Зефір

Фелікс

— Ти справді вважаєш, що це підійде? 

Я був певен, що власник крамниці вже мріє нас звідси вигнати. Сумніви Фрідріха дратували й мене теж. 

— Так, я справді так вважаю. Це буде чудовий подарунок.

— Але… воно якесь занадто просте. 

Просте… Кішка казала, що крамар, якому вони продали це намисто, теж назвав його простим. Але чомусь я був певен, що на гроші з його продажу Єва жила ще років пʼять. Не може воно бути таким простим. 

— Але його значення ніяк не просте. Це справді найкраще, що ти можеш їй подарувати. 

Разом із тим це був найгірший подарунок для Єви. Я чудово це усвідомлював. Я знав, що їй захочеться повернути мені той біль, який їй принесе це намисто. І я не був проти в принципі, я був готовий.

Але буде у нас один спільний біль, який ми обоє не знатимемо куди подіти: не Фрідріх мав їй дарувати це намисто, не йому я мав це радити. Це вбивало мене, повільно забирало повітря з легень. Мабуть, вбиватиме і її. Але… Попри біль я був впевнений, що роблю усе правильно. Мені доводилось шкодувати лише про те, що я сам не можу викупити це намисто назад, що доводиться повертати його через Фрідріха. 

Фокусник хотів повернути їй це намисто, але ніколи не казав яким чином, тож… Ні, я не роблю нічого поганого, я лише виконую його волю. 

— Послухай, — звернувся до мене Фрідріх, коли ми нарешті вийшли на двір, — ти ж знаєш Єву довше мого і… Є якийсь спосіб змусити її прийняти допомогу? 

— Якщо ти не гострий ніж в її руках, їй не потрібна твоя допомога. 

Він засміявся так, ніби я жартував. 

— Але я серйозно, Феліксе. 

— Я теж не жартував. Якщо змусиш її до чогось, вона змусить тебе пошкодувати про усе своє життя. 

— Ти просто не чуєш того, що чую я. Ти навіть не уявляєш як багато у неї ворогів. Треба виправити це, доки не стало запізно. Блюм уже посилав людей, щоб вбити її та забрати Люка. Не він перший до цього додумався, не він останній. 

— І саме тому їй потрібен гострий ніж. 

Я знав куди він зарази хилитиме і заледве стримувався. Мабуть, і Єва знала про ці його думки. Від цього ставало лише нестерпніше. Але… Їй потрібен Фрідріх, потрібна дружба з ним. Я не міг просто розсваритись із ним зараз, не міг стати проблемою в їхніх стосунках. Мені потрібно було просто не зраджувати Єву жодною своєю дією, але це видавалось набагато важчим, ніж вижити у вʼязниці, яка була переповнена друзями моїх батьків. 

— Їй потрібен вигідний шлюб, який зможе її захистити. 

— Якщо вона так вважає, я підтримаю її. Якщо вона так не вважає, я все одно підтримаю її. 

— Тут є лише один правильний вибір, але вона не хоче його бачити. 

— Гаразд, як ти це собі уявляєш? Обручка, яку ти їй одягнеш, щоразу перетворюватиметься на щит, якщо хтось захоче їй нашкодити? 

Його декоративна тростина почала гучніше стукати по бруківці. Мені подобалось, що я розізлив його, але не подобались наслідки. 

— Ніхто не наважиться виступити проти мене, проти моєї родини. 

— Думаю, Род Рейс теж думав так само, як і Девід Вайс. І мої батьки таке казали. І хоч вони були впевнені у своїй недоторканості, вони не забували про обережність… Знаєш, як померли мої батьки? Єва зарізала їх в ліжку. Їм не допомогли гроші, їх не врятував їхній вплив, поруч не було вірних людей, був лише гострий ніж в її руках. Єдиним захистом від ножа може бути обладунок, але їй не потрібен буде шлюб, якщо вона колись захоче його одягти.

Вулицю ми пройшли мовчки. Я сподівався на його здоровий глузд, що він правильно зрозуміє мене і не образиться через зачеплене самолюбство.

— Гадаю, вона вже його носить. В цьому і проблема. 

— Хіба це проблема, якщо це рятує їй життя? 

— Але це не дозволяє їй жити це життя. 

