням мені вручили обовʼязки, які не здавались реальними. Я мала навчитись вбивати, катувати, допитувати і по-справжньому обманювати людей. 

Йорґен мав рацію. Я занадто мʼяка. Тому я слухала інструкції Заклі з опущеним поглядом, який не хотів фокусуватись на чомусь, з захололими руками, що вкривались крижаним потом, і з грудкою нудоти, яку ніяк не вдавалось ковтнути. І хоч я дала Марі обіцянку не жити минулим, але тільки в ньому зараз я бачила бодай якийсь захист, якийсь прихисток. Так Липа перестала бути жебрачкою, вуличною злодюжкою, повією. Тепер Липа стала помічницею Даріуса Заклі. 

Це був дуже необачний вчинок. Мені не можна було розкривати особистість на службі, на публічній службі. А в цьому світі ще лишились люди, які упізнають це дурне імʼя. Не обовʼязково вони будуть добрими до мене. Так мій крик про допомогу міг перетворитись на причину моєї смерті. Але нехай. Шанс того, що Фокусник досі живий, все ж є… Тож він має врятувати мене ще один раз. Він точно знайде спосіб зробити моє життя не таким жалюгідним. Але спочатку йому треба знайти мене. І я трохи йому з цим допоможу. 

 

Перший рік моєї роботи здебільшого був присвячений навчанню. Я виконала декілька несуттєвих доручень Даріуса, щоб довести, що він не помилився з вибором. Також за цей рік я дбала про створення легенди, щоб Єву і Липу ніколи не змогли назвати однією людиною. Єва Вайс насправді не затрималась в Поліції з невідомих причин. Ймовірно, ця робота їй не підійшла. Щоб виправдати постійні переїзди, ми з Даріусом віддали Єві професію авдиторки. З Ханджі я обірвала спілкування. Рештки моєї совісті змусили зʼїздити до неї в штаб і сказати, що я не зможу листуватись, адже тепер служу у внутрішньому загоні. Я сказала, що боюсь усе це втратити через нашу дружбу. Брехня лишала кислий присмак в роті. 

Марі довго ридала в моїх руках, коли мені нарешті вдалось вирватись і до неї теж. Вона благала мене не йти, не кидати її. Кістлявими пальцями вона міцно трималась за мою сорочку і гаряче шепотіла, що кохає мене, що я не можу покинути її через це. Тої ночі я пообіцяла їй занадто багато того, чого ніколи не зможу виконати. 

Тоді Даріус нарешті наважився вивести Липу на публіку. Він дав мені для цього найпаскудніше завдання з усіх можливих – я мала ліквідувати родину Абель, родину Шавлія. Даріус розповів, що вони останнім часом перетнули геть усі межі. З ними намагались домовитись, але вони не поступились, тож лишається тільки перебити їх так, ніби цієї родини і не існувало ніколи. 

Декілька днів пішло на підготовку, місяць пішов на примирення з тим, що я збиралась зробити. Навіть коли мені видали десяток ножів, коли видали отруту на випадок, якщо мене схоплять, я не сприймала усе це серйозно. Усе це було лише черговим дурним тренуванням. Зараз я зайду на територію ворога, яку вартували переодягнені урядовці, тоді в будівлі я знайду ще одних акторів, захоплю їх і приведу Даріусу, щоб пройти чергове випробування. От тільки перевдягнені урядовці чомусь дуже здивувались моїй появі, ніби не знали про тренування. Вони занадто по-справжньому намагались мене вбити. Мені довелось їх убити, довелось лишатись на рівних із ними.

Батьки Шавлія теж не були ляльками. Вони були лише наляканими людьми, до чийого будинку прийшла вбивця. Жінку я вбила першою, бо в її руках був ніж. Чоловік припав до її тіла, намагався затиснути рану на її шиї, ніби це могло чимось зарадити. Шавлій казав, що його батько був лікарем, тож він мав ще краще за мене розуміти, що поранення справді смертельне. Він був свідком мого злочину, тож я вбила і його. 

Що я маю робити тепер? 

Якийсь час я стояла над тілами, намагаючись упізнати в них Шавлія. А тоді хтось закрокував до кімнати, посеред якої я стояла. У скроню занадто гучно вдарило розуміння, що я втратила забагато часу. Я не встигну втекти. 

Двох мені вдалось вбити, але до третього я повернулась занадто пізно. Він повалив мене на липку від крові підлогу і міцно притис своєю власною вагою. На мить мені здалось, що це і був Шавлій. Чоловік мав таке ж золоте волосся, що хвилями витікало з пучка на потилиці. Він мав такий самий знавіснілий погляд, який виражав не тупе бажання мене вбити, а демонстрував створення детального плану катувань для мене. 

