Зцілення

Фредеріка

— Дихай, гаразд? Просто дихай. 

Мені здавалось, що я провалююсь крізь підлогу, крізь землю кудись униз, що стіни Ланґрасу пожирають, стискають мене. Я не вірила, що переживу це. Я знала, що зараз помру, що уже помираю. Одним маленьким острівцем безпеки серед цього божевілля був Каїн. Як би сильно не паморочилось усе довкола, як би сильно не стукало моє серце у скронях, я бачила і чула його достатньо чітко. Час спливав, а він не зникав. Завдяки йому я вчилась наново дихати, вчилась стояти, рухати своїми кінцівками. Він допоміг мені переконатись, що я все-таки не вмираю. Але він не міг мене переконати, що прямо зараз не вмирала моя дочка. 

Минуло вже декілька місяців відколи Девід вигнав її, відколи я не почувалась здоровою чи хоча б живою. Я щодня приходила в її покої та подовгу сиділа там. Я чекала, що Єва от-от увійде, повернеться. Але єдиними змінами в її кімнатах були її ж портрети, які прислуга позносила сюди з усього маєтку. Також в мою рутину додались газети. Я читала усі, будь-які. Щоразу я шукала там хоч якусь згадку про Єву. Я питала слуг, яким іноді доводилось їздити до Герміни, але ніхто нічого не хотів мені говорити. 

Каїн намагався її шукати, як тільки отримав лист з проханням від мене, але все марно. Єва просто зникла. І я навіть не знала чи варто мені сподіватись на те, що вона ще жива. Яким буде її життя тепер? Можливо, краще сподіватись на її швидку смерть? 

— Я певен, що з нею все гаразд. Хтось, мабуть, підібрав її. Про неї подбають, чуєш? 

— А якщо ні? 

— А якщо так, Фредеріко? Просто вір мені. 

Без Єви в Ланґрасі було занадто тихо. І хоч останні роки мені не доводилось піклуватись про неї у звичному понятті, але за її відсутності я просто не знала чим себе зайняти. Я тинялась Ланґрасом, ніби примара, намагаючись знайти її хоч десь. Не виходило.

Я намагалась зайняти себе чим тільки могла. Я просила Вайореля розповісти мені більше про той чи інший вид квітів. Я навмання витягала книги з полиць бібліотеки, аби відволікти себе за читанням. Я знову грала на піаніно, намагалась повернути собі колишню майстерність. Я багато вишивала, якось навіть спробувала відтворити вишивку Єви з тої хустинки, яку вона вишила для мене. Соромно визнати, але я намагалась її спалити після того, як попекла Єві руки. Мені було занадто погано від одного лише існування цього шматочка тканини. Але, на щастя, я вчасно отямилась. Хусточка тепер була обпалена, але принаймні досі була. 

Минув рік відколи Девід вигнав Єву. Коли Ґретта повернулась з ринку, я була певна, що вона нездорова. І вона швидко розповіла мені причину свого недугу, коли ми лишились на самоті. 

— В Герміні знайшли труп дівчинки. Говорять, що у неї було світле волосся. 

Коли до мене нарешті дійшов сенс її слів, я відчула як повітря наповнюється болісними голками. Але вона поквапилась обірвати мене: 

— Кажуть, що її знайшли з аркушем, на якому написані роки життя і її імʼя… Її звали Анна. 

— Я маю побачити тіло. 

— Її вже поховали… Ми ніколи не зможемо дізнатись. Мені шкода. 

Я знала, що це дурість, але я відмовлялась миритись з тою думкою, що вона мертва, що моя Єва мертва. Батьки не мають переживати своїх дітей. Не мають, правда? 

Але могилу тої дівчинки я навідала. Я лишила їй букет білих троянд, який попросила у Вайореля. Я не знала чому це зробила, не знала на що сподівалась, проте про свій вчинок не шкодувала. 

За пів року у мене стався викидень. Було так дивно спостерігати за тим, як життя червоним витікає з мене… Це був біль набагато більший, ніж я уявляла. Декілька днів я не могла навіть зайвий раз підвестись з ліжка. Турбота слуг на цей раз дратувала. Мені просто хотілось лишитись в спальні самій, зігнутися від болю в ліжку і перечекати, доки боліти не перестане. Але мені щоразу приносили їжу, якісь ліки… Скільки б я не проганяла слуг, вони завжди повертались. Можливо, їх посилав Девід. Коли я про це думала, бісилась ще більше. Його турбота точно мені зараз не потрібна.

Найбільше зараз мене цікавила його реакція. Лише тиждень тому я дала йому привід для радощів і великих сподівань у вигляді новини про вагітність. Розуміння того, що він цінував цю ненароджену дитину більше, ніж Єву, вбивало мене. Мабуть, саме воно і вбило дитину в мені. Певною мірою було навіть приємно, що Девід втратив щось дуже бажане. Це була гра. Дитина за дитину, кров за кров. От тільки я ніколи не зможу перемогти в цій грі. Та і якою ціною? 

