Велика солона вода

Єва

Мій план використання сил Первісного з тріском провалився. Я дозволила Ерену торкатись, бити мене майже стільки, скільки заманеться, але нічого не відбулось. Лише Рошель посміялась з мене, лише синці, які сходитимуть тижнями. У Ерена доволі непогані удари. Зазвичай я мала радіти цьому, але точно не зараз. Хтось підказав йому, що бити по обличчю не ефективно, тож тепер мені лишалось безпорадно лежати на ліжку і намагатись не дихати зайвий раз, аби менше боліло. Єдиний рух, який я собі дозволяла — це стискання в лівій руці невеличкого мʼячика, який я позичила в Йорґена. Схожим чином я розробляла руки після опіків в дитинстві. Рухливість поранених пальців потроху поверталась до мене, але вони все ще відчувались чужими. Це дратувало. Таке невеличке поранення і такі наслідки! 

З коридору зачулись швидкі кроки. Я була впевнена, що так хтось поспішає до мене, що знову сталась якась прикрість, в якій я маю розібратись. За мить я чула, як двері в кабінет розчахнулись. Перш ніж я встигла озватись зі спальні, Ханджі вже опинилась переді мною. 

— Чому ти не сказала мені, що він хворий?!

Дивовижно, але в її запитанні не було жодної злості, просто оклик. Я не змогла стриматись, щоб не підняти свої брови в здивуванні. А тоді до мене дійшов сенс її слів. Я наважилась навіть звісити ноги з ліжка. 

— А він досі хворий? Я розраховувала, що йому стане краще сьогодні. 

Ханджі тепер уже виглядала спокійнішою, адже випустила свій пил перед цим. Це навіть радувало. 

— Фінанси ти розраховуєш краще. Сьогодні понеділок, день прибирання. 

І ніхто досі не прибирав. Якось я проґавила це. 

— Цур ти шукаєш лікаря. Корисно іноді виходити на свіже повітря. 

Спочатку вона закотила очі, а тоді хмикнула. 

— То Ерен і справді настільки сильно тебе побив?

Він занадто швидко забирає мою славу. Це жахливо. Раніше серед конкурентів у мене був лише Леві, а тепер і остання надія людства намагається витіснити народну героїню. 

— Просто дехто досі не навчився прибирати. 

— О, то ти збираєшся взяти обовʼязки головної прибиральниці на себе? Гадаєш, зможеш наблизитись до стандартів Леві? 

Ні, такими ілюзіями я себе поки не тішу. 

— Краще хоч щось, ніж геть нічого. Треба підтримувати місцеві традиції. 

Так ми і розійшлись на виході з мого кабінету. Ханджі пішла за лікарем, а я пішла збирати свої загони та намагалась пригадати дорогою план прибирання Леві. Було прикро, що спільно проведений вечір геть йому не допоміг, але що вже поробиш? Принаймні той вечір допоміг мені. Я відчувала гостру потребу віддячити Леві за прощення, за те, що відкинув кинджал геть, тож проігнорувати таку можливість з прибиранням просто не могла. 

Було приємно знайти Ерена в їдальні разом з Конні та Жаном. Вони саме про щось мляво сперечались, коли я підійшла. 

— Ерене, я маю для тебе подарунок за чудові заслуги на тренуванні, — з напускною урочистістю заявила я. — Сьогодні ти керуєш прибиранням. 

Жан з Конні сміялись так, ніби не вони декілька годин тому попадали від ударів Рошель. Я зовсім трохи їм заздрила. 

— Ти казала, що не ображатимешся, якщо я тебе вдарю. 

— А це схоже на образу? Я даю тобі можливість керувати більшістю розвідників. Ти можеш залучати усіх, окрім капітанів, мене і Ханджі. Роби, що хочеш, аби лише штаб сяяв і всі лишились живі та неушкоджені. Відзвітуєшся ввечері. 

Тепер уже Жан із Конні не сміялись так гучно, а я могла задоволено піти геть. Та тільки далеко вони мене не відпустили. 

— А що з капітаном? 

От мені хотілося б приховати правду. Здавалось, що так буде краще. Але прямо відмовити у відповіді я не могла, бо ображу дітей. І збрехати я не могла, бо варіанти для брехні просто жахливі. 

— Він захворів. Тож проявіть трохи милосердя і побудьте ненадовго найслухнянішими дітьми. 

