Інсинуація 2.5

Якщо розглядати Броктон-Бей як клаптикову ковдру з блиску та злиднів, вищого й нижчого класів без жодного натяку на середній, то даунтаун належав до хороших районів. Вулиці й тротуари тут були широкими, а це означало, що навіть із хмарочосами на кожному кроці над головою залишалося багато блакитного неба.

Після своєї втечі зі школи я не була впевнена, що робити далі. Тато працював за нестабільним графіком, тож я не могла провести решту дня вдома, якщо не хотіла ризикувати й пояснювати, чому не на уроках. Вештатися десь поблизу школи теж не хотілося, тож у мене залишалося два варіанти: півгодинна прогулянка до центру або поїздка на Набережну. Між моїми ранковими пробіжками та нічними авантюрами я вже надивилася на Набережну донесхочу, тож вирішила вирушити в даунтаун.

Мені не хотілося зациклюватися на школі чи Еммі, тому я переключила увагу на нещодавнє повідомлення від Пліткарки. Вона хотіла зустрітися, мабуть, щоб відплатити за послугу, за яку почувалася в боргу переді мною. Я обміркувала ймовірність того, що це пастка, але не могла уявити жодного мотиву для цього. У неї просто не було причин на мене полювати. У найгіршому випадку це могла бути не Пліткарка, але в мене не склалося такого враження. Те, що вона написала в повідомленні, цілком збігалося з тим, що я бачила минулої ночі. Утім, я буду обережною.

Це збивало з пантелику. Ця команда була, здебільшого, абсолютно нікому не відомою. З того, що я знала про Морока і Пекельну Гончу, обидва були лиходіями B-класу з сумнівним успіхом, які ледве зводили кінці з кінцями. А тепер обидва опинилися в команді, яка провертала гучні пограбування і ставила в глухий кут навіть таких, як Зброяр. Ці двоє здавалися абсолютно різними за методами та стилем, і, якщо мені не зраджувала пам’ять, і Морок, і Пекельна Гонча жили в інших містах до того, як об’єдналися й пустили коріння в Броктон-Бей. Це викликало логічне запитання: хто чи що звело цих чотирьох абсолютно різних людей разом?

Цілком можливо, що об’єднавчим фактором була Пліткарка чи Регент, але я насилу могла це уявити, з огляду на те, що я бачила з їхньої групової динаміки. Морок радше насміхався з Регента, ніж ставився до нього як до лідера, і хоча я не могла точно сформулювати чому, але що більше я уявляла, як Пліткарка гуртує цю непов’язану між собою компанію людей зі здібностями, то важче мені було в це повірити. Власне кажучи, якщо згадати, хіба Морок не казав, що вони довго сперечалися про те, як вчинити з Луном? Не дуже схоже на те, що в них було якесь лідерство, варте згадки.

Зброяру неважко було поспівчувати. Уся ця ситуація виглядала просто химерно, і ставала ще гіршою від того, що про Пліткарку чи Регента практично не було жодних деталей. Інформація, схоже, була ключовим фактором, коли справа стосувалася кейпів.

Вулиці кишіли людьми, які вийшли на обідню перерву. Бізнесмени й бізнесвумен поспішали до ресторанів і закладів швидкого харчування. Мій шлунок забурчав, коли я проходила повз чергу людей, що чекали на їжу від вуличного торговця. Я перевірила кишені й скривилася від усвідомлення, що мені не вистачить навіть на хот-дог. Мій обід залишився в рюкзаку.

Я зупинила себе, перш ніж встигла розвинути цю думку і зіпсувати собі настрій ще більше, зациклюючись на тому, що сталося в школі. Утім, згадуючи компанію лиходіїв та повідомлення Пліткарки, мені сяйнула кумедна думка, що я могла б попросити їх відплатити за послугу, купивши мені обід. Думка була несерйозною, але абсурдність цієї ментальної картинки — де я жую бургер у компанії суперлиходіїв, — викликала в мене дурнувату посмішку. Я була майже впевнена, що виглядала як ідіотка для будь-кого на вулиці, хто випадково кинув би на мене погляд.

