Подарунки

Єва

Хісторія мала змішані відчуття від нашої з Ератою роботи. Так, вона гнівалась, що завдяки двом випадковостям, про які вона ніколи не дізнається, Блюм повісився. Але разом із тим вона була зачудована іншими результатами. Одразу декілька великих землевласників попались на зраді. Це призведе до глобального перерозподілу сил, адже землям треба знайти нових власників. З цього приводу скликалася Рада, яка й мала обрати нових землевласників. І все-таки Хісторія зробила нам подарунок і відпустила нас.

Я була рада, що ділила карету з Ератою. Її важко назвати людиною, яка викликає довіру, але я довіряла їй достатньо, щоб заснути в її присутності. 

Я почала боятись засинати наодинці ще в Ланґрасі. Я боялась, що батьки нашкодять мені і я не матиму змоги захиститись, боялась втратити контроль над ситуацією. Тоді я просила прислугу побути зі мною. Але страх глибшав, а людей довкола ставало все менше. Такий страх був нормальним для дитини, але точно не для дорослої жінки. Тож хоч Ерата і не знала про це, але я була вдячна за те, що вона заколисувала мій страх. Поруч із нею я точно не лишусь вразливою.

Люку не сподобалась моя розбита голова, Емі не сподобались порізи Ерати. Я розуміла їх, але нічого вдіяти не могла. Опинившись у своїй кімнаті, я таки взяла до рук той лист із Розвідки. Чомусь я подумала, що він належав Ханджі, але його написав Леві. Це було лише одне занадто гучне запитання, він питав чи не сталось щось у нас із Ханджі. Мені було цікаво чим було зумовлене це питання, але якось соромно було до цього повертатись. 

“Пробач, що не відповіла на твій лист вчасно. Я була занадто ображена і це вилилось в невеличкий протест проти усього, що повʼязано з Ханджі. У нас із нею не сталось нічого суттєвого, я лише підтвердила сумніви, які озвучувала раніше. Але це не так важливо. Зараз я хочу лише привітати тебе. Знаю, що не святкуєш, розумію чому. Просто хочу нагадати, що тридцять два роки жалюгідно мізерний вік для смерті, тобі таке не личитиме. Свищик, який я обрала тобі для подарунка, я знайшла в одному з сиротинців Хісторії. Можливо, якби не твої старання, цю іграшку ніхто б ніколи не виліпив. Але вона існує, і я рада, що доклалась до цього теж. Спочатку я хотіла подарувати тобі простий свисток. Інструктор, який навчав нас з Ханджі в курсантці, мав тонкий металевий свисток, який свистів занадто тонко, занадто паскудно. Інструктор свистів завжди. Обід? Свисток. Підйом? Свисток. Початок тренувань? Свисток. Порушення? Свисток. Якось він хвилину свистів дівчині в обличчя, бо та подивилась на свого друга, поки він проводив лекцію. Ханджі бісив цей свист, дуже бісив. Вона реагувала миттєво, ладна була зробити будь-що, аби тільки припинити цей свист. А мені свист подобався. Це була єдина річ у всьому світі, здатна підняти мене з ліжка після двогодинного сну. Я жила від свисту до свисту, іноді спала від свисту до свисту. Це був мій орієнтир в курсантці. Свисток — це інструмент, яким можна скорити і мене, і Ханджі. Саме тому я хотіла його тобі подарувати. Якщо колись ми таки вчепимось одна одній у волосся, ти можеш просто свиснути — і ми припинимо. Може, тобі настільки сподобається така тактика, що ти й дітей до свистка привчиш, хтозна. Сподіваюсь, тобі сподобається ця пташка так само сильно, як мені. Ще більше сподіваюсь, що у тебе ніколи не буде необхідності користуватись нею. І маю попередити: я збираюсь поїхати на деякий час, тож знову можу відповісти з запізненням”.

Спакувавши свищик і лист до невеличкої коробочки, я взялась за троянду, яку мені принесли слуги. Її серцевина була біла, але кінчики пелюсток багровіли червоним. Саме така і була мені потрібна… Лишалось тільки шипи з неї зняти. Навіть для Марі я так не старалась. Їй завжди хотілось лишити попередження, хотілось лишати між нами відстань хай навіть у вигляді оцього нещасного шипу на троянді. 

