Калюжа вина

Люк

Іноді мені снились жахи. Деякі з них були настільки реальними, що я гарячково роззирався після пробудження, шукаючи своїх кривдників. Але ще жоден жах не був водночас таким страшним і реальним, як Єва, що раптом зʼявилась в будинку, коли ми з Йорґеном закінчили допомагати постраждалим від паводка. Старий просив мене піти погуляти десь, але я не послухав його. Набагато цікавіше було підслухати його розмову з Євою, що лишалась нерухомою в ліжку всупереч усьому. 

Він поставив їй цілу купу запитань, але робив це не поспішаючи, ставив їх по черзі. Єва відповіла лише на декілька з них невиразним мугиканням. Це було… дивно. Я розумів, що сталось щось геть погане, але ще не усвідомлював масштабів. Я почав усвідомлювати лише коли змінився день, але не її поза. Коли її почала бити гарячка, поза нарешті змінилась. Але це було не зовсім те, чого мені хотілось. 

Вона сильно захворіла. Йорґен сказав, що вона могла підхопити щось по дорозі, а прогулянка під дощем лише погіршила ситуацію. На мить мені здалось, що вона помре. Температура була критично високою, її ніяк не виходило знизити. Аж одної ночі температура її тіла таки повернулась до нормального значення. Вона видужала так само раптово, як і захворіла. Але сил це їй не повернуло. 

Перші дні Йорґен намагався діймати її, дати хоч якусь причину вийти з будинку, поговорити про щось, сфокусуватись на живих, а не мертвих, але й це не спрацювало. Наостанок він лише обшукав її кімнату, забрав будь-яку її зброю. Він сказав, що це була не стільки пересторога заради її життя, скільки заради мого. Це лякало і дивувало водночас.

З кожним днем я усе дужче втрачав надію врятувати її, але мені не хотілось кидати її в цій самотності. Чомусь був страх, що коли я піду з її кімнати, повертатись не буде до кого. Я навчився визначати чи спить Єва за диханням, за позою, за її пересмикування від скрипу дверей. Іноді я говорив з нею, читав їй вголос. В хороші дні вона навіть відповідала. Щоправда, зазвичай своїми відповідями вона виказувала незацікавленість у будь-яких ідеях та пропозиціях. До прикладу, коли я розказав про листи, які надсилав Фелікс, вона достатньо чітко дала зрозуміти, що їй це нецікаво. Тоді на мить здалось, що повернулась моя Єва через погрозу в її голосі. Але моя Єва ніколи б не спрямувала цю погрозу на мене, як цього разу. 

— Ти не думав повернутись до свого життя? — мовив Йорґен до мене за черговою вечерею. 

— А я чим займаюсь? 

— Невдячною справою… Добре, що ти так переймаєшся за сестру, але… Чи справді це добре для тебе? 

— Вона подбала про мене, чому я не можу зробити те саме? 

— Бо вона доросла жінка. Відповідальність за її життя не може лежати на дитині. 

Мені хотілось ображатись на ці слова. Йорґен звучав байдужим. Хоча… він же не сказав, що відповідальність за її життя лише на ній. Це вже щось. 

— Думаєш, вона назавжди лишиться такою?

— На кожну сплячу красуню знайдеться свій принц… Я не житиму вічно. Колись їй доведеться навчитись наново ходити. 

Насправді вона ходила, вставала з ліжка все-таки. Але намагалась робити не більше пʼяти вилазок з-під ковдри на день. І щойно розпочалась її чергова вилазка — в будинку залунали важкі повільні кроки. Я бачив, що Йорґену ці звуки різали вуха. Ми обоє знали її майстерність, її уміння підкрадатись, і не один раз страждали від цього. А зараз вона гучно човгає, спираючись на стіни та меблі, ніби стара, якій завтра помирати від старості… Сила — єдине, що завжди по-справжньому Єві належало, а зараз вона навіть цього не має. Хотілось щось із цим зробити, але що? 

