Частина 11: Чорне море

Ця ніч була неспокійна… А все через те, що перед тим, як поринути у сон, Мейлі почув дивне ниття і обернувся до ліжка напарника. Той возився, крутився і шепотів щось під ніс. Молодший злякався, що тому погано, тому піднявся, і направився до його ліжка аби перевірити стан.

– У вас щось болить?.. Вам недобре? – він схилився над ним, аж раптом парубок зірвався з ліжка, злякавши цим не на жарт Мейлі, який розвів руки, вхопивши того в обійми, аби хлопець не скотився на підлогу. Інший, здається, напівсонно почав обіймати його у відповідь і бурмотіти щось тихе, що юнак тільки з третього разу зміг розібрати.

– Не йди… ти… не покидай мене знову… молю… т-тебе…

Мейлі перевів очі на хлопця і вловив його сонливий погляд, що дивився кудись у порожнечу трейлера. А тоді Рей знову заплющив повіки і, притискаючись до нього, промовив:

– Не засинай…

– ???

– Не спи… очі… не закривай… я знаю, ти… Луї…ти помреш…

У грудях стало холодно від цього нашіптування спітнілого від кошмару хлопця. Мейлі помітив, що той розслабився в його обіймах, і, відпустивши з міцного полону, опустив руки та повалився у ліжко.А сам він…

Після цього Мейлі ще довго не міг заснути, прокручуючи в думках дивні слова, сказані крізь сон Реєм, роздумував, хто ж цей Луї, який тривожить юного Крайтона по ночах..? А також, щоразу перевіряв, як він, але той вже міцно й солодко спав, наче й зовсім не було ніяких кошмарів. Мейлі ж стало не по собі… Страхи хлопця перейшли йому на серце, відганяючи спокій і сновидіння, але вже під ранок він таки зміг заснути.

Юнаку приснився дивний сон. У ньому він стояв на березі безкрайнього піщаного пляжу й дивився на неспокійні припливи моря. Сон здався б йому цілком звичайним, якби не одне «але»: море… воно було чорне, ніби в ньому потонуло нічне небо. Чим довше Мейлі дивився на нього, тим більше йому здавалося, що воно кличе його, манить до себе. Ноги, не слухаючись господаря, пішли вперед. Як Мейлі не намагався, йому не вдавалося зупинити їх. Він заходив усе глибше в холодні морські хвилі, поки, врешті, не прийшов до тями, коли вода вже сягала самої шиї.

«Навіть якщо це просто сон, я не хочу в ньому потонути…» – подумавши про це, він уже підняв ногу, щоб піти назад, але з жахом помітив, що ступні занурюються в піщане дно. Чим більше він виривався, тим сильніше його затягувало. Раптом вода навколо стала в’язкою й липкою… До Мейлі дійшло, що це не вода, а… смола! Побачене з берега було оманливим.

«Що це в біса таке!? На допомогу!»

У ту ж мить він помітив на березі пляжу людей. Примружившись, юнак намагався роздивитися дивні чорні силуети, і коли вдалося — холод пробрав його до самих кісток. На березі стояли циркові. Всі ті, з ким він нещодавно був знайомий. Серед них також були Саманта з Емілі. Усі вони мовчки дивилися на нього.З надією у погляді Мейлі крикнув:

«Допоможіть!»

Та з його рота не вирвалося ані крику, ані писку. Липка рідина почала стискати горло.

«Прошу, допоможіть мені!» – подумки благав він, але силуети на березі так і не зрушили з місця. Заплющивши очі, Мейлі повільно занурювався в темну глибину цього дивного моря. Аж раптом почув сердиті голоси, що линули з берега:

– Ми не винні.

– Це був твій вибір!

– Я попереджала тебе, Мейлі!

– Мейлі?

– Агов, Мейлі!

– Мейлі! Прокинься!!

– Архг!!і – він розплющив очі, різко присівши на ліжку, та з переляком впутився у чорноокого парубка перед собою. І тут усвідомив, що міцно тримає його за долоню.

