Частина 13: Намалюй мене

– Що!? – Мейлі весь почервонів, шоковано вирячившись на того.

– Штани знімай, говорю, – стримано повторив хлопець. – Чи мені допомогти тобі?

– Я не збираюся нічого знімати з себе!

– Хах? Ну, доведеться тоді допомогти тобі, якщо вже ти сам не в змозі цього зробити. – Рей простяг руку, але Мейлі, як ошпарений, підхопився з ліжка і відбіг від нього чимдалі, тримаючись за свої піжамні штани — як потопаючий за рятувальний круг.

Обернувши до того голову, Рей з насмішкою промовив:

– Ти в кішки-мишки зі мною грати задумав? Ну, будь по-твоєму. – він попрямував до переляканого партнера.

Мейлі зробив кілька кроків назад і, стиснувши кулаки, раптом зніяковіло вигукнув:

– Не підходьте! Інакше я… я вас укушу!

Інший від подібної погрози лише пирснув зі сміху:

– Пха-ха, ти що, собака, щоб кусатися? – вдосталь посміявшись, він із задоволеною посмішкою відповів тому:

– Добре, якщо хочеш, можеш кусатися. Я не проти. Ось тільки… я звик потім відплачувати вдвічі більше… – не поспішаючи, він став наближатися до нього, навмисно розставивши руки в сторони, щоб загородити тому шлях втечі.

Мейлі зробив ще два кроки, поки не вперся спиною в довгий стіл, як спіймане в лапи кота мишеня, він став нервово бігати очима в різні боки, шукаючи шляхи відступу. Врешті він відбіг у правий бік, але відчув, як за долоню міцно вхопилися. Обертаючись, він зачепився за край великого ліжка і повалився на нього, потягнувши парубка за собою.

Від несподіванки Мейлі заплющив очі, але, відчувши під собою м’яку постіль, а не тверду підлогу, повільно розплющив їх. Над ним, обіпершись руками в боки, навис Рей. На його обличчі виднілося здивування, яке майже миттєво змінилося на веселий блиск у очах.

– Попався, – з глузуванням промовив він, дивлячись у вічі втікача під собою. – Я виграв. Тепер зробиш так, як я просив?

Щоки Мейлі ще дужче спалахнули. Він уперся руками в груди парубка, намагаючись зрушити його з себе, вигукуючи раз за разом:

– Встаньте! Встаньте!

– Чому ти такий буйний? – Рей перехопив його руку й притиснув її до ліжка. – Заспокійся, я всього лиш хочу допомогти тобі нанести мазь.

– Що?.. – раптове усвідомлення почутого змусило Мейлі завмерти. Про що він тільки думав! Вільною рукою він закрив собі обличчя, ховаючись від чужих очей, але, почувши голос Рея, опустив її й здивовано глянув на нього.

– Навіщо тікав? Хіба я такий страшний?

– Так ви… тільки хотіли нанести мазь, так?

– Звісно. А що ще?

Мейлі збентежено відвів погляд.

«Як же ніяково!» – пролунало в голові. Потім він благально глянув на Рея.

– Можете підвестися з мене? – тихо попрохав він, намагаючись заспокоїтись.

Рей, посміхнувшись, піднявся з ліжка, узяв зі столу напроти аптечку і білу коробочку мазі.

Мейлі спустив ноги з ліжка й закрив руками обличчя. Йому досі було соромно за свої нерозумні думки. Повернувшись, парубок сів навпочіпки перед ним і з насмішкою в очах запитав:

– Точно не зніматимеш штанці?

– Точно ні! – в раз випалив інший, дивлячись крізь розчепірені пальці. Попри збентеження, що кипіло в ньому, десь у глибині серця починало зароджуватися нове відчуття до Рея — довіра.

– Як знаєш. – посміхаючись, мовив той. Підкотивши впертому хлопчині піжамні штани, він почав знімати з ніг намотані бинти й намазувати прохолодну мазь на сліди опіків. Зробивши перев’язку, молодик перейшов до його рук, але раптом помітив щось цікаве: довгий, глибокий поріз, що тягнувся від ліктя правої руки. Рей провів по ньому пальцем, зацікавлено вивчаючи довжину.