 

У Трості я дивився на неї та не міг повірити, що це справді Єва. Сьогодні зранку вона була геть… інша. В будинку саме подавали вечерю. Окрім тарілок Ерати й Вайореля на столі чекали ще дві порожні тарілки. Побачивши мене, Ерата наказала слугам додати третю тарілку. Було приємно здивувати своєю появою, але неприємно, що вона так легко керує нашим майном. 

Єва підійшла до Вайореля і простягнула йому його сережку.

— Не губи більше своїх речей. 

Того дня я майже її не бачив більше. Опісля вечері вона наказала приготувати для себе і для мене покої. Для себе вона також попросила гарячу ванну і пляшку вина. Решту дня вона провела в компанії Емі та Ерати. Лише ближче до ночі, коли я вже лягав спати, до мене зайшла Емі.

— Ти не знаєш чому вона… така? 

— Чоловік, у якого ми жили, сказав, що вона забагато втратила, що причин багато, але приводом була битва за Шіґаншіну. 

Вона дивилась на мене з ядучим співчуттям. Я не витримав і відвів погляд. Це співчуття потрібне не мені. 

— Ми подбаємо про неї, обіцяю… Єва розповідала тобі про свої руки? Про опіки? 

— Казала, що це покарання від матері. І все. 

— Вона була в схожому стані, коли це трапилось, була такою ж байдужою до усього… Мені вдалось тоді повернути її в реальність, тож вдасться знову. 

Мабуть, я б повірив у це ще декілька місяців тому, але вже точно не зараз. 

— А якщо ні? Якщо їй не стане краще? 

— Їй завжди стає краще. Треба просто зачекати. 

На ранок Єва спустилась до сніданку. Це видавалось таким дивним, таким нереальним… Опісля я лишився із нею в залі наодинці. Мені було про що з нею поговорити.

— Я хочу взяти участь в церемонії. Хочу, щоб ти навчила мене усього, що може мені знадобитись там. 

Тепер я розумів ту розмову на пагорбі. Я розумів чому вона про це заговорила. Вона хотіла не спадкоємця, вона хотіла запасний варіант, який міг дати їй можливість відпочинку у скрутну хвилину. Вона хотіла мати когось в тилу, знати, що без неї нічого не розсиплеться. 

Понад усе мені не хотілось більше бачити її в такому стані, тож тепер я мушу дати їй можливість скинути з себе бодай трохи турбот. 

— Ти певен, що справді цього хочеш? Навчання може забрати увесь вільний час.

— Я певен. 

Якийсь час вона вдивлялась в моє обличчя мовчки. Її руки були складені за спиною. Мені було цікаво чи вона намагається зараз вирвати собі нігті, чи нервує навіть зараз?

— Ти не мусиш цього робити заради мене. 

— Не мушу, але хочу. 

— Гаразд, я підготую тебе до церемонії, але надалі доведеться знайти тобі вчителів. Покажи мені, як ти привітаєшся з королевою.

— Зараз? 

Вона глузливо посміхнулась. 

— Ні, після церемонії, на яку я тебе не візьму.

Я гадки не мав як вітатись з королевою. Оскільки це королева, мабуть, буде правильно впасти на коліно.

— Ти падаєш на коліно, ніби простолюдин — незграбно. А маєш робити це плавно та вишукано, ніби щодня це робиш. А ще… Існує два варіанти привітань з королевою. Якщо коротко — усе залежить від ситуації. Коли мова йде про урочистості, ти встаєш на коліно. Коли вона просто підходить для розмови, ти вклоняєшся, як і перед іншими дівчатами… Якщо хочеш вражати усіх своїми манерами, можеш і руку поцілувати. Для цього бажано спитати її дозволу. 

— Як можна впасти на коліно плавно та вишукано? 

І вона показала. Спочатку Єва продемонструвала незграбний варіант, а тоді чистий, правильний. Різниця, можливо, була геть несуттєвою, але такою помітною. 

— Не квапся. Спочатку навчись вставати повільно, а тоді пришвидшуйся. 