Він відкинув мій ніж в куток кімнати, зірвав маску і балаклаву. Я намагалась чинити опір, але він знав моє тіло краще за мене, спеціально натискав на ті точки, які боліли найдужче. 

Ні, це таки не Шавлій. Шавлій ніколи б не втримав мене так. Я б ніколи не дозволила Шавлію стискати свою горлянку і приставити до мого ока кінчик ножа. Я б ніколи не чіплялась за його руку, намагаючись відвернути ножа. Шавлій ніколи б вже не побачив моїх сліз.

– Хто тебе послав?! Хто наказав тобі прийти сюди?!

Отрута. Я маю ковтнути її. Він не збирається мене вбивати, отже катуватиме. Треба відволікти його, щоб я могла дотягнутись…

– Мене послав мій друг, – я намагалась говорити якомога спокійніше, хоч і знала, що це нічого не змінить, – Фелікс.

Його очі розширились від подиву, а тоді звузились від злості. Ножем він чиркнув по моїй лівій руці, змушуючи мене застогнати від болю. Правою рукою я нарешті дотяглась до кишені з отрутою. 

– Не смій говорити такого про мого брата. Фелікс ніколи не зміг би підняти руки на когось, на відміну від вас, від Поліції.

– Вʼязниця міняє людей. 

Він таки хотів встромити мені ножа в око, але не встиг. За мить на мене полилась його кров – я чиркнула ножем по його шиї. Я і забула, що поруч з отрутою мала ще один ніж. 

Скидаючи з себе непритомне тіло, я поквапилась відновити дихання та повернути собі ножі. Відірвавши від штори шматок тканини, я наклала на руку імпровізований джгут. Тоді повернулась до тіла брата Шавлія. У них були схожі очі, неймовірно схожі очі. Тільки у Шавлія вони на декілька відтінків світліші. 

Даріус похвалив мене, коли я повернулась, але його похвала не смакувала мені. Слава, яку Липа отримала завдяки статтям в газетах, мені теж не смакувала. Я мала б повернутись до Марі, мала б розказати їй усе, але… Мені не хотілось сліз, мені хотілось турботи. А ще хотілось, щоб мене насварили. Адже я зробила жахливу річ, але всі довкола лише хвалять мене. Хіба це правильно? 

Так одного вечора я опинилась в глухому мисливському селищі під Яркелем. Насправді я більше вірила в те, що в архівах я знайшла чергову “правду”, ніж в те, що Йорґен справді десь тут живе. Але коли я дійшла до потрібних дверей, коли постукала в них, він все-таки відчинив. Тоді я і зрозуміла наскільки дурною була моя ідея. Що я взагалі тут забула? 

– Я… Мені просто захотілось прийти додому, а потім я згадала, що не маю дому і… Я подумала… Ви мали рацію. Кров не змивається. Я просто… мені нема куди більше йти.

Він майже заштовхнув мене у свій будинок, потім  вказав на стілець за столом, на який я поквапилася сісти. Йорґен байдуже порався з посудом, ніби мене тут і не було.

– Ти голодна? – мабуть він помітив мої вагання, тож додав: – Це твій останній шанс поїсти сьогодні. 

– Голодна…  

І він почав щось готувати. Робив це так майстерно… І будинок у нього хороший. Я гадала що йому личило бути капітаном Поліції, але я так сильно помилялася!

– Що з твоєю рукою? 

Я не очікувала що моя куртка, одягнена лише на один рукав і накинута на друге плече, така помітна.

– Невелике поранення.

– Невелике поранення не приноситиме стільки клопоту. Можеш брехати, але надурити мене не вийде. 

Знайоме невдоволення в його голосі змусило мене посміхнутись. Це саме те, чого мені хотілось. Як виявилось, в суперечках із Йорґеном я отримувала стільки уваги, скільки ніколи не отримаю від Даріуса, Найла Дока чи будь-кого іншого, чия похвала дорого коштуватиме.

Його вечеря не сильно відрізнялась від їжі з їдалень при казармах, але смакувала краще. Капітан нічого у мене не питав, дозволив лишитись на ніч в будинку так, ніби це був і мій дім теж, ніби я мала повне право заявитись сюди і розпоряджатись цим майном. Він наполіг лише на огляді мого поранення. Враховуючи його гостинність, я не могла відмовити.

– Ти так і будеш удавати ніби все гаразд? – раптом випалив він, доки накладав на рану нові шви. 