Мені подобалось, як вони майже синхронно виструнчились і не до ладу вигукнули: 

— Так, Єво! 

— Слухаюсь!

— Зроблю! 

Номінально вони були дітьми Леві, але просто не могли не бути і моїми дітьми теж. Було враження, ніби не лише я за ними стежила, коли вони ще були курсантами, а й вони теж детально придивлялись до мене. Вони занадто добре знали які слова мені сподобаються, а які ні, з якого жарту я посміюсь разом із ними, а за який пригрожу. Ще Липою я шукала собі помічника, але тут знайшла одразу сім. 

Далі я зазирнула до Рошель з Феліксом, щоб попередити їх про нововведення в прибиранні та забрати журнал тренувань, який Рошель мала заповнити. Лише після цього я пішла до кімнат Леві. Лекції Ханджі в його спальні було чутно ще з коридору. Мені навіть вдалось непомітно пробратись до його кімнат і зупинитись на порозі спальні. 

— Я просила тебе попіклуватись про себе! Навіщо було грати героя перед загоном?! Можна було просто обійтися лікарем! А я попереджала, що так буде! Я казала, що ти можеш заразитись! Але ж ні! Хто мене послухає?! “У мене імунітет”! “Я не хворію”! 

Вона довго ходила по його кімнаті, повторювала своє обурення і лише згодом наштовхнулась поглядом на мене. Тільки тепер вона завмерла. 

— Блядь, Єво! Ну скільки разів я просила тебе не підкрадатись?! Вона давно там стоїть? 

— Хвилини три. 

Я заледве стримувала сміх. Було щось звичне, рідне в їхній своєрідній сварці. Ось тут було моє місце… Мені завжди відводилось місце спостерігачки, але раніше воно не здавалось мені таким солодким.  

— Ти ж розумієш, що нікому не легше від твоїх нотацій? Що сказав лікар? 

— Запалення легенів. 

Я могла лише присвиснути. Леві точно мав неабияку удачу. Ось так попасти перед місією… Розвідка уже оголосила про дату нової вилазки за мури. Ця дата була занадто близько.

— Ось така мені віддяка за приниження вчора ввечері? Леві, ти неймовірно жорстока людина. 

— Не моя провина, що сніг іде, коли ти говориш правду. 

Ханджі дивилась на мене таким підозрілим поглядом, що ставало смішно. 

— Ти вже словами людей калічиш чи що?

Її питання я вирішила лишити без відповіді. Була одна річ важливіше. 

— Нам доведеться відкласти місію. Я не дозволю своїм загонам вийти за мури без найкращого воїна людства. 

— Береш відпустку? 

На питання Леві мені вдалось лише криво посміхнутись. Йому зараз краще вдається різати титанів, а мені — людей. Тепер ми воюємо з людьми, які використовують титанів. Як не крути, а мені потрібна його допомога, потрібно, щоб він розчищав титанів для того, аби я дісталась до людей. Тож розділятись зараз — не найкраща ідея.  

— Я розумію це. Я напишу Даріусу і… 

— Краще буде поїхати до нього. Разом. Даріус все-таки мій, тож мені буде легше його переконати. Ходімо, треба швидше з цим розібратись.

Я не думала, що Ханджі і справді погодиться, але незабаром ми вже сідлали коней. Вона звично затягувала, пестячи Принца, який був лише радий увазі. І затрималась Ханджі настільки, що до нас прибігла Саша. 

— Єво! Позич грошей! 

Вона просила не вперше, але однаково мене дивувала. 

— Скільки? 

— Та мені пиріг спекти… 

Йорґен часто нарікав на те, що я навчила Сашу ось так ухилятись від прямої відповіді. Вона чудово знала потрібну суму сама, але однаково довіряла мені підрахунки. Саша очікувала, що я трохи округлю потрібну їй суму, дам більше. За цю її хитрість мене брала щира гордість. Звісно ж я докину їй трохи зверху. 

— Ось. Занесеш мені потім шматок. 

— А я не собі пектиму. 

Я відсмикнула гроші щойно вона їх торкнулась. Ось така її віддяка? 

— Або частку мені, або шукай нового спонсора. 

— Єво! Це має бути подарунок! Як я маю дарувати пиріг з вирізаним шматочком?! Ну будь ласка! 

Вже навіть Ханджі почала сміятись.

— Гаразд. Розкажеш потім кому ти там подарунки робиш. 

