Частина 14: Фокусник

Задивившись у його очі, Мейлі раптом усвідомив, що вже кілька хвилин лежить на хлопцеві — ніби на м’якому матраці. Рвучко зірвавшись, він відсів від нього подалі, до узголів’я свого ліжка, і став ляскати себе долоньками по щоках.

«Вгамуйся! Досить про таке думати!»

З легкою усмішкою дивлячись на дивного малого, Рей теж піднявся, сівши на інший кінець ліжка.

– Добре… я намалюю вас… – опустивши долоні, заговорив врешті, Мейлі. – Але ви повинні сидіти рівно, не ворушитися і не змінювати вираз свого обличчя.

– Без проблем. – погодився Рей, зручно вмощуючись.

Дивлячись на нього, Мейлі глибоко видихнув. Набравшись рішучості, він піднявся по олівець, а потім дістав із сумки товсту чорну папку з жорсткою обкладинкою, схожу на великий фотоальбом. У ній він зберігав безліч листків та малюнків. Рей зацікавлено чекав, поки той шукав чисті аркуші.

– Це все… твої малюнки? – він присунувся ближче, намагаючись роздивитися єдине майно, яке було в цього хлопчика з вулиці.

– Не тільки мої, але й мамині.

– Твоя мама малювала?

– Ну… мій тато був художником, а мама… Вона лише мріяла стати художницею, але її батьки… – він тихо зітхнув. – Мої бабуся з дідусем були проти. Вони хотіли, щоб вона стала відомою танцівницею, тому… мама займалася бальними танцями, але таємно від батьків самостійно вчилася малювати. – Мейлі зробив паузу, згадуючи минуле, а потім тихо додав:

– Вона навчила мене всьому.

– Мабуть, її талант передався тобі, – не відриваючи від нього очей, похвалив Рей. – Мені подобається, як ти малюєш.

Мейлі збентежили його слова. Ховаючи обличчя за папкою, він раптом запитав:

– А чим ваша мама займалася?

Посмішка стерлася з обличчя іншого. Рей опустив очі й відповів не одразу.

Відклавши папку з малюнками вбік, Мейлі винувато поглянув на нього, вже кілька разів пошкодувавши, що запитав.

– Мама… любила грати на фортепіано, – після довгого мовчання Рей, таки, відповів. – Коли тато був у тривалому відрядженні, вона часто, через біль розлуки, грала нам до пізньої ночі. Ми з братом засинали в неї на колінах — для нас її гра була замість колискової. – поглянувши на юнака, що зосереджено слухав, він додав:

– Вона і мене вчила музики.

Вражений Мейлі запитав:

– Ви… ви можете зіграти для мене?

– Ха? Ти десь у цирку бачив фортепіано?

Інший опустив голову:

«Ні… не бачив».

– Та й це було так давно, – прикривши очі, тихо продовжив Рей. – Я вже розучився грати. Не сподівайся ні на що.

Мейлі понуро дивився на підлогу. Йому стало трохи сумно: він щиро здивувався, коли дізнався про Рейове вміння грати на клавішах.

Інший, в стою чергу, дивився на нього застиглим, неморгаючим поглядом, про щось задумавшись, а потім посміхнувся і запропонував:

– Давай… за твої малюнки я спробую зіграти для тебе?

– Обіцяєте!? – піднявши голову, натхненно випалив Мейлі.

– Так, якщо випаде нагода. Але якщо ні — то ні.

Молодшого це цілком влаштовувало. Він дістав зі своєї папки чистий аркуш, поклав на тверду обкладинку й одразу почав малювати.

Рей прийняв позу, уважно спостерігаючи за своїм художником.

У тиші виводячи лінії маленьким олівцем, Мейлі час від часу кидав на нього короткі погляди й одразу ж опускав очі на аркуш. Чим довше він розглядав Рея, тим більш незручно почувався… Адже хлопець перед ним дивився так уважно, що, здавалося, зараз проробить у ньому дірку. Коли Мейлі перейшов до очей, то сконфузився.