Вперше за стільки років шлюбу я побачила Девіда в жалобі. Це було сміховинне видовище. Йому геть не личило. Мені заледве вдавалось стримуватись, щоб не зачіпати його за таку глибоку рану. Йому так само заледве вдавалось стримуватись, щоб не зачіпати мене за байдужість до такої великої трагедії. Єдиним виявом його злості стала чергова заборона покидати Ланґрас. Це було сміховинно. Однаково мені більше немає до кого їхати. 

А тоді в якийсь момент не прокинулась Ґретта. Емі вперше порушила усі правила, наплювала на свої обовʼязки, не одягнула свого фартуха, не зібрала волосся. 

— Будь ласка, моя пані… — проказала вона, забігши до моєї спальні. — Моя мама, вона не… 

Я не знала чого їй від мене хотілось, не знала що мала робити, але однаково пішла за нею. Ґретта не виглядала мертвою. Вона просто дуже міцно спала, настільки міцно, що забула дихати. Я заздрила їй, що вона змогла отак легко піти звідси. Я ненавиділа її за те, що покинула мене тут одну. Я раділа, бо жалоба Девіда поглибилась. Я боялась, бо пустота вже кусала мене зсередини. 

Єдина добра людина до мене тут померла, а я нічого не відчуваю. Я втратила дитину і теж нічого не відчуваю. Чому я стала такою байдужою? Хіба я була такою? Хіба це нормально? Чи, може, мені слід радіти, що я нічого не відчуваю? Може, так навіть краще? 

Я почала задивлятись на себе в дзеркалах так, ніби вони показували мої нутрощі. Чим довше я дивилась на своє відображення, тим більше не впізнавала себе.

 

— За що тільки мене так карають?..

Девід незграбно сидів на балконі, обіймаючи пляшку якоїсь випивки. Це було жалюгідно. Він ніколи не поважав моїх образ, мого болю, але вимагав поваги зараз до себе. Навіть слуги уже не знали, що із ним зараз робити. Вони боялись підходити до нього, боялись допомагати. Той Девід, до якого вони звикли, ніколи не допускав думки, що йому потрібна допомога, він забороняв допускати таку думку іншим. 

Якої б високої думки він про себе не був, справжній Девід виглядає ось таким плаксієм, який не здатен за жодних обставин примиритись з невдачами, зі звичним плином життя. Певною мірою я навіть заздрила йому: у нього ще лишилось чому боліти, його ще не зʼїла зсередини порожнеча. 

— А ти сам не здогадуєшся? 

Він навіть вдарити мене не міг. Просто тупо дивився на мене, ніби я сказала щось занадто важке для нього. Мабуть, так воно і було. 

Девід пив, а ми зі слугами прибирали. Так тривало декілька місяців. Я навіть почала сумувати за тою його садистською версією. Той Девід принаймні був розумний, принаймні він мав хоч якусь гордість. А цей засинав у власній блювоті. Мені навіть почало здаватись, що він уже ніколи не повернеться до норми. Але все-таки мій чоловік повернувся, прогнав цього блазня. 

Коли наступного року у мене знову стався викидень, я очікувала, що Девід задумається над пошуком нової, здоровішої дружини. Але йому просто було байдуже. Він знайшов собі нову якусь втіху. Тепер Девід регулярно листувався з кимось, постійно приймав вдома різноманітних гостей абсолютно різних соціальних статусів. Це лякало. Я підозрювала, здогадувалась куди він хилить, але відмовлялась в це вірити. 

— Розкажеш мені про своїх нових друзів? Щось я рідко чую про Рода Рейса останнім часом. 

Я була здивована, що він відірвав погляд від паперів і перевів його на мене. На його вустах розтяглась одна з найпотворніших посмішок його репертуару. 

— Відколи це тобі недостатньо самих імен? 

— А ти припини наражати усіх нас на небезпеку — і цього мені буде достатньо. 

— Усіх нас? Ти і за прислугу тепер хвилюєшся?

Дарма я не сипала сіль на його рани. Він лише того і чекав, щоб вколоти мене в моє слабке місце. 

— Я хочу нагадати, що одружувалась з шанованою людиною, а не зі зрадником. 

— А я одружувався з жінкою, яка зможе народити мені дітей. Що тепер? Це майно, ця влада не належить тобі, Фредеріко, а я не твій працівник, щоб ти тут диктувала мені умови. 

Тепер я прислухалась до приїзду кожної карети, кожного вершника. Я боялась, мене брала тривога. Якщо він все-таки перейде комусь дорогу? Що зі мною тоді зроблять? 

Коли Девіда не було в Ланґрасі, я почала приходити до його кабінету, шукати якісь таємничі листи, папери, які могли мені розказати хоч щось. Я знала, що слуги розкажуть про такі мої пошуки, але що він зробить? Він достатньо розумний, щоб знати, що я не здам його. Якщо я втрачу його, до кого піду? Стану другою дружиною Каїна? Девід міг лише посміятись з мого дрібʼязкового страху, що він і робив. 

