Частина 1: Випадкова зустріч

🥀

Якось в Оксфорді випав перший сніг… Спираючись спиною на стіну будівлі музею мистецтв, серед жвавої вулиці сидів хлопчина. На вигляд зовсім ще дитина. Спутане волосся опускалося йому на плечі, спадало на чоло і затінювало очі кольору: першої зелені на весні. Морозне повітря пробиралося через тканину його тонких, протертих на колінах штанів і в розтягнуті рукави поношеного коричневого светра на ґудзики.

Сидячи на лавці та розтираючи свої холодні руки, він побачив у парку гарного молодика. Парубок сидів на лавці неподалік і, сховавши ніс у свій довгий шарф, ніби чекав на когось, вдивляючись у сторону машин.

Раптова політра кольорів з’явилася перед очима і сіра, сумна буденність засніжених вулиць наповнилася різнокольоровою гаммою почуттів… Переповнений натхненням, Мейлі покопався у своїй сумці дістав звідти сірий, добре заточений олівець і чистий аркуш паперу та почав малювати незнайомця через купу силуетів перехожих, зосереджено вимірюючи пропорції олівцем.

Погляд художника бігав від аркуша до обличчя брюнета. Знову піднявши очі, він несподівано зустрівся з ним поглядом. Від цих зосереджених на ньому уважних очей його серце пропустило кілька ударів. Три секунди інший ніби вивчав його, оцінюючи з ніг до голови: від старих завеликих у розмірі черевиків до рум’янця, що раптово спалахнув на щоках… Мейлі швидко відвів свій погляд у спробі зробити вигляд, що малює когось іншого. Ховаючи очі у свій малюнок, підводячи олівцем лінії та обриси, він подумав про себе:

“Ніяково вийшло.”

Зациклений на малюванні він не відразу помітив, що на нього впала чиясь тінь, заступаючи сонце. Піднявши очі, він уже зблизька роздивився того самого парубка, який зараз з усмішкою дивився на нього. Мейлі від несподіванки не знав що й сказати, тому мовчки дивився на іншого з розкритим ротом, поки той не забрав у нього з рук лист і не глянув на малюнок, запитавши:

– Це ти намалював?

– Я… я не хотів образити. Просто я малюю людей довкола, потім пропоную їм готовий малюнок і… отримую трохи грошей на їжу.

– Хах, просиш грошей на їжу? – молодик із темними як ніч очима посміхнувся і став оцінюючи дивитися на іншого. – Хм. Так ти, виходить, попрошайка?

Мейлі мало не задихнувся від обурення:

– Я не..! У мене просто немає дому і я ще неповнолітній. Мене не приймають на роботу, тому я заробляю тут.

Містер Незнайомець хмикнув, не дослухавши його пояснення, і далі став розглядати малюнок. Тоді розвернувся в півоберта і попрямував у сторону площі.

– Куди ти..? – Мейлі подивився йому у слід. Його не покидало дивне відчуття дежавю, ніби він його вже десь бачив. Так нічого і не згадавши, він опустив погляд на свій заробіток за день:

“Цього не вистачить навіть на чай…”

Останні промені сонця вже зникли з поля зору. День наближався до кінця. Зимовий вітер пробрав його до тремтіння. Сніг почав засипати втомлені вулиці білою плівкою сніжинок.

Раптом до нього знову хтось підійшов. Він підняв очі в надії, що хтось, кому раніше подобалися його малюнки, впізнав його і підійшов позувати знову. Але це виявився той не дуже ввічливий брюнет у пальто з шарфом у клітинку.

– На – він простягнув у обличчя Мейлі згорток чогось. Це виявилася тепла булочка у целофановому пакетику.

Покліпавши очима секунд, п’ять, Мейлі простяг руку і, взявши булочку, промовив:

– Дякую… а за що?

– За цей неповторний швидкий живопис. – хлопець вийняв із кишені складений удвічі аркуш паперу і помахав ним в повітрі, затім сховав назад.

– Тобі сподобався мій малюнок!!? – очі Мейлі відразу ж заблищали, як зірочки. Посміхаючись, він не відводив погляду від незнайомця.