Хлопець, із не меншим переляком, дивився на на нього у відповідь. Висмикнувши свою простягнуту руку з його хватки, Рей здивовано запитав:

– Що з тобою? Тебе фіг розбудиш… Злякав, капець, чого так несподівано вскочив!?

Мейлі, важко дихаючи, став витріщатися на свої забинтовані руки, але, згадавши вчорашній вечір, спокійно видихнув.

– Виглядаєш як живий мрець. – підмітив Рей, а після піднявся з його ліжка, збігав і приніс тому попити.

Взявши воду, Мейлі за раз спустошив усю склянку.

Дивлячись на його дрібно тремтячі руки, Рей схвильовано запитав:

– Все добре? Може, відвести тебе до медпункту?

– Ні, ні… Все добре, не треба нікуди йти… – поспішно відповів він, опустивши очі на порожню склянку в руках.

– Щось не схоже, що з тобою все гаразд, – Рей присів поряд, на краю ліжка та легенько прибрав йому волосся, що прилипло до щоки.

Мейлі, крізь опущені вії, зазирнув у його чорні, тривожні очі. Саме тієї миті у голові несподівано пролунав дівочий голос:

«Це був твій вибір…»

Прибравши руку хлопця, Мейлі ривком зістрибнув з ліжка:

– Час вставати!

– Дивний ти, – прокоментував Рей. – Ти впевнений, що цей чумний лікар нічого не давав тобі вчора? – пожартував він, але Мейлі, занурений у власні думки, нічого на це не відповів.

Дивна поведінка тривала весь день. На тренуванні він, задумавшись, не звертав ні на кого уваги і не почув, коли його вже тричі гукнула місіс Кейсі, просячи йти додому. Дорогою до трейлера він кілька разів наступив на черевики Рея. А коли той попросив його викинути сміття, Мейлі вийшов на вулицю і годинами ходив навколо території цирку, не помічаючи сміттєвих баків просто перед собою.

О пів на п’яту Рей закип’ятив собі чаю і залишив його остигати на столі. Проходячи поряд, Мейлі ненароком зачепив рукавом чашку: впавши на підлогу, та розбилася в друзки. З заціпенінням він присів і став збирати вцілілі шматочки. Молодший був такий схвильований, що знову зіпсував чай Рея і розбив його улюблену чашечку, що навіть не одразу помітив, як під шкіру пальців потрапили дрібні уламки скла. Кров ринула з порізаних рук, червоним градом опадаючи на підлогу.

Поряд почулися швидкі, загрозливі кроки, і його різко схопили за комір сорочки.

– Що ти знову накоїв!!? – Рей схопив за плечі та потрусив його з боку в бік, розлючено викрикуючи:

– Як ти мені вже набрид!

– П-пробачте, я… – від хвилювання заплітався язик. – Я, я… зараз все приберу…

– Ні, цього разу ти так легко не відбудешся! – гнів Рея ставав дедалі більшим. – Негайно з’їж те, що розбив.

– ..Що?

– Ти не почув? – з люттю в очах той жбурнув Мейлі на підлогу, колінами просто на уламки. – Зараз же з’їж усе, щеня!

Юнак, під впливом страху, набрав повні долоні шматочків чашки й підніс до стиснутих губ. Він ніби під гіпнозом дивився на уламки чорної порцеляни у закривавлених долонях, готовий виконати наказ. «Чорна вода, затягує, топить, не дає зітхнути» — уривок недавнього сну став реальністю. У шматочках відбивалося обличчя Рея. І тільки тепер Мейлі збагнув, що зараз збирається зробити, і уламки посипалися з його долонь на підлогу. Він заплющив очі й почув сердитий голос:

– Ха, не будеш? Який же толк від неслухняної собаки тоді!? – Рей схопив малого за волосся, і потягнув того до виходу. Відчинивши двері, він жбурнув його босим, і без куртки, надвір.

Впавши обличчям у купу снігу, Мейлі, закашлявшись, ледь підвівся на руках.

– Забирайся! Сподіваюся, цей старий вилікує тебе від незграбності! І не потрапляй мені більше на очі! – з цими словами парубок з силою грюкнув дверима.