Ніби в жарт він почав мене знайомити зі своїми новими друзями. Я сутужно хапалась за кожне імʼя, за кожне обличчя. Мені лишалось сподіватись, що його друзі стануть і моїми, що вони зможуть допомогти мені, якщо з Девідом щось станеться, що я встигну попросити їхньої допомоги, якщо з ним щось станеться. 

В грудні Девід остаточно перестав покидати Ланґрас. Причиною стала моя нова вагітність. Чомусь він вирішив, що його присутність обовʼязково врятує ситуацію, що він зможе усе контролювати. Від цього мені було б смішно, якби не його постійні зауваження. За його словами я криво сиділа, погано харчувалась, мала жахливий денний розклад і занадто мало бувала на вулиці. Він знову оточив мене суцільною турботою, яка дуже часто йшла в розріз зі здоровим ґлуздом і приязністю. Можливо, усі його зауваження були правдиві, можливо, саме в цьому і була причина тих двох викиднів. Навіть якщо він справді мав рацію, його турбота була осоружна мені. Це вже була навіть не клітка, це був повідець. 

Наприкінці лютого йому довелось терміново поїхати до маєтку на землях “Марії”. Це мене сильно здивувало. Я була певна, що щось сталось. Але що? Що було для нього важливіше за таку бажану дитину? Якась зрада? Хіба він зараз ризикував би так? Ні, річ в чомусь іншому. Але в чому?

Було важко переконати себе в тому, що мені не загрожує небезпека. В цьому сильно допоміг лист, якого привіз посильний з урядовців. Спочатку мене охопила паніка, адже не так уже й часто я бачила війська Канцелярії. Посильний здивувався, що його зустріла саме я, а не Девід, але листа передав. Це було повідомлення про трибунал над Євою у справі вбивства та нападу, які вона вчинила в курсантському училищі. Попри офіційне і таке гучне зречення Девіда його однаково запрошували на трибунал як поручителя, опікуна.

Мені заледве вдалось стримати бажання прямо зараз поїхати до Тросту. Це було запрошення для Девіда, не для мене. Мене можуть не пустити на той трибунал за цим папірцем. До того ж… чи важитиме моє слово там? Слово Девіда — можливо, але не моє. І як я можу примусити його прийти на той трибунал? Це неможливо, це безвихідь. Доведеться їхати туди самій, якщо мені все-таки вдасться вмовити слуг. Навряд я зможу чимось зарадити, але принаймні зможу побути поруч з дочкою, зможу знову побачити її… Але якщо Девід дізнається про те, до кого я поїду, він муситиме назавжди тримати мене в справжній клітці… А він дізнається. Він, можливо, вже знає. Може, саме тому він і поїхав так раптово. Ось що для нього могло бути важливіше за ненароджену дитину — дитина жива. 

Єва Рейс або мертва Єва. 

Запихаючи лист до кишені сукні, я поквапилась до кабінету Девіда. Там на стіні висіла вишукана колекційна зброя. Мені лишалось сподіватись, що кинджал з різним золотим руківʼям був такий самий гострий, як і блискучий. Знявши його зі стіни та діставши з піхов, я провела пальцем по кінчику і переконалась, що кров він пустити здатен. Це було дуже добре. Забираючи з собою кинджал, я накинула теплий хутряний плащ і вийшла на двір. Слуги не послухали мене, коли я попросила негайно підготувати карету. Коли я повторила прохання, притискаючи кинджал до зап’ястка, вони швидко підкорились. Для них же краще піти всупереч наказу Девіда, ніж потім пояснювати йому обставини, за яких загинула матір його дітей. 

Дорога до літньої резиденції була важкою і нестерпною. Було неймовірно важко всидіти на місці протягом такого довгого часу. Доводилось робити забагато зупинок. Одна зі служниць, яку я взяла з собою з Ланґрасу, постійно вмовляла мене зупинитися в Трості та послати звістку Девіду, щоб він поїхав мені назустріч. Від її голосу мене нудило лише сильніше. Кожна відмова їй лише додавала мені рішучості та злості. 

Девід снідав в доволі великій компанії, коли я увійшла до літньої резиденції. Уся ця компанія дружно пішла геть, коли він побачив мене з кинджалом в руках. Тепер я цілила лезом не на свій запʼясток: Девіду було б байдуже до такого. Кінчиком ножа я торкалась свого живота. Це подіяло на нього саме так, як я і мріяла. 

Вільною рукою я кинула йому під ноги листа. Те, як він слухняно його підняв, вражало.

— Це твоїх рук справа? 

На декілька секунд він забарився з відповіддю, зайнятий прочитанням листа. 

— Що саме? 

— Це ж ти її підставив? Дізнався, що вона жива, і комусь заплатив, щоб увʼязнити її. Тому ти й поїхав. Так усе було? 

— Власне, я заплатив, щоб вбити її, а не увʼязнити. В усьому іншому ти не помилилась. Тепер віддай мені ніж і, можливо, ти не пошкодуєш про свій вчинок. 

Я стисла кинджал міцніше, намагаючись зрозуміти сенс його слів. Він заплатив, щоб вбити її. Святі мури, їй тільки виповнилось пʼятнадцять! 