«Чому мені так ніяково? Раніше я малював безліч людей, що дивилися на мене, але зараз… незручно.» – ця думка не давала йому спокою.

– Щось не виходить? – ненароком запитав старший, коли той опустив руку з аркуша.

– Ні-ні, все добре, – не піднімаючи очей, відповів він. – Просто…

– Просто що? – запитально схилив голову Рей. – Хм, мабуть, я занадто далеко сів і тобі погано мене видно? Зараз підсяду ближче.

– Не потрі… – Мейлі замовк на півслові.

Хлопець уже присів якнайближче, і тепер вони дивилися очі в очі. Мейлі відчув, як щоки знову почервоніли, а серце пришвидшило биття.

Рей із стриманою посмішкою спитав:

– Так досить близько?

«Так ще гірше! Не дивись на мене так!!» – внутрішньо кричав Мейлі. Він квапливо заплющив очі, штовхнув хлопця в груди й обурено випалив:

– Я не можу малювати, коли ви так близько! Тримайте дистанцію!

– Хм? Я думав, так буде краще…

– Аж ніяк ні! Сядьте назад.

– Гаразд. – Рей спокійно повернувся на своє місце, знову надавши обличчю ту саму гордовиту посмішку з гострим поглядом, і продовжив уважно дивитися просто в очі.

«Боже… Я не витримаю…» – Мейлі почав кусати нижню губу й гарячково дивитися по сторонах, намагаючись щось вигадати. Раптом він відчув легкий рух — волосся колихнулося, і, перевівши погляд, помітив, що передні пасма прибрав йому Рей, запитуючи:

– Вони тобі не заважають, коли малюєш?

– Н-не заважають! – розхвилювався Мейлі, швидко прибираючи своє волосся з його долоні. – Навпаки… вони мене заспокоюють.

– Як?

– Вони як завіса. Закривають обличчя від інших. Так я відчуваю, ніби знаходжуся сам, і мені легше сконцентруватися, коли бачу лише лист.

– Тепер зрозуміло. – знизав плечима той.

Запанувала тиша. Мейлі відчував дискомфорт і нервово постукував олівцем по паперу. Атмосфера не спадала, і тоді Рей раптом підкинув іще більше жару своїм несподіваним питанням:

– Слухай, а ти ніколи раніше не малював людину з натури?

Рум’янець на його щоках почав розтікатися все яскравішим рожевим відтінком.

– Ніколи…

– А думав над цим?

– Ну, я… Роздумував, але… навіть якби й хотів, ніхто б не погодився позувати без одягу. Тим більше для мене…

– Чому б не погодився? Ти коли-небудь питав?

– Ні…

– Тоді чому такий упевнений, що ніхто б не погодився?

– Бо так і є! Їм було б соромно оголитися перед незнайомою людиною без досвіду!

– Але ми з тобою не незнайомі.

– Це так, але… вам буде некомфортно переді мною…

– Чому це? Ми ж обидва хлопці. Мені нема чого соромитися.

– Ви зараз натякаєте, що хочете… щоб я… намалював вас у стилі ню?… без… без…

– Голим.

У Мейлі перехопило подих від його прямоти. Він дивився на нього як на божевільного, не в змозі приборкати хвилю сорому — уява вже вимальовувала постать і позу.

– Я завжди мріяв, щоб мене намалювали в увесь розмір, як Розу з “Титаніка”. Намалюєш? – спокійно поцікавився парубок. – Не хвилюйся, я заплачу. І якщо не хочеш — нікому не розповім про твоє хобі, щоб тобі не дошкуляли з подібними проханнями.

«І навіщо йому свій оголений малюнок!? Невже… потішити самолюбство? Чи, може, дівчатам показати… Ох, а якщо він повісить його в трейлері? Тоді я точно не засну!»

– Ну так що?

– Відмовляюся!

– Чому?

«Це занадто для мене. Мені й так не по собі навіть від того, що я малюю його шию або очі…»

– Не хочу! Просто не хочу!