В штаб Розвідки мене знову пропустили без жодних питань. Мені було цікаво чи це якийсь спеціальний наказ, чи усі просто бояться заперечити леді-регентці, леді Ланґрасу. Лишити коробочку разом з квіткою під його дверима було легко, важче було піти. Особливо через Рошель, яка занадто вчасно натрапила на мене на сходах.

— Я думала, що ти тільки на могили квіти тягаєш. 

Найменше мені хотілось чути оцінку своїх дій від неї, від неї та від Фелікса. Я боялась того, що вони можуть мені сказати на таке. А їм точно буде що сказати. 

— В житті треба мати трохи різноманіття. 

Моя відповідь змусила її хмикнути. Ми зупинились на ґанку, спостерігаючи за солдатами, що несли варту на вході. 

— Що тобі подарувати? — спитала вона після доволі довгої паузи. — Фелікс уже має дещо для тебе, але не я. 

— Сукню. Подаруй мені сукню, в якій я зможу зʼявитись на вечірці на честь іменин.

Рошель здивувалась швидкістю моєю відповіді, але здивування швидко змінилось на хитру посмішку. Вона знала щось, чого я не знаю. Отже, протягом усього двадцять шостого січня мені слід триматись якомога далі від неї з Феліксом. 

— Ти все ж плануватимеш вечірку? 

— Я занадто сильно хочу побачити, як усі мої гості схилятимуться переді мною і плазуватимуть лише заради права привітати мене. 

Вона перекривила мою посмішку, викликаючи у мене сміх. 

— А Розвідку покличеш плазувати? 

— Точно ні. Я не хочу, щоб мене бачили в такому світлі, не хочу забирати їхній час заради цього. 

— Знаєш, це можуть сприйняти за образу…

— За дуже сильного бажання можна образитись і на моє існування, але я не вбиватиму себе через це. Якби я справді хотіла образити Розвідку, її б уже не існувало. Я хочу сподіватись, що в ваших рядах лишились достатньо розумні люди, щоб це розуміти. 

Вона почала квапливо розтирати замерзлі руки, а я просто так видихнула ротом, спостерігаючи за хмаркою пари зі своїх вуст. Колись така пара лякала мене…

— Останнім часом мені починає здаватись, що Ханджі на твоїй стороні. 

— Мені теж так здалось. Це було помилкою. 

— Але вона сумнівається. Це вже щось. 

— А я більше не сумніваюсь. Я попереджала її, що з часом звикну до нашої ворожнечі й не захочу виходити з ролі. Так воно і сталось. 

Це було важке мовчання. Завжди неприємно визнавати поразку. Ще неприємніше розповідати про це, слухати думки інших з цього приводу. 

— Але ти і мене з Феліксом звикла ненавидіти. Якою б холодною ти не хотіла здаватись, я знаю, що усе насправді не так. 

— І скільки Феліксу довелось зробити перших кроків, щоб усе прийшло в цю точку? Гадаєш, Ханджі зробить те саме заради мене? 

В цьому і була різниця. Так, Рошель мала рацію: я ще не викреслила і навряд колись повністю викреслю Ханджі зі свого життя. Усе ще можна повернути. Але тепер я не збираюсь робити перших кроків для цього. І я не думаю, що вона їх зробить. 

 

— І де твоя батьківська гордість? Ти передав мені у спадок ворога і навіть не пишаєшся, що я її перемогла? 

Йорґен дивився на газету в моїх руках незворушно. Я очікувала, що стаття про арешт Лори хоч трохи його вразить. 

— Це вона тебе так розмалювала? 

Я передражнила його, а Люк тихо засміявся. Ну хіба зараз варто про це говорити? 

— Ні, не вона. І мене розмалювали з мого бажання! 

— Тобто ти сама про це попросила? 

Люк вважав своє питання збіса смішним і принизливим. Дивитись на це зі сторони і знати правду було нестерпно потішно. 

— Звісно. 

Мені було байдуже чи він повірить, чи ні. Йорґен точно знав, що я не жартую і цього мені було достатньо. Коли брат нарешті пішов спати, я могла дістати один з тих потаємних листів з Ланґрасу і сунути його в руки Йорґену. 

— Не хочеш розповісти мені про це листування? 

Він довго розглядав свій же лист, ніби бачив його вперше.

— Твоя мати ще дурніша, ніж я уявляв, якщо вона цього не спалила. 

— Схоже, вона не стільки дурна, скільки сентиментальна. 