– Звідки цей шрам?

– Це… – прикривши рукою лікоть, Мейлі нервово посміхнувся. – Я якось упав…

Парубок зосереджено заглянув тому у вічі. Здавалося, він дивився просто в душу.

Мейлі одразу ж відвернув голову, добре розуміючи, що той намагається в них розгледіти.

– Це ж не правда, – поспостерігавши за ним, припустив Рей. – Такий рівний поріз ти навряд чи отримав би через те, що впав.Зробивши паузу, він раптом спитав:

– Батько, так?

Від запитання Мейлі всього пересмикнуло. Стиснувши кулаки, він тихо промовив:

– Я всього лише захищав маму…

Тиша. І тільки свист вітру зі снігом, що долинав з вулиці, порушував її. А ще — не давав спокою цей пронизуючий наскрізь погляд хлопця перед ним.

– Тобі не варто було втручатися, – опустивши погляд, Рей ще раз провів пальцем по його гладкій шкірі. – Все могло б обійтися куди гірше шрама на руці.

– Я це знаю, але… навіть так, я не міг просто стояти і нічого не робити. – задумливо відповів він.

– То ти герой, виходить, – з легкою усмішкою підмітив парубок. – Захищаєш слабких, хоча сам безсилий.

Мейлі невдоволено глянув на нього. Той, не прибираючи усмішки, хмикнув:

– Це безглуздо.

– Це не так, – уперто дивлячись на нього, Мейлі запитав:

– Хіба ви б не вчинили так само на моєму місці?

Рей замислився на секунду, усміхнувся куточками губ та недбало відповів:

– Звідки мені знати? Я не герой, як ти.

Молодший пильно дивився на нього, поки той розтирав маззю його долоні. Спостерігаючи, він помітив на зап’ястях старшого дивні подряпини. Одразу по цьому взяв його за руку, та спитав:

– Це від кинджалів?

Парубок сердито вихопив руку, натягуючи рукава светра по самі долоні:

– Ні, не від кинджалів.

– А від чого тоді порізи?

Рей злісно зиркнув на нього спідлоба, видавши прискіпливе:

– Не важливо.

Після цього Мейлі замовк, розуміючи, що краще не розпитувати, коли у того така гнівна реакція.

Рей закінчив перев’язувати руки, підвівся зі зігнутих колін та простяг йому долоню.

Юнак узявся за неї й піднявся з його ліжка.

– Іди вже лягай спати, година пізня, – сказавши це, парубок розстелив свою постіль та заліз під білу ковдру; влаштовуючись зручніше, він загорнувся по самий ніс так, що лише чорні пасма волосся виглядали назовні.

Стоячи й спостерігаючи за ним, у Мейлі майнула думка:

«Такий милий… Цікаво, він не сердиться на мене через те, що я запитав про його порізи?..»

– І довго ти там стоятимеш? – пролунав невдоволений голос з-під товстої ковдри. – Мені тебе укласти в ліжечко?

– Ні-ні! Я вже йду, йду спати, – поспішно замахав руками Мейлі і, обернувшись, рушив до себе. – Надобраніч!

Лежачи на своєму ліжку, Мейлі ще трохи пововтузився, не знаходячи зручного місця, доки нарешті не пригрівся і не засопів.

Укутаний ковдрою, Рей усміхнувся, тихо прошепотівши:

– Дурник малий…

▫️▪️▫️▪️▫️▪️▫️

Десь серед ночі Мейлі хникав і крутився на ліжку, а все через найнеприємніше відчуття — голод. Вечеря була досить ситна, але через гірку помідорну пасту у спагетті він майже нічого не з’їв, а зізнатися, що страва прийшлась йому не до смаку, так і не наважився, щоб не здаватися невдячним чи перебірливим.