– Вважаєш моє прохання безсоромним?

– Так! Я поки що не готовий малювати оголену модель.

Рей по-лисячому посміхнувся:

– Розслабся. Це була перевірка, наскільки ти майстерний. Я ні на що й не сподівався. Та, по правді, в якийсь момент я подумав, що ти й справді погодишся.

– Більше не піднімайте про це мову! – щоб нарешті заспокоїти себе і змінити тему, він кинув погляд на годинник та з радістю промовив:

– Ви бачили? Вже перша година!

– І що? – Рей повернув голову й глянув на стінку з годинником.

– Потрібно сходити за обідом! – відклавши папку з незакінченим малюнком, Мейлі піднявся, шукаючи під ліжком черевики.

– Забудь про обід, – підперши рукою щоку, мовив хлопець. – Там такі кучугури снігу, що й за два дні не зможеш дістатися їдальні.

– Зможу! – упевнено видав той. – Я й не через такі завали снігу пробирався додому.

– Там, напевно, і їсти ще не починали готувати. І людей, по-любому, немає.

– Я схожу і все перевірю, – взувшись, він глянув на того. – Підете зі мною?

– Навіщо?

– Місіс Озборн минулого разу попросила вас приходити їсти в їдальню, – усміхнувшись, пояснив Мейлі. – Збирайтеся! На вулиці така краса, можна пограти у сніжки!

– Ще чого, – насупився хлопець. – Там холодрига. Краще сиди тут і домальовуй свій малюнок.

Мейлі перевів погляд на аркуш паперу, потім замахав руками, вигукуючи:

– Ні-ні! Малюнок зачекає! – він ухопив хлопця за руку і потягнув із ліжка. – Ходімо! Трохи прогуляємось, може, й сніговика зліпимо!

Рей роздратовано піднявся на ноги, пробурмотівши:

– Ти й два кроки зробити не встигнеш, як одразу провалишся в сніг. Хочеш стояти замість сніговика?

Мейлі, не слухаючи його, вже попрямував до шафи за його пальтом.

Одягнувшись тепліше, вони вийшли з трейлера на вулицю. Мейлі, радісно посміхаючись, розглядав засніжену територію цирку. Снігу й справді випало надто багато… Але сама погода була гарна. Біля головного циркового шатра якийсь чоловік очищав сніг, роблячи стежку. Придивившись уважніше, Мейлі зміг упізнати його — це був Вінсент. Високий, дужий, лисий чоловік із пронизливим поглядом та хмурим обличчям.

«Так точно! Це він!»

Мейлі почав розмахувати руками, вітаючись. Той, помітивши хлоп’я, підняв свою велику руку й доброзичливо помахав у відповідь.

– Бачите? Навіть сніг майже очистили! – він на радощах обернувшись до парубка, укутаного по ніс довгим шарфом.

– Угум, – промичав той крізь шарф. – Іди давай.

Усміхаючись йому, Мейлі спустився зі сходинок трейлера. Але тільки-но встав ногою в сніг, як той під ним провалився — і раптом увесь він до пояса опинився в ньому.

– Пха-хахх! – Рей вибухнув задоволеним сміхом, потішно вказуючи на того пальцем. – Я ж казав тобі! Ото вже телепень!

Очі молодшого розгублено забігали на всі боки. Піднявши руки над купою снігу, він почав підскакувати, намагаючись вибратися зі снігової пастки, але з кожним рухом ноги тільки більше заглиблювалися в кучугуру.

Рей самовдоволено посміхався, невідривно спостерігаючи за його жалюгідними спробами вибратися зі снігової дири.

– Стрибай більше, диви, виберешся.

Мейлі насупився й потягнувся руками до сходинок трейлера, з яких нещодавно зійшов, але руки ніяк не дотягувалися. Розуміючи, що сам він не вибереться, він простяг долоню до іншого:

– Допоможіть мені, будь ласка…

Рей тільки ширше розтягнув губи й спитав:

– Пам’ятаєш, про що ми говорили? Тепер залишайся тут на ніч, сніговичку. – той уже розвернувся, готуючись зайти назад у вагон, аж раптом йому вслід крикнули:

– Е-ей!! Не кидайте мене тут!!