Гаразд, я не очікував, що вона буде настільки прискіпливою. Тепер вона чіплялась до моєї постави, моїх рухів навіть поза нашими уроками. Але я однаково не збирався відмовлятись від своєї ідеї, це було вже принципом. Єві однозначно подобалось, що моїх помилок з кожним днем ставало усе менше. 

 

— Ви вже думали про одяг? Я можу допомогти, якщо є потреба. 

Тримаючи чашку в руках, я подивився на Єву із запитанням. Вони з Емі перерили усі скрині з одягом батьків. Сукні матері не дуже підходили Єві за розміром, але деякі батькові речі з його дитинства підійшли мені. Тож одяг для церемонії я вже мав, а от Єва досі не визначилась зі своїм. 

— Боюсь, ще не придумали сукні, яка личитиме мені на такому заході… Я хотіла б щось червоне, але… Червону сукню трактуватимуть як символ романтики, пристрасті, а я хочу, щоб мене бачили жорстокою, небезпечною. 

— А хто сказав, що ти обовʼязково маєш вдягати сукню? 

Питання Рошель мені здавалось слушним і дурним водночас.

— Етикет мені сказав. Так заведено. Я можу, звісно, одягти військову форму, але зараз це трохи недоречно.

— Якщо на церемонії немає чіткого дрескоду, то можна і наплювати на етикет. Закон тобі не писаний, але етикету хочеш дотримуватись?

— В певному сенсі… — втрутився Брен, — це може спрацювати. Можна дотриматись традицій трохи іншим способом. 

— Традиції… — повторила Єва зі смішком, відкидаючись на стілець. 

Але вона дослухалась до цих порад. Стріли Вайсів звикли асоціювати з полюванням, тож вона замовила собі видозмінений мисливський одяг. Насправді від мисливського там лишився тільки упізнаваний силует і вид тканини, але цього було достатньо. Вона виглядала жорстокою і небезпечною, вона виглядала логічним продовженням нашого батька, частиною нашої родини. Хоч вона і була привабливою, але в її образі важко було знайти пристрасть чи романтику. 

За день до церемонії ми переїхали до Ланґрасу. Я нарешті міг побачити покої Єви. Вони були завалені родинними портретами з її зображеннями, її дитячим одягом та іншими її речами. Це був невеличкий музей на її честь. Слуги виносили з її кімнат рештки минулого, доки вона самотньо стояла посеред вільного простору та мовчки спостерігала за цим. 

— Чому б не повісити в маєтку хоча б один твій портрет? — тихо запитав я, відчуваючи провину. 

Вона саме водила пальцями по своїх же намальованих щоках. Бачити її такою тендітною, як на цих портретах, було дико. Я не знав що треба було зробити з тою милою дівчинкою, щоб вона стала тою, кого знаю я. 

— Ходімо. Пошукаємо для неї місце. 

Єва взяла один з портретів, який так довго розглядала, і вийшла з кімнати. Вона спустилась до головної зали, а тоді уважно оглянула стіни. Зрештою вона передала мені вазу, яка стояла на низькому креденсі, і поставила на її місце портрет. 

— Ідея, звісно, хороша, але він вигорить на сонці, — Емі, що раптом зʼявилась поруч, вказала на вікно навпроти. 

Зауваження було справедливим, але не здавалось Єві катастрофічним. Вона просто перетягла креденс в інший куток кімнати, де на нього не потраплятиме сонячне світло. Так в маєтку вперше зʼявилось її зображення відколи я його памʼятав. 

Невдовзі покої Єви цілком були готові до проживання. От тільки радості Єва не мала. І я її чудово розумів. В ході прибирання ми знайшли в одній з шаф купу листів та рукописів. Усе це належало мамі. А ще Йорґену. Єва читала листи та рукописи до самої ночі. Емі довелось принести вечерю їй у кімнату, бо до столу вона не спустилась. Коли я зайшов до неї перед сном, вона усе ще читала. 