У животі неприємно скручувало й булькало. Він навіть думав, що до ранку шлунок може зліпитися з хребтом. Раніше він теж не міг спати через голод, тому зазвичай починав свою художню рутину зрання. Але зараз їжа є, і вона у чотирьох кроках від ліжка коло дверей — майже рукою подати.

Не в силі більше ігнорувати стогін шлунка, він тихенько присів, звісив ноги та піднявся, крадучись на носочках до кухонного куточка.

«Відкривати холодильник — погана ідея… Світло з нього може розбудити Рея, а пояснюватися, чому я не сплю, ой як не хочеться…» – роздумуючи хід наступних дій, він помітив нерозкриту буханку тостового хліба та баночку малинового джему поряд, — і повеселішав. – «Точно. Обійдуся і скибочкою хлібини, головне — втамувати хоч трохи голод» – він узяв хлібчик та вже хотів його відкрити, але неочікуваний голос позаду змусивши закам’яніти й навіть не дихати:

– Що це ти робиш?..

Хлоп’я перелякано притис до себе хліб, наче той бідняк, що вкрав його з лавки продавця, і, не обертаючись, мовчав.

Рей підвівся з ліжка та підійшов до нього. Кожен його крок віддавався у грудях іншого неспокійним «тудум-тудум!».

– Чого це ти не спиш у такій годині? – коли парубок помітив, що той тримає в руках, то негайно відібрав хліб.

Мейлі опустив голову та стис від прикрості зуби.

– Пробачте, що розбудив, я… – не зрозуміло чому, але сльози самі навернулися на очі, перекривши собою всі слова.

– Хіба ти не знаєш, що не можна під’їдати вночі?

– Я лише… один шматок… – він вкусив себе за губу та вже мав намір піти до себе під ковдру, але почув наступні слова, які збили з пантелику:

– Зернові й хліборобні вироби шкідливо їсти перед сном.

– А?

Рей зітхнув:

– Моя помилка. Не можна було на вечір готувати томатну пасту… Але мені сильно її захотілося. – він дістав із холодильника шматок бекону й упхнув Мейлі в руки, але одразу ж відібрав назад. – Ні. Жирне не можна на ніч… Це може викликати розлад шлунку й здуття живота. – він трохи поміркував, дивлячись на розгубленого юнака, що мовчки витріщався на нього. За деякий час він дістав дві баночки знежиреного йогурту та простягнув одну йому:

– Тримай. Він найкраще втамовує голод.

Молодшенький поморгав вологими віями і всміхнувся. Витерши очі, щоб інший, бува, не помітив у темряві його сльози, він прийняв пляшечку.

– Дякую.

І ось так вони почали пили йогурт, розмовляючи про все і всяк, не зважаючи на годину й не хвилюючись про те, що рано вставати.

▪️▫️▪️▫️▪️▫️▪️

Новий ранок у знайомій обстановці маленького трейлера. Ніхто його не будить, але Мейлі, вже виспавшись, прокинувся сам. Потягаючись руками й глибоко позіхаючи, він обвів кімнату сонним поглядом. На годиннику була дев’ята ранку. Стоп… а чи не означає це, що їм уже давно час вставати!?

Піднявшись зі свого ліжка, він підбіг до хлопця, та, поглянувши на нього, подумав:

«Так не хочеться будити його, він так мирно спить».

Якщо подумати, то він ще жодного разу не бачив того сплячим.

Завжди акуратно укладене чорне волосся тепер розсипалося по подушці, закриваючи темним, рівним шовком прикриті очі. Хлопець тихо сопів, лежачи на животі й уткнувшись правою щокою в подушку. Його бліде обличчя майже зливалося з її кольором. Біле, мов полотно… Здавалося, що він ніколи не бував на сонці. Але колір шкіри не псував його природної краси, навпаки — підкреслював графічні риси зовнішності: рівні та виразні обриси вилиць, носа, підборіддя — усе це змусило погляд Мейлі надовго й нерухомо зациклитися на ньому.

