Ковдри

Єва

Першою моєю покупкою в Марлії стали цигарки та сірники. Повертаючись через ринок до тимчасової криївки, я змогла заховати в рукав один ніж, що занадто криво лежав на прилавку. Він виявився тупим. Я навіть не знала чи радіти. 

В армії боялись поліціянтів з тупими ножами. Особливо, якщо вони служили десь нагорі. Катування тупим ножем завжди результативніші, ніж з гострим. Особливо якщо лезо ще й пощерблене, побите іржею. 

Сідаючи на найближчій лаві парку, я дістала цигарку та закурила. Я намагалась смакувати її, розтягувати, але вона була загіркою для такого. Ну й нехай. Мені неважливий був смак. Сам процес, дим — от за що я платила. Цигарка нагадувала про Йорґена. Нагадувала ті часи в Поліції, коли зі свого я мала тільки парфуми, цигарку в кишені та купу дурних доручень, дбайливо відібраних Йорґеном. Здавалось, якщо достатньо уважно слухати тління паперу і наповнення сигарети, можна почути його голос. 

А ще дим нагадував мені про Леві. Багато речей нагадувало мені про Леві. До знемоги багато. Часто прогулюючись вулицями Ліберіо я бачила щось, на що хотілось звернути його увагу. Я занадто звикла до його присутності поруч і дуже дивувалась, коли не знаходила його опліч. Постіль була занадто холодною без нього, а ранки збіса жорстокими. Хотілось заварити другу чашку чаю. Але це була найгірша звичка з усіх. Поки ще у мене був чай і поки я жила з Ереном, я могла собі таке дозволити. Але зараз… грошей бракувало занадто. Навіть цю цигарку я чи стрельнула в когось, чи вкрала. 

Ковтаючи порив глянути час на лівому запʼястку, я звела голову в пошуках ліхтаря з годинником. Вже була достатньо пізня година. Докурювала я швидко, бо вже починала мерзнути. Швидкий крок до потрібного кварталу допоміг мені зігрітися. Знайомий запах лише підсилив моє бажання повернутись додому. Борделі в Марлії тхнули так само, як вдома.

Один з помічників, що підійшов до мене, не був любʼязним. Я його розуміла. Я не виглядаю, як важлива клієнтка. Більше ні. 

— Мене цікавлять дівчата. Хтось молодше. І… Розумієте, я не люблю ділитись. Необовʼязково незайманку, — я б не змогла дозволити собі незайманку, — просто хтось, кого давно не навідували. 

Незабаром моє замовлення виконали. Я опинилась в покоях перед дівчиною до двадцяти років. Я розуміла чому вона була така дешева і не популярна. Криві зуби, маленькі губи, висока і з поганими пропорціями, кругле обличчя з широко посадженими очима. Насправді вона була красунею. Якби її одягли в щось, що б підкреслило її фігуру, а не просто виставило на показ усе тіло, було б краще. Красуня, але не для борделю.

— Пані має якісь вподобання? — несміливо почала вона. Мене пересмикнуло від звертання.

— Я не пані. 

— Міс? Господарка? Володарка? 

— Я заплатила не за це. Покажи мені свій одяг та прикраси. Розкажи про них… Я хочу подобатись чоловікам. 

Вона помітно розгубилась. Я її розуміла. Якби до мене прийшла отак якась жінка, я б не повірила своєму щастю. Або розплакалася б. Ця дівчина була розумніше — вона виконала моє прохання. 

Костюми були схожі до болю. Я впізнавала крій, впізнавала все. Я вже це носила. І все ж було багато нового. Тут не носили пишних каркасних суконь. Не було розкішного золота та діамантів. Були, звісно, жінки, що лишались консервативними, зберігали той стиль, до якого я тяжіла. Проте вони сильно поступались місцевим модницям, що носили коротке волосся, мали тонкі брови та яскравий макіяж, вдягали вузькі чи занадто відкриті сукні прямого крою, носили перли, довгі рукавички та хутра. Ераті б усе це сподобалось. Але не мені. Такі сукенки… Немає де ховати ножі. Та й з моїм тілом це не виглядатиме так красиво. Така кількість тканини не приховає шрамів та мʼязів. Це погано. З іншої сторони мені подобався мінімалізм. Мінімалізм завжди дешевший. 

