Скандальна коханка

Емі

— Тож ти не будеш шукати Ерату? 

— Почекаю ще тиждень. Якщо вона таки знайшла собі халепу, то за неї попросять викуп чи щось таке. 

Мене непокоїло, як легко вона говорила про такі речі. Ще більше мене непокоїло, що я починала звикати до такого. Хоча насправді найбільшою моєю турботою зараз було її волосся, яке так заплуталось через ту бійку, що я геть не могла його розчесати. 

— Чому б нам не поговорити зараз про твоє прізвище? Люк спить, прислуги вдома немає. Ніхто не почує. 

— Мені подобається моє прізвище, що ще ти хочеш? 

— Ми обидві знаємо, що воно трохи не справжнє. 

Я потягнула її за волосся, змушуючи подивитись на мене вгору. 

— Те, що твій дідусь любив трахати прислугу, ще не означає, що я можу зрівнятись з тобою чи Люком в правах. Я безрідна байстрючка, ми обидві це знаємо. 

— Ти моя кузина, а не безрідна байстрючка. Я хочу, щоб до тебе ставились відповідно. Якщо тобі так подобається бути моєю слугою, гаразд. Але я хочу знати, що за моєї відсутності об тебе не витиратимуть ноги. 

Синці вже проявились на її обличчі разом з набряками, тож тепер я відчувала до неї забагато жалю, щоб повноцінно гніватись. Набравши в легені повітря, я ображено дмухнула їй в обличчя.

— Єво, ти просиш мене взяти тягар, який я не хочу нести. 

— Це не тягар, це захист для тебе… Знаєш про що я думаю? Я памʼятаю як батько вдарив Ґретту, коли вона намагалась зупинити його, щоб він не виганяв мене, памʼятаю як вона впала від цього удару. Йому не завадив той факт, що вона його рідна сестра. Він міг це зробити, бо вона була безрідною байстрючкою, бо вони не були рівними. Я боюсь перетнути цю межу з тобою. До кого ти підеш тоді? Хто за тебе заступиться?.. А так… у тебе буде більше шансів відстояти себе, якщо я узаконю твоє походження. 

— Наскільки ти жахливої про себе думки, якщо готова піти на таке? 

— Я занадто хорошої думки про тебе. 

Її волосся знову почало відливати білим золотом. Коли я заплітала Єву на церемонію, її волосся було сухим, ламким та відмовлялось блищати хоч трохи. Не допомагали навіть олії. А зараз… Принаймні фізично їй потроху кращає. 

— Якщо у мене виникне така потреба, я піду до Фрідріха або до Ерати. Я не така слабка, як тобі здається. 

— Хто буде найближчим родичем Люка, якщо зі мною щось станеться? Хто подбає про нього? 

— Я подбаю про нього. 

— Ні, ти не зможеш. Ти ж безрідна байстрючка, як ви можете бути родичами? 

Як же я сумую за тою маленькою боязкою дівчинкою, у якої був такий короткий язик! Раніше наші суперечки приносили мені більше задоволення. 

— Я впевнена, що Ерата… 

— Ти занадто на неї покладаєшся, — обірвала вона. — Усе твоє майбутнє залежить якщо не від мене, то від Фрідріха чи Ерати. А якщо з ними теж щось станеться? Якщо вони раптом зрадять тебе? 

— А якщо я хочу, щоб моє майбутнє від когось залежало? 

— Тоді ти мусиш познайомити мене з цим кимось. Я хочу знати, що ти будеш в хороших руках. 

Нарешті відкладаючи щітку, я намастила її волосся олією та швидко заплела в легку косу, щоб нічого не заплуталось, доки вона спатиме або десь швендятиме. 

— І як тільки Люк тебе терпить? 

— Він просто трохи розумніший. 

— Треба було мені весь заварник посолити. 

Я прийнялась розпушувати їй подушки, доки вона лишилась сидіти за туалетним столиком. 

— Щодо цього. Надалі, будь ласка, питай про таке. Як виявилось, я маю занадто специфічні стосунки з іншими людьми, щоб їх можна було правильно зрозуміти з першого разу. 