«Навіть коли спить, він — сама досконалість…»

У ньому прокинулося несподіване бажання взяти олівець, чистий аркуш паперу, сісти поруч і просто малювати його, поки той солодко спить. Хотілося довго вдивлятися в його гарне обличчя, запам’ятовувати все — навіть найменші деталі, — і він і не помітив, як утратив відлік часу.

– Умфф… – парубок обернувся на спину й потер тильною стороною долоні очі. Потім поморгав і глянув на партнера, що дивився на нього. – Ти… як довго ти тут сидиш?

«Сиджу? Ох! Я не помітив, як сів на край його ліжка!» – Мейлі швидко підхопився й відвів погляд, почухуючи пальцем щоку.

– Нещодавно! Я тільки-но проснувся і… вирішив вас розбудити, але бачу, ви й самі прокинулися, хах.

– Ум-м… І котра година? – присівши на ліжко й потягнувшись, поцікавився Рей.

– Дев’ята… здається, – глянувши на нього, промовив Мейлі. – Ми вже запізнилися на тренування?

– Ти хоч дивився у вікно? – спрямувавши на нього ще сонний погляд, буркнув Рей. – На подвір’ї завали снігу. За ніч його випало десь на 15% більше… не пам’ятаю, як там у прогнозі казали. Втім, сьогодні всім сказали залишатися вдома, а завтра — два вихідних.

– Справді? – Мейлі весело посміхнувся. – Це чудово, тепер у всіх буде більше часу на відпочинок.

– Хм, вони й так мало що роблять, а після вихідних так узагалі розліняться, – засудив циркових колег, Рей. Він підвівся з ліжка, відійшов, увімкнув чайник і пішов до туалетної кімнати чистити зуби.

– Чому ви так кажете? – інший попрямував слідом. – Я впевнений, що кожен тут добре справляється зі своїми обов’язками. – він зайшов у тісну конурку, де, стоячи за маленьким умивальником і дивлячись у дзеркало, чистив зуби парубок.

Поглянувши на молодшого, той кисло всміхнувся зі словами:

– Гадаєш, пожив тут три дні — і вже все знаєш?

– Може, я мало що знаю, але… не думаю, що тут усі такі погані. Як на мене, тут живуть дуже милі та добрі люди.

Інший замовк. Потім, вийнявши з рота зубну щітку, повернувся до нього й сперся руками об стіну поруч з його плечима.

Мейлі злякано захлопав віями. Простору в цій кімнатці й так було мало, а тепер його ще й притиснули до стінки.

Від такої близькості він занервував і прикусив нижню губу. Щоки мимоволі спалахнули, а очі невідривно дивилися на хлопця перед ним.

Рей, опустивши погляд з його очей трохи нижче, легенько потягнув Мейлі за щоку, мов малюка:

– Не суди за зовнішністю, а то сильно в них розчаруєшся.

Мейлі в нерозумінні глянув на нього, але парубок уже відвернувся, відклавши щітку.

«Мені здається, чи він попередив мене нікому не довіряти?..» – його роздуми тривали недовго й за мить розвіялися, коли Рей нахилився, щоб умити обличчя.

Він не помітив, що позаду, спершись об стінку, вск ще стоїть юнак. Мейлі відразу стиснув губи в трубочку, відчувши, як до делікатного місця притиснулися. Він вхопив іншого за таз і заметушився:

– А!.. Агов! Ви мене затиснули!! Не могли б ви вирівнятися, а то м-мені н-не зручно!?

– Га? Якого біса ти там стоїш… Я думав, ти вже пішов, – витираючи очі, в які потрапила вода, Рей одразу випростався й вийшов з вбиральні. – Омивайся і хутчіш біжи переодягатися.

– До…бре… –  Мейлі повільно сповз по стінці на паркет і сховав почервоніле обличчя в долонях.

«Халепа… Ще б трошки і…» – він почав битися потилицею об тонку стіночку. На дивні звуки ударів підбіг інший:

– У тебе все гаразд? Чим ти взагалі займа…

– А, ахах! Нічим! Я вже йду одягатися. Тільки схожу в туалет!