Я не змогла стримати сміху, коли до її обличчя раптово прилила кров. Вона легко штурхнула мене в плече від злості. 

— Та ти дурна чи що, щоб таке думати?! Ми для Леві готуватимемо! Конні сказав, що ти сказала, що він захворів, от ми і вирішили… 

Ну, може, не так вже і погано він їх виховує. 

— Нам теж треба пиріг. 

Покосившись на ображену Ханджі, я вже не знала з кого сміятись. 

— Ви ж не хворі. 

— Сашо, у неї ока немає. 

— А у неї пальці не гнуться. І взагалі її побили сьогодні. 

Саша уже виглядала розгубленою. Вона могла ось так сперечатись зі мною, але не наважувалась легко відмовляти полковниці Розвідки. Це було мило. 

— Та ми жартуємо. Можеш йти. І нагадай Ерену за прибирання. 

— Ну Єво! 

— Всі заперечення до свого капітана. 

Тільки тепер ми з Ханджі змогли виїхати зі штабу. На цей раз ми не мовчали. Вона багато питала про Сашу, про сьогоднішнє тренування, а я забагато говорила правди. Схоже, пробачити їй було легше, ніж я очікувала. Мабуть, я вже пробачила. І навіть не помітила момент, в який я це зробила. Це дратувало, адже я втратила контроль над ситуацією. Проте… одна з моїх найбільших проблем відпала майже собою. Наче не так і погано. 

Даріус був сильно невдоволений нашим візитом, навіть не знаючи причини. Від розвідників завжди були одні проблеми, як і від мене.

— Перенести місію? Зараз уже пізно про таке думати. Люди вже пообводили в календарях день місії!

— І через хрестик в календарі ви ризикнете двома нашими титанами? Хто їх захищатиме? 

— Раніше тебе не лякали титани. 

Я дозволила собі вкрасти з таці на столі Даріуса шматочок мармеладу, похапцем закинути його до рота та посміхнутися. 

— В Шіґаншіні ми мали три сотні людей, а повернувся десяток. Зараз ми маємо людей пʼятдесят. Скільки з них повернеться, якщо ми зустрінемо ворога? Не титани лякають, а цифри. 

— У вас тепер два титани. Це велика перевага. 

— Армін занадто нестабільний, щоб на нього покладатися. 

Навіть не дивлячись на Ханджі, я знала, що вона опустила погляд від сорому. З тої, хто ловив титанів на дослідження, вона раптом перетворилася на ту, хто не може впоратися з якимось підлітком. 

— Усі ті діти зі 104-го набору занадто нестабільні. Якби мене не було поруч в Шіґаншіні, ніхто з них не повернувся б. Якби Леві не було б в Шіґаншіні, ніхто б з Розвідки не повернувся. Тоді Розвідка була на піку могутності. Зараз ми заледве маємо десяту частину тої сили. Тож… Або ми вирушаємо повним складом, або не вирушаємо. Це питання виживання. 

Далі Заклі допитувався про кожен показник бойової могутності Розвідки. Він почав сумніватися. Мені лишалося дивитися, як Ханджі відповідає на кожне його запитання, і сподіватися, щоб вона вдало спекулювала правильними фактами. Зрештою, нову дату місії було погоджено. Всередині палала радість, адже я досі можу бути достатньо переконливою. 

— Ти збрехала, — мовила Ханджі, коли ми нарешті вибралися на двір. — У нас не настільки усе погано, ніколи не було настільки погано. І Шіґаншіна, і зараз… 

— Даріусу не обовʼязково про це знати. Тобі варто навчитися переконливо перебільшувати своє значення і свої проблеми, адже наш головнокомандувач зупиниться лише тоді, коли у нього не лишиться фігур. Якщо хочеш його зупинити, сховай фігури, переконай, що гірше бути не може. 

Під її поглядом я знову відчула себе бідолашною дівчинкою, яка потребувала допомоги. 

— Він мав коли-небудь улюблені фігури? 

— Ніколи. Розумієш… він привʼязаний лише до влади та жорстокості — ось його улюблене. Ані родини, ані слабких місць. Він сирота, завжди був відлюдником і не мав друзів. Живе в казармах. Даріус може в будь-який момент замінити фактично усе в своєму житті. Це не робить його сильним, але це робить його невразливим. Тому він і сидить в тому кріслі так довго, тому поки не придумали способу його скинути. 