— Це одне й те ж. Що саме ти хочеш почути від мене?

— Усе. Чому ти мовчав про це? Як ви взагалі познайомились? Навіщо тобі усе це? Чому не підтримав її, але продовжив звітуватись? 

Йорґен потер бороду і відклав лист. Я бачила, що розмова неприємна йому. Але наскільки мені приємно знаходити його листи моїй матері? Краще зараз перетерпіти це обговорення, ніж потім миритись з моєю образою на нього. Гадаю, він і сам це розумів. 

— Я мав господарів, як і будь-хто в Поліції. Коли мені ось так писали і давали накази, я мусив виконувати. Отак і вона написала мені. Вона хотіла, щоб я забезпечив тобі підвищення. В такому випадку тобі світила або кабінетна посада як в мене, або внутрішній загін. Вона не хотіла слухати, коли я заперечив. Чомусь вирішила, що висока посада буде подарунком для тебе… 

Отже, я все правильно зрозуміла із відповідей Йорґена, які зберегла матір. Вона справді хотіла підвищення для мене… 

— Навіщо їй це? 

— Якщо тобі так цікаво, я колись спитаю у неї. 

Мені його жарт не сподобався. 

— Отже, ти просто замовляв їй зуби протягом тих років?

— А що мені ще було робити? Я не міг відмовити їй прямо, але і продавати тебе їй я не збирався. Довелось знаходити якісь відмовки, щоб тримати її на відстані. І якщо ти досі не знала про це, я вважаю, що добре впорався. 

— Моє життя і справді коштує дорожче за земельний наділ і невеличкий титул? Вона тут такого наобіцяла, що і я б погодилась. 

— Гадаєш, вона змогла б виконати ці обіцянки? Твій батько обіцяв те саме людям, які мали вбити тебе. Я не думаю, що він дуже різко поміняв свою думку, отже вона мала писати усе це в таємниці від нього. Це лише блеф. 

Вперше за майже рік мені стало цікаво де її поховали. Зі страшної потвори в моїй історії вона раптом перетворилась на людину, яка мусила стати страшною потворою. Але це точно не могло бути правдою. Це була моя дурість, моя сентиментальність. 

— Гроші вона могла б тобі дати. У неї було достатньо особистих грошей для цього. 

— І куди б я їх витратив? На цигарки? На ще один порожній будинок?.. Єво, моє враження про твоїх батьків ґрунтувалось тоді на тому трибуналі. Мабуть, ми ніколи не дізнаємось чи змінилось щось з того часу, чи змінилась твоя матір. Я не розумів її тоді, не розумію і досі. Але я розумію тебе, я знаю, що ти не сильно змінилась. Ти як була нещасною дівчинкою, яку недолюбили батьки, так і лишилась. Якби я розповів тоді про ці листи, ти побігла б до матері, ніби вірна собачка, ніби це найрідніша людина у твоєму житті. Ти і зараз чіпляєшся за ці листи, ніби це надія, що все не так погано… Тобі видніше яким було б твоє життя тоді, але я не думаю, що ти можеш потішити себе цією фантазією. Так, я знову зробив вибір за тебе, але я впевнений, що ти розумієш чому. Я не міг бачити і твою кров на своїх руках. 

Він мав рацію. Скільки б років не минуло, я все ще оглядаюсь на тіні батьків у своїй голові і шукаю це бісове схвалення. Я можу заперечувати цей факт, я можу казати, що попри все мої батьки лишаються поважними людьми, у яких я можу багато чого навчитись, але правди я змінити не зможу… Зрештою, чим менше знаєш, тим менше болить. 

— Ти настільки жахливий, що тебе навіть ненавидіти неможливо. 

— Ти давно перегнала мене в жахливості. 

Ось так ми могли сказати одне одному, що любимо, що цінуємо, не промовляючи цих зізнань уголос. 

Тої ночі я спалила лист Йорґена. Я знала, що коли повернусь до Ланґрасу, зроблю те саме з іншими його листами. Якщо Люк не заперечуватиме, я спалю і її щоденники. Годі уже їй переслідувати мене, впливати на мої вибори і почуття. 

 

За декілька днів після нашого з Люком повернення до Тросту все замело снігом. Ще за день до снігу додалась страшна ожеледиця. Я дивилась на усе це з вікна і заледве стримувала розпач. Чим довше така погода протримається, тим довше я не зможу вийти з будинку. Усе це змушувало мене почуватись прекрасною принцесою, яку увʼязнили в самотній вежі. Ерата ще ніколи так сильно з мене не сміялась. 