На жаль, це лише найменша її проблема. Мені теж хотілось це виправити, але… як? Теж почати говорити їй що для неї буде краще? Мабуть, це буде найшвидший спосіб позбутися дружби з нею. Ми з Рошель вже спробували переконати її у виборі чогось кращого для себе. Це не спрацює двічі. Вона не дасть нам другого шансу, особливо після наслідків, з якими ми змусили її зіштовхнутись цього разу. Емі розповідала жахливі речі, відколи ми з Євою поїхали з Даупера. Рошель казала, що вона однаково б пройшла крізь це все, але я не міг перестати звинувачувати себе в цьому. 

 

— Гарно, правда? 

— Тобто вона справді попросила у тебе сукню? 

Рошель рівняла мереживний поділ молочної сукні поцяткованої дрібними рожевими квітами на манекені. Усмішка на її вустах була ствердною відповіддю на моє питання. 

— Я впевнена, що вона виглядатиме після цього, як кішка з прищемленим хвостом. Та сама сукня, те саме намисто… 

— Люди не ті самі. Вона не ненавидітиме нас більше, ніж ми на це заслуговуємо. 

Вона нарешті відірвалась від сукні, дозволяючи робітникам ательє спакувати її для відправлення в Ланґрас. Зупиняючись поруч, Рошель коротко поцілувала мене. 

— Годі драматизувати. Якби Єва справді хотіла нас ненавидіти, ми б про це знали.

Я не міг не повірити їй так само, як не міг не вкрасти у неї ще один поцілунок. Нам лишалось тепер тільки спостерігати за тим, як сукню охайно розбирають. 

— Може, слід замовити тут щось і для тебе? 

— Боюсь, вони не вʼяжуть теплих светрів, а це єдине, що мене зараз цікавить. І тебе, до речі, теж. 

Звісно ж вона вказала на светр, який я безсовісно витяг з її полиці сьогодні. Насправді нам доводилось ділитись одягом від найпершої  зустрічі, тож для нас це не було чимось злочинним. Але було неможливо стриматись перед спокусою докорити цим у жарт.

— У нас ще лишилось трохи часу. Можемо пошукати ще декілька теплих светрів. 

— Взагалі я планувала зайти до Єви. Хтось мусить розказати їй про те, як загін Леві ловив щура.

Я не стримав сміху. Рошель мала рацію: Єва справді мусить про це дізнатись. Десь тиждень тому хтось з них чергував на кухні, побачив недостачу продуктів і подумав, що завелись щури. Наступної ночі на кухні чатував увесь загін лише для того, щоб Леві знайшов їх там поснулих на ранок. Ще наступної ночі вони таки зловили щура. Ним виявилась Саша, яка випадково вгатила рукою в мишоловку і збудила всіх криком. 

— А ще у неї смачно готують кухарі. Може, мені щось перепаде… 

— Тоді йди. Я закінчу тут, а тоді пошукаю светри. Але не кажи їй нічого за того нового східного панича. 

— Я скажу, бо вона може допомогти із цим, а тобі ця допомога потрібна. 

Я міг би посперечатись із нею, але ніколи не зміг би взяти гору в цій суперечці, тож довелось відпустити її з розумінням, що ми таки очолимо список боржників Єви незабаром. 

Ханджі після церемонії наказала мені звертатись до Єви, якщо виникнуть будь-які проблеми з фінансуванням. Єва підтвердила, що це була її власна воля, а не просте бажання Ханджі якось їй помститись. Проте… Я однаково не наважувався використовувати Єву таким чином. Можливо, їй хотілось бути використаною, але мені не хотілось бути користувачем. Не могла вона втекти з Розвідки лише для того, щоб тепер виконувати за мене мою роботу! І повертали ми її не для того, щоб ось так користуватись. 

Я знав, що Рошель не використовує її насправді. Вона лише питає, а Єва лише відповідає. Тут немає примусу чи ще чогось лихого. І все ж я не міг робити так само, не міг переступити через свій сором, щоб просити у неї про щось. 