— Так, я це вже зрозуміла. Пробач за це. 

Мені справді було шкода за свій учинок. Я вважала, що усі розвідники, окрім Фелікса та Рошель, зрадили Єву, але… Я знала недостатньо, щоб дозволити цим здогадкам перетворитись на тверду впевненість. Цього разу я підставила свою пані. Та ще й перед ким! Перед чоловіком, який захистив мене на її прохання, який погодився виконувати її наказ, навіть не питаючи нічого. Я точно не мала совати свого носа в їхні стосунки. 

— Ти добре почуваєшся після сьогоднішнього? Якщо тебе щось хвилює, ми можемо поговорити.

Мене багато чого хвилювало. Хвилювало, що Ерата досі не повернулась і, можливо, вже не повернеться. Хвилювали усі сьогоднішні події. Чи вони можуть колись повторитись? А якщо наступного разу Єва не здогадається? Якщо вона не переможе наступного разу? Чи безпечно цієї ночі спати? Хвилювала кількість рук, які тягнулись до Єви, щоб забрати її життя. Оскільки мене прийняли за неї, мене намагались вбити. Це був добре підготований натовп, в кожного було або по рушниці, або по дрючку, або по лезу. І все це наставили на мене, тобто на Єву. 

Я була певна, що помру. Що б там поміж люди не говорили про Леві, але він був один проти десяти озброєних чоловіків. Він не міг їх усіх сам відбити. Принаймні я так вважала. Та він не дозволив жодній з тих рук торкнутись мене.

Можливо, я чогось не розумію, можливо, я вже ніколи не зрозумію, бо я не солдат, як вони… Фрідріх щиро захоплюється Євою, робить для неї так багато, що важко уявити, говорить їй стільки приємних слів, що неможливо не думати, ніби він закоханий. Тільки Фрідріх ніколи б не бився так за Єву. Він би сховався за її спиною або ж утік, він не переступив би себе заради неї. Леві ж такий холодний із нею! Рошель казала, що він був проти її повернення. Він ніколи не висловлював їй співчуття, жалю, як Фрідріх, ніколи не показував своєї прихильності. Але він все одно бився за неї так віддано, що це неможливо описати. Говорять, що він дуже гидливий, але він не побоявся забруднити свій одяг заради неї. 

Хвилювало, що я не знала потреб Єви. Я не знала чи їй потрібні приємні слова, чи щоб за неї бились. 

— На біса, кинь ту подушку.

Вона говорила про подушку, яку я покрутила в руках вже декілька сотень разів. Єва раптом підвелась, вхопила мене за руку і повела на перший поверх. 

— Ти занадто довго думаєш. Я хочу їсти тепер. 

Єва провела мене на кухню. Запаливши свічки, вона швидко, неохайно відкраяла хліб, намастила шматочки мʼяким сиром. Я оглянула стіл і знайшла трохи овочів, які поквапилась нарізати. Давно ми ось так не пробирались вночі на кухню… 

— Єво, ти вже закохувалась? 

— Хто надихнув тебе на такі питання? 

— Не ухиляйся від відповіді. 

— Якщо я розкажу, ти співчуватимеш, а я втомилась від співчуття. 

Вона здавалась такою маленькою зараз. Хоч вона і височила наді мною, адже сиділа на кухонній тумбі, та я знала, що перевага зараз в мене. 

— Отже, ти закохувалась. Хто він? 

— Емі, — несміливо застерегла вона, — ти навіть не уявляєш в яке багно зараз хочеш влізти. 

Єва відвела погляд. Пальцем вона кружляла нарізану мною скибку помідора. Я не могла зрозуміти чому вона порівнює закоханість з багном. 

— Тоді дай мені це уявлення. 

Її палець завмер.

— Я готова на стелю лізти, аби лише забути усе це, а ти… ти просто хочеш мати уявлення?.. Якщо я не хочу співчуття, це не означає, що я хочу жорстокості. 

На ранок я вчергове знайшла її на балконі. Цього разу вона була достатньо розумною, щоб закутатись в ковдру. Єва знову підскочила від мого дотику, коли я заводила її до спальні. 