Вона недовірливо посміхнулась. 

— Ти рівняєшся на нього, — визнала вона, ніби намагалася присоромити мене. 

— Звісно. Він мій творець, мій учитель. 

Її сміх таки дратував.

— Мій кумир принаймні живий. А куди Леві подів тіло твого? 

— Ти теж захоплювалася Ервіном! — вигукнула вона, ніби дитина. 

— Я лише намагалася зрозуміти, як хтось міг отримати такі високі оцінки в стратегії. Навіть вчителі говорили про нього, як про месію. 

Нам з Ханджі пощастило навчатися в другому наборі курсантки після Ервіна. Зазвичай курсанти діляться на два типи: розумні, але слабкі, і сильні, але дурні. Свого часу я була ближче до категорії сильних, але дурних, а Ханджі до розумних, але слабких. Не дивно, що нас обох захопили розповіді інструкторів про тогорічного випускника, який мав чи не найвищі оцінки в стратегії за весь час існування курсантки, але разом з тим потрапив до трійки найкращих з набору. Але Ханджі ці оповідки завжди захоплювали трохи більше, адже Ервін обрав Розвідку. Мені було легше викинути його з голови, адже тоді я мала геть інший, свій власний шлях. 

 

Було приємно вперше за довгий час доглядати свою зброю. З паперовою роботою я давно закінчила, звіт Ерена щодо прибирання прийняла, разом з Ханджі повідомила про перенесення місії, тож тепер я мала повністю вільну ніч. Нарешті я могла начисто відшкрябати свої ножі та наточити їх. А ще треба було доглянути СПМ та свою стрілецьку зброю. 

Я саме закінчила з чисткою та почала точити ножі, які цього потребували, коли до кабінету постукали. Побачити на порозі закутаного в ковдру Леві я точно не очікувала. Ще дивнішим здавався шматочок пирога, який він мовчки лишив на моєму столі. 

— Це чим я вже заслужила? 

Я відклала ніж, який гострила лише щоб взяти з його руки записку Саші, в якій вона просила віддати по шматочку мені і Ханджі. Я не стримала усмішки від такої щирості. 

— Не знаєш де Ханджі? Її немає у себе. 

— Гадки не маю. Мабуть, гуляє десь. 

Чомусь мені здалося, що він зараз піде. Натомість Леві притягнув один зі стільців в кімнаті ближче до мого столу та всівся, підібравши ноги. 

— З Даріусом усе добре пройшло? 

— Цілком. Він навіть не встиг почати свої капризи. 

— Я не про це питав. Ви із Ханджі…

Палець занадто невдало зіслизнув, коли я перевіряла щойно наточене лезо. Довелося швидко обхопити його губами, аби не заляпати кровʼю усе довкола. 

— Все гаразд, — відповіла я трохи згодом. — Принаймні для мене все було гаразд. А як ти? Тобі хоч трохи краще? 

Закінчуючи з ножами, я взяла до рук револьвер та почала його розбирати. Допитливий погляд Леві, котрим він стежив за моїми рухами, тішив. 

— Добре, якби не температура. Її майже не вдається збити. 

— Може, тобі варто спробувати відпочити, а не галакати тут зі мною? 

— Може. 

Але він лишався на стільці. Те, як тріпотіла ковдра на ньому, мені геть не подобалось.

— Леві, я серйозно. Я бачу, як тебе трусить. 

— Я заважаю тобі? 

— Звісно ні. 

— Тоді я лишусь. 

Невже йому настільки нудно і самотньо без жодної роботи? Гаразд, навіть якщо так, то нехай. Мені не так уже і важко наглянути за ним. 

— Навіщо тобі стільки ножів? Хіба двох не досить?

— Колись мене роззброїли та ледь не схопили. Відтоді я боюсь лишитися без зброї. 

— Їх не важко носити? 

— Діло звички. Спочатку заважали, але зараз ніби повноцінні кінцівки. До речі, ти нічого не помітив, доки йшов сюди? 

Він трохи схилив голову, задумуючись над моїм питанням. В такому положенні він когось мені нагадував, але я ніяк не могла вхопити ту здогадку, що крутилась в моїй голові. 

— Що саме я мав помітити? 

Я дозволила собі награно пхикнути, виказуючи занадто перебільшене розчарування. 