Коли з сукнею було закінчено, я міг нарешті рушити до нашої улюбленої крамниці. Тут ніколи не було великого вибору, адже зазвичай ця крамниця займалась пошиттям одягу на замовлення. Але все ж їм доводилось тримати трохи готових виробів чи для вітрин, чи на зразок. Іноді від замовлень відмовлялись. В такі хвилини ми з Рошель були справжніми героями для власниці, адже не рідко покривали завдані відмовою збитки. Тож сьогодні вона знову зустрічала мене привітною посмішкою, питала про наші з Рошель справи так, ніби ми були її дітьми. Я просто не міг піти геть, обірвати розмову, хоча й заплатив їй уже як декілька хвилин. 

— Ой, не знаю, як воно буде далі… Думаю продати крамницю. 

— Продати? Чому? 

— Я ж сама з “Марії”, дитино, у мене там землі. Мені самій вже пізно туди повертатись, але мої діти хочуть поїхати. Кажуть, там зараз добре жити. Та жінка з Вайсів добре піклується про своїх людей, краще ніж її батько, і ніж його батько… А куди ж мені без дітей? Я тут сама не дам ради без них. 

Нещодавні слова Фрідріха здавались ще смішнішими. Так, може у неї й багато ворогів, але ж друзів теж немало… Такі висловлювання про неї чомусь було приємніше чути, ніж оди на честь Липи. 

— А ви просто перенесіть крамницю туди. У нас говорять, що Шіґаншіна скоро стане новою столицею. 

— Столицею? А чого так? 

— Питання логістики. Найближчим часом буде багато експедицій за мури, про які треба буде оперативно доповідати вищому командуванню, а для цього воно має бути десь поруч. А вищому командуванню не завадить хороший одяг. 

Альма, власниця крамниці, широко усміхнулась і я не міг не відповісти взаємністю. Її вибір здавався мені важким. Піти на рідні землі разом з родиною, де у тебе нічого немає, чи лишитись самотою на чужині, але хоча б з дахом над головою? Колись я був певен, що перший варіант єдиний правильний, що будь-хто обере його. Колись я сам його обрав. А тепер було смішно з тих думок. 

Опісля крамниці я мав би повертатись до штабу, але просто не зміг стриматись, щоб не купити трохи зефіру. Ще коли я повернувся з першої битви за “Марію”, коли мене випустили по обіцяній амністії, ціни виросли настільки, що Рошель могла собі дозволити тільки декілька шматочків зефіру на честь святкування. Ми тоді цілий день просиділи в кімнаті якогось дешевого готелю, якого вже, мабуть, немає, боялись вийти хоч на мить, боялись, що знову втратимо одне одного. Ми на диво мало говорили, але багато торкались, і навіть так не вірили що усе це насправді. А на ранок нас знайшов Піксис. За вижилими в битві полювала Розвідка і Гарнізон. Він тоді сказав, що мені дуже пощастило, адже він вистежив мене швидше за тодішнього полковника Розвідки. Відколи він завербував мене в лави Гарнізону я згадав, що можна жити, а не лише виживати. І чомусь мені здавалось, що я знову забуду про це, коли переведусь до Розвідки, але ні, не все настільки погано… Попри все я знав, що Рошель дуже полюбила зефір з того дня. 

— Вона викупила портрет Марі з виставки. Ти маєш це побачити. 

Заява Рошель, яка тільки-но увійшла до кабінету, миттєво відірвала мене від чергової паперової роботи. 

— Портрет Марі? 

— Портрет Марі. 

Вона підсіла до мене за стіл і важко видихнула. Я намагався повірити в озвучене. Так, це було б дуже схоже на Єву, але… Викупити портрет з виставки. Мабуть, він коштував дорожче, ніж наш будинок. Я знав, що вона здатна на таке, але точно не був готовий побачити підтвердження своїм здогадкам. 

— Я не думала, що вона так за нею тужитиме. Уся та історія Марі з коханням… Мені здавалось, Єва злитиметься на неї до скону. 

Минуло вже багато часу, але досі дивно розуміти, що лист, в якому Марі розповідала всю природу її стосунків з Євою, в якому просила вибачення за те, що обманула нас, обманула її, був її останніми словами для нас. Тим листом Марі ніби прокрутила ніж, який мені всадила Єва своєю образою. Я знав, що нікому з нас не жилось легко, але дізнатися про всі ті крайності, на які штовхнув їх саме я… Мене лякав страх Марі. Вона настільки боялась втратити Єву, що придумала це кохання, переконала себе і її в його існуванні. Ще більше мене лякало те, що вона не помилилась. Її план працював настільки добре! Занадто добре, як для стосунків, що побудовані на стражданнях і звʼязані виключно ними ж. Проте… такі стосунки зазвичай живуть і справді довго. Хоч Марі тоді писала усе це через жахливу сварку з Євою, але я певен, що вони б помирились, повернулись до початку і знову б пройшли цикл. І проходили б його доти, доки одна з них не помре. 