У нас ще лишався час, коли я закінчила оглядати усе потрібне, а вона закінчила давати мені детальні інструкції. Я впала на затвердле ліжко та скрутилась в якусь стару ковдру, намагаючись не думати коли її прали в останній раз. Дівчина знову розгубилась, а тоді сіла на ліжко поруч зі мною й поклала руку мені на груди. Вона була вправна, коли пробігалась пальцями від ключиць до моїх щік. 

— Я могла б дати дещо більше. Ви були такою доброю до мене… 

І голос у неї був поставлений добре. Хороша інтонація, яка справді змушує задуматись. Ми говорили вже колись з Ератою про це. Вона радила мені спробувати секс як спосіб відпочити, розвіятись. Вона сама так робила. Їй легко було знайти партнера чи партнерку на одну ніч, вона ніколи не переймалась цим занадто. Проте завжди добре дбала про них опісля. Я могла б так само. Могла хоча б спробувати. Можливо, це підійде мені теж… 

Дівчина розцінила моє мовчання за згоду. І це було її найбільшою помилкою. Коли її рука ковзнула занадто низько по моєму животу, я рвучко перехопила її, викручуючи. Я не хотіла цього, але зробила. Я просто… Ні, це точно мені не підійде. 

— Розбуди мене, коли закінчиться час. 

 

— Командире Маґате, радий представити вам Лінду Дезмонд. 

Я вже чула це, вже була тут, проходила через це. Мене вже представляли в такій атмосфері. І не один раз. Вже дивились оцим зверхнім поглядом, не очікуючи нічого цікавого. 

Лише для цих кількох слів, для можливості провести цю розмову я продала брата, заклала неймовірні статки, ризикнула на життя, підробила аналізи крові, змінила зовнішність, гардероб та манери, привчила себе до купи див та підтягнула знання з медицини. Заради цієї клятої зверхності. Навіть Род Рейс був ввічливішим. 

Закінчуючи окреслювати мене поглядом, він нарешті повернувся до моїх очей, а тоді байдуже мовив:

— Вразьте мене, Ліндо.

Я не стримала гострої посмішки. Але не тої моєї звичної. Тепер доводилось додавати в посмішку дрібку кокетства, як це робили марлійки. 

— Яких вражень ви потребуєте? 

— Найгостріших. 

Він був легкою мішенню. Не вищий за мене на підборах, неповороткий. Щось в ньому було таке… чомусь я була певна, що він не звик до ближнього бою. Тож він нічого не встиг зробити, коли я зайшла йому за спину і приставила до спочатку одної сонної артерії, а потім до другої. Зік, якому довелося мене відрекомендовувати, тамував переляк. Це мене лише веселило. Від того, чи сподобається таке цьому відморозку, залежало не лише моє, а й Зікове життя. Хотілось тільки підвищити ризик. 

— Це сонні артерії. З такими пораненнями не виживають.

Далі я повела ніж нижче, зупиняючись трохи нижче сонячного сплетіння. 

— Тут проходить аорта. Мій ніж наштовхнеться або на неї, або на стравохід. З великою ймовірністю ці поранення будуть смертельні.

Ще я зачепила руки та ноги. Тоді зробила крок назад, сховала ніж та повернулась до Зіка, який вчергове поправляв свої дурні окуляри. 

— Враження були б гостріші, якби я не забула наточити ніж. Перепрошую за це. 

Коли Маґат хмикнув та вишкірився, я вже знала, що мій план міняти не доведеться. 

— Зік казав, що ви працювали у шпиталі. Чому вирішили долучитись до армії?

Цього питання я чекала найдужче. 

— Мою родину збезчестили та вбили елдійці. Моїх друзів вбили елдійці. І елдійці досі загрожують усім нам. Я вважаю своїм обовʼязком помститися та захистити майбутнє нашого світу від цих дияволів. 

Брехня завжди краща, якщо будувати її з правди. Хоча… я ж навіть не збрехала. Але він однаково почує те, що хоче почути. Вони занадто самовпевнені, щоб замислитись про яких елдійців я щойно сказала. 

— Навіть якщо доведеться співпрацювати з елдійцями для цього? 

Його кивок на Зіка був занадто глузливим. Хотілось знайти десь СПМ і показати справжні можливості Зіка. 