— Ти виправиш це, Девіде. Мені чхати як ти це зробиш, але ти знімеш з неї ці обвинувачення. Ти забудеш про її існування, змусиш своїх друзів і ворогів забути про її існування. Ти більше не зачепиш її. 

Його покірність лякала і тішила водночас. Він перетворився на стовп, не наважувався рухатись. Я бачила як нестерпно йому від цієї покори мені, а ще краще бачила його погляд, яким він вчепився в кинджал. 

— Я цього не робитиму. Роби, що задумала, вперед. Як наважишся, мені не доведеться шукати людей і витрачати гроші ще й на тебе. Як ні… нічого не зміниться. Роби стільки дірок, скільки тобі захочеться. 

Звісно… Я була дурною, якщо сподівалась так його надурити. Мабуть, у нього є якийсь нюх на блеф і було б дивно, якби він не спрацював на мене. Девід наважився підійти до мене, коли я простояла нерухомою достатньо часу, щоб підтвердити, що це усе лише блеф. Кинджал з моїх рук він вирвав неймовірно плавно і навіть вишукано. До стіни він притис мене так само обережно, його рука на моїй шиї геть не завдавала болю. Кінчик ножа, який зупинився на моєму горлі, теж не завдавав болю, але викликав страх.

— Тобі має бути соромно, Фредеріко. Навіть те дівча не побоялось пустити кров. 

— Тоді мені лишається молитись, що колись вона не побоїться пустити і твою кров. 

— Там, де буде моя кров, буде і твоя. Як ти завжди казала? Кара завжди тебе?.. 

— Твоя кара тебе знайде.

Він посміхнувся і нарешті прибрав ніж, відійшов від мене на декілька кроків. 

— Так… Наша кара нас ще знайде, Фредеріко. Будемо сподіватись, що вона знайде нас років за пʼятдесят у ліжку… Зробиш так ще раз і я прикую тебе до ліжка, де ти і чекатимеш своєї кари. 

За тиждень відбувся трибунал, на який ми так і не зʼявились. Після цього Девід змушений був прийняти за гостя головнокомандувача. Вони довго говорили за зачиненими дверима. Коли їхня розмова закінчилась, Даріус Заклі одразу поїхав геть, не зволив лишитись. 

— Невже ти лишив проти себе докази? — поцікавилась я за вечерею того дня. 

— Схоже на те. Але вже однаково байдуже. 

Звісно, байдуже… Мені б його легкість. 

 

Девід не дозволив мені повернутись до Ланґрасу, мотивуючи своє рішення бажанням уникнути ризиків для вагітності. Як завжди. Рішення лишитись тут насправді було хорошим не лише через далеку дорогу до Ланґрасу. Тут легше дихалось, тут менше неприємностей сталось. Тутешні стіни не давили на мене так, як стіни Ланґрасу. І все-таки я не могла визнати, що лишатись тут було хорошим рішенням просто з принципу, адже рішення належало Девіду. 

Наприкінці липня я народила хлопчика. Це були важкі пологи, набагато важчі, ніж із Євою. Девід просто поставив мене перед фактом, що нашого сина зватимуть Люк. Я намагалась плекати в собі байдужість, коли дивилась на те, як Девід бере сина на руки, але виходило погано. Якби не слабкість після пологів, я б обовʼязково спробувала прогнати Девіда кудись якомога далі, кудись за мури, до титанів. До Єви він гидував торкатись, тож тепер я гидувала, коли він торкався до Люка. 

Відновлення після пологів було занадто довгим і виснажливим. У мене майже не було сил, щоб піклуватись про сина. Здебільшого про нього дбала прислуга. Я лише дивилась на це з ліжка і ненавиділа себе за брак сил. Я ненавиділа Девіда, який натякав, що я недостатньо стараюсь так само, як колись ненавиділа Девіда, який натякав, що я занадто багато стараюсь для Єви. Я ненавиділа увесь світ, який знову був занадто яскравий, гучний і чужий мені. З усього світу я виділяла тільки Єву, Люка і Каїна. Я швидше вбʼю себе, ніж коли-небудь зможу зненавидіти когось з них.

Люк був тихою дитиною, вимагав до себе не так багато уваги. Він не був сильно схожий на мене, більше рис він узяв від Девіда. Це лякало, але разом з цим давало якусь дурну надію. У мене не було сумнівів, що Девід уже любить сина. І, можливо, ця любов зможе хоч якось обмежити його жорстокість. 

Незабаром ми повернулись до Ланґрасу. Тоді Девід і подарував мені сережки з нагоди народження Люка. Ці сережки були охайні, не дуже великі, проте важкі. Складний золотий візерунок на них був скрізь поцяткований малими безбарвними діамантами, а всередині композиції був великий прозорий смарагд, який мав радше синюватий відтінок, ніж зелений. Я читала, що не всі смарагди мають звичний яскравий зелений відтінок, я знала, що деякі не мають такого густого кольору, але ніколи не доводилось мені це бачити на власні очі. Такий незвичний колір, що мʼяко переливався з блакитного в зелений і назад, нагадував колір очей Люка. Сережки були по-справжньому прекрасні, але мені не хотілось їх вдягати ніколи. Було б справедливо відкласти їх в ту саму далеку шухлядку, що і тоненький золотий ланцюжок, тож саме це я і зробила. І якщо колись я змушена буду одягнути ці сережки, то лише у парі з тим нещасним ланцюжком. 