– Не погано. – надійшла стримана відповідь, але для Мейлі вона звучала як: прекрасно. Після цього той відвернувся і пішов в сторону дороги, де на нього вже давно чекав чорний автомобіль. Сідаючи в нього, він ще раз кинув погляд на юнака і зник з очей.

Мейлі ж залишився на морозі з теплою паруючою булочкою в руках, дивлячись у бік “BMW” яке все ще не зрушило з місця.Жадібно відкусивши шматок булки і жуючи, він думав тільки про одне:

“Хто цей хлопець?”

▪️▫️▪️▫️▪️▫️

За вікном машини почався справжнісінький снігопад. Вулиці міста поступово стемніли. Вдивляючись в хлоп’я, що самотньо сидить у лахмітті і жує булочку, чоловік на задньому сидінні тяжко зітхнув:

– О-о-о… і від коли це ти став роздавати їжу безхатькам?

– Я не до всіх такий добрий, ви знаєте. – сидячи біля чоловіка, але дивлячись у правий бік свого вікна на перехожих, байдуже відповів парубок.

– Хм… – задумавшись, але все ще не відводячи від нещасного пильного погляду, чоловік, раптом, запитав:

– Подобається?

– Що?

– Тобі сподобався хлопчина, що там сидить?

– ….з якого дива мені б подобалося це безпритульне щеня?

– А мені здалося, що ви мило розмовляли між собою, – з задоволеною посмішкою він повернув голову до небожа і запропонував:

– Рей, якщо хочеш, я заберу його до наших. Ти давно сумуєш, постійно сидячи в чотирьох стінах. Я помітив, що тобі самотньо одному, гадаю… Тобі потрібен друг та партнер.

Чорноокий хлопець повернув голову на останнє слово, невдоволено глянувши на дядька.

– Ну як? – з посмішкою запитав той.

– Робіть, як знаєте. Мені байдуже. – Рей знову відвернувся до вікна, втративши інтерес до розмови.

– Як скажеш. – відчинивши дверцята автомобіля, чоловік розкрив велику чорну парасольку, вийшов, та попрямував до місця, де нещодавно крутився його племінник.

▪️▫️▪️▫️▪️▫️

Діставши з наплічної сумки невеликий, місцями пошарпаний коцик, юнак сховався під нього з головою, щоб хоч якось захиститися від снігопаду, і тихо прошепотів:

– Я так сумую за тобою… мамо.

Заплющивши очі, він згадав добродушну усмішку своєї матері, її втомлений від буденності погляд; її руки в мозолях і дрібних подряпинах, яким не було кінця.

Розтираючи рукавом сльози, що накопичилися на очі, він спостерігав, як сніжинки падали одна за одною на тротуар і поступово фарбували його, як умілий художник білою фарбою полотно… Безліч людей, що проходили повз нього, байдуже поспішали хто куди…

Притиснувши до грудей коцик, Мейлі вперто повторював сам собі:

“Я не повернуся до них… Нізащо не повернуся, краще вже замерзну тут, але не-”

Раптом усі думки перервалися, адже від світла ліхтарів на асфальт впала чиясь велика постать та приповзла до ніг. Хтось знову навис йому над головою.

“Знову цей хлопець?..”

Невідомий підійшов ближче, і Мейлі зміг розглянути пару шкіряних черевиків. Потім його прикрили чимось від снігу.

– Привіт, малюче, замерз? Не хочеш поїхати зі мною? – з усмішкою запитав чоловік. Він виглядав років на сорок з темними, як смола, очима, укладеним назад каштановим волоссям, і в довгому пальті. Тримаючи свою парасольку над хлоп’ям він не переставав доброзичливо посміхатися.

Мейлі підняв на того недовірливий погляд. Підібравши до живота коліна, він з побоюванням запитав:

– Хто ви такий?..

– Ох, не лякайся, малюче, – поспішив той заспокоїти хлопчину. Ширше посміхаючись, він махнув рукою в повітрі:

– Я не якийсь там злий дядечко. Я власник цирку неподалік. Може, ти чув про такий? Цирк “Анархія”.

– Здається, чув… – він почав пригадувати слова мами, плакати і афіші, які бачив по місту. Очі раптом наповнилися якоюсь невимовною радістю.

– Ви справді власник найкращого цирку в окрузі!?