— Фрідріх надіслав тобі сукню. Виставка триватиме ще тиждень, він запрошує тебе в останній день, щоб твої рани загоїлись.

Вона занадто різко підійшла до свого ліжка та розкрила скриню з сукнею. Те, що я побачила, жахнуло мене. Це була проста оксамитова сукня темно-зеленого кольору. Тільки рукави були фігурні, доходили лише до ліктя, на комірі була ледь помітна вишивка, додавався також тонкий золотий пояс, який являв собою декілька сплетених ланцюжків. Сукня геть не була пишною, під неї не можна було вдягнути кринолін. Це нагадувало щось з гардероба Фредеріки, вона теж не носила пишних суконь, але… Її одяг, як і одяг Єви, завжди майорів деталями. Ця сукня здавалась незавершеною, як для Єви. 

— І як я маю це сприймати? Як пропозицію руки й серця? 

Такі сукні вдягали жінки з родини Фрідріха. Вайси хвалились своїми статками через дорогі прикраси, надмірно пишний та розшитий одяг. Родина Брена хвалилась статками через тканину. Ця сукня пасувала б Єві Брен, але не Єві Вайс. 

— Мені відіслати цю сукню назад? 

— Ні, нехай. Я ж так давно не була скандальною коханкою… Я піду з ним на виставку сьогодні. Чим довше я дивитимусь на цю сукню, тим більша ймовірність, що я роздеру її; вона не доживе до наступного тижня. 

Цілий день вона разом з Люком провела в кабінеті. Це було частиною навчання Люка. Єва хотіла, щоб він навчився не просто читати листи, а розуміти що саме від нього хочуть, з якою метою, чи йому висловлюють повагу, чи зневагу. 

Надвечір я допомогла їй перевдягнутись в ту сукню. Вона виявилась доволі вузькою для Єви: або Фрідріх чомусь помилився з розмірами, або вона нарешті почала повертати собі минулу вагу. До сукні Єва вдягла довгі чорні рукавички, які закінчувались тільки під рукавами сукні, та сережки, які вона позичала Люку на церемонію. Хоч вона і попросила пробити їй вуха незадовго після свого повернення, та я досі не могла звикнути до цього… Нам не вдалось знайти жодного намиста чи бодай ланцюжка, який не виділявся б на фоні пояса та сережок, тож вона ще більше нагадувала когось з родини Брена. 

— Гадаєш, це сукня Даніки чи його дружини?  

Вона говорила це так незворушно, що по моїй шкірі пробігли мурахи. В кутиках її очей збирались сльози. 

— Ні, не смій! Зараз усе потече! 

Я тільки-но навела їй очі, нарешті змогла приховати синці. Вона закинула голову, швидко заблимала очима, намагаючись відігнати сльози, і шморгнула носом. Я почувалась винною за свої слова. Її макіяж не вартий таких зусиль, вона не має ось так ковтати сльози лише тому, що може змазати усю цю фарбу, яка робила її привабливішою. 

Коли я закінчила готувати її, Єва цілком і повністю втратила усе знайоме мені. Найменше, що я могла зробити для збереження її справжньої — лишити волосся незібраним, заколотим лише з одної сторони. Я бачила, що вона знову силувала себе бути лялькою. Від цього мене нудило. Її справжні почуття видавали тільки підбори, що цокотіли занадто гучно. 

Фрідріх уже чекав на неї, коли вона спустилась. 

— Ти чарівно виглядаєш.

Коли він цілував її руку, я відвела погляд. Мені хотілось втекти, хотілось зайняти себе чимось, але я не наважилась рухатись з місця. Я мала стояти зараз поруч, мала бути тут для Єви. Можливо, Люк мав інші мотиви лишатись тут теж, але я була рада, що він таки їх мав. 

— Вона дивно виглядає, — тихо промовив Люк, коли вони пішли. — Ну тобто Єві личить, але… 

Сукня їй справді личила. І це було найгірше. Те, про що говорив Люк… Так виглядало приниження. Я була рада, що Люк його не впізнав. 

— Їй личить колір, але не фасон. 