Перші роки Девід майже не покидав Ланґрас. Люк був його цілковитою втіхою. Мені лишалось стежити за тим, щоб втіхи Девіда були втіхами й для Люка. 

Я не збиралась бути з сином занадто жорстокою. Не думаю, що йому загрожує хоча б частина того болю, який загрожував Єві. Єдиним злом в його житті лишиться Девід, тож лишалось подбати, щоб Люк навчився його слухатись, і щоб сам не став злом в чиємусь житті. Зрештою, Девід колись помре. І тоді Люк зможе бути абсолютно вільним. Аби лише він знав що з цією свободою робити… 

 

— Те твоє нещастя тепер служить у нас. Ну таке смішне створіння, ти б бачив! 

Сміх Лори дратував. Мені хотілось змусити її замовкнути, а ще краще — змусити взяти свої слова назад. Якби вона таке сказала мені, я б не лишила цього просто так. Але вона говорила з Девідом, який був в занадто доброму гуморі, якщо дозволив мені почути цю розмову. Більшість розмов з Лорою та Карлом Ройтерами він проводив за зачиненими дверима. Але сьогодні вони грали в карти в одній вітальні зі мною. Навіть мені запропонували, але я відмовилась, лишаючись вишивати в іншому кутку кімнати. 

— І добра з неї слуга? 

— Та видно, що не дуже. Їй доручають лише найдрібʼязковіші завдання. Це усе, на що вона здатна. 

— Хіба вона не була найкращою в курсантах? 

Від сміху Лори уже хотілось втекти. Але я просто не могла не почути цієї розмови, коли мені дали такий шанс. 

— Якщо найкращою, то тільки шльондрою. В житті не повірю, що усі її оцінки справжні. Це не вперше до Поліції попадають через ліжко, але вперше з настільки гарними рекомендаціями. Боюсь уявити на що вона пішла заради такого… 

— Але все ж є шанс, що її оцінки справжні, — втрутився Карл, заспокоюючи моє серце. — У неї не було можливості продемонструвати свої навички. Йорґен з самого початку дає їй дрібʼязкові справи, які не потребують особливих умінь. 

— Йорґен? 

— Йорґен Браус, її капітан. Він слухняна людина, якщо тебе раптом цікавить. 

Лора вчергове пхикнула. 

— Йорґен? Слухняний? Чоловіче, не жартуй так! Та він спить і бачить, як вбиває нас усіх. 

— Можливо, але в реальності він не готовий сплатити ціну за непослух. Це і робить його слухняним. 

Вони надовго замовкли, а тоді повернулись до інших, менш цікавих тем. Аж раптом Девід знову звернув до Єви: 

— Вона буде проблемою? 

Я дивилась на голку у своїх руках і уявляла, як вона перетворюється на ніж, як я встромляю цього ножа Девіду в груди. Це було б так легко! Стільки проблем би зникло! 

— Ні, не думаю. Хай собі бігає по Стохесу, не брудни рук. Якщо раптом вона щось утне, полетить з Поліції геть. 

— Вона вже якось полетіла геть. 

— На цей раз ми їй трохи допоможемо. 

Наступного тижня я наважилась написати листа тому Йорґену. Перш за все мені потрібно було підтвердити те, що Єва справді у нього. Можливо, це була лише пастка Девіда, в яку я тим самим вгатила, але було занадто байдуже. Далі я коротко цікавилась станом її справ, її службою. Довелось застерегти, що про це листування ніхто не мусить знати, і запропонувати винагороду за співпрацю. Я послала Емі відправити листа. Якщо навіть Девід щось запідозрить, Емі не розкаже йому правду. І він не зачіпатиме її так сильно, як інших, бо Люк її любив. 

Люк звик капризувати з прислугою. Він не ображав, не істерив, а просто відмовляв, якщо вони про щось його просили. Тож якщо потрібно було запросити Люка до столу чи покликати його кудись, це робила я або Емі, якій єдиній вдавалось вмовити його. Саме Емі проводила із ним час, коли я не могла. Я дивилась на те, як вона гралась із ним, як читала йому, і не могла перестати уявляти Єву замість неї. Емі була хорошою людиною, я ніколи не бажала їй зла, але… Чому поруч саме вона, а не Єва? Якби тільки була можливість поміняти її на Єву, я миттєво нею скористалася б. Хоч вони й не були такі схожі, але іноді я справді їх плутала. Мені було безмежно соромно перед Емі за кожен раз, коли я кликала її Євою. 