– Угрх… Давай скоріше. Досить там сидіти, – Рей відвернувся від наполовину розкритих дверей і подався робити ранковий чай.

Мейлі підповз на колінах та закрив за собою дверцята, знову згораючи зі сорому. Заспокоїти невгамовні й негарні думки вдалося не відразу, проте з третьої спроби він підвівся з підлоги й приступив до чищення зубів. Сполоснув щітку, надавив на неї пасти, провів по зубах, але коли витягнув її з рота, то помітив, що щітка була в крові.

Липкий, неприємний смак заліза почав переповнювати рот. Він занепокоєно підняв погляд на дзеркало й роззявив рота, відтягнувши щоку вбік. Увесь язик був у червоній рідині, але Мейлі ніяк не міг зрозуміти, звідки і чому йде кров.

Після тривалого дослідження ротової порожнини він зрозумів, що кров сочилася з нижнього ряду зубів, а саме з ясен кутового зуба.
Він відірвав шматочок туалетного паперу, сподіваючись зупинити потік, але той швидко просочився і далі заповнював рот. Тоді він спробував затиснути зуб краєм рушника, та це не допомагало.

– Кров… Як її зупинити?… Як… Рей!!

Хлопець від вигуку мало не впустив із рук чайник. Відставивши його, він миттю опинився біля дверей туалетної кімнатки.

– Що трапилося!? Ти поріза-… – той замовк, щойно побачив картину перед собою: Мейлі, зі сльозами, що набігли на очі, і висунутим, вимазаним у крові язиком, стояв у півоберта до нього, вдивляючись у дзеркало. Але щойно він помітив Рея, одразу розплакався, з переляканими очима  просячи:

– Допоможіть… У мене… знекровлення! – він кинувся до Рея в обійми.

Інший, попри те, що Мейлі розмазував по його білій футболці сльози та кров із губ, не відштовхнув його, а простодушно відповів:

– Вгамуйся. У тебе ніяке не знекровлення. Мабуть, під час чищення зубів ти зачепив щіткою ясна, тому вони й закровоточили. Це не страшно. Кров зупиниться протягом доби або ж через два дні.

– Два дні?! Я хочу зупинити її негайно! – занив Мейлі. – Знаю! Я піду до містера Бреккема! Він допоможе.

– Він не допоможе, – урвав його Рей. – Фредерік — не стоматолог, і, найімовірніше, направить тебе до лікарні.

– Не хочу до лікарні! Та й… я… я не маю на це грошей. Ви… допоможете зупинити кров?

– Якщо в тебе хворий зуб, то треба до лікаря — виривати.

– Ні! Я не поїду!

– Хмф, тоді що накажеш робити? Мені його вирізати тобі кинджалом? Чи спробувати вирвати плоскогубцями? Я можу.

– Н-не треба…

– Він тобі сильно болить?

– Я не знаю… Ви могли б просто з’ясувати, чому йде кров?

– Ох, гаразд. Але тільки якщо ти припиниш витирати об мене соплі.

Мейлі шморгнув носом і миттю відступив на крок, з винним видом розтираючи сльози забрудненими в крові долонями, бинти на яких уже просочилися нею.

– Припини… – вхопивши того за руку, процідив із паузою старший. – …Плакати. Сльозами горю не поможеш. – він нахилив його до умивальника і, заправивши, тримаючи у руці волосся, допоміг вмити обличчя. – Заспокоївся?

– Так… – спостерігаючи, як червоні крапельки з рота капають у раковину, прошепотів він.

– Добре, – Рей швидко помив руки. – А тепер пішли. Я подивлюсь на твій зуб.

Вони вийшли. Мейлі сів на комп’ютерне крісло й боязко відкрив рота. Але несподівано Рей нахилив його голову, відкинувши її на спинку, і підняв за підборіддя.

– Ширше відкрий. Я нічого, крім твого язика, не бачу.