— Я вважаю, що наша країна занадто на них покладається. Мені не потрібні титани чи інші їхні штучки, щоб здолати противника. Я можу це демонструвати стільки, скільки треба. Звісно, зручно відправляти елдійців в перших рядах. Це рятує наші життя. Проте… Ви не боїтесь, що гвинтівки, які ви їм повидавали, колись націляться на вас? Простіше просто перебити їх усіх і забути про їхнє існування. Марлія здатна на більше, ніж прикриватися іншими. 

Він дзеркалив мій усміх. Це мені неабияк подобалось. 

— У ваших словах багато правильного. Проте є дещо, що ви упускаєте. Що стане зі світом, якщо ми втратимо спільного ворога? 

Понад усе хотілось, щоб Ханджі це почула. Марлією керують не дуже розумні, але точно не тупі. Якби вони справді хотіли перебити усіх елдійців, якби ми справді були такими небезпечними, нас би вже не було. Але є причина, з якої вони лишили нашу націю в живих. Їм потрібен хтось, на кого можна покласти відповідальність за свої пройоби, хтось, хто унеможливлює світові війни. Парадиз можуть навіть ніколи не захопити. Усе може обмежуватись якимись набігами, сутичками. Головне — створити видимість війни. Для Марлії це не буде проблемою. Для моїх земель це буде остаточною смертю.

— Хочу сподіватись на еволюцію. 

— Можливо, проте вона не дасться нам дешево. 

— Ну й нехай, — я манірно махнула рукою, від чого тоненький браслет тихо брязкнув. — Це краще, ніж стояти на місці без розвитку. То як, ми спрацюємось? 

Звісно ж він підписав усі папери. Завтра вони повертаються на фронт разом зі мною. Я нарешті зможу бути поруч з Ереном. І з цим покидьком, який стоїть за плануванням будь-яких нападів титанів на нас. Той погляд, яким він мене частував… Такі речі не минаються просто так. І це дуже добре.

Я чекала на Зіка на вулиці. Одною з найгірших новинок в моєму житті було його обличчя. Нам доводилось перетинатися збіса часто. Він був одним з небагатьох, хто справді здатен був допомогти мені тут. 

Осінь давала про себе знати холодними вітрами. Я досі не купила ніякого теплого одягу, розраховуючи на військову форму. Схоже, це було великою помилкою. 

— Позич цигарку, — сказала я, коли Зік нарешті зʼявився з-за дверей якогось військового відомства. 

— Позичити? Відколи ти їх повертаєш? 

І все ж він виконав моє прохання. Бо він уже знав, що я не дуже люблю відмови.

— Не роби так більше. Не думай, що краща за нього. 

Десь я це вже чула. Жінка не може мати гордості, звісно. Але я маю трохи кращу ідею. 

— Я все-таки краща за нього. Якщо йому щось не подобається, нехай скаже про це.

— Тобі дуже пощастило, що він був у хорошому настрої. І мені дуже пощастило. Не смій більше гратись моїм життям. 

— Бо що? Видаси нас? Вперед. Хочу нагадати, що Ерен не співпрацюватиме з тобою, якщо загубиш мене. 

— На острові з тобою може статись щось дуже прикре.

Найгірша погроза, яку він міг придумати. Я не сміла навіть думати, що повернусь колись на острів знову. З кожним днем надія на це танула до неймовірності. До того ж… Як він зібрався вбити мене на моєму острові? 

— Або з тобою. — Я торкнулась пальцями до його шиї. Саме там, де я колись змогла порізати його. — Памʼятаєш це? Наступного разу я не схиблю. 

Так складались усі наші розмови. Ми ніколи не намагались приховати ненависті. Завжди гризлись.

— В Східному кварталі роздають одяг та усе інше для біженців. Знайди собі щось, бо форму отримаєш нескоро. 

Я сумувала навіть за Бреном. Він завжди позичав мені верхній одяг, якщо бачив, як я мерзну. Його плащі та сюртуки завжди були теплими, але рідко могли мене зігріти. Та й аромат його парфумів занадто душив мене. Проте все одно було приємно. А цей… Святі мури, якщо я ще колись побуваю на острові, то обовʼязково навчу його манер. 