Мейлі не міг відійти від потрясіння. Він бездумно витріщився на свої руки. З порізаних пальців продовжувала текти кров, забарвлюючи чисто білий сніг червоними плямами. Кісточки на руках і ступні ніг почервоніли від пронизливого морозу, але він не звертав на це особливої уваги. Йому й не таке доводилося терпіти, коли він жив на вулиці.

У горлі стояв гіркий ком, у думках вирував безлад, а в серці розливався тривожний, гнітючий неспокій. Врешті, піднявшись з колін, він понісся по засніженій стежці до намету з червоним хрестом.

▪️▫️▪️▫️▪️▫️

Скажіть «а-а-а», тримаючи шпатель, попрохав пацієнтку лікар, а після огляду, схвально посміхнувся:

– Чудово, горло вже не червоне.

– Тепер все добре завдяки вам. – усміхнулася йому рудоволоса жінка.

– Ну що ви, Валеріє, це все завдяки пігулкам, – взявши до рук великий зошит, чоловік хутко пробігся по ньому поглядом. – Температура піднімалася?

– Ні, більше ні.

– Що ж… Про всяк відпочиньте ще три дні. – той простягнув складений удвічі аркуш паперу. – Можете бути вільні.

– Дякую. – взявши листочок, жіночка посміхнулася йому й попрямувала до виходу, але, ступивши на вулицю, раптом зупинилася, скрикнувши:

– Боже правий! Містере Бреккем! Швидше сюди!

– Що трапилося!? – прибігши на оклик, він побачив злякану руденьку Валерію, що тремтячою рукою вказувала на босоногого хлопчину.

Фредерік закляк від подиву:

– Мейлі? Де твоє взуття? Що трапилося?..

– Ви не зайняті?.. Можна зайти?..

Чоловік перевів погляд з нього на стривожену жінку. Потім, спохопившись, запросив Мейлі всередину, а пацієнтку попросив іти до себе й нічого нікому не говорити, аби по цирку не почали пліткувати про новенького.

Провівши малого на кушетку біля увімкненої електричної батареї, містер Бреккем зупинив кровотечу, змінив бинти та заклеїв порізані пальці пластирями. Опісля, скинув з нього холодний одяг, збігав за теплими вовняними ковдрами й укрив бідолаху з головою.

– Сер! – до них підбіг схвильований Томас. – Що з ним!?

– Нічого серйозного. Уламки не лишили глибоких ран і не проникли аж у суглоби. Переохолодження є, але не суттєве. – повідомив чоловік. Підклавши Мейлі за пазуху градусник, він обернувся до стажера з проханням:

– Збігай, принеси гарячої води. Треба попарити нашому пацієнту ноги. І зроби для нього трав’яного чаю з м’ятою.

– Зараз усе буде, сер! – той одразу зник за довгою білою завісою.

Поглянувши на закутаного молодика, Фредерік м’яко звернувся:

– Мейлі, розповіси мені все?

Той не відповів, лише зарився носом в ковдри.

Зробивши свої висновки, чоловік похмуро припустив:

– Це ж той мерзотник зробив, так?

Мейлі стиснув край ковдри, але промовчав.

– Зрозуміло ж, що він! Я зараз же піду і провчу цього засранця! – він уже ступив уперед, та в ту ж мить за його халат схопилися, зупиняючи.

– Не треба до нього йти! – підвівшись з кушетки, Мейлі з благанням покрутив головою.

– Чому ти мене зупиняєш? Це ж він у всьому винен!

– Це я винен! Я… – молодший з тугою опустив голову.

Фредерік замовк, важко дивлячись на нього, намагаючись зрозуміти його слова.

– Сер! Я приніс! – Томас повернувся з синім тазиком гарячої води. Поглянувши на них обох, він знітився:

– Щось трапилося? Чого такі кислі?

Зітхнувши, Фредерік забрав з рук блондина тазик і, поставивши його на підлогу біля Мейлі, почав омивати йому ноги.