— Про що там написано? 

— Матір вимагала мого підвищення в Поліції, коли я ще не була Липою… Краще буде спитати у Йорґена, бо я не впевнена, що все розумію правильно. 

— І це усе — їхнє листування? 

З паперів на її підлозі можна було видати роман на декілька томів. Листів, які зберігала Єва, було щонайменше вдесятеро менше. 

— Ні. Здебільшого тут листи від якоїсь Ліліт і пана Блюма. А ось це, — вона вказала на зшиті кипи паперу, — схоже на особисті щоденники чи мемуари. 

Я не зміг піти до своєї кімнати, тож лишився поруч, щоб прочитати усе це. От про що мама могла стільки написати? Хіба її життя було таким цікавим? Мені хотілось дізнатись. Це було варте далеко не одної безсонної ночі. 

Єва порадила почати мені зі зшитка, на першій сторінці якого була намальована цифра один. Хоч я і хотів почати з листів, але все-таки дослухався. Мама тут писала про своє дитинство, про своїх батьків, про рідний будинок і друзів дитинства. Вона писала про брата і сестру, що жили з нею в одному селищі, з якими вона товаришувала. Їх звали Ліліт і Каїн Блюм. 

Прокинувся я від доторку Емі. Спочатку я не зрозумів де знаходжусь, але, повернувши голову, я побачив Єву, що спала, зіпершись спиною на ліжко, а перед нею на підлозі все ще були розсипані різні записи. Я лежав на тахті в її кімнаті.

Зрозумівши, що я прокинувся, Емі так само обережно розбудила Єву, яка підскочила від її доторку. Тепер нам з Євою було байдуже до тих мемуарів і листів, адже за декілька годин розпочнеться церемонія. Збори були такими важкими й кропіткими, що ми з сестрою перестрілись знову лише за пізнім сніданком, який було подано за годину до відʼїзду. Опісля Єва зайшла до моєї кімнати. Я подумав, що вона лише хотіла пересвідчитись, що зі мною усе гаразд, але помилився.

— Я маю дещо для тебе. — Вона простягла оксамитову коробочку і розкрила її на моїх очах, показуючи золоті сережки зі смарагдами. — Ти можеш їх одягнути, якщо хочеш. 

— Хіба так заведено? 

Вона посміхнулась. Так, враховуючи її одяг, питання було дурним. 

— Ми ще довго будемо відновлювати колишні статки, але іншим про це знати не обовʼязково. Нехай усі думають, що ми досі настільки заможні, що вже не знаємо куди подіти гроші. 

Вона таки вмовила мене, тож я узяв до рук коробочку та обережно приміряв сережки. Мені не сподобалось як я виглядаю з обома, тому одну я зняв. Так ніби було краще, але я все ще не був певен, все ще вдивлявся у власне відображення у дзеркалі.

— Так краще, — мʼяко підтвердила Єва, додаючи мені впевненості у своєму виборі. — Тобі личать мої кольори. 

— Твої кольори? 

— В дитинстві я часто носила зелений та рожевий.

Доки ми їхали до палацу екіпажем, Єва розгубила свою радість. Вона сиділа з опущеним поглядом і знову длубала свої пальці. Те, що я нагадав їй про рукавички, змушувало мене пишатись собою. Емі пояснювала Ераті структуру церемонії, ніби Єви зовсім тут не було. 

В палаці сестра намагалась виглядати якомога впевненішою, сильнішою, так, як раніше. Загалом у неї це виходило. 

Коли Єва нарешті крокувала до королеви для вручення стрічки й титулу, я стежив за реакцією розвідників. Єва так і не розповідала нічого, тож я не знав що саме між ними трапилось, але щось точно трапилось. 

Погляд Фелікса я не міг прочитати, але погляд Рошель був сповнений гордості. Збоку тихо захихотіла Ерата: 

— Така грізна була, а тепер така смиренна!

— Це не допоможе їй зберегти власну гідність, — так само тихо прошепотіла їй Емі. 