До Східного кварталу мені довелось піти. Усе забезпечення Адзумабіто я витрачала на привабливий одяг та прикраси, на зброю, на оплату житла та подорожей, на Ерена. Їжу я знову намагалась красти або збирати. Або ж я йшла до барів, подовгу сиділа там і видурювала у чоловіків трохи закусок і випивки. Це не було важко, але було огидно. Добре навіть, що я змінила імʼя, що змінила зовнішність. Я б не змогла бачити в дзеркалі ту саму Єву Вайс, яку цілував Леві, яка гордо стояла поруч з Люком на сімейному портреті. Обрізане волосся, пофарбоване в чорний, допомагало повірити, що я тимчасово застрягла в чужому тілі. 

Разом з тим було дивно знову відчувати маску на обличчі та не бачити її в дзеркалі. Я думала, що вже ніколи не фарбуватиму волосся, не триматиму образ. На жаль, я помилилась. Насправді волосся було шкода найбільше. Я не любила фарбуватися в чорний, взагалі ніколи не любила фарбувати його. Чорний завжди вимивався першим, лишаючи по собі брудний нерівний болотний відтінок. Він в’їдався у кінчики настільки міцно, що їх доводилось лише зістригати. З такою довжиною волосся як зараз доведеться почекати не один рік поки мені буде, що зістригати. 

Я почала забути своє справжнє ім’я, його звучання. Хоча хотілось чути його. Одного вечора в порожній квартирі я спробувала вголос промовити його. Більше я до цієї ідеї не поверталась.. 

Лінда Дезмонд, моє нове відображення в дзеркалі, дала зрозуміти мені дві страшні речі. Перше: що б не робила Липа, вона ніколи не була настільки жахливою. Друге: я ніколи не знатиму людини гіршої за Єву Вайс, яка допустила усе це, яка ховає в собі цілий загін потенційних загроз для усього людства, цілий арсенал, а не одну лише Липу. Я думала що Липа мене лякала, що вона огидна, страшна і жорстока, але… Але я була здатна на більше. Липа ніколи б не опустила до рівня Лінди, у Липи хоч якась честь була. Липа ніколи б не стояла в одній черзі з біженцями лише тому, що бути повією виявилось трохи дорожче, ніж я думала. 

В кімнаті готелю, яку я винаймала, були занадто тонкі ковдри. Не говорячи вже про те, що від них тхнула так, ніби на них хтось вмер. Довелось скрутитись під місивом з ковдри та усього свого одягу. Це була погана ідея, але найкраща з усіх, що були. Намагаючись зігрітись, я думала про свою спальню в будинку Йорґена. Я сумувала за квітами на стінах та стелі, за своїми речами. Та найбільше сумувала та пухкими й теплими ковдрами Йорґена. Я ніколи не цікавилась звідки вони у нього, навіть не знаю з чого вони були зроблені. Проте зараз вони здавались мені найбільшим досягненням людства, найяскравішою мрією. Якби лише я мала одну таку, то все неодмінно було б краще. 

 

За ті кілька місяців, що ми не бачились, він подорослішав. Це мене лякало. Волосся, яке він відпустив і якому точно бракувало мінімального догляду, легка щетина, розфокусований погляд та краща реакція. Ні, це не міг бути Ерен. Він до нудоти нагадував мені Фокусника. Від цього було млосно, як ніколи.

І все ж я обіймала його так міцно, як могла. Бо він живий, бо ми живі. Бо ми знову разом. Тепер нас важче розділити. Я зможу наглядати за ним. Бо більше не було кого обіймати. 

— Досить уже, я ж не помираю. 

Можливо, помирала я. Десь вдалині прогримів вибух, а далі автоматна черга. Я мала йти. Де вибухи, там і робота для польового медика. 

— Будь ласка, бережи себе, гаразд? Будь обачним, не забувай їсти. Коли прийде час, я витягну тебе звідси. 

— Куди? 

Вже ближче чулись крики. Шукали медиків. Бляха! Я не могла більше лишатися із ним. Якщо мене, шановану марлійку, яка ненавидить елдійців усією душею, побачать з якимось рядовим елдійцем, буде багато запитань. 

— В безпечне місце. 

Більше я не могла лишатися з ним. Довелось бігти на крики. Знову я витягала, тампонувала, затискала та передавала поранених далі. Знову інші медики кликали мене на ампутування. Ніхто не міг ампутувати швидше та чистіше за мене. Це не було дивно. Все ж я дочка мʼясного короля. Тут починаєш пишатися навіть таким.