— Бідолашний Ерен! Цілий день займався прибиранням і все для того, щоб ти навіть не помітив! 

Він ліниво, ледь-ледь підвів брови, закутуючись в ковдру глибше. 

— Думав, мені здалось… 

Тепер нарешті я зрозуміла кого він мені нагадував. Радість від здогадки вилилась у посмішку. 

— Ти схожий на кота, — урочисто заявила я. — Приручений вуличний кіт. 

Леві зовсім трохи примружився, намагаючись вловити суть моїх слів. 

— Не думаю, що вуличних котів можна приручити.

Колись я теж так казала. За цими словами я ховала свій страх бути прирученою. 

— Приручити можна будь-кого. Головне бажання і терпіння… Цим мені подобаються коти. Вони терплячі. 

— Ти більше схожа на любительку собак.

Я відірвала погляд від розкладеного револьвера у своїх руках лише для того, щоб недовірливо пошукати якусь насмішку на обличчі Леві.  

— Собак треба вчити, дресувати, а я боюсь із цим не впоратися. У батька були собаки для полювання. Він дуже їх любив, можливо, навіть більше за мене. Я спробувала якось погладити одного, а він загарчав. Якби батька не було поруч, якби він не гаркнув на того собаку, а потім і на мене, невідомо чи я б тут сиділа зараз. 

— Коти теж вміють кусатись.

З усмішкою я перехилилась через стіл, поклала руку йому на маківку та обережно розтріпала чорняве волосся. Він дозволив мені це зробити, дозволив забрати руку та повернутись до зброї без жодних укусів. 

— Ти теж вмієш ламати руки, але ж мою не зламав. Хоча мав би. Мені доведеться дуже сильно розізлити тебе, щоб отримати справжню відповідь. Так і з котами. Частіше вони просто шиплять, неохоче відбиваються і втікають. Або ось так ображено дивляться, як ти.

— Тоді ти більше схожа на собаку.

— А тепер вгадай чому я не здивована.

Я знала, що він не вгадає. Зрештою, зараз Леві не падатиме так низько, щоб знати правильну відповідь. 

— Жодних ідей.

— Друге ім’я Липи в Поліції — сука. Версій походження настільки багато, що ніхто уже не скаже з чого все почалось… 

І все ж Ханджі не вміла тихо ходити. Особливо зараз, коли щось її схвилювало. Вона намагалась підкрастись, щоб повернути мені мій трюк, але я почула її набагато раніше, ніж побачила. Тепер вона тихо вичікувала на моєму порозі, ніби я зовсім її не бачу. З поваги до її старань я не переводила на неї погляд, не показувала, що я її бачу. 

— Які у вас інтелектуальні розмови! — нарешті втрутилась вона. — Леві, вона вчить тебе лаятись?

Вона гордовито підійшла ближче, щоб передати мені декілька листів і газету, доки я стримувала сміх. 

— Я розповідаю йому про свої імена. Ти ж пам’ятаєш як мене кликали після трибуналу?

— Психована сука. І тебе так не кликали, а називали поза очі, — занадто статечно виправила вона.

— Після трибуналу? — раптом перепитав Леві, ніби сумніваючись чи ми не жартуємо. 

— Ти не знаєш про мою судимість? 

— А мені мав хтось розповісти? 

Я глянула на Ханджі з запитанням. Ервін точно знав про цей пункт моєї біографії. Невже вони удвох настільки добре оберігали цю інформацію від Леві? Це якось навіть жорстоко. 

— Не дивись на мене так. Я ж не пускатиму про тебе чутки.

Її виправдання було розумним, але мені однаково було шкода Леві.

— Батько найняв двох типів, щоб вбити мене, коли я навчалась в курсантському училищі. Одного я випадково вбила, а від другого мене відтягнули. Мене судили за вбивство і побиття. У ході суду завдяки свідченням недобитка мене виправдали, але пам’ятку про мою жорстокість в реєстрах лишили. І вона, — я кивнула на Ханджі, продовжуючи збирати револьвер з окремих начищених частин, — була єдиною, хто свідчив на мою користь.

— Та не єдиною! Інструктор теж підтримав тебе.

Я недовірливо покосилась на неї, вичікуючи, що вона визнає помилку, але цього не сталось.

— Знаєш як легко відвернути суддю від підсудного, якого підозрюють у вбивстві? Сказати що підсудний дуже талановитий, вправно стріляє і має чудові оцінки з рукопашного. Це найгірші свідчення, які він міг надати. Поліціянти тоді за рушниці похапались. 