– Але хіба не все гаразд? 

А якщо мені все-таки вдасться його надурити? 

– Тобто для тебе звично завалюватись в чужі домівки пізнього вечора, бо тобі хочеться додому? Ти однозначно вмієш здивувати. 

Він мав рацію. Для мене звично вламуватись в чужі домівки тихо і непомітно, не виказуючи своєю присутності з порогу. Тут я дещо перевершила себе. 

– Я не думаю, що це щось змінить… 

Даріус змусив мене навчитись швидко міняти тактику. Якщо брехня не працює, то, може, спрацює правда? 

– Зазвичай людині стає краще, якщо видалити отруту з її тіла. А тебе щось труїть. 

Він мав рацію, але як таке можна видалити? Чи взагалі в моєму тілі лишились ділянки не уражені отрутою? Лишилось що рятувати?

– Це довга історія, я з народження купаюсь в отруті. 

– Мені нема куди поспішати, як і тобі з такою рукою. 

Перш за все я розповіла про Шавлія, про його родину, яку вбила – це труїло мене найбільше зараз. Далі я розповіла про Марі, про Фокусника та інших. Коли він спитав як я опинилась на вулиці, я розповіла і про батьків. Поміж усім цим я згадала і навчання в кадетці. 

Його реакція не була такою бурхливою, як у Ханджі, але вона була чуттєвішою, була потрібнішою мені. 

– Якщо ти коли-небудь знову матимеш потребу прийти додому, приходь сюди. Лишайся на день чи на рік – мені байдуже. Відтепер це і твій дім теж. 

Я утримувала нижню щелепу на місці з останніх сил. Він просто так мені дім подарував чи що? 

– Але… чому? 

– Свого часу батько наказав мені не повертатись сюди, але, як бачиш… Я просто хочу використати тебе, щоб старий ще раз в труні перевернувся.

Його брехня була настільки очевидною, що аж тішила. Мабуть, він просто не міг наважитись вимовити справжню причину свого рішення мені в очі, але мені було байдуже, адже він однаково доніс свою думку. 

Ближче до ночі я пішла до його кімнати, щоб спитати де взяти чисті рушники, але зрештою я не наважилась навіть до ручки торкнутись. По ту сторону дверей чулись тихі, приглушені схлипування. 

 

Сьогодні мені знову снився той самий сон, що і останні роки. Я лежала в мʼякому ліжку. Видимість заступали теплі хмарки туману, які здавались оксамитовими, до яких хотілось торкнутись. Хтось ласкаво гладив мене по голові, доки я відпочивала. Я не бачила, не знала кому належить цей дотик, але обривати його не хотілось, адже я не відчувала небезпеки. Довкола чулись рідні голоси. Я не впізнала їх, але знала, що вони мені рідні. Поблизу хтось перебирав струни гітари. Пахло домашнім печивом і теплим молоком. А тоді я змогла сфокусуватись на співі. Хтось дитячим голосом стиха співав мені колискову. Анна. Лише вона співала мені колискових, лише їй міг належати цей голос. Я спробувала відірвати голову від подушки, спробувала побачити її обличчя. Мені хотілось згадати, як вона виглядає. Але туман заступав її обличчя, ніби захищав від мене. Я потягнулась, щоб розвіяти, відмахнути його. Анна скрикнула і втекла. Гітара замовкла, голоси урвались. Я знову їх усіх злякала. Я розуміла це, я намагалась це прийняти. Хто не боятиметься мене? Рука, яку я простягнула до Анни, була перемазана чорною кровʼю. Мабуть, я знову забруднилась за роботою і через рукавички забула про це. Я розуміла, але не могла змиритись. Хіба це те, на що я заслуговую? Справді? Тоді варто було мені здатись ще дуже давно, варто було і не починати. Краще було залишитись там, де покинув мене батько, замерзнути чи вмерти від голоду.

– Будь ласка…

Мені здавалось, що цей туман зрозуміє моє прохання, хоч я і сама його не розуміла. Білі хмаринки виглядали достатньо добрими, щоб забрати мене з собою, щоб віддати мене до тих рук, які торкались мене так ніжно.

Я знала, що побачу її. Я завжди бачила у снах Марі. Її обличчя я памʼятаю, знаю достатньо добре, щоб воно переслідувало мене ось так. Тільки Марі лишалась весь цей час поруч зі мною. З цієї причини мені уже не сниться Фокусник. Його обличчя давно вислизнуло з моєї памʼяті, а тих трьох зустрічей за цей рік було занадто мало. Якби я знала, що вони останні, я б принаймні роздивилась його краще, запамʼятала кожен міліметр шкіри, кожну волосинку. Я б завдала собі стільки болю цим! Але принаймні якийсь час він лишався б поруч зі мною. Ще зовсім трохи. Він пішов би поступово, не так різко. Можливо, так я б краще вчилась жити без нього, було б легше звикнути до відсутності будь-якої надії. 