На фронті мені подобалось набагато більше, ніж в цивільних містах. Тут було щось звичне, тут було легше. Не треба було думати про їжу, бо були пайки. Житло було безкоштовне. Нехай і з мишами та занадто гучними сусідами. Як ніколи мене тішила кожна моя куля, яка знаходила свою жертву. Це було дуже дивно насправді — рятувати своїх ворогів та стріляти у їхніх ворогів. Але ця розгубленість швидко щезла, коли я почала частіше контактувати з полоненими. Вони мали до елдійців таке саме ставлення. Тож військові близькосхідного альянсу були й моїми ворогами також. Кожна нова жінка в їхній армії усе менше нагадувала мені Рошель, отже я починала звикати. 

Певною мірою я навіть сумувала за таким розпорядком. Було добре знову мати таку зайнятість, де не було часу на якісь непотрібні думки. Я все ще сумувала за усім та усіма, проте тепер просто не встигала із цим. Доводилось виділяти на сум декілька митей перед сном та після пробудження. Оце й усе. Решту дня я виконувала обовʼязок, те, на що положила своє серце. Я копала бліндажі, опікувалась пораненими та полоненими, намагалась якомога частіше бувати на передовій та доєднуватись до загонів піхоти. Я розуміла, що цей ризик занадто невиправданий та дурний, але нічого не могла з собою зробити. В якийсь момент мене просто починало нудити від крові та медикаментів, від постійного крику поранених. Треба було почути інші крики, треба було відволіктись. Рятувати людей набагато важче, ніж вбивати. Так було завжди. 

Радувало те, що фронт рухався, ми не стояли на місці. Я завжди намагалась сприяти цьому. Не в моїх інтересах лишатись тут якнайдовше. Я мала повернутись в Ліберіо. Мій шлях до мети починався там, а не тут. До того ж я мала забрати звідси Ерена. Хоч він і знаходився тут зі свого бажання, але… Я теж стала Липою з власного бажання. І я щоночі мріяла, щоб хтось мене врятував. Йому тут не місце. Я маю дбати про нього краще. Це ж я обіцяла йому безпеку, я обіцяла Леві повернути його. Як би я не любила викручувати слова, але я точно не мала на увазі повернути його по шматочках в труні. 

Я саме закінчувала з цигаркою, коли до бліндажу увійшов Маґат із супроводом. Це змусило мене миттю звестись на ноги та віддати честь. От тільки у мене трохи не вийшло. Замість красивого жесту, я врізалась головою в занадто низьку стелю. 

— Вільно! Я їду в місто для доповіді. Чи є щось, що я маю вказати в ній про медичні загони? 

Не вистачало знеболювальних та бинтів. Я мала б про це сказати. Але… чи варто? Я могла б приховати це і лише виграла б від цього. А якщо хтось дізнається про це… Ризик не вартий того. 

— Обовʼязково треба вказати про нестачу знеболювальних та матеріалів для перевʼязування. А також не було б зайвим вказати про усі мої заслуги перед державою і ввічливо попрохати для мене хоч день відпустки. 

Вистачило лише піднятої руки то погляду за спину від Маґата, щоб його супровід знайшов собі нове заняття. Було заздрісно дивитись на такий вияв влади. Мені теж хотілось знову відчути владу над кимось. 

— І на кого ж мені лишити поранених, якщо найкращий медик поїде на відпочинок? 

Я ніколи не була найкращою, він лестив мені. Я просто працювала більше за інших, тож мене помічало більше людей. А ще я вміла вчасно попадатись на очі.

— Але я ж тут не одна. Лише один день, командире, щоб я могла і далі лишатись найкращою. 