Мейлі відвів погляд, трохи зарум’янившись, і розкрив рота ширше. Але, схоже, і цього Рею було недостатньо: скривившись, він затис долонею йому щоки й просунув палець іншої руки до рота, натиснувши на нижній ряд зубів і опустивши щелепу нижче.

– Котрий?

– Сі ліфа. Низу…

– Агх, не воруши язиком, я не бачу. – Рей просунув палець глибше, відсуваючи ним слизький язик.

Від несподіванки Мейлі стиснув губи, прикусивши тому палець.

– Ей! Не закривай! – розсердившись, хлопець розкрив вказівним і середнім пальцем тому губи й затиснув ними язик.

Мейлі мало не подавився, схопившись за його руку:

– Кха! Гливохо!

– Потерпи. Я вже бачу почервонілі ясна. – Рей схилився над ним, заглядаючи до рота. – Що ж… Є гарна та погана новина. З якої почати?

– Ем-м, з холосої? – пробелькотів Мейлі, намагаючись не зачепити зубами його пальці.

– Кровотеча минула.

Мейлі посміхнувся:

– Шудово!.. Тоді…

– Зуб, – зітхнув Рей, постукуючи по ньому нігтем. – Його треба лікувати. У тебе карієс. Зараз він мав би сильно тобі боліти.

– Шо?!! – той підскочив на кріслі. Сльози знову навернулися йому на очі.

– Треба було в міру їсти солодке. Тепер мучитимешся, – з глузливою усмішкою підмітив Рей, повільно вийнявши два пальці з його рота: від слини утворилася довга павутинка.

Мейлі з образи насупився, як горобець на морозі, засунувши палець у рота, щоб намацати хворий зуб.

Поспостерігавши за ним, парубок зітхнув:

– Гаразд. Давай я поїду з тобою до спеціаліста та оплачу лікування.

– Але я боюся…

– Можеш потримати мене за руку, якщо буде страшно.

Мейлі замовк. Потім, вийнявши палець, з подивом витріщився на нього, не вірячи своїм вухам.

– Ви… не жартуєте?

– Я серйозно. То ти їдеш? Чи залишиш усе як є?

– Їду! – з радості він підскочив. – Але ви маєте стримати обіцянку.

– Побачимо. Якщо зі страху ти впиватимешся мені в шкіру нігтями, то я тебе залишу в лікарні й поїду.

Мейлі весь зблід, але Рей з усмішкою відмахнувся:

– Жартую. Поїхали вже.

Їхній похід до стоматолога пройшов добре, хоч і зайняв години дві. Звичайно, страх перед незнайомим лікарем у Мейлі був помітний, але варто було йому відчути тепло руки Рея у своїй — як усе на світі забувалося, а тіло розслаблювалося.
Більше зуб Мейлі не турбував. Єдине, що йому не даватиме спокою, — це думка, що Рей дбайливий, коли це справді потрібно.
Його довіра до нього піднялася ще вище.

▫️▪️▫️▪️▫️▪️▫️▪️

Мейлі, сидячи на своєму розкладному ліжку, дістав із чорної сумки чистий аркуш паперу і невеликий сірий олівець. Піднявши очі, він глянув у бік хлопця, який сидів у себе на ліжку в позі “лотоса”.

Він пригадав його спляче обличчя.
Не встоявши перед приливом натхнення, Мейлі все ж таки виклав усе своє приладдя на ліжко і взявся малювати образ хлопця по пам’яті. Натхнення відігравало свою роль. За хвилину вже промальовувався чіткий обрис обличчя людини. Залишалося тільки заштрихувати волосся та додати тіні. Але тут, як на зло, стержень зламався, і олівець, вислизнувши з руки, впав на підлогу.

Мейлі вскочив з місця слідом за олівцем, що покотився геть, поки той не зупинився, зіткнувшись із бортиком ліжка. Зробивши два кроки, він нахилився, щоб підняти його, але простягнута рука відразу зупинилася, коли на маленький олівчик випадково наступили.