Відповідь від Йорґена мені не сподобалась. Він майстерно відповів на кожне моє питання, уникаючи прямої відповіді. Єва справді служила під його керівництвом, про неї він відгукувався як про не дуже вмілу і тямущу. Хоч він і не давав мені прямої відмови, але я розуміла, що моєї вимоги про її підвищення він не виконає. Мені лишалось тільки знову написати йому і збільшити запропоновану нагороду. Але він знову знайшов спосіб мені відмовити, завжди його знаходив. Він не відмовився тільки від особистої зустрічі зі мною. Це дало певну надію. Тільки й на цій зустрічі він ухилявся від кожного мого прохання. Від розпачу мені хотілось вдарити його, хоч якось показати, що він не може так легко відмовляти мені, що я все-таки вища за нього. Читаючи опісля його нові листи, я шкодувала, що таки не вдарила його тоді. За два роки з початку нашого безглуздого листування він повідомив мені, що Єва більше не служить у нього, і відмовився вдаватись в подробиці. Відтоді я особливо пильно придивлялась і прислухалась до Лори і Карла, до кожного гостя Девіда, але відповіді куди поділась моя дочка я так і не знайшла ніде. Я знову не знала чи жива вона взагалі. 

 

З Люком було… важко. Його не можна було назвати неслухняним, але і до послуху йому було далеко. Мабуть, я б лишила усе, як є, якби його батьком не був Девід. Девід любить покору, а Люк не міг її дати, хай як старався. Вчителям не виходило зацікавити його в заняттях. Ані я, ані Емі, ані Девід не мали на нього особливого впливу. Він намагався слухати, намагався навчатись, але занадто швидко згасав. Його не цікавили родинні справи, не цікавила верхова їзда чи полювання, він лишався холодним до історії роду, до всього, що Девід вважав необхідним знанням. Натомість він читав. Як і Єва, він брав з бібліотеки будь-які книжки, які його цікавили. Щоправда, Єва частіше обирала щось з художньої літератури, а Люк більше читав різні енциклопедії. А ще він любив гуляти. Він міг подовгу ходити лісами довкола Ланґрасу, вишукувати якісь знайомі рослини, виглядати знайомих тварин. 

Девід бісився. Йому не подобалось не мати впливу на Люка. Але він не дуже поспішав щось із цим робити. Це справді мене дивувало, але і заспокоювало. 

— Можливо, — якось сказала йому я, — навіть краще, що Люк ставить свої бажання вище. В майбутньому ним важче буде керувати. 

Обережна посмішка Девіда мені подобалась. Я торкнулась правильної струни. 

— Тоді нехай бавиться поки. А коли підросте, я ще його навчу. 

— Я сподіваюсь, що твої справи не завадять цьому. 

— За недовіру я теж можу карати.

— Тоді починай прямо зараз. Мене однаково нічого не налякає більше, ніж тавро дружини зрадника. 

 

Я не дуже добре розбиралась в родинних справах, але моїх знань було достатньо, щоб втратити будь-яку надію на майбутнє разом з падінням муру “Марія”. Коли за годину до Ланґрасу прибув слуга з будинку в Трості та розповів про смерть Девіда, я заледве могла стримувати паніку. Вперше я тужила за Девідом, вперше готова була вити, що його зараз немає і вже не буде поруч. Крізь занадто гучний крик страху, я прийняла рішення поїхати з Ланґрасу. Каїн не продавав батьківського будинку, тож я мала намір поїхати з Люком туди. Чомусь я була певна, що там шукати не додумаються. Я наказала приготувати не карету, а воза. Карета буде привертати занадто багато уваги. До того ж возом легше правити. 

Доки прислуга пакувала наші з Люком речі, я послала Каїну звістку про своє становище. Якщо він не допоможе мені найближчим часом, невдовзі я знову зустрінусь з Девідом. 

— Моя пані.

Через раптове вторгнення Вайореля я випустила з рук декілька коштовних прикрас, які хотіла вивезти з собою. Сумку з прикрасами я притисла до себе ближче, боячись, що він спробує її забрати. Що його стримує тепер? Я не Девід, я не можу змусити його коритись. 

— Я вам не ворог. Я лише хочу попросити вас не втікати. 

— За нами прийдуть! 

— Прийдуть, але не вбʼють. Їм не вигідно шукати нового спадкоємця для Ланґрасу. Їм потрібна буде лише цілковита покора молодого пана і ваша. Ви справді можете лишитись, якщо будете достатньо слухняними. Це не буде важче, ніж слухатися Девіда, тож, будь ласка, лишіться. 

Я не могла йому повірити, я занадто боялась, тож невдовзі ми з Люком поїхали. Син постійно розпитував куди ми їдемо, навіщо і як надовго. Я боялась казати йому правду. В якийсь момент його питання почали  бісити мене і я наказала йому замовкнути. 

Мені раптом захотілось, щоб зараз поруч була Єва. Вона б точно розуміла мене, точно слухалася б… 

Будинок Каїна і Ліліт не сильно змінився з моєї памʼяті. Він просто постарів, осунувся. Він навіть не був зачинений… Змінилась лише кількість картин Ліліт. Тут все було ними заставлено. Вона малювала квіти, малювала нашу річку, наш ліс, малювала мене і Каїна. Іноді навіть малювала себе… Щоправда, себе вона завжди зображувала жахливо потворно. 