Вони говорили про Ханджі. З усіх розвідників вона єдина, кого можна було назвати смиренною. Вона приймала поразку, але робила це з гордістю. Погляд Леві здавався мені байдужим, але хіба він продовжував би стежити за Євою, якби йому було байдуже? А тоді я наштовхнувся на такий же погляд, як у Єви. Серед розвідників був хлопець з майже такими самими втомленими зеленими очима. Це мене стурбувало, тож я поквапився сфокусуватись на Єві. 

Офіційна частина церемонії швидко закінчилась. Тепер був час представлень, привітань і балачок. До нас з Євою постійно хтось підходив, щоб привітати, щоб познайомитись. Мені заледве вдавалось запамʼятовувати усі ці імена та згадувати завчені із Євою приязні відповіді. Ерату з Емі Єва відпустила гуляти по залі, тож поруч лишився тільки Фрідріх. Я б і далі нічого не запамʼятовував, якби не один старий пан зі своєю дружиною. Вони виглядали витончено, але мені однаково було огидно дивитись на них. Вони не виражали доброзичливості. Коли разом з поклонами та реверансами прозвучали привітання, вони нарешті виправдали моє погане передчуття. 

— Привіт, пташко, — з насмішкою видихнула достатньо висока і статна жінка.

Посмішка Єви була щирою, але від того не менш потворною. Мені хотілось щось зробити, але я не знав куди себе подіти — Єва не казала що робити в таких випадках. 

— Не думаю, що ми знайомі, і що тут є пташки. 

Жінка хотіла ще щось сказати, але чоловік випередив її: 

— Даруйте, у моєї дружини завжди були проблеми із запамʼятовуванням облич. Я лише хочу сказати, що завжди шанував вашого батька. Девід був чудовою людиною, надзвичайно розумною. Усі довіряли його рішенням… 

Я здогадувався куди він хилить, але насправді не міг у це повірити. Говорити таке Єві у вічі? Невже вона і справді зараз виглядає такою слабкою? Ніхто відверто не радів її призначенню, окрім Фрідріха. Але ніхто не наважувався прямо заявити їй про недовіру, про огиду. Ніхто, окрім ось цих. 

— Роланде, — застеріг Брен, ніби і справді міг щось зробити. 

— Не треба цього, Фрідріху. Можливо, грошей у тебе і більше, але не честі. Я не дозволю затикати себе якомусь лакею. 

— Але у вас недостатньо честі, щоб не зважати на якогось лакея. — Погляд Єви був спрямований на вино, яке вона крутила в бокалі. Було враження, ніби у вині вона бачить майбутнє. — Прошу, продовжуйте, не стримуйте себе. 

Роланд Дорш, як представився цей чоловік, уже не виглядав таким статним. Своїм милим проханням Єва відібрала у нього можливість насолодитись приниженням. Адже тепер він не власне бажання втілював, а слухняно виконував її прохання. 

— Я лишаюсь вірним вашому батьку. Якщо він вважав вас не гідною вашого роду, отже так тому і бути. З усією повагою, я сподіваюсь, що невдовзі усе стане на свої місця і ми святкуватимемо призначення лорда-регента.

Я відчував потребу йому відповісти. Нехай це буде невиховано, нехай це буде пряма образа, але я мав щось сказати! Тільки в голові було геть пусто.

— Я просто мушу нагадати, що в цьому світі правда пишеться живими, а мій батько мертвий. Чи готові й ви покласти життя за свою відданість? 

— Я буду вірним ідеям вашого батька до кінця свого життя. 

— Це мило, що у мого любого батька є такі вірні друзі. От тільки помирав мій батько на самоті, як і мати. Такою вірністю мене не налякати. 

— Мій перший чоловік, Карл Ройтер, віддав своє життя за Фредеріку Вайс. Ти не маєш права так казати, пташко. 

Мені кортіло вдарити її. Всередині було стільки злості… Єва постійно усе це з собою носить чи як? 