— Єва не могла засудити її за той самий страх, який відчуває сама. Вона завжди вірна людині, а не її вчинкам. 

— Не знаю, мені здається вона може стерпіти брехню тільки з власних вуст. 

— Ти ж не ненавидиш її за те, що вона отруїла нас.

— Але я вибила їй зуб. А що б зробила Єва, коли б дізналась правду?

Так, в чомусь вона мала рацію. Єва не могла б ненавидіти Марі по-справжньому, але це не означає, що вона взагалі не буде на неї злитись. 

— Краще про це не думати. 

Але я не наважився зайти до Єви, щоб поглянути на той портрет. А незабаром ми поїхали до Ланґрасу, щоб побувати на балу, на якому бракуватиме хіба що королеви. Рошель казала, що Єва не планувала запрошувати ще когось з Розвідки, та я однаково помітив конверт із запрошенням на столі Ханджі, коли просив у неї відгули. Але Ханджі цим запрошенням не скористалась. Натомість вона попросила мене передати Єві листа. Таке прохання мене розізлило, я не відмовив лише заради Єви. 

Ланґрас на цей раз зустрів нас палкою грою на піаніно. Єва не відривалась навіть тоді, коли ми увійшли до зали та зупинились біля Люка. 

— Вона гарно грає, — тихо мовила Рошель, щоб не відривати її. 

— Уже годину грає. Її концентрація вражає.

Єва зупинилась лише для того, щоб перегорнути ноти. Тоді вона заграла іншу композицію. Я знав, що вона тепер володіє швидкістю краще за будь-кого в цьому світі, але однаково було дивно, що я не міг встигнути за її пальцями. 

— Не думав, що ти справді вмієш грати, — сказав я, коли вона нарешті звелась на ноги. 

— Уже не вмію. Бачиш оце? — вона вказала на свіжий шрам на лівій долоні, який зʼявився від ножа нападника. — У мене два останніх пальці не такі рухливі, я до клавіш не дотягуюсь. Вам пощастило не знати музичної грамоти. 

— Ти перебільшуєш. 

Звинувачення Люка Єва проігнорувала. Рошель підійшла ближче, щоб позгинати й порозгинати пальці, на які та вказала. 

— Та рухаються вони. 

— Але не так, як раніше. В роботі заважає. 

Мені було збіса цікаво чи вона жартувала, чи ні. 

 

Сукня Єві беззаперечно личила. Хоча досі було дивно бачити її в такому відкритому одязі, досі незвично було мати можливість оглядати усі її шрами. Особливо сильно мене цікавила довга рожева лінія на її лівому плечі. Цей шрам виглядав старим, але він точно мав принести немало проблем. 

— Це паскудна історія, — сказала вона, коли я спитав за нього. 

— Воно видно. Але чому вона паскудна? 

— Занадто тісно повʼязана з тобою. Справді хочеш знати? 

— Тепер ще більше. 

Вона відірвалась, довго поправляла макіяж, дивлячись у дзеркало. Мені вже здалось, що вона ніколи не розкаже правди. 

— Твій брат поставив його мені. Мабуть, йому трохи не сподобалось, що я прийшла в гості без запрошення. 

— Тоді тобі пощастило. 

— Знаю. Він ще око хотів мені виколоти, але я була швидше… Ти ж не злишся на мене? 

Насправді я просто не думав про це. Так було легше. Єву звинувачувати в цьому не хотілось, але це не означало, що я підтримував таку смерть батьків, смерть брата передусім. Було зручно просто забути про це, лишити минуле в минулому. 

— Колись вони мали так померти. Прикро, що саме тобі довелось це зробити, але це все-таки твій обовʼязок. Я не можу злитись на тебе лише тому, що ти виконувала свою роботу. 

— Дякую. 

Її голос занадто невчасно зламався, виказуючи справжні переживання. Я вкотре шкодував про свої минулі вчинки. Ми могли б вступити в курсантку разом, могли б разом піти в Поліцію. Тоді Липа лишилася б у спогадах десятка людей, Липа не була б народною героїнею. Тоді усе було б добре. 