Я саме вишивала невеличку серветку, доки Ерата читала мені звіти Вайореля, коли прийшов Люк. Він був підозріло веселий і розпашілий. 

— Тебе просили вийти.

Радість Люка я не поділяла, але заперечувати не стала. Швидко одягнувши пальто, я вийшла з будинку. В обличчя мені тут же влетів сніг. Тоді Саша схопила мене за руку і потягла до середини вулиці, ковзаючи кригою. Я могла б вирватись з її хвату, могла чинити спротив, але вже було запізно. Я була по центру криги і лише вона могла мене звідси вивести.

— Якщо ти зараз повернеш мене до дверей, я згодна забути про це. Гаразд?

Вона лише міцніше схопила мене за руку і зробила ривок униз. Я заледве втрималася на ногах.

— Ну поковзайся зі мною! Будь ласка!

— Сашо, я не вмію! Май трохи співчуття до мене!

Літаючи кригою за нею, я відчувала такий натуральний страх, що забувала дихати. Вона зробила ще один ривок. Мої ноги страшно повело, я намагалася вхопитись за Сашу, але лише звалила її на себе. Разом ми прокотились вулицею ще на метр. Вона лише розсміялась, а я ладна була голосити від розпачу. 

— Бачиш? Усе ти вмієш!

Повз нас прослизнув Жан, тягнучи за собою Ерена. Я вперше заздрила дітям в їхній майстерності. На в’їзді в штаб я побачила Ханджі. Оскільки Саша не хотіла мене відпускати, вона була моєю останньою надією.

— Ханджі! Будь ласка!

Я потягнулась до неї рукою, яку вона таки схопила. Але замість того, щоб витягти мене на тверду землю, вона висмикнула мене з рук Саші і сама потягла ковзати по льоду.

— Ну ні! Будь ласка! Ні-ні-ні!

Мене продовжували кружляти по закрижанілій вулиці то Саша, то Ханджі, то Жан із Конні. Мені бісила власна безсилість. Я не могла опиратися, бо це не була моя територія. 

Коли мене нарешті висмикнули на посипану територію штабу, у мене вже паморочилось в голові. Я очікувала побачити перед собою Фелікса чи Рошель, але це знову був Леві.

— Ти погано виховуєш наших дітей.

Він проігнорував звинувачення. Його очі стежили за дітьми і Ханджі, які продовжували розважатись на імпровізованій ковзанці.

— Я ще ніколи не бачив тебе такою безпомічною.

Мені хотілось вірити, що мій румʼянець усе ще можна було списати на холод, що він не був занадто яскравим. А я тільки-но почала забувати, що таке сором! 

— Я занадто звикла до твердої землі під ногами.

Мою увагу привернув Люк, що стояв на порозі будинку і спостерігав за мною з усмішкою. Нахиляючись до купи снігу поруч, я зліпила сніжку і кинула йому в груди. Він відповів, але попав в Леві, а не в мене. Та ще й в голову. Я поквапилася витрусити сніг з чорного волосся, щоб хоч трохи залагодити братову провину. Але сміху стримати я не змогла. 

— Тобі слід навчити хлопця влучності.

— Мені здається я достатньо правильно його виховую, щоб він не сунувся в солдати, тому на біса йому та влучність? 

— І справді. 

Він подивився прямо на мене, демонструючи сніжинки у своїх бровах та на віях. Я знову не стримала сміху. Тоді нахилилась до купи снігу і виліпила нову сніжку, яку простягнула Леві.

— Помстись за свою честь. Але обережно. 

Тепер уже Люк витрушував сніг зі своїх кучерів.

— Зрадниця! — гукнув він мені.

— Мазій!

Брат сховався в будинку, але я зліпила ще одну сніжку. Ця була для Ханджі. Вираховуючи потрібний кут і швидкість, я кинула сніжку прямо в її відкриту шию. Я бачила як вона намагалась витрусити сніг з-під одягу, але в процесі лише послизнулась і впала. Наступною жертвою стала Саша. Вона теж заточилась від мого влучання, ще й Конні потягла за собою.

— Не травмуй мені їх.

— Вони не сильно думали про те, щоб не травмувати мене.

— По-твоєму я просто так тут стою? 

