Частина 6: Колесо тортур

Колесо сильно крутанули. Голова пішла обертом від швидкого обертання, але Мейлі тримався, стиснувши зуби. Свист металу, гучний тріск деревини у вухах, мурашки по тілу від близького відчуття холодної сталі коло шкіри. Раз, два, три, чотири, п’ять… шість попадань. Але не по живій цілі – все повз.

Відчувши, як колесо сповільнюється, Мейлі полегшено зітхнув, розслабивши стислі кулаки.

– Чудово! Мейлі, може, зробимо перерву? Чи продовжуємо?

– Ні, все добре. Можна продовжувати.

– Як скажеш, мій хороший. – жінка з каштановим волоссям, кивнувши парубку, витягнула з кишені кофти чорну довгу пов’язку. Підійшовши до Рея, вона простягла її йому із запитанням:

– Третій раунд. Готовий?

Рей мовчки взяв пов’язку і зав’язав її на очі. Потім, намацавши на столі поруч кілька кинджалів, взяв їх в обидві руки зі словами:

– Я завжди готовий, навіщо питати?

Вона з тим самим запитанням глянула на новачка. Той відповів не одразу. Побачивши хлопця з повністю зав’язаними очима, він захвилювався. Його пробрала нова хвиля тривоги та страху.

– Не хвилюйся, любий, – поспішила заспокоїти його Кейсі, широко посміхнувшись. – Пам’ятаєш, що я тобі казала? Довіряй своєму партнеру. Тільки коли є довіра, страх пропадає.

Глянувши на неї, Мейлі стримано посміхнувся:

– Так, я пам’ятаю. Все гаразд.

Колесо знову закрутилося. Він із хвилюванням намагався вловити силует чорнявого молодика у пов’язці. Йому це вдалося, але саме в цей момент над його головою почувся грубий ламкий стукіт встромленого леза. Слідом за цим полетіли одразу три кинджали по різних точках. Ще два пролетіли повз нього в дошку колеса, але один з них був у небезпечній близькості до шиї Мейлі. Чотири – вже нижче, в області тазу. Два з боків від обличчя.

Насамкінець Рей кинув ще три кинджали: два встромилися по краях колеса, а останній прилетів між ніг. На цей раз Мейлі не втримався і заплющив очі наприкінці.

Після зупинки колеса він розплющив одне око та запитав:

– Вже закінчилося? – відкривши очі, юний артист побачив чимало людей, що, залишивши свої місця, прийшли подивитися на їхній напружений номер.

Вони почали аплодувати Мейлі, поки місіс Міллер звільняла його від ремінців, допомагаючи безпечно зійти з колеса.

– Наш малий такий молодець! Витримав! Не заплакав, не відмовився!

-Мейлі, ти такий хоробрий у нас!

– Молодчина, котик. Я знала, що в тебе вийде.

– Я ж казала, що страх зникне, варто лиш забути про нього. – Кейсі погладила його по плечу, посміхаючись.

Рей, схрестивши руки, з похмурим обличчям дивився на оточеного натовпом юнака, що щасливо посміхався.

– Дякую за підтримку. – Мейлі полегшено видихнув.

Страх потроху спадав, розтанув, як сніжок від тепла. Він з подивом став розглядати дошку колеса після себе… Це йому нагадувало його боди-портрет статури, але намальований він був не пензлем або олівцями, а… кинджалами.

– Ти заслуговуєш на відпочинок. Потім продовжите.

– Потім… продовжимо? – перепитав у асистенки Мейлі. Він вже сподівався, що це нелегке тренування, яке вже потріпало його нерви не гірше американських гірок, закінчилося. Невже це ще не кінець?

-Так, ще два раунди. Тому що ви запізнилися, любий. – нагадала Кейсі.

– Ох-х… зрозуміло.

– Відпочивай! А мені потрібно йти. Мій час скінчився. Я ще маю допомогти Домініку побудувати картковий будиночок. – жінка помахала і попрямувала переодягатися.

Також розійшлися й інші. Мейлі не знав, куди себе діти і що тепер робити. Поки він, задумавшись, опустив очі в підлогу арени, до його щоки несподівано приклали щось холодне. Обернувшись, він глянув на темноокого хлопця з пляшкою мінеральної води.