Я знала, що вона прийде розбитою після такого, тому вже почала готувати її кімнату. Слід було прибрати будь-які предмети, якими вона може кидатись, які захоче розбити. Звісно, якщо захоче, Єва і меблями почне кидатись, але поки що до такого не доходило. Я розстелила ліжко, знайшла одяг, в якому вона спала. Це здавалось мені божевільним, але вона відмовлялась спати в нічній сорочці. Вона спала у звичайній сорочці та штанях, які могла б вдягнути як розвідниця чи поліціянтка на роботу. Мені не хотілось думати чим зумовлений такий вибір. Також я перевірила наявність горщика під ліжком та набрала глек свіжої води. В шухляді біля ліжка досі лежала невеличка металева коробочка від Ерати та краплі Єви, якими вона вже не користувалась так віддано. В голові я тримала воду, яку треба було нагріти, адже коли вона повернеться їй треба буде вмитись.

Єва повернулась не розбитою, а з бажанням розбити. 

— Набери мені ванну. Якомога гарячішу. 

Вона ураганом пройшлась повз мене на другий поверх, до своєї кімнати, на ходу стираючи пальцями помаду з вуст. На її сукні я помітила пляму. Її кроки відлунювали знайомою злістю — так само важко і дзвінко вона крокувала, коли прийшла по Люка в Ланґрас. Я не знала чи радіти, чи боятись. 

За декілька десятків хвилин вона розкинулась в паруючій воді. Я ніяк не могла перестати оглядати шрами на її спині та руках. 

— Він сказав, що хотів захистити мене цією сукнею. Типу… що мене побачать в ній, зрозуміють, що я під його опікою і злякаються… Він помітив мене, ніби пес свою територію. 

Я не знала, що їй сказати. Він просто хвилювався за неї, просто хотів захистити. Настільки хотів, що забув кого він хоче захищати… Він не зробив нічого поганого, але і хорошого нічого не сталось. 

— Я справді настільки жалюгідна, щоб захищати мене клятою сукнею? Оця сукня — це усе, чого я варта? Наскільки ж сильно він мене зневажає, применшує насправді?

— Хіба ти сама не хотіла сховатись за ним? Ти ж сама думала про це. 

Її правиця з мочалкою завмерла. На мить я думала, що вона мене зараз задушить тут. 

— Схоже, біль замилив мені очі. Я не думала тоді, що все може бути так паскудно… Він не бачить наслідки своїх дій, він підміняє поняття. Поставити на мене своє тавро не означає захистити. Я, бляха, хочу мати простір для змін, а йому кортить закрити мене в одному образі! 

— Ти хочеш зі мною зробити те саме. Усі твої розмови про моє походження…

Я швидко пошкодувала про свої слова. Вона з силою грюкнула рукою по воді, виливаючи добру частину на всю кімнату. Мені пощастило, що вона вдарила не мене, дуже пощастило.

— Я хочу дати тобі свободу, Емі! Не захист, не блядську опіку, а свободу! Їбучу рівність! І це не те саме! 

Від страху я заціпеніла. Її крик був занадто гучним, занадто дзвінким. Вона кричала з такою злістю, яка душила. Так добре уміли кричати Девід і моя мама. Іноді я шкодувала, що не вмію так кричати. Зараз я раділа, що не маю цієї навички.

— Бачиш? — тепер уже обережно, тихо мовила вона. — Ти боїшся мене. Усі ви мене боїтесь. І я це розумію, я це приймаю… Інші можуть тримати дистанцію зі мною, але не ти. Що поганого в тому, що я намагаюсь усунути найгірші розвитки подій? 

Обережно минаючи калюжі на підлозі, я підлила їй у ванну води. Прислуга ніколи не мала права на свої емоції, особливо прислуга Вайсів. Зрештою, усе могло бути гірше: замість Єви, на мене міг так гримати Девід. Тоді б на підлозі не вода була розлита, а моя кров. 

— Я зможу відмовитись від черги на спадок? 

— Звісно. Тобі необовʼязково взагалі розголошувати правду. Головне — засвідчити усе перед владою.

Я не могла нічого вирішити одразу, але тепер… Вона мала рацію. Я занадто боялась її, щоб не шукати шляхів для відступу. Мені треба розглянути цей варіант. 