Найбільше йому подобалась та моя усмішка, що відображає межу між невинністю і хтивістю. Знаючи це, було дуже легко маніпулювати ним та отримувати бажане. Головне — не квапитись і не просити забагато за раз. Крок за кроком, цеглинка за цеглинкою. Спочатку я просила його поклопотати про медиків, які майже нічого не мали тут. Потім він нібито випадково став свідком сцени, що занадто сильно нагадувала домагання, що межувало зі зґвалтування. Але якщо хтось тоді і ґвалтував когось, то лише я. Мені довелось споїти якогось хлопця, що мав погану славу серед побратимів. Трохи розмов, усмішок, випадкових дотиків, і от ми уже шукаємо місце для усамітнення. В останню мить я звернула не туди та занадто різко змінила поведінку. Маґат бачив лише фінал цієї історії, де я занадто мляво намагалась відштовхнути від себе того юнака, тож він зробив відповідні висновки. Далі він допоміг мені полагодити рушницю, пояснюючи усе до таких деталей, що я боялась не стримати роздратування. Потім він відповів на мою зацікавленість роботою артилерії. Вічно зайнятий командир почав знаходити час та інші ресурси для допомоги не такій вже і важливій підлеглій. Він міг тішити себе ілюзіями, що просто дбає про свій почет, не виділяє мене з-поміж інших, та це було занадто явною брехнею. 

Саме завдяки цій покроковості тепер я дійшла до того моменту, де могла отак його просити про такі речі. Гидко це визнавати, але цим я пишалась. Пишалась майже так само, як своїми досягненнями на службі в Поліції та Розвідці, як кількістю вбитих титанів, як рекордами в курсантці, як своєю родиною, своїми друзями. 

— Я подумаю, що із цим можна зробити.

І він дуже добре подумав. Вже за два дні я сиділа разом із ним в розкішному вагоні потяга для найвищих чинів. Я знала, що отримаю бажане, але не думала, що з такою надбавкою. Мені навіть вдалось наважитись замовити трохи алкоголю. З огляду на мої наступні дії алкоголь був потрібен як ніколи. 

— Пане Маґате, ви добре граєте в карти? 

Я знала, що він не спав, проте він тримав цю оману до останнього. Не одразу відкрив очі, занадто ліниво змусив себе сісти рівно.

— Непогано.

— Тоді чому б нам не зіграти? Можливо, вам вдасться навчити мене. 

  Завдяки одному точному руху, який я безліч разів репетирувала у своїй голові, карти швидко зʼявились на столі між нами. Кишеня штанів тепер відчувалась занадто пустою.

— Ви азартна людина? 

— Дуже, — прошепотіла я, ніби це була дуже сороміцька таємниця. 

— Тоді на що гратимемо? 

Я окинула поглядом вагон, приставила палець до губ, імітуючи активну розумову діяльність. 

— Можливо, на роздягання? Тут стає спекотно. 

Я сподівалась і боялась побачити в його погляді огиду. Але Маґат спочатку був вражений, а тоді зацікавлений. Я шкодувала про своє рішення, але й раділа, що все вдалось. 

Він не вмів аж так добре грати в карти, тож невдовзі його форма була в моїй власності. Але це ламало мені весь план. 

— І все ж спекотно. 

Мій білий кітель лежав тепер на його речах. Наступну гру я йому програла умисно. Його голодний погляд нагадував справжню тварину. Я почувалась так, ніби намагаюсь стримати руками вовчу пащу. І в мене поки виходило. 

— Я дорогий товар, командире. По ґудзику за раз.

Це була така концентрована брехня, аж до нудоти. Марі завжди коштувала дорожче за мене. Я була дешевою, бо не мала так багато досвіду, бо завжди боялась. Навіть дивно, та я не вміла так добре брехати, видавати ілюзію за реальність. Яка втіха з краси, якщо вона не підкоряється тобі, не стає твоєю повною власністю, а літає десь за межами кімнати у своїх думках? Тому до мене рідко повертались. Борделі цінують брехню та вдавання іноді навіть більше за красу. Марі завжди була кращою за мене. 

З кожним ґудзиком йому все важче було відірвати від мене погляд, важче всидіти на місці рівно. Можливо, така увага могла б мене тішити, якби не досвід, який кричав остерігатись такого погляду, якби не знання, що буває далі. 

Збудження, секс, жага — усе це не про мене і не для мене. Я пообіцяла собі, що цього більше не буде в моєму житті. І для цього зокрема я здобувала усю свою силу — щоб захистити себе. Але від себе я не можу себе ж захистити. Не можу захистити себе від своєї брехні. В цьому була вся біда.

А тоді Маґат нарешті звівся та обійшов стіл, за яким ми грали. Він кинувся на мене, втискаючи мене в мʼякий диван. Тепер уже я не могла стримувати його пащу руками.