– На. Освіжись трохи. А то весь на дибах стоїш.

Мейлі слабо посміхнувся, взяв запропоновану пляшку, відкрив її, та став жадібно пити великими ковтками. Він тільки зараз помітив, як сильно пересохло в горлі.

Спостерігаючи за ним, Рей пожартував:

– Невже це через мене тебе так сушить?

Закінчивши пити, спантеличений питанням Мейлі покліпав очима і перепитав:

– Через вас?

– Ага.

– Що саме? – Мейлі досі не міг віддихатися й прийти до тями, тому не розумів, жартує його напарник чи ні.

Парубок із роздратуванням зиркнув на нього, перефразувавши питання:

– Невже тобі було настільки страшно?

– Мені? Ні, що ви… – він опустив очі на напівпорожню пляшку. – Насправді… так, трохи було. Але потім страх пройшов.

– Пройшов? Чому?

Піднявши голову, той широко посміхнувся:

– Тому що я почав довіряти своєму партнеру.

Рей запитально підняв брову:

– Що за нісенітницю ти говориш? Став довіряти? Мені то?

– Так, і не дарма. Ви ж не завдали мені ніякої шкоди.

Інший із насупленим обличчям обвів його очима. Помовчавши, хлопець відійшов, узяв зі столу свою недоторканну пляшку води і через плече кинув її Мейлі. Той встиг зреагувати і зловив її обома руками.

– Якби я захотів, то давно би проробив у тобі дірку, – парубок попрямував до закулісся. – Подивимося, що ти скажеш мені після перерви, дворняга.

Мейлі з усмішкою зітхнув, дивлячись йому вслід. Краєм ока він помітив, що ще не всі пішли, хтось таки лишився. З іншої частини арени, де стояли трибуни, він побачив ту світловолосу дівчину, яка минулого разу сперечалася з Реєм при всіх і… звинувачувала самого Мейлі в тому, що він усіх обманює.

Він вирішив підійти до неї привітатись. Та була зайнята дресируванням собак. Тримаючи обручі, дівчина віддавала їм команди. Ті слухняно перестрибували по черзі через маленьке кільце, вставали на задні лапки, а передні клали одне одному на спинки.

– Привітик. – склавши руки перед собою, привітався Мейлі, підійшовши.

Артистка, гладячи пузо великому кудлатому пуделю, не відразу помітила його появу. Поки один із її собак, а саме – маленький світлий мопс, не гавкнув, тим самим не попередивши господиню про чужинця.

Піднявши свої сріблясто-сірі очі, вона глянула на молодшого і, помовчавши, непривітно відізвалась:

– Ти щось хотів?

Мейлі нервово перебирав пальці на руках, ніяково усміхаючись і не знаючи, як почати та підтримати діалог. Раніше він ніколи не знайомився з кимось, щоб потоваришувати, і як почати дружнє знайомство він, звичайно ж, не знав. Та дивлячись на собак, після недовгого мовчання, поцікавився:

– Вони такі гарні, як їх звати?

Юна дресирувальниця окинула поглядом усіх своїх чотирилапих вихованців.

– Ось цього, плямистого – Лонгі, – вона почухала за вушком довгоногого далматинця з чорними цятками і чорним вушком. – Мопса – Барні. Того великого пуделя – Біггі, вона мама меншого – Бембі, – взявши на руки кудлатого білого бобтейла, блондинка представила:

– Це Дон-Дон. Поряд з ним бордер-колі – Клава. На колінах спанієль – Джин і Фокстер’єр – Міккі. Шпіца звуть Флеш, а це такса – Нора. – перераховуючи, вона вказувала на всіх своїх пухнастих артистів.

Мейлі запам’ятав кожного з них, нарахувавши близько десяти собак різних порід. Деякі собачки мали спіднички, що вказувало на те, що це дівчатка. В інших були або банти на шиях, або ті були одягнені в жилети, що, мабуть, означало, що це хлопчики. Милуючись чотирилапою милотою, Мейлі не міг не спитати:

– Можна погладити?