– Ох-ох. Приємно знати, що люди такої гарної думки про мій цирк. – невідомий чолов’яга дістав з піджака згорнуту вдвічі листівку і простягнув тому замість доказів.

Взявши її своїми змерзлими пальцями, Мейлі прочитав напис великими літерами, що красувався зверху: цирк “Анархія”Він знайшов схожість між елегантно одягненим у строгий костюм чоловіком, що стояв на першому плані серед усіх циркових артистів, які були на листівці, з містером перед собою. Його очі заблищали, побачивши той самий улюблений цирк, про який усі тільки і говорять. Він зі захватом мовив:

– Це… справді ви… Ви! – з радощів він швидко вскочив на ноги, обтрушуючись від снігу і пилу, піддаючи собі, як він думав, відповідний вигляд.

– Я багато чув про ваш цирк! І про дивовижних акробатів, тварин, жонглерів, фокусників і про… – зачепившись краєм ока за зображення на листівці, Мейлі дещо згадав:

– Цей хлопець… – він тицьнув пальцем у пом’ятий лист в руці. – Я бачив його сьогодні!

– О, справді?

– Так! Так він… Теж із цирку!

“Цей хлопець теж виступає там, ах… і чому я не помітив цього раніше? Він справді схожий на цього артиста в червоно-чорному костюмі з невеликим гримом на обличчі”.

– Це… – забравши з рук малого згорток, містер повторив за ним, вказавши пальцем на парубка в ній, і посміхнувшись, добавив:

– Мій дорогоцінний племінник, який зараз чекає на тебе в машині. – він кивнув у бік темного авто і продовжив:

– Він хотів запросити тебе стати його партнером у виступах. Але Рей, він… не дуже товариський хлопчина і, мабуть, посоромився тобі таке запропонувати. – чоловік зітхнув, все ще тримаючи над ним свою парасольку.

“Рей? Так от як того звати…”

Мейлі раптово захотілося знову його побачити.

Чоловік перед ним продовжив:

– Але, обговоривши все зі мною і прийнявши рішення, ми вирішили, що… були би не проти, якби до нашої циркової сім’ї увійшла ще одна людина. Ну так що?

Мейлі не вірив, щойно почутому.Він потрапить у цирк мрії! ✨

Та не просто на виступ, а й сам виступатиме у ньому! Він так давно хотів сходити туди з мамою, але… вони так і не змогли піти… Но тепер його мрія може здійснитися!

– Я згоден! Так-так. Я хочу у ваш цирк містере…

– Ох, вибач. Називай мене Джеймс Робертсон Крайтон.

– Як-як?

– Можна просто Містер Крайтон. Я засновник цирку і твій виграшний білет у світле майбутнє, хлопчику мій! Від тепер у тебе з’явиться робота, непогані гроші та дах над головою. Тобі посміхнулася неймовірна вдача! – урочисто розмахуючи рукою перед собою і не припиняючи посміхатися, закінчив він на одному подиху.

Мейлі від радості, що його охопила, мало не затанцював на місці. Стискаючи ремінь від своєї сумки, він був готовий тікати з цією людиною куди завгодно.

– Як тебе звуть, дитя? Скажи, щоб я знав, як тебе представити іншим.

– Моє ім’я – Мейлі, містере Крайтон!

– Мейлі? Хм, не звичне, як на мене, ім’я. Хах. Добре. Вперед. Ходімо за мною до машини. Необхідні речі бери із собою.

– Так, дайте мені секунду. – він швидко склав і сховав свій коцик у велику в’язану сумку та закинувши її собі на плече, відразу ж попрямував слідом за чоловіком.

– Рей, ти зачекався? – відчинивши двері автомобіля і заглянувши усередину, запитав Джеймс. – Я знайшов тобі помічника! Він їде з нами до цирку. Будь з ним пом’якше.Розкажеш що, де, і як. Знайдеш йому місце у себе. – він по-батьківськи поплескав Мейлі по плечу, усадив його першим, а потім сів уже сам, біля вікна. Затім дав знак водієві за кермом, що вони готові їхати.

– Я не просив, навіщо ви притягли його? – невдоволеним тоном промовив Рей, не дивлячись у їхній бік.

Мейлі раптом стало некомфортно. Він відчув себе цуценям, якого погодували, взяли до себе, але в результаті не захотіли залишати і вигнали назад на мороз….