— Що за пляма на сукні? 

— Я умисне врізалась в офіціанта з келихами вина. 

Страх змінився сміхом. Все-таки не так сильно вона змінилась. 

 

Тої ночі повернулась Ерата. Вони з Євою довго перемовлялись в кабінеті. За цей час я готувала спальню Ерати. Вона була набагато капризнішою за Єву — в її кімнаті завжди мають бути пахощі, завжди має бути тепло і світло. Вона не гасила свічок навіть коли лягала спати. Єва ненавиділа цю її звичку, але нічого вдіяти не могла. Довелось змиритись, що ми усі можемо колись згоріти через випадковість. 

— Загаси свічки. 

Від її голосу я підстрибнула. Єва мала совість і не підкрадалась до мене, а от вона ні. 

— Але…

— Загаси. 

Коли кімнату знову поглинула темрява, Ерата дістала з сумки щось збіса яскраве. Це був якийсь камінець, що випромінював холодне світло. 

— Сподіваюсь, так ви не дорікатимете мені щодо пожежі. 

З сумки вона дістала ще декілька таких самих камінців і поквапилась розставити їх по кімнаті. 

— Що це? 

— Доказ того, що я розумніше за Єву. Це камінчики з печери Рейсів, яку виявили розвідники під час перевороту. Усі вже давно користуються ними для освітлення. 

Я зачудовано переводила погляд з одного камінця на другий. Вони не блимали, як свічки. І їхнє світло було мʼякшим, а головне безпечнішим.

— Подобається? 

— Це ніби зірки…

— Тоді чому б тобі не потримати зірку в руках? 

Коли вона вклала ще один такий камінець мені в руки, я заледве стримала вигук захоплення. Вона усміхалась не менше за мене. 

— Можеш лишити собі, якщо скажеш чому Єва зла, як скажений собака. 

Я глянула на неї повними очима провини.

— Ерато, мені треба спати.

— Ну-ну! Ти їй зірку з неба, а вона спати хоче!

Вона хотіла висмикнути камінь з моїх рук, але я вчасно стисла його в долоні. 

— Фрідріх запросив її на виставку і послав сукню, яка відповідає стилю його родини, але нічого спільного з родом Єви не має. Він сказав, що хотів так продемонструвати опіку над нею, захистити. 

Вона настільки гучно захихотіла, що мені довелось закрити їй рота рукою. 

— Цього тобі досить? 

Ерата кивнула, а я забрала руку. 

— Добраніч, пані. 

— Добраніч, солоденька. 

Вже йдучи з її кімнати, я закотила очі. Звісно, я сумувала за нею, але не за усіма її частинами. 

Ранком Єва раптом повідомила про своє бажання поїхати в Даупер, в чому Люк її підтримав. Так ми з Ератою знову лишились самі в будинку. Це було добре. 

— Ми можемо поговорити? Без зайвих вух? 

Ерата відірвала очі від паперів у своїх руках та перевела їх на мене. Усмішка на її вустах змусила мене шкодувати про сказане. Вона підвелась лише щоб замкнути двері кабінету.

— Я уважно тебе слухаю.

— І ти не розкажеш Єві? 

— А ти хочеш, щоб я їй розповідала? 

— Ні. 

Вона хмикнула, повертаючись на своє місце за столом. 

— Тоді не розповім. Якщо бажаєш, ми можемо оформити нашу домовленість на папері — так надійніше. 

Якщо вона вирішить мене зрадити, жоден папір її не втримає. 

— До біса. Єва хоче зробити мене законною частиною родини. На твою думку, я маю погодитись? 

Вона постукала нігтями по столу, показуючи свою зацікавленість. 

— А яка у неї мотивація? 

— Вона хоче зробити мене незалежною, щоб я могла піти, якщо вона нашкодить мені. 

Ерата підняла брови.

— А чому ти не маєш погодитись? 

— Отже, вона справді може мені нашкодити? 

— Я б не перевіряла на твоєму місці. Дають — бери, бʼють — біжи. Що тебе так непокоїть? 