— Але принаймні він старався! — не вгавала Ханджі. — До речі, Ерена не в тій самій залі судили?

— Ні, у мене менша була. Не порівнюй мене з останньою надією людства.

Ханджі легко посунула деякі папери на моєму столі та сіла на звільненому куточку. Її нахабство мене дивувало досі. 

— А що було далі? Після трибуналу? 

Питання Леві навіть трохи здивувало. Я не думала, що він розбиратиметься в наших з Ханджі своєрідних розмовах, що слухатиме. 

— Після ми довчились в курсантці, я долучилась до Поліції в Стохесі, а вона пішла з Розвідкою. За декілька років з’явилась Липа. Це й усе.

Ханджі миттю невдоволено хмикнула. Я навіть знала до чого вона причепиться цього разу. 

— Це по-твоєму усе? Та ну! Після трибуналу вона перестала бути такою паскудною. Тоді Єва і зрозуміла, що друзі їй не завадять і…

Мені лишалось покоситись на неї з недовірою. 

— Та не була я, бляха, паскудною! Це ти була занадто причепливою. 

Вона навіть не звернула уваги на моє заперечення, просто продовжила далі:

— Я вважала її цікавою, думала, що можна було б подружитися з нею, а вона просто хотіла мене використати, уявляєш? Вона завжди була такою підлою! 

Відставляючи зброю, я глянула на неї в намаганнях зрозуміти чи варта вона дрібки правди. Гаразд, хіба що дрібки. 

— Так, я просто хотіла тебе використати. Це була обом вигідна умова. Ти не можеш звинуватити мене в тому, що я боялась зближуватись з людьми знову. 

Отримавши бажане, вона знову повернулась до Леві. 

— Вона використовувала мої набої, щоб навчитися стріляти. Ми мінялись мішенями та рушницями на заняттях. Спочатку ніхто навіть не помічав.

— Яка ж я погана людина, врятувала твої оцінки за стрільбу. Треба було зберегти правду про твою косоокість? 

Тепер уже я отримала бажане. Мої слова зачепили її гордість. 

— Дай мені рушницю і я покажу тобі косоокість. 

Вона геть не очікувала того, що я простягну їй свій начищений револьвер. Звісно ж вона завагалась. 

— Підстрелиш щось живе і я буду винна тобі три бажання. Люди не рахуються. 

На землях “Марії” тварин розплодилось вдосталь. Вони були сміливими, легко гуляли біля основних доріг. Вполювати тут щось зможе навіть каліка. 

— Рушницю, а не… ось це. Що це взагалі? 

Я не встигла і рота відкрити, як Леві поважно мовив:

— Це називається пістоль, Ханджі. Козирний туз в рукаві. 

— Я знаю як виглядають пістолі! А ще я знаю, що ось це не рушниця.

Мені лишалось втомлено видихнути. Отже, не буде у мене в задачах трьох її бажань. 

— Вогнепальна зброя. Одне й те саме. З пістолів нас теж учили стріляти. 

— Це не пістоль!

— А громові списи не списи і що з того? Обираєш лишитися косоокою?

Не маючи слів на своє виправдання Ханджі просто загрозливо на мене зиркала. Ніби дитина, що тільки вчиться погрожувати. 

— Дай-но.

Я без сумнівів передала револьвер Леві на його прохання. Він занадто майстерно крутив його в руках, доки Ханджі допитливо позирала йому через плече.

— Звідки він у тебе? На замовлення робила? 

— Колись накрила одного зброяра за наказом Найла і вкрала у нього креслення. Тоді доробила і передала своїм зброярам. Трохи невдалих спроб і готово. 

Ханджі здивовано глянула на мене. Я вже знала причину. 

— Відколи це ти з кресленнями працюєш? 

— Відколи зрозуміла, що хочу зручнішу зброю. Довелось вчитися самій, бо зброярі не розуміли моїх запитів.

— А я казала, що спати на механіці — погана ідея! — переможно заявила вона. 

Я перекривила її гримасу гордості.

— Поліціянтам не потрібна механіка. Усі злами ми здавали Гарнізону або окремим розумникам. 

— І ти довіряла свою СПМ комусь там? Це ж небезпечно. 

Мабуть, енергія Ханджі на сьогодні нарешті завершувалась, якщо вже вона ставила такі дурні запитання. 