Він нічого не сказав, промовчавши.

– Ти ж сам казав, що мені вирішувати а тобі все одно. Хіба ні?

– Я не про-

– Я зробив це для тебе, – кинув на того засуджуючий погляд чоловік. – Будь трішки по-ввічливіше зі мною і новим учасником.

Рей, не договоривши, що хотів, замовк, і більше не проронив ні слова під час поїздки. Тому його новий знайомий наважився заговорити першим:

– Ми не представилися один одному. Мене звуть Мейлі, – він усміхнувся, дивлячись на парубка, але той його проігнорував… Тоді Мейлі змінив тему розмови:

– Тобі… ти казав, що тобі сподобався мій малюнок. І дякую за булочку, я…

Містер Крайтон подивився в їхній бік, явно зацікавлений почутим, спитавши:

– Виявляється, тобі захотілося, щоб намалювали твій комишен-портрет, Рей?

– Я не просив… його… малювати мене. – стиснувши зуби, процідив він кожне слово.

Нависла тиша.

– Це… я сам вирішив намалювати його, – зізнався Мейлі. – Без дозволу…

– Ось як? Чому? – поцікавився Джеймс.

– Коли я побачив його там, у парку… Мені здалося, що йому самотньо. Здається, він сидів без настрою. Тому я подумав, що якщо намалюю його та подарую свій малюнок, він зрадіє.

– Думаю, він ой як зрадів. – відповів з неприхованою посмішкою Джеймс.

– Нічого подібного. – пробурмотів Рей.

Знову нависла тиша.

– Вибач, що так сталося. Я… Мені правда захотілося намалювати тебе, Рей. Тобі говорили, що в тебе дивовижна зовнішність? Шкода, я не домалював той малюнок, бо… не встиг добре тебе розглянути. Ти одразу ж помітив мене. Але, потім, зблизька, я зміг побачити твої очі і…

– І? – чорнявий нарешті повернув голову від вікна до молодшого, подивившись з докором.

– І якщо ти не проти… – проковтнувши клубок у горлі, Мейлі почав перебирати пальцями пояс сумки. – Я б міг намалювати тебе знову, розглянути краще: риси обличчя, шию, очі, руки, гу… – він, раптово, закляк. Подивившись Рею у вічі, Мейлі ніби зайшов у темну непроглядну печеру. Оцепенівши, він прикрив рота і замовчав.

Той, у свою чергу, пропалював його роздратованим поглядом, дивлячись, як на надокучливу комаху. Здавалося, Рей ось-ось викине його з автомобіля… Прямо по дорозі, не зупиняючись.

– Ти?

– А? Я?

– Чому це ти мене на “ти” кличеш? Не пригадую, щоб давав дозвіл, – Рей дивився на того з припіднятим підборіддям і насупленим обличчям. – Формальність для тебе ніщо? Ти то, ти це. Мені вже набридло слухати твої балачки. Сиди мовчки, а не обговорюй тут мою зовнішність. Чи тобі щось не подобається?

– Ні-ні! – Мейлі став розмахувати руками в різні боки, винувато посміхаючись йому. – Навпаки, мені все подобається. Я буду дуже радий виступати з тобою. І я не обговорював те… Вас, містере-..

– Не звертайся до мене по фамілії. Називай мене паном Реєм, раз на те пішло. – відвертаючись до вікна, кинув чорноокий.

– Не звертай уваги. Він просто замерз поки чекав на мене. Я трохи спізнився, ось він і наїжачився, наче снігур на морозі. У нього частенько змінюється настрій. – посміхнувся новенькому Джеймс.

– Нічого страшного, я розумію… – слухняно склавши руки на коліна, Мейлі теж почав дивитись уперед, спостерігаючи за дорогою. При цьому він міркував з посмішкою:

“Настав день, коли я став потрібним” – він оглянув людей поруч із ним. – “Хоч я зовсім не знаю їх, від чогось мені хочеться довіритися… Не знаю чому, але особливо сильно хочеться довірити себе саме цьому хлопцеві. Проте…чи зможе він взяти на себе відповідальність за життя? Чи не відмовиться від мене вже завтра?”

Минула година, поки водій не оголосив:

– Містере Крайтон. Ми прибули.