Ось він стискає мене у своїх руках, починає занадто жорстко і квапливо цілувати. Його руки з пристрастю блукають по моєму тілу, ніби воно досі м’яке, досі незаймане і не зіпсоване. Лише коли він притискається до мене пахом, я розумію усю прикрість. Увесь час я втікала від свого минулого, ліпила з себе кращу, ніж насправді, і все для того, щоб зараз опинитись тут. 

— Випни груди. Отак. 

Поміж огидних липких рук Маґата я відчула на своїй спині цілющий дотик прохолоди. Марі, це була вона. 

— Прогнись в попереку. Чоловіки люблять цей вигин. 

Їй знову доводилось вчити мене.

 

Вокзал був сакральним місцем для всього світу. Особливо сильно про це свідчили армійські пісні. Це було місце туги та надії водночас, місце прощань і зустрічей. Для мене це було лише черговою огидною зупинкою, з якою хотілось закінчити якомога швидше. Хотілось швидше повернутись до покинутої квартири, яку досі винаймала мені Адзумабіто. Непогано було б прибрати там, оглянути запаси їжі, подумати, що робити далі. Війна закінчена завдяки одній не надто розумній дитині та кільком покидькам, які вміють лише вбивати. Мене перевели до госпіталю. Я знову повертаюсь до найгіршої справи у своєму житті. Але принаймні Ерен буде поруч. Мені вдасться наглядати за ним та слідкувати, щоб він не знайшов собі нових неприємностей. От тільки ціна, яку ми заплатили за це… Я звикла використовувати маскування. Можна гратися з зачіскою, макіяжем, одягом, підборами, будовою тіла. Це дає купу можливостей. Не один раз доводилось імітувати поранення. Не так уже й складно, коли маєш досвід і надійного партнера. Зазвичай, якщо я й мала когось поруч в такій справі, то це була Ерата. Я ніколи б не подумала, що мені доведеться взяти в партнери Ерена. Коли він озвучив свою ідею, коли попросив допомоги… Я змогла тільки ампутувати ногу та обробити рану. Я мала б також прохромити йому око, але рука просто не піднялась. В голові знову зринув запах тої самої кімнати, застиглої крові та пороху з моїх пострілів. Я вже знала, що снитиметься мені найближчим часом. 

Витягнути Ерена з-під куль було найлегшим завданням з усіх попередніх. Тепер він був достатньо пораненим, щоб не повертатись на службу. Трохи його зусиль і Ерена запроторять до госпіталю, ніби надщерблену чашку заховають якомога далі від людських очей. Нормальних людей не потрібно лякати жахами війни.

Хоч госпіталь сильно розвʼязував мені руки, він також створював нові проблеми. Зіку зараз як ніколи легко контактувати з Ереном. Їм немає сенсу виходити за межі розмови у своїх контактах, але… Зік — убивця, брехло і непоганий маніпулятор. Було неймовірно багато причин, чому я не хочу бачити його поруч з Ереном, і лише одна — чому хочу. Зараз для цієї одної причини ще занадто рано. 

Заразом… Розвідники не мали доступу на фронт. Але в Ліберіо зайти не так уже й важко. За мною буде легко стежити, бо щодня я ходитиму тим самим маршрутом на ту саму роботу. А втікати, переховуватись… я занадто втомлена для цього. Це хвилює, це неприємно, але не настільки, щоб я щось із цим робила. Набагато більше мене хвилював вибір одягу для сьогоднішнього побачення з Маґатом, їжа, яку треба знайти хоча б на найближчий тиждень, та деталі одного вбивства. 

Але цей список хвилювання швидко розширився. Сидячи на колінах в Маґата я весело хихотіла з чийогось жарту. Зік вчергове закочував очі, демонструючи усю огиду до мене та моєї поведінки. Хоч в чомусь з ним ми були згодні. Пік про щось перешіптувалась з Порко, який досі криво дивився в бік нещасного Кольта. Габі з Фалько вели якусь свою розмову осторонь, до якої долучився Райнер, нехтуючи нашим товариством. Усе було на своїх місцях. І лише Фелікс, що неквапом наближався до нас, занадто сильно виділявся. Мій картковий будиночок, в якому поселилась Лінда Дезмонд, занадто сильно хитався від його кроків.