Я не знала, як пояснити. Мене непокоїть усе. Мене непокоять будь-які зміни в житті, непокоїть, що вона може мене позбутись, що я можу її втратити, що у нас більше нічого не буде як раніше, що я їй не потрібна, що… 

— Можливо, у неї є якісь приховані мотиви, про які я не можу здогадатись? 

— Чому ти шукаєш причини, щоб не погодитись? Дивно, що ти їй не довіряєш. 

Я не знала чи говорити, не хотіла, щоб Ерата знала це. Але… Що Ерата може зробити з цією інформацією? Це і так очевидні речі. Навіть якщо вона перекаже усе це Єві, нічого не поміняється. 

— Я не хочу її втрачати. Таке враження, ніби Єва хоче позбутись мене. 

— Єва дуже… цікава людина. Чим далі вона намагається тримати людей, тим ближчими вони їй стають… Вона не намагалась тебе вдарити? 

— Ні. 

— Але вона тебе лякає? 

Я не змогла вимовити це в голос, але їй за відповідь згодилось і моє мовчання. Ерата зробила невеличку паузу, щоб закурити. Давно зношений мундштук був ніби шостим пальцем на її руці. 

— Тут все просто, дорогенька, Єва не має ніяких прихованих мотивів. Вона робить усе це виключно заради тебе, адже… Якщо вона тебе зараз вдарить, на твій крик прибіжу тільки я, якщо буду поруч. Якщо вона вдарить Емі Вайс, на її крик слуги муситимуть прибігти. Ані суд, ані Поліція не слухатимуть Емі Коль, але вони почують Емі Вайс. І… Якщо з Євою щось станеться, а Люку не буде шістнадцяти, ти отримаєш усю її владу, не я, не Вайорель, не ще хтось. Хіба це не круто? На мою думку, тобі варто вже зараз побігти за Євою, погодитись на цю пропозицію і благати її зробити усе швидко. 

— Гадаєш, вона дозволить мені далі служити їй? 

— Якщо ні, можеш служити мені. Обіцяю, я буду ніжною з тобою.

Мене бісило, що вона може бути аж такою привабливою. Бісив її оксамитовий голос. Бісили пухкі вуста, що ось так до мене посміхались. Бісили блакитні очі, що дивились тільки на мене. Бісили мʼякі рожеві щоки, які завжди здавались теплими, об які хотілось погріти пальці. Бісило її дурне волосся, що смішно підстрибувало, коли вона говорила. 

— Ерато. 

— Що таке? Я недостатньо пані для такого? 

— Я недостатньо тебе знаю. 

Вона раптом підвелась, покидаючи мундштук на столі. Кабінетом рознеслось мʼяке відлуння її кроків. Тепер вона стояла прямо навпроти мене. Її погляд спідлоба зачаровував та обіцяв занадто багато нездійсненного. 

— Тоді ми виправимо це. Що саме тебе цікавить? 

А ще мене бісило, що вона перевіряла мої хиткі виправдання на міцність. 

— А якщо я скажу, що мене нічого в тобі не цікавить, включно зі службою тобі? 

— По-перше, ти збрешеш мені. По-друге, ти розібʼєш мені серце. 

— Ти лякаєш мене не менше за Єву. Це шило на мило. 

Навіть зараз вона тримала руки за спиною. Єва казала, що це не дуже хороший знак, адже невідомо, що вона там ховає. 

— Люба, я хитра і розважлива, але точно не жорстока. Чи, може, ти бачила в мені жорстокість? 

Я задумалась. В чомусь вона мала рацію. Це Єва рветься до бійки, але Ерата… Я не бачила, щоб вона хоча б замахувалась на когось. Вона лише один раз на моїх очах завдала болю іншій людині — натисла на поранення Єви в Ланґрасі. Але чи можна це вважати виявом жорстокості? Не думаю. 

— Єва казала не довіряти тобі. 

— Вона не дізнається. Правда ж?

Я дозволила їй мʼяко покласти долоню на мою щоку. Її пальці були, на диво, мʼякими. 

— Ти дозволиш мені один поцілунок? 

Мене лякало, як легко було перетнути межу, як сильно мені хотілось перетнути межу.