– Чому б і ні? – усміхаючись, обернувся до нього Рей.

– Бо тоді…! Тоді… Я не домалюю ваш малюнок!

Це спрацювало. Рей задумався, а потім, з тінню усмішки на вустах, відповів:

– Гаразд, що ж я робитиму без свого художника, еге ж? – спустившись з кількох сходинок униз, він зупинився на останній і протягнув тому руку.

Мейлі ображено глянув на нього:

«Невже він справді хотів мене тут залишити?» – подумавши про це, юнак посміхнувся і, вхопившись обома руками за його руку, потягнув того на себе.

Рей шоковано розширив очі й впав обличчям уперед, у купу снігу. Поруч із ним пролунав веселий сміх. Мейлі, прикривши рота почервонілими від морозу долонями, від душі сміявся з нього.

– Ти! – прибираючи з лиця сніг, сердито гаркнув молодик. – Краще б я тебе тут лиш-…

Несподівано йому в обличчя кинули сніжкою, від чого Рей у шоці завмер.

Мейлі, широко посміхаючись, став набирати в долоні побільше снігу й кидатися ним.

У відповідь хлопець теж почав сипати сніг. За хвилину їхню веселу гру перервав грубий голос:

– Вам допомогти вибратися? – до них підійшов кремезний чоловік. Виявилося, він уже очистив стежку від самого цирку до їхнього трейлера.

По голову засипаний снігом, Мейлі здивовано покліпав білими віями. Поглянувши на Вінсента, він обдарував того променистою посмішкою, кивнувши:

– Так! Допоможіть нам, будь ласка!

Вінсент відкопав їх лопаткою та допоміг вибратися зі снігової пастки.

Рей насупився. Все його обличчя, а особливо руки й ніс, почервоніли від холоду, а за коміром у шиї була ціла купа снігу. Обтрушуючи пальто, він роздратовано процідив крізь зуби:

– Не треба було виходити на вулицю…

На молодшому було не менше снігу — і не тільки за коміром куртки, а й у черевиках. Але при цьому він безтурботно посміхався. Не звертаючи уваги на холод, він втішав свого сусіда:

– Годі хмуритися, є і плюси! Нам розчистили дорогу! Тепер ми можемо спокійно дістатися їдальні.

На це Крайтон усе так само невдоволено фиркнув і попрямував прямо по розчищеній стежці. Слідом за ним, наздоганяючи, поспішав Мейлі.

Вони разом зайшли до намету їдальні. Тут виявилося напрочуд багато людей, які стояли в черзі за їжею. Мейлі подумав про себе: «Неважливо, у яку погоду: сніг то чи дощ — люди тут усе одно прийдуть за смачною порцією від місіс Озборн».

Як тільки Мейлі згадав її, настала його черга. Завжди усміхнена жінка зі зібраним у пучок волоссям радісно привіталась:

– Кого я бачу! Я вже думала, моє сонечко не з’явиться тут сьогодні.

Ласкаво усміхнувшись їй, той відповів:

– Я заради вас і прийшов.

– Я така рада тебе бачити, мій хороший, – Вероніка подала йому тацю з обідом і перевела погляд на надутого хлопчину, що стояв за ним. – Ох! Невже наш постійно похмурий принц зволив нарешті прийти?

– Вам потрібно краще перевіряти свої чашки, – замість вітання попередив Рей. – Минулого разу чашка з чаєм була брудна.

– Не може такого бути! – вигукнула спантеличена почутим, кухарка. – Я ретельно мию увесь посуд… – вона задумалась, щось пригадуючи, а потім мовила:

– Можливо, я ненароком схопила немиту чашку. Коли купа народу, я буваю неуважна… вибачаюсь.