— Своїй зброї я сама давала раду. Невже ти такої поганої думки про мене?  

— І він стріляє декілька разів без перезаряджання? — знову перетягнув на себе ковдру Леві. 

Він саме відкинув барабан, обережно прокручуючи його. Його уважне дослідження мене вражало. На мить навіть майнув острах діставати зараз короб з набоями, які я мала оглянути та перерахувати. Хтозна, може, у нього ще лишились якісь вороги, з якими він захоче звести рахунки моєю зброєю, щоб підозра впала на мене. 

Та ні, маячня. 

— Якщо в барабані є кулі… Щось я не бачила у тебе пістолетів при затриманні. 

— Погано шукала. Розумні люди не виставлятимуть їх на показ. 

Я звела брови, не повіривши в почуте. Я? Погано шукала? Ймовірніше він добре сховав. 

— Оці ваші бандитські штучки! Невже тільки ми з Рошель та Феліксом останні нормальні? 

Мені все здавалось, що Ханджі зараз переведе усе в жарт чи зрозуміє свою помилку, але цього не ставалось. Тож мої намагання стримати сміх з тріском обірвались. 

— Гаразд, гаразд, я зрозуміла! — спробувала вона зупинити мене, але було пізно. 

Від сміху на очах виступили сльози. Тільки тепер я поволі заспокоювалась. 

— Отже, судимість маємо я, Леві та Фелікс, — вкотре нагадала я їй. — Рошель пощастило, оскільки офіційно закону вона не порушувала. От тільки вона вчила мене красти. 

— Відколи це у мене є судимість? 

Мене дивував не стільки факт незнання Леві про це, скільки те, що він не зміг додуматись. 

— А ти думав, що Ервін може просто так тебе забрати, ніби кошеня з вулиці? Для протоколу провели заочний суд, де я, між іншим, мусила стати на твій захист. За результатами суду в покарання тебе запхали до Розвідки та заборонили обіймати посади вище, ніж капітан загону. Тож навіть якби ти спробував піти звідси, Липі довелося б повернутись за тобою та доставити до шибениці в столиці. 

Ханджі раптом голосно позіхнула та наостанок клацнула зубами. 

— Я взагалі-то за іншим прийшла! — їй швидко вдалось відшукати принесену газету на моєму столі. Тоді ж вона вказала мені на першу шпальту. — Ти взагалі знаєш про це? 

В статті йшлося про свято Аманди Блюм, про блискучий дебют Люка Вайса без компанії його знаменитої сестри. Це не могло не тішити. Отже, у нього справді все вийшло.

 

Наступного разу Люка я побачила за три тижні. Він у супроводі Емі та Ерати приїхав до Шіґаншіни, щоб знову провести мене в експедицію. Ерата не могла втратити можливості докорити мені смішком, помітивши поруч Фелікса та Рошель. 

— Старий просив переказати, щоб ти не губила голови. 

— Не загублю, — з посмішкою заявила я. 

— Сподіваюсь, за цим є кому простежити. 

Емі з таким вимогливим поглядом глипнула то на Фелікса, то на Рошель, що мені стало смішно. Відколи це вона стала такою сміливою? 

— Звісно, — скорився Фелікс. 

Проте найбільше зараз мене цікавила сукня на Емі. Я занадто звикла бачити її в одязі служки, тож проста, але все-таки витончена сукня на ній викликала занадто багато питань. Я швидко провела руками по обʼємному мереживу на її грудях, намагаючись вирівняти його. 

— Звідки у тебе ця сукня? 

— Це я замовила, — гордо заявила Ерата. — Подобається? 

Від здивування мої брови підстрибнули, на вустах зʼявилась гостра посмішка. 

— Жахлива сукня. Мереживо товсте і неякісне, тканина легко мнеться, а фасон їй взагалі не личить. Я б пошила краще… 

— Ханджі дивиться у нашу сторону, — втрутився Фелікс, застрибуючи на свого коня. 

— Тоді пошиєш, як повернешся. 

— Пошию. 

До колони ми повернулись за мить до того, як Ханджі вирішила нас гукати. 