– Не можна.

– Чому?

– Вони не терплять чужинців і не люблять, коли їх гладять діти. Вони нервово поводяться від такого. Бувало, й кусали. Так що й не дума-… Ей! – не домовивши, вона зойкнула, адже всі її собаки підбігли до новенького.

Налетівши, вони збили його з ніг і навалилися, почавши облизувати щоки, руки й мало не губи. Розмахуючи своїми кудлатими хвостами, ті переверталися перед ним на спинки, щоб Мейлі почухав їм животики. Він з радістю їх гладив і обіймав, потопаючи в собачій шерсті та слині.

Хмикнувши, світловолоса дресирувальниця підійшла і задумливо присіла поряд із хлопчиною, який чухав по голові карамельного спанієля.

– І чому вони побігли до тебе, а мене не слухають?

– Мама казала, що собаки відчувають добрих людей і самі до них липнуть. Вибач, я не збирався їх забирати в тебе.

– Пф, та все нормально, – погладивши по грудях пуделя, та підняла очі на Мейлі і, пом’явшись, промовила:

– Вибач за вчорашнє. Я… сказала, що ти брехун. Це було непорозуміння. Я не знала, що слова цього гада насправді правда… Взагалі-то ти не єдиний тут такий – я теж сирота.

Мейлі, переставши чухати маленьке пузичко симпатичного мопса, приголомшено глянув на неї:

– Правда? Ох… Не треба вибачатися, ти ж не знала. Я і не ображався.

Вона з вдячністю усміхнулася йому, тоді швидко представилася:

– Мене, до речі, Ніколь звати. Я старша за тебе, мені вісімнадцять років.

– Радий знайомству!

– Взаємно, гномику.

Вони заговорили про вчорашній вечір і про свої тренування. Ніколь кілька хвилин розповідала про циркових артистів та про рудих близнюків-акробатів. Як виявилось, вона тут виступає цілісіньких десять років і живе у трейлері одна, без друзів чи знайомих.

Їхню милу бесіду раптом перервав знайомий голос:

– Чому ти досі тут сидиш?

Обертаючись на голос, вони побачили Саманту, яка, схрестивши руки, дивилася на дівчину перед собою ворожо й непривітно.

– Якого біса ти все ще тут? – вона повторила запитання.

З хмурим обличчям Ніколь піднялася з підлоги, де сидів нічого не розуміючий Мейлі.

– Я не маю права тут сидіти, по-твоєму? – з обуренням огризнулася білявка.

– Здається, я попросила всіх, окрім тих, хто запізнився, піти з арени.

– Хах, це ще не означає, що всі повинні тебе послухатися, – поклавши руку на пояс, Ніколь з роздратуванням дивилася на прибулу. – І взагалі, чого це ти тут розкомандувалась?

Піднявши підборіддя, Саманта зі зневагою зиркнула на неї, зухвало відповівши:

– Якщо ти не забула, Ніколь, я дочка власника цього цирку. Тому й вважаюсь тут пані.

Мейлі, відчувши щось недобре, стривожено підвівся з підлоги й глянув на Саманту.

– Пф-ф, – Ніколь видала смішок і прикрила ладонею рота. – Ти то? Ха! Ні, принцесо, ви щось плутаєте, – куточки губ сіроокої піднялися в злорадній усмішці, коли вона продовжила:

– Ким ти себе тут вважаєш? Господинею, так? А як же місіс Крайтон? Вирішила зайняти місце хворої матері? Гарна з тебе донька. Браво.

Її слова сильно зачепили Саманту. Опустивши руки, вона витріщилася на неї злісним поглядом, прошипівши крізь зуби:

– Не смій її згадувати… – Саманта обвела її очима з ніг до голови та хмикнула. – Хмф, хіба жалюгідна сирота, як ти, може в такому неналежному тоні говорити про мою матір?

«Ох, лишенько… Вони ж зараз посваряться».- Мейлі акуратно погладив Ніколь по лікті:

– Дівчата, припиняйте вже. Навіщо ви ображаєте одна одну?.. Невже…

«Вони…ворогують?..»