– Ви ж не спеціально, – поспішив втішити її Мейлі. – Трапляються помилки, це не страшно.

– Це гидко, – скривився поруч з ним хлопець. – Може, наступного разу ще й волосся натрясете туди для смаку? Впевнений, ви і руки свої не миєте.

– Пане Рей! Це ж випадковість! – обурився Мейлі.

Поглянувши на того, він процідив:

– Упевнений?

– Навіщо ви вчиняєте-…

– Забирайся звідси!

Вони вдвох повернули голови на сердиту жінку, що вказувала пальцем на вихід. Дивлячись на парубка перед собою, вона крикнула:

– Що не прийдеш — постійно влаштовуєш якісь сварки! Я вже вибачилася перед тобою! І досі чекаю вибачення від тебе!

– За що? – той посміхнувся.

– Вже забув? Минулої зими ви з Самантою зчепилися один з одним. І ти, мій любий, штовхнув її на стіл і поламав його навпіл! – на одному подиху випалила обурена кухарка.

Мейлі у німому подиві перевів на того погляд. І не тільки він — кожна людина в їдальні дивилася на них. Багато хто почав перешіптуватись і розповідати щось іншим, дехто ж сердито дивився на хлопця, явно пам’ятаючи цей випадок. Той, у свою чергу, потемнів як хмара, кидаючи гнівні погляди то на Мейлі, то на жінку перед собою. Не бажаючи більше залишатися центром загальної уваги, Рей, обернувшись, попрямував до виходу.

– Заждіть! – Мейлі, віддавши до рук місіс Вероніці піднос, винувато звернувся:

– Прошу, не тримайте на нього образу, добре? І, якщо можливо, вибачте його, будь ласка!

– Хм, я подумаю, чи пробачити його, – та зітхнула. – Але він наробив стільки діл тут, що, боюсь, йому доведеться прилюдно вибачитися! Інакше я піду до містера Крайтона і все за нього розповім.

– Розумію, вибачте ще раз. Впевнений, він не хотів нічого ламати тоді. – Мейлі винувато опустив голову перед нею на знак вибачення.

– Ох, тобі не варто вибачатися. Все добре. Іди вже за ним. – погладивши його по плечу, посміхнулася Вероніка.

Попрощавшись із нею, Мейлі вибіг на вулицю.

Шукати Рея довго не довелося. Щойно він вибіг з їдальні, то одразу помітив того. Трохи віддалік — через доріжку, біля маленького червоно-білого, засніженого намету, стояв нахмурений чорнявий парубок. Навпроти нього був високий чоловік із незвичною зачіскою — у стилі чорних, пишних афрокудрей — і щось дуже незадоволеним тоном пояснював хлопцю, жестикулюючи. Пухнасте, ніби наелектризоване волосся, наче кульбаба, стирчало дибки, і тільки довгий, циліндричний капелюх з обгорненою навколо нього червоною стрічкою притримував їхній об’єм.

– Мейлі, любий!

Почувши знайомий голосок, він повернув голову. Трохи далі від намету знаходився невеликий білий трейлер, з якого вийшла здивована Кейсі. Вона в подиві глянула на нього, потім — на чоловіка неподалік, і вигукнула:

– Домінік! Що тут відбувається!?

Той, переставши звітувати хлопцеві, подивився на жінку, що вже йшла до нього.

– Чому ти вийшла? Холодно ж, замерзнеш! – підійшовши, він обійняв її за тонкі плечі. – Іди назад у трейлер.

– Що за крики ти тут учинив? – гніваючись, спитала Кейсі. Але, перевівши погляд за спину чоловіка, здається, все зрозуміла. – Рей? Чому ти прийшов?

– Я зовсім не приходив, а проходив повз, – поправив її парубок. – Це він заговорив зі мною, навмисне розлютивши.

– Не бреши мені тут! – гаркнув на нього чоловік. – Я просто спитав, що з його обличчям та чому він такий надутий! – спробував виправдатися перед своєю розгніваною дружиною “Капелюшник.”