Дорога виявилась саме такою легкою, як Ханджі з Феліксом і планували. Усіх титанів знищили в межах “Марії”, тож тепер можна було розслабитись. Однак мене все одно мучило погане передчуття. Вороги могли влаштувати нам засідку. Що тоді? А я навіть маски з балаклавою з собою не взяла. Я знала, що пошкодую про це, але все ж вирішила довіритись вмовлянням Ханджі. Вона заявила, що їй буде легше знайти мене, а не маску в натовпі. І чомусь я не змогла відмовити. Тепер мені лишались тільки дурні намагання прикрити обличчя за передніми пасмами волосся, які я не зібрала в хвіст, як решту. Вони почали дратувати мене одразу, як я вийшла зі своєї кімнати, аби доєднатися до зборів, адже я ненавиділа розпущене волосся, як воно лізе в очі під час роботи. Та вже нічого не вдієш. 

За всю дорогу була лише одна зупинка заради титана, якому не пощастило з кінцівками. І хоч ми його проігнорували, я була певна, що прикінчу його на зворотному шляху.

Виїхали ми майже на світанку. Ближче до обіду повітря почало наповнювати дивним запахом солі. Чим далі ми їхали, тим сильнішим ставав запах. А тоді зʼявився і тихий шелест, що з кожним метром гучнішав. Це було схоже на шелест течії в річці, але… якось інакше. Поступово ґрунт переходив в пісок. Ще трохи й ми побачили місце, де елдійців перетворювали на титанів. Після мурів така споруда не здавалась чимось страшним чи величним, але однаково викликала певний трепет. Мені марились крики закатованих та сміх катів. З такої висоти і я б сміялась зі своїх жертв. Але, мабуть, не благала б про милість, якби опинилась серед жертв. Я знаю, що це не спрацює, але чи залишаться зі мною ці знання в найстрашнішу хвилину? 

Про таке не довелося б думати, якби я могла випалити усе довкола острова. 

А тоді ми нарешті побачили велику солону воду. Це вона шелестіла увесь цей час. Її поверхня не була стоячою, як у річок чи озер, вона постійно рухалась, намагаючись затопити усе більше піску, створюючи цей шурхіт. Сіль мʼяко осідала всередині, лоскочучи мені горло. 

Свого часу Бренові озера вразили Марі настільки сильно, що вона хотіла переїхати туди. Вона завжди любила воду. Взимку вона безперестанку каталась на ковзанах, а влітку крала в мене одяг, поки я купалась. Їй подобалась вода в поетично-естетичному значенні. Вона часто казала, що хотіла б бути такою ж плавною, як вода, ще частіше просила мене пошити їй сукню, що скидатиметься на воду, яка мʼяко обійняла її тіло. Марі б тут сподобалось. Вона покинула б Бренові озера й оселилася б тут. Якби не було клятої Ані, ще більше клятої Марлії. 

— Їх треба звідти забрати.

Від голосу Леві мене пересмикнуло. Простеживши за його поглядом, я зрозуміла, що він говорить про дітей та Ханджі, що вирішили повністю дослідити новий вид водойми. Фелікс з Рошель стояли несміливо край води, демонструючи чудові навички самозбереження. Тільки ми з Леві були далеко від води, лишаючись вигнанцями. 

— І хто забиратиме? 

Але я вже пошкодувала про своє питання, адже відповідь була очевидна. Буде жахливим рішенням ризикувати нашими з Ханджі стараннями задля одужання Леві. Тож піти маю я. 

— Якщо Ханджі дасть дуба після цього, хтось має очолити Розвідку. 

— Гаразд, підеш, якщо вгадаєш в якій руці ніж. 

Я показово дістала один з ножів та сховала його за спину. Правою рукою я обережно взялась за кінчик леза, а лівою тримала кінчик руківʼя. Яку б відповідь він не назвав — однаково програє. 

— Ти махлюватимеш.

— А ти доведи. Але сам не змахлюй. 

— В правій. 

Швидко перехопивши ніж за руківʼя, я виставила його перед ним в лівій руці.

— Пошукай поки з десяток повідців! — гукнула я наостанок. 

Ханджі я виловила першою. Її було трохи важче закинути на плече, ніж я уявляла, оскільки вона сильно пручалась. Але невдовзі мені вдалось поставити її коло Леві. Хотілось ще для надійності вкопати трохи в землю, але я стрималась, йдучи тепер до дітей, що вже цілковито бавились. 

— І чоботи мені принеси, запроданко! — продовжувала лаятись мені вслід обурена Ханджі. 

— Леві попроси, дурепо!