Проте, роздумуючи про це, думка про те, що я справді можу пристати на пропозицію Пліткарки зустрітися, не давала мені спокою. Що більше я про це думала, то страшнішою ставала ця ідея, але водночас вона здавалася дедалі логічнішою.

А що, якби я справді погодилася? Я могла б зустрітися з ними, поговорити, подивитися, що вони запропонують, і весь цей час вивуджувати інформацію. Якби я дізналася щось вартісне, то могла б розвернутися і передати це Зброяру, щоб він використав усе проти них. Судячи з того, що Зброяр казав про цю команду, і зважаючи на брак інформації про них, це був би величезний успіх для хороших хлопців.

Гаразд, вони, мабуть, розцінять мою хитрість як грандіозну зраду, якщо й коли я це зроблю. Я наживу собі ворогів. З іншого боку, я підозрювала, що коли з’ясується, що я героїня, а не лиходійка, вони все одно сприймуть це саме так. То хіба не мало сенсу витягнути з них якомога більше інформації, поки вони не розкусили мою гру і поки перебували в полоні своїх оман?

Я розвернулася і попрямувала в бік публічної бібліотеки. Вона була всього за кілька кварталів звідси.

У бібліотеці було людно, що було цілком логічно, враховуючи кількість офісів і підприємств навколо, кількість людей, які хотіли трохи тиші під час обідньої перерви, а також тих, хто займався дослідженнями чи просто серфив у мережі, чого не міг робити на робочому місці. Я б долучила до цього узагальнення і найбільшу та найпрестижнішу старшу школу Броктон-Бей, розташовану неподалік «Аркадію», але сумнівалася, що багато учнів проводили свої обідні перерви в бібліотеці.

Центральна бібліотека виглядала радше як музей чи художня галерея, ніж будь-що інше: з високими стелями, колонами та масивними творами мистецтва, що висіли на стінах, обрамляючи коридори між головними відділами будівлі. Я піднялася на другий поверх, де стояло близько двадцяти комп’ютерів і черга людей, які чекали на свою можливість ними скористатися. Я розраховувала на п’ятнадцять-двадцять хвилин очікування, але що ближче було до першої години, то більше людей поверталося на роботу, і черга стрімко рідшала. Вільний комп’ютер з’явився вже за кілька хвилин після того, як я стала в чергу. Я пропустила людину позаду себе, почекавши ще трохи, щоб зайняти місце з більшою приватністю.

На той час, як я сіла, я вже мала досить чітке уявлення про те, що хочу написати. Я знайшла повідомлення за допомогою функції пошуку і клікнула на ім’я користувача «Пл». З’явилося випадаюче меню, і я обрала «надіслати приватне повідомлення». Система запропонувала створити акаунт, увійти під уже існуючим або надіслати повідомлення як анонімний гість. Я обрала останній варіант, а потім надрукувала:

Тема: Re: Комашка

Це Комашка. Хотіла б зустрітися, але хочу доказів, що ти Пл. Відповім тим самим, якщо потрібно.

Я не відправила його одразу, взявши хвилинку на роздуми. Отримання надійних доказів запобігло б будь-яким потенційним проблемам — наприклад, якщо б повідомлення виявилося пасткою, розставленою, скажімо, Бакудою. Переклавши тягар доведення на Пліткарку й залишивши на її розсуд, чи хоче вона підтвердження того, що я справді «Комашка», я позбавила себе необхідності ламати голову над тим, як саме можна довести свою особу. Я перечитала текст двічі, а потім натиснула «надіслати».

Відповідь надійшла лише за дві чи три хвилини. Це було настільки швидко, що я не могла уявити, як Пліткарка витрачає час на те, щоб перевіряти й перепровіряти кожен аспект свого повідомлення так, як це робила я зі своїм. Чи це була безрозсудність з її боку, чи просто перевага досвіду?