— Карл Ройтер безжалісний боягуз, який руками моєї матері хотів швидко розбагатіти. Це мою маму засудили до страти, це вона віддала життя за його злочин. Карла Ройтера лише запроторили до вʼязниці. І тільки спробуйте мені сказати, що я не маю права на ці слова.

Моя мама не була ідеальною, її важко назвати хорошою, але я не можу дозволити комусь так нахабно переписувати її біографію.

— Молодий пане, вам подобається бути пажем при своїй сестрі? 

Ці слова вибили з моїх легень повітря. Він справді так сказав? Справді назвав мене пажем? 

— Лише ви так низько оцінили мене. Це образливо. 

— Але я не мав на меті образити. Просто я знаю, що ви здатні на більше, вам справді не личить ця роль. Ваша шляхетна матір віддала своє життя не для того, щоб ви знищували свою честь, лишаючись в тіні.

— Я ніколи не бачив вас поруч зі своєю матірʼю, тож переконаний, що знаю її краще. Вона померла, щоб жив я, вона не казала на що саме я маю витратити своє життя. До того ж, згідно з указом королеви про відновлення нашого роду, моя сестра бере на себе усі обов’язки. Я вірний королеві та не смію йти проти її волі. Чи ви не довіряєте її рішенню? 

Вони вже геть не виглядали такими статними, вони виглядали загнаними та роздратованими. 

— Жінка не може бути головою родини, ні. 

Я бачив, як важко Єві стримати сміх. 

— Дозвольте мені нагадати, — вчасно втрутилась вона, — що у нас править королева, а не король. Не змушуйте мене сумніватись у вашій вірності їй. Я присяглась захищати королеву і заради неї можу знову одягнути маску.

Роланд і Лора Дорші пішли геть ні з чим. Рука Єви на плечі гріла.

— Молодець. Це було потішно.

Вона звучала занадто радісно, як на людину, яку щойно спробували довести до сказу.

— Єво, це неможливо, — раптом озвався Брен. — Ти не зможеш відновити репутацію, якщо все зайшло так далеко. Тебе ненавидять. 

Я гадав, що Єву розчарують ці слова, але вона і не думала засмучуватись. 

— Мені не довіряють і мене не бояться. Ненависть має трохи інакший вигляд. 

— Ти не впораєшся з цим сама.

— Але я не сама. 

Звична мʼякість з погляду Брена зникла. Він здавався незнайомцем. 

— Ти знаєш, що я маю на увазі.

— Знаю. І ми поговоримо про це пізніше. 

Церемонія закінчувалась, а до Єви все ще не підійшли розвідники. Вона встигла пожартувати з полковником Гарнізону, зверхньо відповісти полковнику Поліції та перекинутись кількома словами з головнокомандувачем. За цей час їй навіть зробив подарунок один з королівських кухарів — офіціант приніс їй декілька келихів вина та трохи закусок. Але Єва гордо відкинула презент: 

— Я торкнусь цього тільки якщо ваш кухар складе мені компанію.

Офіціант хотів щось сказати, але не наважився і мовчки пішов виконувати наказ Єви. Тоді нарешті серед натовпу до нас замайоріли зелені кітелі розвідників. Я бачив, що сестра міцно зчепила пальці, вона ніби ворогів зустрічати готувалась. 

— Фрідріху, поклич, будь ласка, Ерату. Скажи, що це терміново. 

— Ти не довіряєш йому? — тихо спитав я, коли він пішов. 

— Він не довіряє мені, а я не хочу поглиблювати цю недовіру. 

З розвідників було лише вище командування. Я не розумів чи було це хорошим, чи поганим знаком. 

— Вітаю пані з новим титулом. Сподіваюсь, наша співпраця буде легкою і плідною, — порожньо промовила полковниця. 

Єва вдячно кивнула, не помічаючи нічого незвичного. 

— Дякую за ваші слова. Я докладу зусиль, щоб здійснити ваші сподівання. 

Хіба вони не були подругами? Що ж мало статись, щоб вони спілкувались аж так холодно? 