Коли асистент приніс чаю, чоловік скомандував:

– Перевір градусник, Томас.

– Звичайно, зараз, – він підійшов до пониклого хлопчини та, піднявши його праву руку, забрав градусник. – Температура не підвищена, сер.

– Хм… все ж, для профілактики, краще дати йому щось від застуди, – протираючи ноги рушником, задумався лікар. – Іди принеси мені аптечку.

– Так, сер! – Грант побіг до довгого столу біля входу.

– Ох, він ніколи не навчиться не бігати й не шуміти в палаті… – підвівшись зі зігнутих колін, бовкнув головний лікар.

– Ви… дозволите мені залишитися у вас сьогодні? – пошепки спитав Мейлі, дивлячись на чай, який приніс йому Томас.

Поглянувши на нього, Фредерік добродушно посміхнувся й відповів:

Звичайно ж, залишайся. Пацієнтів сьогодні небагато, та й куди я тебе в таку погоду відпущу? Тобі потрібно добре відпочити, відігрітися і прийняти таблетки.

– Дякую вам, – Мейлі нахилився й приобняв того за пояс. – І вибачте, що завдаю незручностей…

Чоловік, не очікуючи такого, застиг на місці, а потім міцно обійняв його у відповідь:

– Не варто дякувати… Це мій обов’язок.

Попивши чаю, прийнявши пігулку і поївши, Мейлі, укутаний трьома ковдрами і з двома парами грубих шкарпеток на ногах, заснув як немовля. Йому не заважало ні тихе хропіння сплячого на сусідньому ліжку пацієнта, ні змішаний з повітрям нудотний запах ліків.

Юному Барлоу наснився ще один сон. І знову моторошний…

У ньому море покрилося кригою, та навіть так Мейлі не хотів робити до нього ні кроку. Але зробив це, бо його сильно зацікавила одна дивна деталь: посередині… прямісінько з-під льоду росла до самих хмар, ялинка, та ще й прикрашена. Безліч різноманітних іграшок і блискучих скляних кульок висіли на її довгих, колючих гілочках. Мейлі довго милувався нею уві сні, доки не помітив під нею один-єдиний подаруночок, акуратно обв’язаний чорним бантом. З незрозумілої причини його потягнуло до нього. Не встиг він оговтатися, як уже опинився під ялинкою та почав розв’язувати бантик.

Раптом з коробочки потекло щось червоне.

«Невже всередині розбилося вино?..» – промайнула думка, але коли він підняв кришечку й дістав вміст коробки, то завмер, покриваючись мурашками.

У його руці було справжнісіньке… серце, що продовжувало відчайдушно битися, незважаючи на кинджал, який проткнув його наскрізь.

Мейлі від переляку хотів крикнути, але губи, — як і в першому сні, — не видали ні звуку. Натомість він почув, як щось б’ється. Піднявши очі, Мейлі злякано вирячився на ялинку: з її гілок градом падали одна за одною кульки та іграшки, розбиваючись на тисячі скляних уламків об лід. Слідом за цим він почув під собою тріск: по льоду поповзли довгі тріщини, і він почав розсипатися просто на очах.

Юнак негайно вскочив на ноги і, сам не розуміючи чому, все ж притискав до грудей свій “дивний подарунок” та втікав. Втікав якомога швидше! Щоб дістатися берега! Но… не встиг. Він провалився під лід. Та ще страшнішим було інше: вода, одразу після того як тіло занурилося, раптом знову покрилася льодом просто над головою. Мейлі зі страху заскрипів нігтями по гладкій поверхні та кілька разів ударив кулаком, намагаючись розбити брилу льоду, но та виявилася надто товстою.

«Ні!!» – стримуючи подих, кричав він у безмовність, продовжуючи гамселити кулаком по льоду. – «Тільки не знову! Я не хочу знову потонути! Врятуйте!! Хоч хтось!! Витягніть мене!» – разом з внутрішніми криками почувся і ще один голос…

Але, здається, вже реальний.

Мейлі розплющив очі. І справді, то були крики. Це кричав містер Бреккем. Але на кого?