Серед картин Ліліт ми з Люком провели трохи менше ніж добу. Тоді нарешті приїхав Каїн. Люк уже спав до того часу, тож ми мали змогу вільно поговорити удвох. 

— Я проведу вас у Підземне Місто, — сказав він після довгого мовчання, після моєї розповіді. 

Я могла лише ковтнути повітря. Це відчувалась зрадою. 

— Я тобі не жебрачка з вулиці, яку ти продаси за якесь брязкальце для своєї дружини! 

Його мої слова розлютили. Він підійшов ближче, взяв моє обличчя у свої руки. 

— Фредеріко, слухай мене! Своєю втечею ти усім зробила гірше! Я справді хочу допомогти тобі, я розумію наскільки це жахливо, але це єдиний варіант! Там ви загубитесь, за вас забудуть. Я подбаю про всі ваші потреби. Ніхто нікого не продає, все буде гаразд. 

— Ти можеш… можеш передати звістку декому? 

— Впевнена, що це треба робити? Помилка дорого коштуватиме. 

— Карл Ройтер. Я хочу, щоб ти попросив у нього допомоги від мого імені. 

За тиждень Каїн і справді провів нас з Люком до Підземного Міста разом з іншими жебраками, яких він мав продати на чорному ринку. Він знайшов для нас невелике житло, щоб не привертало уваги. Щотижня він присилав людину, яка приносила гроші чи продукти, чи ліки, чи ще щось, про що я просила. Згодом він допоміг мені з роботою. Я працювала швачкою з дому. 

— Мені тут не подобається, — вчергове сказав мені Люк за вечерею. 

— Тут нікому не сподобається, але… У нас немає іншого вибору, Люку. 

— Ми можемо просто повернутися в Ланґрас. 

— Ми не можемо просто повернутися в Ланґрас! Люди, які вбили твого батька, не будуть милосердними до нас. 

Я постійно згадувала слова Вайореля, слова Каїна. Вони винуватили мене, вони казали, що я зробила помилку. Це зʼїдало мене. Якщо і Люк почне так говорити… Хто у мене лишиться тоді? 

— Ти не можеш знати напевне. Ми могли б поговорити, могли б…

— Батько говорив з ними, сильно це йому допомогло?! Годі, Люку! Ти маєш бути вдячним за те, що маєш! 

Він затих і більше нічого не говорив того вечора. Мені було прикро, що ось так накричала на нього, але… Чому мені ніхто не вірить? Навіть рідний син ставить мої дії під сумнів. Це вже просто нестерпно. 

За рік Ройтер таки навідав мене. Тепер він вважав ситуацію достатньо безпечною, щоб ми з Люком могли знову вийти на поверхню. Він з Каїном допоміг нам поселитись в старому будинку на землях, якими заволодів Каїн після одруження. На цьому можна було б зупинитись, але Ройтер вимагав плату за свою допомогу. Щоразу ця плата ставала більшою. Коли він запропонував мені роботу в борделі, з відвідувачів яких робитимуться мʼясні продукти, я уже не могла відмовитись. Каїн хотів спробувати відкупити мене, хотів хоч якось заперечити, але я заборонила йому втручатись. Якщо і з ним щось станеться через мене, я собі ніколи вже не пробачу. Набагато більше він допоможе мені, якщо і далі шукатиме Єву, як я і просила його від самої втечі з Ланґрасу. Каїн казав, що тепер вона працює авдиторкою. Він намагався написати їй, намагався відстежити, але щоразу не виходило. І все ж я просила його продовжувати. Чомусь я була впевнена, що вона допоможе. Якщо не мені, то Люку. Цього мені буде достатньо. 

 

Я навіть не думала, що Єва сама мене знайде. Ще й за таких дурних обставин. Ройтер переконував мене, що ніхто не чіпатиме мене, що все це безпечно… Було приємно, що хтось зміг поставити його на місце насправді. Але мені не було чому тут радіти. Коли Липа увійшла до моєї камери, коли Липа виявилась Євою… Це була менша копія Девіда. Вона посміхалась його посмішкою, говорила його тоном і словами, дивилась тим самим поглядом, сповненим приниження. Вона була небезпечною, вона мене лякала. Мені вже не було приємно, що Ройтера знайшла його кара, мені хотілось назад під його захист. Тепер я була впевнена, що Єва мені не допоможе. Від страху перед нею я не могла нормально дихати, нормально думати. Я ладна була піти на будь-що, аби лише вона вийшла з кімнати та не чіпала мене. В трепеті перед нею я навіть забула про Люка, про свої обовʼязки перед ним. Я мала б зробити для нього більше, просити для нього більше… 

Але важливіше, що я забула про свої обовʼязки перед Євою. Коли вона таки пішла, коли мій страх поволі відступив, я почала розуміти скільки дурні накоїла. Я мала вибачення у неї благати, мала обійняти її, а не кидатись до дверей і кричати речі, які могли б її вбити. Я мала поводитись із нею, як із дочкою, а повелась, як з найгіршим ворогом! Хоч раз в житті, хоч раз я могла б… могла б бути доброю до неї, дати їй те, на що вона насправді заслужила. Але ні, мій страх і тут переважив! 