Коли слуги провели до кімнати Фрідріха, мені лишалось шумно видихнути та підготуватися до найгіршого. 

— Ти схожа на зефір.

Гаразд, принаймні він нічого не сказав про колір сукні, про те, що ця сукня могла б бути весільною. Половина найгіршого позаду. 

— Ніколи його не любила. Занадто солодко. 

— Саме тому туди додають ягідну начинку. 

Я ступив ближче, коли він дістав коробку з намистом. Якщо Єві захочеться поставити комусь синець, буде добре, щоб саме я попав під її удар. Коли Фрідріх розкрив коробку, повисла скрипуча тиша. Єва безпорадно дивилась на мене, ніби мала дитина, що загубила батьків на людній вулиці. Тоді вона гарячково витягла намисто з оксамитової підкладки та перевернула, щоб знайти видряпану букву “Ф”. 

— Воно справжнє, — нарешті мовив я. 

Я перевірив наявність цього своєрідного гравіювання в першу чергу. Єва казала, що намисто можуть спробувати підробити, саме тому вони з Фокусником придумали лишити на ньому дефект, який нікому не захочеться повторювати. 

Вона дозволила Фрідріху одягнути намисто, дозволила собі поцілувати його в щоку, але не дозволила занадто довго лишатися в кімнаті. Коли ми знову лишились на самоті, вона безпорадно впала на тахту та затулила рота рукою. Вона намагалась ковтнути сльози. Я підійшов ближче, щоб обережно пригорнути її. 

— Ти… Мені так хочеться тебе зненавидіти! Ти не міг зробити нічого гіршого для мене! Але… Ти нічого кращого зробити теж не міг… Я вже не знаю що маю відчувати до тебе, Феліксе. 

— Я мав це зробити, Єво, мав. 

— Ти таки знову набиваєшся мені в брати? Будемо знову собачитись, як Марі з Фокусником? 

Якщо сльози мені вдавалось стримати, то не усмішку. 

— Хіба це погано? Я сумую за тими часами. Мені подобалось мати капризну сестру, яку доводилось учити усього з нуля. 

— Феліксе, я зараз відкличу запрошення, викину тебе геть звідси та цілий вечір танцюватиму з твоєю чудовою дружиною. 

— Саме за цим я і сумував. 

В такі моменти мені хотілось вірити, що Єва, окрім усього іншого, вдячна Фокуснику і за знайомство зі мною. Мабуть, я ніколи не наважусь спитати у неї про це прямо, але… Я точно вдячний за знайомство із нею. Фокусник дав мені ту родину, про яку я міг тільки мріяти. Єва була мені і за подругу, і за сестру, і за приклад для наслідування, і за наставницю, і за ученицю. Я не був би собою без того досвіду, який вона мені дала. Вона, мабуть, і не вижила б без того досвіду, який я їй дав. Якщо колись мені захочеться викреслити її зі свого життя, доведеться відрізати половину тіла. В моїх мріях це було взаємно, хоч я і знав, що не вартий цього. Я мав би краще захищати її, я мав би дослухатися до неї хоч колись, я мав би бути поруч і застерегти від стількох помилок! 

— Якого біса у Фрідріха на щоці слід від помади? 

Єва в моїх руках не сіпнулась, вона чула, що Рошель сюди йде, і це мене радувало. Її рефлекси нарешті воскресають. 

— Тому що я маю бути вдячною. Не можна лишати такий подарунок без належної уваги. 

Вона промовляла це так холодно, так відсторонено. Я знав чому, я знав де її думки, із ким її думки.

Того вечора Єва вирішила геть стоптати туфлі в танцях. Вона протанцювала з кожним чоловіком, якого пустила під свій дах, включаючи Піксиса, який єдиний з військового командування віддав їй шану своїм візитом. Люк навіть почав за неї хвилюватись, але я знав, що з Євою усе буде добре. Особливо мене тішили схвальні відгуки відвідувачів про бал. Мені однозначно бракувало етикету, щоб оцінити усе обʼєктивно, але з розмов довкола складалось занадто гарне враження про Єву як власницю та організаторку цього заходу. Лишалось тільки поспівчувати прислузі, яка відчищатиме маєток опісля. 