Ніколь, стиснувши кулаки, прибрала його руку та зробила крок, мов попереджаючи: ще хоч слово – і тій не жити.

Саманта самовдоволено усміхалася, продовжуючи розбурхувати розпалений вогонь:

– Ти тут ніхто. Все, що в тебе є: одяг на тобі, будинок на колесах, навіть твої собаки, – вона поглядом вказала на пушистиків позаду дівчини. – Все це дав тобі мій батько. І якщо я захочу, то будь-якої миті заберу в тебе те, що ти так сильно любиш. – зробивши крок на своїх маленьких чорних каблучках, вона з гордим видом попередила:

– Тобі ж краще слухатися мене, а не тявкати своїм дурним писком.

Ці слова стали останньою краплею терпіння для Ніколь. У сірих очах спалахнула злість. Простягнувши руку, вона вчепилася в темну кофтину Саманти. Наблизившись до неї впритул, Ніколь процідила:

– Закрий свою зміїну пельку… – вона дивилася прямо в очі суперниці. – Вирішила мені погрожувати? Ха… добре.

«Що мені робити…!? Покликати когось? Вони ж зараз поб’ються!» – Мейлі страшенно занервував, бігаючи очима по дівчатам, що вчепилися одна в одну.

– Ніколь… давай не будемо. Просто тихо розійдемося по домівках. – заблагав він.

Дівчина наче і не чула його. Відштовхнувши Саманту від себе та самовпевнено усміхнулася:

– Іди, давай, йди! Пожалійся своєму татусю. Адже все, що ти можеш, – це кидатися своїми дрібними погрозами й плакатися йому в плече. Хах, ось різниця між вами з Реєм… Він ще може постояти за себе і дати відсіч кривднику, але ти тільки і вмієш ходити й нити.

– Що ти щойно…

– Що чула! Нужбо! Йди, настукай на мене, я чекаю. – Ніколь з презирством в світлих очах взяла її довге пасмо волосся і, закинувши тій його за спину, з глузуванням промовила:

– Безхребетна, плаксива, таткова донечка.

Саманта замахнулася на неї рукою.Мейлі відразу ж вліз між ними, прикриваючи блондинку собою, але та відштовхнула його в сторону:

– Не лізь, куди не просять! – Ніколь рішуче дивилася в очі іншої. – Ну, давай! Покажи мені, на що ти здатна.

Рука, що замахнулася, з силою полетіла в обличчя дівчини, але зупинилася, так і не зачепивши її.

– Ох-ох, чого так розійшлася, сестричко? – Рей перехопив їй зап’ястя і з незворушним видом погладив Саманту по голові – ніби люблячий брат сестру, всміхаючись:

– Тільки відійшов, а ви знову скандал вчинили. До речі, чому ти не пішла до себе?

– Пане Рей! – Мейлі опустив притиснуті до грудей кулачки і з радістю підбіг до нього. Він був дуже радий знову його бачити.

Вивільнивши свою руку від хватки кузена, Саманта відповіла йому:

– Я забула перевзутися. Коли повернулася, помітила, що, крім вас двох, тут ще хтось сидить.

Поглянувши на усміхненого юнака, Рей перекинув погляд на Саманту, цікавлячись:

– Невже ти справді мала намір вдарити її?

– Ха! Їй би духу не вистачило мене вдарити! – насміхалася Ніколь. – На відміну від тебе, вона – боягузка.

– Мені нічого не коштуватиме відірвати твій клятий язик просто зараз! – Саманта зробила до неї крок, але Рей загородив їй шлях витягнутою рукою і хмикнув, кажучи:

– У чомусь вона таки права, – схиливши голову на бік, він глянув на кузину. – Ти ніколи ні на кого не піднімала руки раніше. Якщо щось не так – ти йдеш до дядька Джеймса скаржитися, здебільшого, на мене.

– Ха! Я ж казала! – Ніколь зловтішно зареготала в долоню. – Ти тільки й вмієш, що ябеднічати таткові.

Обличчя Саманти ще дужче спохмурніло. Вона крикнула на кузена:

– Закрий свого брудного рота! Думаєш, ти кращий за мене!? Ставиш себе вище за всіх тут! Так знай: мій батько все одно обере мене директором цирку!