– Аф! Що це!? – парубок, що піднявся з ліжка, схопився руками за ліву п’яту.

Піднявши на нього очі, Мейлі випростався і, винувато почухавши пальцем щоку, відповів:

– Це — моє.

Рей підібрав із підлоги дрібний шматочок олівця, уточнивши:

– Твоє, кажеш?

– А-ага…

– Чого тоді своїми речами розкидуєшся?

– Він сам упав. – відібравши з його рук олівець, сказав Мейлі.

Зацікавлено дивлячись на нього, Рей схилив голову на бік:

– Ти малювати почав?

– Так.

– Покажеш?

Мейлі спрямував на нього незрозумілий погляд.

– Що саме показати?

– Те, що ти малюєш, дурнику, – з ноткою роздратування відповів Рей. Потім перевів погляд йому за плече. – Ти щось нове почав малювати? Що це? – він обійшов його збоку, попрямувавши до ліжка біля вікна, але Мейлі перегородив йому дорогу й першим підбіг до малюнка на постілі, почавши поспіхом ховати його, пхаючи у свою сумку. Тоді, з хвилюванням, вигукнув:

– Нічого! Нічого нового…

– Що це з тобою? – хлопець лукаво усміхнувся. – Знову дивакуватість у голову вдарила?

– Нічого подібного… – не дивлячись йому в очі, буркнув молодший.

– Якщо так, чому тоді малюнок сховав? Там щось важливе, що ти не хочеш мені показувати?

– Там нічого важливого, просто старий начерк, – Мейлі відкрив в’язану сумку й дістав звідти маленьку стругачку, та став стругати зламаний олівець.

Схрестивши руки, Рей спостерігав за ним. Потім опустив погляд на краєчок білого паперу, що стирчав із чорної сумки. Після роздумів усміхнувся, звернувшись:

– Мені, раптом, захотілося солодкого. А тобі?

Мейлі розгублено глянув на нього. Відклавши підточений олівець зі стругачкою на стіл, він із сумом буркнув:

– Ви навмисне так?.. Ви ж знаєте, що мені не можна солодкого…

– Ох, точно. Але думаю, нічого не станеться від шматочка печива?

Мейлі посміхнувся:

– Якщо тільки одне печивко… то я з радістю!

– Чудово, – зобразивши радісну посмішку, мовив хлопець. Він указав пальцем перед собою. – Бачиш тумбочку під столом, де стоїть ноутбук?

Простеживши за пальцем, Мейлі глянув у кінець трейлера на довгий стіл, під яким стояла невелика дерев’яна тумбочка з купою висувних полиць.

– Так, бачу.

– Іди і принеси з неї що-небудь.

– Що-небудь? – повернувши голову на нього, перепитав той.

– На свій розсуд. Що хочеш, те й візьми.

– Добре! – він усміхнувся йому та пішов до столу.

Рей, самовдоволено усміхаючись, дивився тому в спину.

Присівши, Мейлі потягнув на себе ручку шухляди та зазирнув усередину. У ній виявилося повно всякої всячини: печиво, шоколад, відкрита пачка чіпсів, кілька жуйок і розкиданих усюди, лимонних цукерок. Були навіть пачки вермішелі швидкого приготування… У двох інших ящиках було порожньо.

«І навіщо він тримає стільки всього, якщо не їсть нічого?» – здивувався Мейлі. Взявши у руки пачку желейних черв’ячків, він подивився на дату на упаковці:

«Друге травня, дві тисячі… Який!? Це ж три роки тому було… Вони що, все літо у нього в тумбочці пролежали!?»

І справді: упаковка була пом’ята, а самі желейки виглядали так, ніби їх уже пережували та виплюнули назад. У Мейлі зникло бажання їсти щось із цього. Але він узяв печиво, яке ще, зважаючи на строк придатності, можна було вжити без ризику для здоров’я. Закривши ящик, він піднявся з колін. Зіпсовані желейки він теж прихопив, але не щоб з’їсти, а щоб викинути. Що він, насамперед, і зробив.