Конверт від Ханджі Єва наважилась розкрити лише ближче до опівночі. Рошель розплітала її зачіску, а я намагався не заснути на канапі, доки вона читала вголос: 

— Люба Єво! Хочу привітати тебе з ювілеєм, а також вибачитись! — від інтонації, з якою Єва це зачитувала, неможливо було не посміхатись. — Я вчинила з тобою прикрі речі, я зрадила твою довіру, тож не маю права гніватись, коли ти зрадила мою. Мені досі лишаються невідомими твої бажання, але я сподіваюсь, що незабаром вони здійсняться. Дай знати, якщо я можу із цим допомогти. Заразом хочу повідомити, що тебе завжди чекають в Розвідці. Обіцяю, що не тиснутиму занадто, якщо повернешся. Сподіваюсь, ти гарно проводиш зараз час. З найкращими побажаннями, твоя подруга-рятівниця… Видно, сміливості забракло, щоб сказати це мені в обличчя. Ось ця цидулка — це усе, чого я варта, на її думку. 

— Не так давно ти говорила, що вона не робитиме перших кроків, а тепер тобі їх уже замало. 

— Я б не говорила такого, якби сама не надіслала їй запрошення. 

— Єва має рацію. В листі жодної конкретики. Та й вибачення буквально: “Я, звісно, винна, але і ти теж винна”. Якби я судив по цьому листу про ваші стосунки, то обмежився б терміном “колеги”. Ну ніяк ви не могли дружити ще з курсантки! 

Рошель шумно видихнула, витягаючи чергову шпильку з волосся Єви. 

— Тобі просто хочеться, щоб вона мала рацію. 

— Так і є, але це не взаємозаперечні речі.

— Ти підозріло добрий до мене сьогодні. Хтось помер чи що? 

— Його тверезість померла. Не звертай уваги. 

— Дуже ницо з твоєї сторони звинувачувати мене у власних гріхах, Рошель. 

Єва склала лист і відклала його, тоді обережно виплуталась з рук Рошель і звелась. 

— Відпочиньте. Вам завтра ще до Тросту повертатись. 

Але виходити з кімнати вона не збиралась. Після цілого вечора, присвяченого пані Ланґрасу, знову повернулась зморена Єва, що тримала голову опущеною, вчепившись поглядом у свої руки. 

— Дякую, що провели цей день зі мною, що взагалі лишаєтесь в моєму житті. Я безмежно рада знову мати вас поруч. 

Рошель обійняла її першою лише тому, що стояла ближче. За мить я долучився до їхніх обіймів, щоб допомогти Єві приховати свої сльози від усього світу. 

 

Побачити Єву в кабінеті Ханджі було щонайменше дивно, щонайбільше підозріло. Вони швидко закінчили розмову, коли я увійшов. Єва покинула кімнату легко, ніби мара. Мені лишалось дивитись їй услід, доки Ханджі перебирала принесені мною папери. 

— Чому вона заходила? 

— А вона тобі не сказала? Єва хоче повернутись.

— Повернутись? 

Та ні, я ж не міг це правильно зрозуміти. Не до Розвідки ж їй повертатись. 

— Сюди, до Розвідки. 

Наздогнати Єву було легше, ніж я очікував. Щоправда, вона завернула не додому, а на ринок. 

— Чому ти не сказала? 

— Планувала зробити сюрприз. Тільки уяви, як чудово було б заявитись до тебе зранку і наказати приготуватись до шикування. 

Доки я намагався зрозуміти чи це жарт, вона зупинилась біля ятки з квітами. Єва уважно добирала квіти з прилавка. Коли вона вказала на білі лілії продавцю, я почав розуміти її задум. 

— Ти справді хочеш це зробити? 

— По-твоєму у мене є інші причини повертатись, окрім власного бажання? 

— Просто… Навіщо тобі це? Тепер ти маєш занадто багато, щоб так легко ризикувати. Тобі не потрібно це, Єво, не потрібно повертатись до того, що тебе ледь не вбило.

Її посмішка мені не подобалась. Вона не хотіла сприймати мої слова серйозно. 

— Якби я хотіла, щоб мене спинили, я б розказала тобі раніше. Але я не хочу, щоб мене зупиняли. 