Я закрила вкладки, які повідкривала тим часом, і перевірила, що вона написала. Це було приватне повідомлення від неї мені, і воно змусило мої інстинкти «бий або біжи» працювати на повну котушку:

Тема: re:Комашка

Докази? Минулої ночі ти мовчала, поки я не запитала твоє ім’я. У здорованя була купа мерзенних укусів, і ти пирснула в нього перцевим газом, про що я розповіла своєму приятелю М, коли він запитав. Достатньо?

Ми з М і Р зустрінемося з тобою на тому ж місці, де ми перетнулися минулої ночі, ок? Не обов’язково наряджатися, якщо ти розумієш, про що я. Ми всі будемо в повсякденному.

Якщо ми зустрінемося о 3-й, чи вистачить тобі часу дістатися туди з бібліотеки з усім необхідним? дай знати

Бувай

Серце закалатало. Вона знала, де я, і давала мені про це знати. Чому? І що важливіше, як? Невже я мимоволі вступила в онлайн-листування з досвідченим хакером? Я добре розбиралася в комп’ютерах, мама подбала про те, щоб комп’ютер був у мене ще до того, як я навчилася читати й писати, але я б збрехала, якби сказала, що можу визначити, чи мене зламали, або хоч щось із цим зробити.

Я б сприйняла цю побіжну згадку про моє місцеперебування як завуальовану погрозу, якби це не суперечило всьому іншому в її повідомленнях до мене. Крім того — Пліткарка говорила про зустріч у повсякденному одязі. Я сприйняла це як натяк на те, що вони будуть без костюмів. Я не могла зрозуміти чому, але водночас було важко уявити, що вона погрожує мені на одному подиху, лише через речення після того, як запропонувала зустрітися в спосіб, що робив її абсолютно вразливою.

Пліткарка мимоволі підвищила ставки для мого задуму. Моєю головною метою було зібрати на них інформацію, і ось я отримувала шанс побачити їх без масок. Це було занадто добре, щоб бути правдою, і я задумалася над тим, які саме запобіжні заходи вони вжили для власного захисту.

Я просто гадки не мала, у що вплутуюся.

Поки я витріщалася в монітор, а в голові роїлися думки, увімкнулася заставка. Слова «ЦЕНТРАЛЬНА БІБЛІОТЕКА БРОКТОН-БЕЙ» пропливали по екрану різними кольорами.

Якщо я піду, в найкращому випадку, я зможу отримати достатньо інформації, щоб здати їх. Я отримаю купу респекту від хороших хлопців і повагу від знаменитості міжнародного масштабу. Якщо я правильно оцінила Зброяра, я отримаю ще більше додаткових балів, якщо дам йому інфу і дозволю йому — або допоможу — здійснити арешт. З іншого боку, у найгіршому випадку це була пастка, або вони розкусять, що я роблю. Це означало б бійку, можливо, побиття. Існувала невелика ймовірність, що мене можуть убити, але чомусь це турбувало мене не так сильно, як, мабуть, мало б. Почасти причина мого спокою, думаю, полягала в тому, що така ймовірність існувала щоразу, коли я виходила в костюмі. До того ж, з мого спілкування з ними минулої ночі я не відчула від них аури «вбивць».

Щодо збереження статусу-кво… якщо я не піду, що станеться? Це конкретне вікно можливостей, найімовірніше, зачиниться, принаймні щодо того, щоб нарити компромат на Пліткарку та її банду. Це було прийнятно, якщо так подумати. У будь-якому разі це була авантюра з високим ризиком і високою нагородою. Обрання цього шляху означало б відмову від зустрічі, а потім — гаяння часу до кінця дня, намагаючись не зациклюватися на тому факті, що я пропустила післяобідні уроки два навчальні дні поспіль і могла, можливо, пропустити ще більше. Думати про це було гнітюче.

— Перепрошую?

Спантеличена, я підвела очі. Жінка середнього віку в червоній куртці стояла просто за мною. Коли наші погляди зустрілися, вона запитала: «Ви закінчили?». Вона вказала на комп’ютер, де все ще крутилася заставка.

Оп’янівши від полегшення через те, що це була не (як я ірраціонально подумала) Пліткарка, я всміхнулася і сказала їй: «Дайте мені тридцять секунд».

Тема: Re: Комашка

Побачимося о третій.