— Лише один. 

Вона поцілувала мене так ніжно, ніби боялась зламати. Коли вона відсторонилась, мені стало порожньо, захотілось продовження. Для певності Ерата ступила один крок від мене.

— Бачиш? Лише один. Я дотримуюсь угод. 

— Єва нам цього не пробачить. 

— Цілком можливо. Але Емі Вайс не знадобиться її прощення, чи не так? 

Я не стримала посмішки. Ерата мала рацію, як завжди. Отримавши усі потрібні відповіді я розвернулась і покрокувала до дверей. 

— Будь ласка, попроси Марію зайти до мене. 

— Гаразд. 

Марія була одною зі служниць, яких вона привела сюди та до Ланґрасу. Коли я передала прохання Ерати, на її обличчі відобразився жах, але вона дослухалась. За десяток хвилин я разом з усіма слугами стояла в кабінеті перед Ератою, поруч з нею в сльозах стояла Марія. 

— Емі, я попрошу тебе відійти. Ти служиш не мені та тебе це не стосуватиметься. 

Оскільки вона не наказала мені вийти, я відступила від шеренги інших слуг на декілька кроків і стала попід стіною. 

— Ви опинились тут, бо я вважала вас достатньо гідними та вірними цих посад. Вам добре платять? 

— Так, — відповіла шеренга гуртом.

— У вас є дах над головою? 

— Так, — знову відповіли вони. 

— Вас поважають? 

— Так.

— Вам добре живеться? 

— Так. 

Вони були схожі на солдатів. Маленька армія Ерати… Але я знала, що це лише один її підрозділ, один з сотні, а може й тисячі. 

— Добре. Свою частину угоди я виконала. А як щодо вашої? Від вас вимагалась тільки вірність. Хіба це така велика платня мені? 

Усі слуги опустили очі перед нею, вони були залякані, хоча вона поки не зробила нічого по-справжньому страшного. Мені хотілось втрутитись, але… навіщо? 

— Ні, — знову видихнули усі. 

— Ви знаєте покарання за брехню, тож скажіть правду: хто допоміг влаштувати напад на наших чудових пані та пана? 

Мене охопив страх. То зрадник зараз тут? І він їй не відомий? А якщо він зараз нападе, якщо… 

— Це була Марія, — рішуче вимовив кухар, Тео.

— Звідки тобі відомо про це? 

Будь-яке кокетство вивітрилось з Ерати, помінялось на серйозність. Я не впізнавала її. Але тепер я розуміла чому Єва їй довіряє, чому передала свою владу, чому дозволяє виконувати брудну роботу. 

— Марія хвалилась мені волоссям, яке відрізала. 

— Ні! Це брехня! Ти брехав мені!  

Від голосу Марії мені задзвеніло у вухах. Вона була моєю сусідкою по кімнаті, вона не могла так вчинити… Їй вистачило одного погляду Ерати, щоб замовкнути. 

— Добре, дуже добре… — Ерата повернулась до столу, на якому досі стояла таця з вином і сиром, що я їй принесла від Тео. Вона взяла цю тацю і простягнула йому. — Ти заслужив на винагороду за те, що поставив вигоду вище над почуттями. Випий. 

— Я не заслуговую на це, я… 

— Я не дам тобі легшої смерті, Тео. Ти можеш випити отруту, яку підсипав мені, або я дочекаюсь повернення нашої пані та передам тебе в її турботливі руки. Я дбаю про своїх людей, навіть якщо мої люди зрадники, тому пропоную тобі легший варіант з можливих. Чи те, що ти сюди підсипав, не дасть швидкої смерті? 

Кокетство занадто невчасно повернулось до її голосу. Вона відверто знущалась з нього. Але Ерата має рацію: Єва не дасть йому легшої смерті, якщо дізнається. 

Тео швидко перехилив келих. За декілька хвилин він бився в конвульсіях на підлозі. А він же міг це підсипати не лише Ераті! Мури милостиві! Ерата дивилась на це з камʼяним обличчям. Коли Тео нарешті закляк, вона дістала з піхов на поясі кинджал і підійшла до Марії. На мить мені здалось, що вона її зараз заріже. Але Ерата лише відтягнула довше каштанове волосся Марії та відрізала його. 