Так, це має сенс. Дуже розумно з її боку. 

— Гаразд, просто поясни навіщо тобі це.

Вона забарилась з відповіддю настільки, що ми встигли повернутися до її будинку. Така затримка однозначно була поганою ознакою. Вона щось приховувала. 

— А навіщо ти перевівся до Розвідки? Адже ти теж втратив багато від такого рішення. 

— Я вважав, що Розвідці потрібна допомога як ніколи. Шіґаншіна була вирішальною точкою, в якій потрібні були усі наявні у нас ресурси. Мені було б соромно, якби я не долучився до цього, соромно, що, маючи реальний бойовий досвід, я дивився б, як діти кладуть там голови. 

— Але, як виявилось, Шіґаншіна не є точкою, де все закінчиться. Я теж не горю бажанням ховатись тут, доки діти платять за це своїм життям. 

Вона раптом зупинилась посеред зали. Куплені квіти вона розклала на низькому столі, поруч з вазою, яку хтось тут дбайливо лишив, і кількома інструментами для обрізки. Тоді я нарешті наважився підвести погляд на стіну. Марі виглядала прекрасно. Я не був великим знавцем живопису, я не бачив дуже багато картин за свого життя, але цей портрет точно буде одним з найкращого, що я бачив. Гра тіні та світла була такою чудовою, що я заледве міг повірити, що це лише портрет. Автору навіть вдалось зловити ось цей її мʼякий смуток в очах і крихту боязкого щастя на вустах. Марі була такою схожою, що просто не могла бути несправжньою. 

— Щось іще… Є щось іще, Єво. 

— Не розумію про що ти. 

— Ти розумієш. Я не знаю що саме, але ти щось задумала. Скажи мені, скажи, доки не пізно. Тобі не завадять союзники. 

— Але мені і не зарадять союзники. Це річ ненадійна — сьогодні друзі, завтра вороги. 

Наскільки ж високі у неї ставки, якщо вона так охороняє цю таємницю? Вона планує новий переворот чи що? 

— Я ніколи не зможу підняти зброї проти тебе. Будь ласка, не кажи так. 

— Тобі не захочеться грати зі мною в цю гру, коли я озвучу правила, повір мені. Я можу лише запевнити, що не планую нічого лихого. 

— В цьому я не сумніваюсь. Для себе ти теж не плануєш нічого лихого? 

І знову мене дратувала її усмішка. Можливо, їй зараз здається, що вона дуже героїчно вчиняє, не втягає мене у свої проблеми, але від цього лише гірше. Наскільки ж жахливо знову бачити, як вона малює мішень на своїх грудях, і не розуміти, кому ця мішень призначена. 

— Нічого нового. Якщо все справді зайде занадто далеко — а ти зрозумієш, коли це станеться — я стоятиму на дуже тонкій кризі. Буде дурістю наближатись до мене. Ти зрозумів мене? 

— Зрозумів, але це не означає, що я зроблю усе так, як ти хочеш. 

— Тоді раджу тобі замовити портрет Рошель, бо з часом ти забудеш, як вона виглядає. Я викуплю його для тебе, коли вона помре через твою тупість. 

Її крижаний спокій мене лякав. Я знову не міг пробитись крізь цю стіну, яку вона вибудувала поміж нами. Я знав, що ця стіна призначалась для захисту, але… якою ціною? Цей захист буде куплений її кровʼю. 

 

— То вона і справді повертається? 

Рошель, що стояла на ґанку в компанії Леві, геть не дивувала. Чутки про повернення майора швидко ширитимуться серед капітанів, особливо якщо цих капітанів троє і всі вони належать цьому майору. 

— Схоже на те. Ханджі не казала хто буде старшим капітаном? 

— Вона лишила це на совісті Єви. 

Отже, вибір стоятиме між мною та Леві. Якби обирала Ханджі, вона призначила б Леві, але… У мене немає жодної здогадки про вибір Єви. 

— Добре, що я ніколи не була її фавориткою.

— Тоді і мені нічого не загрожує.

Зі слів Леві хотілось посміятись. З розуміння, що за його підрахунками я лишився єдиним на роль старшого капітана, хотілось істерично посміятись. Гаразд, окрім купи роботи, у мене буде трохи більше шансів дізнатись про її задум, тож, можливо, не все так погано.