– Хах, а ще — став глузувати з мене! – крикнув у відповідь Рей.

– Все! Досить! – Кейсі потягла сердитого чоловіка за вухо, відводячи подалі від Рея. Потім підійшла вже сама до хлопчини й затиснула його щічки долонями, через що його губи стали немов у каченяти, а обличчя виглядало зовсім по-дитячому.

– Ну-ну. Які ми сердиті.

Рей із похмурим виразом похитав головою, звільняючись від рук усміхненої напарниці.

Та, погладивши його по голові, запитала:

– І чому, коли ти поряд, то постійно починаються якісь крики?

– Хмф, звідки мені знати? – похмуро пирхнув той.

Жінка перевела погляд на юнака, що спантеличено стояв позаду них.

– Я помітила, що ти підбіг щойно, як я вийшла, – ніжно посміхнувшись, вона підійшла трохи ближче до нього. – Ти, мабуть, теж почув, що хтось кричить, так?

– Так… майже так, – усміхнувся їй Мейлі. – Ви сьогодні чудово виглядаєте, місіс Міллер.

– Ой, дякую, любий! – притуливши долоню до щоки, вона посміхнулася. – Так приємно, що ти помітив! Я сьогодні зробила собі завивку. Мені йдуть кучері?

Чоловік, спостерігаючи за ними, невдоволено схрестив руки на грудях, запитуючи:

– Мила, хто це?

– Ох, ти ще не зустрічався з ним… – Кейсі поглинула на нього, підморгнувши. – Знайомся! Це Мейлі — новий партнер нашого Рея.

– Що!? Новий партнер!? – округлив очі “Капелюшник”. – Ти не жартуєш?

– Ні, коханий… – тихо зітхнула жінка. – Він і справді його новий партнер, і тепер…

Чоловік несподівано підбіг і схопив Мейлі за плечі, запитавши в лоб:

– Він тебе силою тут тримає!?

Приголомшений таким раптовим питанням, той лише розкрив рота й смантеличено кліпав віями, дивлячись на наполегливий погляд іншого.

– Домініку! – сіроока жінка підійшла до нього й з силою вдарила по плечу. – Не лякай дитину! Мейлі, любий… Не слухай дядю, він іноді каже дивні речі.

– Ах… Нічого… – відходячи від шоку, молодший дивився, як інший гладе плече.

– Пх… він ще той дивак, – з глузуванням підмітив Рей, підходячи до них. – Вічні забави з ним.

– Ти… Як ти знайшов нового партнера!? – Домінік у невірі вирячився на парубка.

– Сам знайшовся. Я його не змушував бути партнером, він сам вирішив приєднатися.

– Не мели дурниць! – обурився старший. – Не може бути, щоб він сам прийшов! Ти, напевне, змусив його стати тобі партнером! – він кинув на юнака здивований погляд, випаливши:

– Як ти його ще терпиш!!?

– Домініку! – місіс Міллер знову вдарила того в плече. – Не кричи на дитину! І не суй носа в їхні справи!

– Але! Це ж… Я був певен, що у цього негідника більше не з’явиться партнерка, а тим більше партнер!

Рей самовдоволено хмикнув:

– Мабуть, ваші дурні пророцтва зіграли з вами злий жарт.

– Ти! – містер Міллер гнівно покосився на того. – Я тобі зараз очі чарівною паличкою виколю!

– Домінік!

– Я зрозумів, не бий! – той, прикривши руками голову, кидав ображені погляди на жінку.

– Досить випробовувати моє терпіння! Воно не вічне!

– Вибач, мила…

– Не піднімайте шуму, зрозуміло?

– Так, мила…

– Ух-х… – Кейсі видихнула й узяла молодшого за руку. – Мейлі, це мій чоловік — Домінік Міллер. Він виступає фокусником у нашому цирку.

– Здоров був, малий, – Домінік ввічливо вклонився на знак привітання, та простяг йому руку.