– Ходімо зі мною. 

Вона так ніжно посміхалась, була такою щасливою. Марі простягла руки – вона чекала на мене. Вона завжди чекала, а я завжди змушувала її чекати. Я вже хотіла підійти до неї, але раптом згадала про Анну. Не можна злякати і Марі. 

– Мої руки… 

Я спробувала показати їй те, про що говорю, в максимально мирному жесті. Вона лише посміхнулась ширше. 

– Ми виправимо це, Єво. Ходімо. 

Ми з Ератою вирішили якось, що сни були моїм обмеженням, стримуючим фактором, щоб я не здавалась такою геть непереможною. Сни змушували мене або боятись, або сумніватись. До страху я звикла давно. Це було проблемою, але не такою великою, як могло здатись. Хоча… Може, це і було проблемою великою, і є проблемою ще більшою… Не думаю, що це нормально – боятись лягати спати, закривати очі, віддавати своє тіло теплій втомі. 

Але сумніватись завжди гірше. Коли у снах до мене приходили мертвими близькі, які ще не померли насправді, я сумнівалась в собі. Чи роблю я достатньо для них? Чи добре я дбаю про їхній захист? Чи не піддаю я їх зайвій небезпеці? Чи я не занадто велика загроза для них? Я ніколи не знала відповіді. Йорґен почав снитися мені мертвим відколи пустив до свого будинку. Але він не помер. Марі почала снитися мертвою відколи я знайшла її в театрі. І вона померла. Ервін сниться мені мертвим відтоді, як ми зловили Леві. Але він ще живий. Ханджі почала приходити мертвою, коли ми розʼїхались по окремих полках. І вона жива. Фелікс і Рошель снилися мертвими, але їх я поки не вбила. Навіть Люк встиг померти в моїх снах. Було дивно бачити його там, поміж людей, яких я знаю довше, ніж він живе в цьому світі. Я не знала чи маю вірити снам. Зазвичай вони не справджувались, але… Марі мертва. Цієї одної смерті було достатньо, щоб переважити усі інші життя. Тож мені лишались тільки сумніви. 

Але найгірше було сумніватись зараз. Стояти ось так на роздоріжжі і сумніватись. Якщо я зараз кинусь в її руки, це означатиме, що я оберу смерть? Так? Чи справді я хочу померти? Не знаю. Чи справді я хочу жити? 

У мене є причини лишитися і є причини піти. Я ніколи не знала куди маю рухатись – до живих чи до мертвих. Я знала лише, що стояти на одному місці не варіант. Але… куди я маю піти зараз? До родини, до якої мені так хотілося належати? Чи до родини, яку я маю зараз? 

Люк потребуватиме мене. Він не впорається сам.

Але Анна завжди потребувала допомоги більше, ніж він.

Я підійшла до Марі і міцно пригорнула її до себе. Тут я могла не боятись зробити їй боляче, почути тріск її кісток. Я могла притискати її до себе так сильно, наскільки мені дозволяли мої тренування. 

– Я не можу піти, Марі.

– Можеш. Ти вже йдеш. 

Я ненавиділа багато речей в Марі, але найбільше я ненавиділа те, як легко вона могла говорити словами Фокусника. Вона навіть не помічала цього ніколи, але у них було багато спільних фраз. Марі ніколи не розуміла чому я вислизала з розмови, губила увагу, після найвипадковіших її слів. Вона була такою доброю. Завжди намагалась турбуватись про мене, не робити зайвий раз боляче. Але у неї ніколи не виходило. 

– Марі, будь ласка… Я однаково колись буду тут, тож зараз… Просто облиш, гаразд? 

Я часто просила її не приходити до мене уві сні. Як живу, справжню Марі, так і ось цю підробку. А вона завжди поверталась. 

– Ми сумуємо за тобою. Анна сама зшила собі ляльку, уявляєш? Вона постійно питає коли ти прийдеш, бо хоче похвалитися. А ти не приходиш… 

– Анна мертва, вона не може… 

Це все-таки був сон. Тут діяла своя, особлива, логіка. 

– Як і я, але ти однаково так міцно мене тримаєш. Сама ж не хочеш нас відпускати.

– Це неправильно. 