— Тоді чому б нам не узгодити свої плани? Як ви вважаєте? 

Єва на мить відвела очі від сердитого погляду Ханджі, але це геть не скидалось на слабкість з її подачі. Я бачив, що капітан Леві прихилився до Ханджі та щось тихо проказав, але мені не вдалось розібрати слів. З усмішки Єви я не міг зрозуміти чи це було щось на її користь, чи ні. 

— Так, це слід зробити, але за інших обставин. Не варто квапити події. 

— Не боїтесь, що стане запізно? 

Голос Ханджі зламався в погрозу. Я вчепився поглядом у Фелікса, який теж намагався щось сказати Ханджі, але лишався проігнорованим. Я чекав підтримки по ту сторону, але її не було. Були лише слова, які Ханджі відмовлялась чути, і співчутливі погляди адресовані Єві. 

— Мені здається, моя сестра має рацію: обговорювати військові плани на королівському банкеті — ознака поганих манер. 

Ханджі була шокованою. Ніби вона сумнівалася в моїй здатності говорити. Це злило лише дужче. Рошель з Феліксом посміхнулись, ніби вони вже знали все наперед. Леві мазнув поглядом від мене до Єви, ніби намагався розгадати її черговий план. 

— Він ще дитина, не вміє так добре брехати. 

На перший погляд, Єва виправдовувала мене, та насправді в її словах не було жодних виправдань і навіть вибачень. Це було чисте глузування, загартоване роками досвіду. 

— Думаєш, я труїв би тебе? Це образливо, знаєш? 

Наша конфронтація з Розвідкою була такою напруженою, що я геть забув за кухаря, за яким посилала Єва. Це був дещо грубий чоловік з коротко стриженим русявим волоссям. Він сунувся до нас повільно, адже сильно шкутильгав. Я не встиг навіть роздивитись його як слід, коли Рошель стисла його в обіймах, за мить до неї приєднався Фелікс. Лише Єва стояла осторонь, дбайливо перебираючи тацю з нерозкоркованою пляшкою вина із рук кухаря. Тоді повернулись і Ерата з Емі та Фрідріхом. Я не знав чи Єва спеціально це планувала, але тепер на стороні Ханджі був лише Леві. Так само, як на початку лише я був на стороні Єви. Чи це випадковість, чи план, але гра була неймовірно чистою та успішною.

Хоч Єві й було не вигідно покидати компанію союзників, вона все-таки пішла на ризик і відійшла в сторону разом з Ханджі та Леві. Я не знав про що вони говорили, але це точно було щось неприємне. Єдиним виявом емоцій Єви був келих, який випадково висковзнув з її рук і утворив під її ногами калюжу вина. Натомість Ханджі демонструвала занадто багато злості. Леві тримав її за правий запʼясток і відпустив лише наприкінці, коли Єва і Ханджі потисли руки. 

 

— Зніми усе це з мене, — просичала Єва до Емі, щойно ми повернулись до Ланґрасу.

Я помітив, що після розмови з Ханджі та Леві Єва принишкла і почала геть губитись в просторі. В кареті вона важко дихала, намагаючись втиснутись в самісінький куточок. Емі з Ератою більше не перемовлялись так, ніби її тут не було — тепер вони дивились лише на неї. 

Минула хвилина відколи Єва разом з Емі усамітнилась у своїх кімнатах. Тоді зачувся гуркіт, Емі покликала  ще кількох слуг для допомоги. Коли я теж прийшов до її покоїв, я не наважився ступити далі порогу спальні. Крізь декількох слуг, які крутились довкола, я бачив Єву, що спиралась Емі, майже лежала в її руках. Вона дихала поверхнево і занадто часто, вона задихалась. Її тіло не належало їй — руки безформно витягнулись вздовж тулуба, здаючись занадто довгими, ноги постійно смикались, ніби вона хотіла втекти кудись, але їй бракувало сил. Ерата схилилась над нею, щось говорила, але це не допомагало. Єва дивилась на неї розширеними від жаху очима, з яких тихо скрапували сльози, і хитала головою в різні сторони. Сестра була втіленням справжнього страху. 