Я хмикнула, виліплюючи нову сніжку, яка знову поцілила в Ханджі. На цей раз вона згребла трохи снігу з поручнів мого будинку, довго цілилась і кинула мені під ноги. Це змусило мене широко посміхнутись. 

— В Підземці є щось схоже на ожеледицю?

— Зазвичай там нема чому замерзати. 

— Порадиш якийсь район для проживання? 

Він подивився на мене так, ніби я щойно сказала найбільшу нісенітницю за всі часи. В принципі, так воно і було.

— Південь муру “Марія”. Говорять, там хороші умови. 

Я не стримала нової широкої посмішки. У нього сьогодні точно був хороший настрій, якщо він міг ось так лестити мені.

— Чому б тобі просто не знайти ковзани? 

— Ти хочеш, щоб я ними пальці відрізала собі? Ось такі твої справжні бажання? 

— Гаразд, про це я не подумав.

Ханджі попала сніжкою мені в плече. Для мене це стало оголошенням війни. Схиляючись до кучугури навшпиньки, я почала якомога швидше ліпити та кидати в неї сніжки. Вона відповідала, але набагато повільніше і менш прицільно, адже я не дозволяла їй цілитись взагалі. 

— Ти вирішила зробити з неї сніговика? 

— Я певна, що їй личитиме. 

І я б таки закопала її в снігу, якби повз з вигуками не пронеслась груда сплетених тіл. 

— Схоже, хтось щось зламав. 

Покидаючи свої сніжки, я вчепилась Леві в руку і повільно закрокувала кригою до дітей, які досі не могли розплестись. Невдовзі ми з Леві та Ханджі стояли над ними й не знали чим зарадити. 

— Завмріть, — нарешті видихнув Леві. 

Це було розумним рішенням. Зі сплетіння неймовірним чином викрутився Конні, але одразу після цього Ерен скрикнув від болю.

— Заціпся, — просичав Жан. — Що б у тебе не відпало, воно відросте. 

Коли Ханджі витягнула Ерена, важко було не помітити, що його нога трохи дивної форми. Я заледве стримала істеричний сміх. Воно справді швидко заживе на Ерені, але це ж наскільки хорошу треба мати удачу, щоб отак поламати ногу? В очах Леві я бачила занадто багато втоми та болю. 

— Мікаса нас убʼє… — жалібно протягнув Конні, хапаючись за голову.

— Та не тільки Мікаса, — ще жалібніше протягнула Саша десь знизу. 

Я схилилась, щоб допомогти Жану підвестись, а Леві розчепив Сашу з Марко. Те, що стояти не міг тільки Ерен, було неабиякою звитягою. Але в Конні була розсічена скроня, Марко тримався за кисть, Жан тримався за лікоть, а Саша розтирала стегно. Вони виглядали занадто присоромленими.

Найважче було дотягнути Ерена до медпункту. Чомусь Розвідка досі не мала на місці лікаря, тож травмами займались ми з Ханджі. 

— Я вже казала, що ти погано їх виховуєш? — я обернулась на Леві, доки тримала руку Жана, яку все ще перевʼязувала Ханджі. — Може, ти ще їм з сірниками дозволяєш бавитись? 

— То повертайся і покажи йому приклад, коли така розумна. 

Ханджі чудово знала, що вона може ось так взяти мене на слабо, що мені таки захочеться повернутись просто щоб довести своє. Це дратувало.

— Я розгляну твоє запрошення.

Більше їй не було чого сказати. 

Коли з зализуванням травм було закінчено, я допомагала Леві посипати закрижанілу вулицю довкола штабу піском. Мені треба було бути певною, що все посипано достатньо добре, що я зможу хоча б на ґанок вийти. І що мене завтра не розбудять крики дітей. 

— Ти так і не їздила на кінну ферму? 

— Я вже боюсь про це думати.

Ніби у доказ мою ногу повело. Леві схопив мене за руку саме тоді, коли я вже впала, боляче вдаряючись лівим стегном. 

— Бачиш? Це безнадійно. 

— Вставай. 

Він обережно смикнув мене за руку, ніби нагадуючи, що сидіти на холодному не найкраща моя ідея. Я слухняно піддалась, дозволяючи йому допомогти мені. 

— Це все скоро розтане, можемо тоді поїхати.

— У тебе вже коліна на погоду крутить чи як? 