Мейлі залюбки потиснув руку:

– Приємно з вами познайомитися!

Але коли містер Міллер відійшов, він здивовано розширив очі, дивлячись у свою долоню — рука чоловіка залишилася в ній!

– Оп-оп, забув, ахах, – весело посміхаючись, той забрав свою «загублену руку» й, уклавши її назад у рукав, простягнув ліву долоню та провів нею перед обличчям молодшого. Потім стиснув кулак і різко розкрив його: у руці з’явилася блискуча золота монета.

– Ух ти! – Мейлі взяв її в руки, але та несподівано вибухнула, перетворившись на яскраві папірці. – Вай-к!

– Ой-ой, не засмучуйся, у тебе є ще.

– Що? Де? – він глянув на усміхненого фокусника, який указав пальцем на його кишені в куртці. Він у недорозумінні опустив очі, сховав руки в кишені та вже за мить дістав звідти цілі жмені монет, які одразу почали вибухати в руках, мов святкові хлопавки, розпадаючись різнокольоровими конфетті й зачіпляючись за хвилясті, Русі локони. Очі його радісно заблищали. Широко посміхаючись, він засміявся:

– Ахах! Дивовижно! Як ви це зробили?

– Це секрет, – підморгнув йому чоловік.

– Все просто, – промовив позаду них парубок. – Рука несправжня, а гумова. Наш горе-фокусник просто сховав свою у рукав. Монетку він теж тримав у рукаві, потім, стиснувши кулак, вийняв і показав її тобі. Але сама монетка — це просто іграшка-хлопавка, якою той любить відволікати увагу глядачів, щоб провернути трюк. Всі його фокуси старіші, ніж він сам.

Мейлі, здивувавшись, відкрив рота, а фокусник, стиснувши кулаки, сердито вигукнув:

– Дрібний поганець! Я зараз тебе на двоє розріжу пилою!

– Домінік! – викрикнула жінка.

– Цей розумник постійно псує мої фокуси! Сил моїх більше немає! – обурено буркотів містер Міллер. З гніву він витягнув колоду гральних карт і почав швидко згинати їх у трикутники, тоді й скріплювати один до одного. З боку це виглядало, наче він знімає стрес.

– Та які там фокуси, – Рей махнув рукою з усмішкою. – Твої секрети давно вже всі знають, придумай щось цікавіше!

– Може, ти, негіднику, і знаєш! Адже, як ніяк, ти їх уже більше ніж за п’ять років вивчив! – він махнув зробленою картковою короною, яку інший хотів узяти, проте Домінік відсмикнув руку й відійшов до Мейлі. – Не псуй перше враження іншим! Бо воно — безцінне! – з цими словами він надів на маківку молодшого «корону», від чого у того засяяли очі.

– Саме так, Рей, – погодилася з чоловіком місіс Міллер. – Упевнена, Мейлі, як новенькому, цікаві будуть фокуси.

– Нікому не цікаво дивитися на застарілі трюки цього ошуканця. – не погодився Рей.

– Але мені цікаво! – заявив Мейлі.

– Що? Тобі й справді цікаво дивитися на цю нудьгу? – з кислим обличчям покосився парубок.

– Так!

– Ось і вирішено! – перебивши їх, Домінік обійняв Мейлі за плече, притягнувши до себе. – Він залишається дивитись мої фокуси! – скоса глянувши на Рея, додав:

– А ти, якому все в цьому світі не подобається, можеш іти й вигадувати свої фокуси, якщо такий розумний!

– Пф, ну й будь ласка, – Рей байдуже фиркнув. – Я йду до себе, якщо що — наздоганяй.

– Гаразд! – Мейлі помахав парубкові, що попрямував стежинкою.

Раптом у руках чоловіка перед ним з’явилася нова колода карт. Він став перетасовувати їх з руки в руку, вгору й вниз, потім, склавши все в одну товсту стопку, розкрив карти віялом перед зеленими очима новенького й запропонував:

– Хочеш, погадаю тобі?