– Неправильно, що ти не змогла нас захистити, що тобі довелось нас захищати. Тож ходімо зі мною. Тут немає нічого неправильного. Тобі не доведеться нікого захищати, тут ти не зможеш нічого і нікого втратити. Тут немає несправедливості.

Сумніви завжди смакували сіллю. Завжди. Навіть зараз. Вона казала правду. Скільки б вона не брехала мені, а я завжди вірила їй, ніби вперше. 

– Ходімо. Віктор знайшов для тебе нові ґудзики. Ти маєш їх побачити. 

Вона завжди знала якими іменами мені дошкулити. А я завжди знала які імена пробуджують у ній хоч дрібку сорому. 

– Фелікс, він не… 

– Ми зачекаємо на нього. Разом. І на Рошель теж. І на Супа. Знаєш, я так і не навчилась готувати… 

Ну от. Усе знову зводиться до переліку імен, до змагання між кількістю причин, щоб піти, і щоб лишитись. 

– Пропонуєш мені покинути Люка? Він же ще дитина. Якщо я зараз піду, його роздеруть на шматки. 

– Твій капітан зможе захистити його. 

– А якщо ні? Йорґен не зможе навчити його усього.

– Ти цього не знаєш. Тобі слід більше покладатися на інших. 

Мені не подобались речі, які вона говорила. Але я не могла змусити себе відступити, не могла перестати дихати її квітковим парфумом. 

– Як я можу покинути Розвідку? 

– Розвідку? Єво, Ханджі давно тебе покинула, вона дозволила тобі піти. Памʼятаєш? Лише я була поруч із тобою тоді. Фелікс та Рошель тебе зрозуміють. Ервін… Для нього ти завжди була лише інструментом. Справді переймаєшся про його почуття? В кому ти ще сумніваєшся? 

– Діти. 

– Про них буде кому подбати, хіба ні? Леві з усім давав раду і до твого втручання. 

Але ж має бути хоч одна людина, яка змусить мене лишитись, яку не зможе правдоподібно оббрехати Марі. Має бути хтось, кому я справді важлива.

– Йорґен. 

– Він сказав тобі приходити за потреби. Він зрозуміє, коли ти не прийдеш. У тебе давно немає потреби лишатися, не те що приходити. 

– Емі.

– Вона навіть не шукала тебе усі ці роки. 

– Ерата. 

– Скільки ти заплатила за дружбу з нею? 

Я знала, що вона лише посміється, але однаково мала спробувати. 

– Леві. 

– Ти і справді у відчаї, Єво! Що змусило тебе думати, що йому не байдуже? 

– Я мала спробувати… Хтось же має помітити мою відсутність… 

– Ніхто не помітить її більше за нас. Кожен день без тебе, ніби вдихати воду замість повітря. Це боляче, Єво. Тож повертайся до нас, гаразд? Ми чекаємо на тебе більше, ніж будь-хто коли-небудь чекатиме. 

Я не була здивована тому, що прокинулась в сльозах. І я не планувала припиняти плакати найближчий десяток хвилин. Нехай до мене сюди заявиться Ервін і вилає за неявку на шикуванні чи нараді, але я маю оплакати усе це. Я мала так багато уві сні, мала усе, про що мріяла. І все втратила. Знову. 

Збиралась на нараду я геть розсіяно. Не дивно, що Ервін вказав на неправильно застібнуті ґудзики на моєму жилеті. І доки усі вчергове обговорювали план битви, я намагалась згадати той самий перебір струн. Було б непогано відтворити мелодію хоча б на піаніно… 

– Ервіне… – раптово перебила я, розуміючи, що не вдається вловити спогад. – Чи можу я піти з Розвідки, якщо… почуватимусь втомленою, до прикладу? У мене є законна підстава – хтось має подбати про мого брата… Ти ж мене відпустиш? 

– Є шанс, що ти повернешся в такому випадку? 

– Шанси завжди є. 

Я бачила, що йому неприємне це питання. Звісно, хто захоче віддавати улюблену і таку розкішну іграшку? Я ж лише інструмент. Я завжди ним була. 

– Якщо тобі це справді потрібно, гаразд. Ти боролась більш ніж віддано. 

Повітря набуло занадто солодкого смаку. Може, я не усе ще втратила? Може, мені все-таки є за що зачепитись? Марі все ж брехала. Знову.

Погляди Ханджі і Леві на собі я намагалась ігнорувати. Звісно, ані Липа, ані Єва не вміють втомлюватись. Я і сама в це вірила, але тепер… Схоже, це і є мій максимум.