Коли хтось зі слуг відвів мене в сторону, я не пручався. Це було дуже навіть вчасно і доречно, адже невдовзі тихий страх Єви перетворився на гучну паніку. Її плач, її нажахані крики було чутно з кожного куточку маєтку. Я знав, що їй ніхто не міг по-справжньому зашкодити, але легше від цього знання не ставало. В її надламаному голосінні я чув маму. 

Вечеря не смакувала мені, хоч до того часу з кімнати Єви вже не долинало жодного звуку, а більшість слуг повернулись до своїх обовʼязків. 

Після вечері я попросив когось зі слуг зрізати для Єви свіжий букет кал з нашого саду. Мені хотілось вірити, що вона принаймні помітить ці квіти. 

Усупереч пораді Емі я наважився навідати сестру. В ліжку вона здавалась такою маленькою, ніби гірка пилу, яку хтось сороміцько намагався сховати під килимом. Мене охопив страх. Вона знову отак нерухомо лежатиме? І скільки часу? 

— Єво, я можу щось для тебе зробити? 

Я зачекав хвилину, дві, а тоді здогадався, що вона вже не відповість. Тому я просто підійшов ближче, щоб поправити ковдру на її плечах. 

— Ти можеш написати листи? Я диктуватиму. 

Її відповідь здивувала, навіть злякала, змушуючи мене завмерти коло ковдри на її плечах. 

— Я сходжу за папером і чорнилом. 

Коли я повернувся з усім необхідним, вона так само лежала. 

— Хто приніс квіти? — спитала вона, доки я розкладав приладдя на столі.

— Я попросив зрізати… Тобі подобається? 

— Отруйні квіти завжди красиві. 

Що ж, з її вуст це звучало як комплімент, тож, мабуть, я зробив усе правильно. 

— Запали свічки, — скомандувала вона, коли я сів за стіл. 

— Я і так нормально бачу. 

— Тоді запали їх для мене. Я хочу бачити як ти пишеш. 

Це була така дешева маніпуляція, що було смішно. Але я однаково запалив довкола себе свічники від своєї маленької свічечки. 

— Достатньо? 

— Цілком… Полковниці Розвідки, Ханджі Зої. — Я заледве встиг зреагувати, коли вона почала диктувати. — Я визнаю, що вчинила ганебне дезертирство, що невимовно принизила тебе на церемонії. Я відчуваю жаль до тебе, але не шкодую, адже я не мала цього на меті. Більше я не повторюватиму цих слів і не виправдовуватимусь, зважай на це. Я не проти, якщо ти хочеш грати ролі колег, яких повʼязує лише робота, але памʼятай, що мені дуже важко потім виходити з ролей. Я попрошу оформити мою відсутність у Розвідці якомога швидше, доки мені не почали ставити запитання. Ми обидві знаємо, що ці документи мали бути готові ще тоді, коли я просила про це, тож постарайся на цей раз, інакше я скину усю відповідальність на тебе. Також я хотіла б оглянути землі муру “Марія” як леді-регентка. Я хочу знати наскільки ці землі готові для проживання, наскільки вони захищенні. Мені не завадила б компанія твоя і Піксиса. Ці оглядини теж варто провести якомога швидше, адже від цього залежатимуть мої подальші плани. Без цього ми не зможемо нічого узгодити. З повагою — леді-регентка Півдня, Єва Вайс. 

Вона диктувала повільно, навіть ліниво, тож мені не доводилось просити повторити і я міг якомога гарніше виводити кожну букву. 

— Це все? 

— Так. Віднеси листа Ераті, вона надішле його… Дякую. 

Я досі не міг зрозуміти чи вона лишалась із Ханджі занадто грубою, чи занадто поступливою. А ще я не міг зрозуміти звідки вона планує взяти сили на огляд земель “Марії”.