— Скоро сама це дізнаєшся. 

Я не могла стримати кривої посмішки. 

— А! Я знаю як ти вирахував! У Ханджі на погоду голова болить. 

— Зараз у Ханджі на тебе голова болить. 

— Я впишу це у свої досягнення і пишатимусь цим до скону. 

 

За тиждень від криги та снігу не лишилось і сліду. Про їхнє існування нагадували лише жовті синці на моєму тілі, перебинтовані діти, яких я бачила з балкона, і пісок на бруківці. Сонце гріло достатньо, щоб сніг і крига не просто розтанули, а й випарувались. Це була занадто хороша погода для пішої прогулянки. 

До обіду ми з Леві вже стояли посеред ферми. Я хотіла звернутись до працівників ферми, але Леві швидко відкинув цю мою потребу. Я не була на цій фермі відколи обрала собі Яблуню, я не памʼятала тут нічого. А він бував тут занадто часто, адже Розвідка постійно губила коней. Завдяки його знанням ми швидко вийшли до стійл з конями, яких виводили спеціально для військових, переважно для розвідників.

— Почни з цього.

Леві вказав на чорного коня, вздовж морди якого тягнулась біла пляма. Він нетерпляче тупцював в стійлі, ніби запрошуючи мене. Зблизька він здавався неймовірно статним і гордим. На таких конях Вайорель вчив мене триматись в сідлі. 

Конюхи дозволили мені спробувати обкатати цього коня і допомогли спорядити його. Перш ніж сісти в сідло, я трохи попестила його, щоб задобрити. Я не квапилась гнати його кудись, коли нарешті осідлала. Погладжуючи його шию, я давала йому звикнути до моєї ваги. В якийсь момент він фиркнув і затупцював на місці. Мені не подобалось те, як він сіпав повіддя в моїх руках.

— Що за бісеня ти мені порадив? 

Леві нічого не відповів, лише підійшов ближче, щоб і собі погладити коня по морді. Зрештою кінь кивнув. Не помахав головою, а кивнув, що я сприйняла за хороший знак, тому повела його ступою по колу. Він піддався. Не скинув. Далі був клус, але тут він знову показав свій характер. Чомусь я була впевнена, що йому просто хотілось побігати, показати себе, а я тут знущаюсь з нього і змушую збіса повільно ходити.

Тож я пустила його галопом, максимально швидким галопом, як робила колись з Яблунею. І він послухався мене миттєво, розкриваючись повністю. Він чудово стрибав в довжину і висоту, скакав навіть швидше за Яблуню, достатньо вірно слухався моїх команд як для першого разу. Це був ідеальний кінь. Просто дуже гордий і вільний, показний навіть. Понад усе зараз хотілось взяти із ним участь в якихось перегонах. Я була певна в перемозі із ним майже так само, як із Яблунею. 

Вперше за довгий час мені не хотілось злазити з сідла. Я занадто сумувала за свистом вітру у вухах, за ось цим палким холодним відчуттям свободи. 

Через декілька жвавих кіл по території ферми, я таки змусила себе спішитись. Кінь виглядав щасливим після такої прогулянки та постійно тягнувся до мене мордою. 

— І як тобі вдалось так вгадати з конем? 

Леві виглядав незворушно, але щось мені підказувало, що він радів своєму успіху. Не можна просто так тикнути пальцем в небо, вгадати й не радіти після цього. Навіть Леві Акерман не міг бути виключенням з цієї простої істини. 

— Це місцева легенда. Його уже декілька років пропонують Розвідці, але він усім занадто дикий. 

— У місцевої легенди є імʼя? 

— Принц. Ханджі його так назвала. 

Я не могла стримати сміху. Радість нового здобутку пʼянила, гаряче гупала у скронях. Я плила в цій радості, захлиналась нею, губилась в ній. Але задивляючись у напрочуд ясні сталеві очі, я знала куди маю повернутись, коли достатньо напʼюсь тої радості. 

І тільки я почала сумувати, що ми так швидко впорались, що зараз доведеться повертатись, як втрутились конюхи. Принца треба було підкувати, отже нам з Леві доведеться ще трохи зачекати. 

Знайти покинуту лавку було легко. Леві здивувався, коли я простягнула йому канапку, але не відмовився. Коли після кількох укусів він задивився на начинку, я вже готувалась отримати критику.

— А ти непогано живеш.