Позбувшись пом’ятої пачки желе, Мейлі попрямував до іншого, але, зробивши три кроки, завмер на місці, шоковано розширивши очі.

Перед ним, розташувавшись на його ліжку, підперши голову ззаду рукою й закинувши ногу на ногу, лежав Рей, що з самовдоволеною усмішкою розглядав його ж, здавалося, так надійно захований малюнок.

Мейлі мало не випустив усе з рук! Відкинувши печиво на кухонну стільницю, він простягнув руку до хлопця, викрикнувши:

– Віддайте!!!

Але той схопив за зап’ясток та потягнув на себе. Мейлі оговтався вже коли лежав на животі у хлопця. Він ошелешено витріщився на його усміхнене обличчя й хитро примружені очі. Від відчуття тіла під своїми долонями Мейлі весь почервонів і зіщулився. Поки той був у легкому шоці, Рей з глузуванням припустив:

– Мабуть, малювати людей з-під тишка — це твоє хобі, м-м?

– Я не… це не мій малюнок!

– Не твій?

– Так! І на ньому зовсім не ви намальовані! Це інша людина, — ховаючи очі, вимовив він, спершись руками на його плечі.- Мене просто попросили зберегти малюнок у себе, тому я…

– Ти не вмієш брехати. Якби не відводив очі, можливо все виглядало б правдоподібніше. А так, це просто смішно.

– Умф! – закривши обличчя руками, Мейлі уткнувся у груди хлопця.

Той від душі зареготав, скуйовдивши рукою йому волосся, а після притих, дивлячись на ображеного юнака, котрий і не думав піднімати свого обличчя з його грудей, ховаючись усіма можливими силами.

– Та годі тобі, – посміхаючись, Рей поклав на його спину руки. – Не дуйся.

– Я не дуюсь… – почувся ображений голосок.

– Ні, ти дуєшся, – парубок спробував розкрити його зімкнуті на обличчі долоні. – Подивись на мене, чуєш?

– Ні! – прибираючи його руки і знову ховаючи обличчя, вигукнув Мейлі.

Зітхнувши, той спантеличено посміхнувся. Потім погладив його по плечу та спокійно промовив:

– Малюнок дуже гарний вийшов.

Мейлі, не вірячи своїм вухам, розкрив долоні й піднявши голову, недовірливо поглянув на нього.

– Правда?

– Угум.

– Не обманюєте?

– Чесно кажу.

Мейлі зніяковіло опустив голову.

«Він похвалив мій малюнок… йому справді сподобалося», – від радості прокручував він у себе в голові. Після, з вдячністю відповів:

– Спасибі… але він ще не закінчений.

– Як закінчиш, подаруєш мені?

– Що? Ви хочете взяти малюнок собі? – спантеличився молодший.

– Так, а що, не можна? – той схилив голову, зазираючи у зелені очі.

– Можна… – зніяковів Мейлі.

– Значить, ти тепер мій особистий художник, так?

– Ваш… особистий художник?..

– Саме так, – обгорнувши руками його в області талії, підтвердив Рей. – З сьогоднішнього дня малюй мене не коли я сплю, а коли я дивлюся на тебе.

Приголомшений Мейлі розширив очі.

– Ну, як? – дивлячись на того у відповідь, спитав парубок. – Почнеш прямо зараз, добре?

-Зараз?.. Що почати зараз?..

Від рук, що перепліталися на його талії, йому ставало важче дихати. Справа була не в тому, що Рей сильно стиснув його, а в тім, що від такого роду відвертих дотиків він на мить забував, як дихати.

Рей ширше усміхнувся. І хоч був під натиском чужого тіла, зовсім не виглядав так, ніби йому некомфортно. З невідривним поглядом попрохавши:

– Намалюй мене.

Серце Мейлі все частіше забивалося в грудях, а на щоках спалахнув яскравий рум’янець. Розкривши рота, він уже хотів відповісти, але слова з горла так і не йшли, клубком застрягши в ньому.

– Намалюєш?