— Наступного разу не дозволяй нікому використовувати себе, не бери участі в чужому злочині. 

— Ви вбʼєте мене? 

— Поверну на минуле місце роботи. 

Марія знову залилась сльозами, на цей раз тихо, непомітно. Мені було її шкода. Я памʼятала, як вона розповідала мені, що вони з Тео мріють одружитись, мати власний невеличкий будинок. Вона казала, що хотіла б назвати сина Ніколасом… 

— Кожна зрада знайде свою кару, памʼятайте про це. Я знаю про вас усе і не змушуйте мене доводити це. Повертайтесь до виконання своїх обовʼязків. Приберіть тут і допоможіть Марії зібрати речі. 

Ерата вийшла з кабінету, а я поквапилась піти за нею. Я не розуміла нічого, мені потрібні були відповіді. Ми зупинились лише на балконі її спальні. Ерата подивилась униз, на екіпаж, що стояв під будинком. Візник підвів голову і помахав їй рукою, що Ерата повторила. За декілька хвилин Марія вийшла у супроводі декількох слуг. Візник допоміг закріпити на кареті її невеличку валізку. Невдовзі вони поїхали. 

— Якщо Тео зрадник, чому ти покарала її? 

— Марія не знала нічого про вчинок Тео. Вона відрізала нам волосся на його прохання, вона сховала у своїх речах отруту на його прохання… Нехай це буде їй уроком. 

— Де вона працювала раніше? 

Вона глянула на мене з кривою усмішкою. 

— Вона працювала в одній гнилій забігайлівці в столиці. Ми з Євою завербували її ще декілька років тому. 

 

— Вони занадто легко відбулись, — усе, що сказала Єва, коли повернулась і почула про цю історію зради. 

Через декілька днів від її повернення до будинку привезли величезну картину. Ніхто не міг зрозуміти що відбувається, доки не спустилась Єва і не наказала віднести картину їй в спальню. Вже в її спальні з картини зняли будь-який захист. Це виявився портрет жінки з довгим чорним волоссям та сіро-блакитними очима. Вона обережно посміхалась, але на її обличчі застигла тінь якоїсь туги, меланхолії. В руках вона тримала оберемок білих лілій, а на її плечах ніжно лежала напівпрозора шаль. Вона точно мала бути якоюсь панянкою, але я не могла її впізнати. Ну не могла ж Єва викупити цю картину з виставки просто тому що вона їй сподобалась! Єва не така марнославна. 

— Ти пошкодуєш про це, — Ерата вимовила це без застереження чи погрози, вона просто журливо констатувала факт. 

— Знаю, — з ще більшою журбою промовила Єва, — я вже шкодую. Але пошкодувала б більше, якби не забрала її з тої виставки. 

Єва раптом спробувала обійняти полотно, яке досі стояло на підлозі, спираючись на стіну. Це було жалюгідне видовище. Її руки ніяк не могли зручно обхопити портрет, але вона відмовлялась здаватись, тулилась до нього лише ближче. 

На відміну від людей, картини не створені для обіймів. Картини не мають потрібної форми, потрібних вигинів, на які так зручно покласти свої руки, до яких так тепло прихилятись. Картини гострі, пласкі та холодні, в них не бʼється серце. Але Єві, видно, було байдуже. Вона хапалась за картину так, ніби це усе, що у неї лишилось. Мабуть, так воно і було, якщо вона обіймає цю жінку лише в такий спосіб. 

— Ти знаєш ту жінку? — спитала я в Ерати, коли ми лишили Єву на самоті. — Хто вона? 

Їй очевидно питання не сподобалось, вона затягнула з відповіддю. 

— Подруга Єви. Вона померла не так давно. 

— Ким вона була? 

— Я не можу цього сказати, я пообіцяла Єві. 

Вона полишила мене в коридорі разом з розумінням, що я більше ніколи не буду людиною, яка знає Єву найкраще, знає усі її секрети, страхи та бажання. Це розуміння мене душило.