Мури милосердні, яка ж я дурепа! Наскільки ж їй боліло, коли я благала за Люка? Вона ніколи не чула, щоб я так благала Девіда за неї… Звісно ж їй нема причини про нього дбати! Я дала їй лише причини позбутись його, як конкурента у черзі на спадок, як конкурента у черзі на любов. Хай що вона зробить зі мною, з Люком, а я не зможу її звинуватити. Я сама накликала цю біду, я сама в усьому винна! Я змогла стати сильною заради сина, але не заради неї… Можливо, я не зможу вгамувати страх перед нею, але я точно ніколи не ненавидітиму її. Вона назавжди лишиться моєю першою дитиною, любою донькою, народженою з моєї слабкості, з мого горя. Для мене буде честю віддати своє життя в її руки. 

За декілька годин до моєї страти до камери впустили Каїна. Я вже і не сподівалась побачити його наостанок, тож тепер намагалась роздивитись його якомога детальніше, запамʼятати кожен сантиметр шкіри, кожну волосинку, кожну його сльозу. 

— Будь ласка, забери Люка… Будь ласка, Каїне. 

Він лише похитав головою, стримуючи нову хвилю плачу.

— Я не можу… Сказали, що його забере сестра. 

Сльози горя лише на мить перетворились на сльози радості. Я міцно хапалась за Каїна, притискалась ближче до нього в обіймах, намагаючись поділитись своєю радістю, усмішкою. Я почувалась такою живою, такою здоровою зараз!

— Наглянь за ними, гаразд? 

— Я не пробачу їй, я не зможу! 

— Вона не винна ні в чому, чуєш? Не треба цього… 

Він відсторонився, щоб поглянути на мене крізь сльози. В його очах було занадто багато образи, злості, вона навіть стікала йому по щоках. 

— Не винна? Тоді де вона зараз? Віддала тебе на страту і звіялась! Я певен, що Люка вона забере лише щоб отримати право на спадок! 

— Не кажи такого. Будь ласка, Каїне… 

Такого не може бути. Моя Єва ніколи не була злою дівчинкою, вона ніколи нікого не ображала. Вона не знає, як бути жорстокою, вона не може… Це її усі завжди ображали. Вона достатньо розумна, вона занадто добра, щоб бути кращою, щоб не опускатись так низько. Вона завжди мала співчуття більше, ніж образи… 

— Вона забрала тебе у мене! Як я маю їй таке пробачити?! Краще б вона таки вмерла на вулиці, краще б взагалі уже не народжувалась! 

— Ти говориш, як Ліліт… 

Він говорив погані, неправильні речі. Мені варто було б прогнати його, як я прогнала колись Ліліт. Але я могла лише дивитися на Каїна повними сліз очима і посміхатись несміливою, тремтливою посмішкою. 

— Принаймні десь Ліліт мала рацію. 

— Не розбивай мені серце, будь ласка, тільки не ти… Дозволь хоча б перед смертю знати, що мої діти в безпеці. 

Він більше нічого не сказав з цього приводу. Я знала, що він уже все для себе вирішив і жодні мої благання не переконають його, але я просто не могла перестати тішити себе надією на інше. 

Невдовзі Каїна вигнали з моєї камери. Лишившись на самоті, я намагалась заснути, хоч і розуміла, що це дурна ідея. В голові кружляли спогади, від яких нудило більше, ніж від розуміння, що мене повісять за годину. 

Я зустрінусь із кимось після смерті? Якщо так, то хто буде перший? Ліліт? Але вона цього не хотіла… Девід? Мури милостиві, тільки не він. Хоча… Під його захистом жилось не так уже і погано. Принаймні він не змушував мене різати людей. Цікаво, що скажуть батьки? Вони пишатимуться мною після усього?.. Сумніваюсь. А Ґретта? Вона ж не буде знову мене засуджувати через те, як я виховувала Люка? Вона ж зрозуміє, що я не мала іншого вибору, правда?.. Сподіваюсь, я не побачу тих ненароджених дітей. Перед ними, мабуть, іще більше соромно, ніж перед живими…

Коли мене вивели на поміст, я дивувалась скільки людей по-справжньому хочуть моєї смерті. Насправді тут мала б стояти лише Єва, але я не могла знайти її в натовпі. Зате я чудово бачила внизу Каїна. Саме для нього я намагалась підтримувати обережну посмішку, намагалась здаватись сміливою. Він мав здогадуватись про мою брехню, але це не видавалось мені важливим. 

Я була рада, що він прийшов сюди, що дивився зараз на мене, що єдиний тут не виказував засудження. Я знала наскільки йому важко тут бути, але він однаково зробив це для мене. Його погляд був такий промовистий, такий багатонадійливий, що навіть зашморг на шиї здавався зціленням.