Щойно до мене дійшов сенс його слів, я змогла лише хмикнути. 

— Землі “Марії” вже приносять прибуток. Твої земляки виявились працьовитішими, ніж я очікувала. 

— І як тобі це вдалося? 

— Зараз вони майже що мої раби, але за десять років зможуть привласнити землю, на якій працюють. До того часу я маю придумати як покрити збитки, які отримаю в майбутньому. 

— Буде добре, якщо від нас щось лишиться через десять років. 

І я про це думала. Чи є у нас ще хоча б рік? Ніхто не може знати точно. І це бісить. Я можу тішити себе ілюзією, ніби докладаю зусиль, аби зміцнити наш захист, просто роблю це з тилу, але… Цим могла б займатись Ерата від мого імені. Від мене однаково більше користі зі зброєю в руках. 

— Мені все-таки не подобається сидіти в тилу. Звісно, добре живеться, коли моє життя належить тільки мені, але… Тут більше невизначеності. Мені залишається покладатись на Розвідку, а не на свої сили. 

— Відколи це ти перестала довіряти Розвідці? 

— Ти не так ставиш питання. Відколи це я ховаюсь за спиною Розвідки та сподіваюсь, що вони самі усе вирішать, а до мене черга не дійде? Це зручно, але це не те, чого мені хочеться. 

Він глянув на мене із розумінням, зі співчуттям. Можливо, йому моя дилема і здавалась дурною, але він цього не показав, за що я була вдячна. Усе зі сторони, мабуть, здається так просто! Між чим тут взагалі обирати? Між зручностями та постійним ризиком померти? Яка здорова людина в моєму становищі обере повернутись до Розвідки? 

— Мені почало здаватись, що ти зараз на своєму місці. 

Я могла лише із сумом хмикнути. Мені теж так здавалось. І здається досі. 

— Я не знаю, де моє місце… Я ніби отруйна рослина, яка спочатку отруює усе довкола, а тоді труїть себе. Мабуть, мені просто не можна довго лишатись на одному місці.

— Або тебе слід висадити в окремий вазон і знайти тобі садівника, що мінятиме ґрунт так часто, як ти цього потребуватимеш.

Такий варіант був солодким, аж нудким. А мені збіса хотілось солодкого зараз, навіть якщо мене нудитиме опісля. 

— Усі садівники мертві. 

— Ти не можеш бути певна. 

— Я бачила тіла. Я можу бути певна, що вони мертві. 

— Я мав на увазі, що садівники можуть знайтись нові. 

У мене не вийшло стримати декілька істеричних смішків.

— І ти думаєш, що я підпущу їх до себе? Я не вмію довіряти так, як раніше. 

— А ти колись уміла довіряти?

А оце вже було занадто образливо. Піднявши брови, я марно вчепилась поглядом в його обличчя — я знала, що не знайду тут натяку на жарт, але перевірити однаково мусила. 

— Тобто ти ставиш під сумнів, що я довіряю тобі? Леві, ти мене ображаєш як ніхто інший.

— Тоді що могло так змінитись за декілька місяців?

Ну ні, він не може серйозно вважати, що я довіряю йому лише останні декілька місяців. Не може, правда ж? 

— Ми знаємо одне одного декілька років, а не місяців.

— Ми знайомі декілька років, — виправив він. — Я не думав, що у тебе настільки клепки в голові мало, щоб довіряти просто знайомому. 

В певному сенсі він мав рацію, але… Це в Ервіна було клепки мало, щоб довіритись людині, яка намагалась його вбити. Я довірилась навіть не стільки Леві, скільки Ервіну… Та Леві повністю виправдав мою довіру, точно не змушував мене по-справжньому сумніватись в цій довірі. А для мене таке багато важить. 

— Ти ображаєш мене ще дужче. Я б не назвала нас просто знайомими. 

— Тоді хто ми?

Хороше питання. Простіше сказати ким ми точно не є, ким ми ніколи не були. 

— Ділові партнери? Союзники? 

— Мені занадто невигідно працювати з тобою, щоб ми були діловими партнерами.

Я могла лише показово закотити очі. Це дуже грубо з його сторони, дуже грубо годувати мене такою відвертою правдою. 

— Тоді до біса слово “ділові”, будемо просто партнерами. Хіба партнерство будується лише на вигоді? Гадаю, нас пов’язує дещо більше. Спільні цілі та болі, до прикладу.