– Хах, досить зриватись на мені, я просто сказав правду, – Рей кинув на неї колючий погляд. – Ти нічого не розумієш у цій сфері. Поки ти доглядала свою матінку, я вже виступав тут.

– Що-що!? Це я-то, не розумію!? До твого відома: я щодня контролюю все в цьому цирку, поки ти байдикуєш цілими днями!

– Я добре знаю, що ти не хочеш керувати цирком після батька. І правда, навіщо він тобі здався? На тебе дід переписав два готелі в Лондоні. То чому б тобі просто не віддати цей нещасний цирк мені і стати генеральним директором?

– Та що ти взагалі знаєш про мене та мої мрії! Жалюгідний нікчема!

Рей витріщив на неї очі.

– Як ти мене щойно…

– Пф-ф! – до їхньої суперечки підключилася Ніколь, з насмішкою вказавши на тих пальцем. – Та нікого з вас не можна обирати головою цирку! Інакше він з першого ж дня під вашим керівництвом розвалиться, як картковий будиночок.

– Мовчала б, підкинуте батьками щеня, – Рей повернув до тієї голову й зухвало вишкірив зуби. – Кому-кому, але не безглуздій дівці нас повчати. Ти, до кінця днів, працюватимеш на одного з нас. Змирись із цим, простолюдинко.

Ніколь з лютим поглядом вчепилася в комір його толстовки. Потягнувши Рея на себе, вона зашипіла:

– Дрібний гнойовий черв’як… Повтори ще раз те, що сказав, якщо насмілишся! – вона прокричала це прямо в обличчя, на що той продовжував непохитно всміхатися. Ніколь дратував Рей не менше за Саманту. – Ти, мабуть, уже й забув, із якого лайна виліз? Та тебе й близько не було б у цирку, якби не твій дядечко! Без нього ти – ніхто. І ти це чудово знаєш!

Посмішка Рея моментально стерлася з лиця. Він вхопив її за зап’ястя, яке з силою стиснув.

– Ай! Пусти мене, псих!

– Досить!!!

Усі троє нарешті звернули увагу на Мейлі, що увесь цей час затискав вуха долонями, намагаючись заспокоїти напад паніки.

«Серце… б’ється безупинно… Так страшно… Неприємно».

– Прошу, годі вже! – він підняв голову. Його руки почали трястись. – Чому ви так поводитеся!? Чому ви всі такі… такі… – приривчасте дихання заважало закінчити. Він перевів подих. – В-ви… Жорстокі! – розтираючи сльози долонями, Мейлі утік від них у гримерку.

– Гномику, стій! – Ніколь побігла вперед, але, розуміючи, що того вже не наздогнати, зупинилася. Розвернувшись до байдужої двійки за спиною, вона сердито викрикнула:

– Це все ваша провина!

– Пх, я то що зробив? Це ви двоє сварливих дівчиськ перші почали тут кричати один на одного. – безневинно розвів руками Рей.

– Не відмазуйся, – з незворушним обличчям звернулася Саманта, прикривши очі. – Ти роздмухав цю сварку не гірше за нас двох.

– Хтось збирається його повернути!? – Ніколь явно переживала тут найбільше за хлопчину, що втік.

– Можете йти, – спокійно сказав їм Рей. – У мене з ним ще не закінчений номер лишився.

– Не забудьте забрати свої речі, коли йтимете. – Саманта, кинувши пронизливий погляд на Ніколь, неквапливо попрямувала до виходу з шатра.

– Гм, тільки погляньте на неї, – з кислим обличчям промовила світловолоса. – Прийшла вся така з себе прям, і пішла наче королева. Теж мені… – спрямувавши погляд на парубка, вона заявила:

– Ти ще відповіси мені за ті слова.

Рей, не дивлячись на неї, байдуже посміхнувся.

Відводячи за собою своїх втомлених чотирилапих друзів, що вже спали на ходу, вона ще раз викрикнула тому:

– Відповіси!

Парубок, ігноруючи її порожні погрози, попрямував слідом за партнером, що не так давно утік.