Інсинуація 2.3

У мене не було часу роздумувати над повідомленням, яке я отримала від Пліткарки. Пролунав дзвінок, і мені довелося поспішати, щоб правильно вийти з системи й вимкнути комп’ютер перед наступним уроком. Збираючи речі, я зрозуміла, що настільки захопилася пошуком інформації про лиходіїв, з якими познайомилася минулої ночі, та повідомленням Пліткарки, що геть забула похвилюватися через можливі неприємності за прогул. Мене охопило відчуття певної приреченості, коли я усвідомила, що розплачуватися за це сьогодні все одно доведеться.

Медісон уже була на своєму місці, коли я зайшла до класу. По обидва боки від її парти навпочіпки сиділи дві дівчини, і всі троє пирснули від сміху, щойно побачили мене. Стерви.

Я завжди намагалася сідати скраю праворуч, у першому ряду, якнайближче до дверей. Обідня перерва та час одразу після уроків були періодами, коли трійця дошкуляла мені найбільше, тож я намагалася сидіти ближче до виходу задля швидкої втечі. На сидінні я помітила калюжу апельсинового соку, а порожня пластикова пляшка валялася прямо під стільцем. Медісон вирішила вбити двох зайців одним пострілом. Це був і «жарт», і водночас нагадування про те, як минулої п’ятниці вони облили мене соком і газованою водою. Роздратована, я старанно уникала погляду в бік Медісон і зайняла вільне місце на кілька рядів позаду.

Містер Гледлі зайшов до кабінету; він був невисоким і настільки молодим, що його легко можна було сплутати зі старшокласником. Йому знадобилося кілька хвилин, щоб розпочати урок, і він одразу ж наказав нам розбитися на групи по четверо, щоб поділитися домашнім завданням одне з одним і підготуватися до презентації всьому класу. Команда, яка зробить найбільший внесок, виграє приз, про який він згадував у п’ятницю — смаколики з автомата.

Саме через такі речі містер Гледлі був учителем, якого я любила найменше. У мене склалося враження, що він би дуже здивувався, якби дізнався про це, але в моїх очах це був лише ще один мінус йому в карму. Не думаю, що він розумів, чому може комусь не подобатися, або наскільки жалюгідною була групова робота, коли ти не належав до жодної з компаній чи тусовок у школі. Він просто вважав, що людям подобається працювати в групах, бо це дає їм змогу базікати й тусуватися з друзями просто на уроці.

Поки клас розбивався на групи, я вирішила уникнути стояння стовпом, як лузерка, якій нікуди приткнутися, і залагодити іншу справу. Я підійшла до вчительського столу на початку класу.

— Містере Гледлі?

— Називай мене містер Джі. Містер Гледлі — це мій батько, — повідомив він із награною суворістю.

— Вибачте, е-е, містере Джі. Мені потрібен новий підручник.

Він з цікавістю поглянув на мене:

— А що сталося зі старим?

«Залитий виноградним соком трійцею гарпій».

— Я його загубила, — збрехала я.

— Заміна підручника коштує тридцять п’ять доларів. Я не вимагаю їх прямо зараз, але…

— Я принесу їх до кінця тижня, — закінчила я за нього.

Він простягнув мені підручник, і я окинула поглядом клас, перш ніж приєднатися до єдиної групи, де ще було місце: Спаркі та Грега. Ми вже кілька разів опинялися в одній команді як «залишки», коли всі друзі та компанії вже об’єдналися.

Спаркі, очевидно, отримав своє прізвисько, коли вчитель у третьому класі вжив його в іронічному сенсі, і воно так прилипло, що я сумнівалася, чи знав хтось, крім його власної матері, його справжнє ім’я. Він був барабанщиком, довговолосим і настільки відірваним від реальності, що можна було замовкнути посеред речення, і він би цього не помітив. Він просто йшов по життю в якомусь тумані, ймовірно, аж поки не міг зайнятися своєю справою — своїм гуртом.

Грег був його повною протилежністю. Він був розумнішим за середньостатистичного учня, але мав звичку озвучувати кожну думку, що спадала йому в голову — його потік думок немав гальм. Чи навіть колій. Було б легше опинитися в групі лише зі Спаркі й по суті зробити всю роботу самій, аніж працювати з Грегом.

Я дістала свою частину домашнього завдання з нового рюкзака. Містер Гледлі просив нас скласти список того, як кейпи вплинули на суспільство. У перервах між різними етапами підготовки до свого першого нічного патрулювання я знайшла час, щоб підправити свій мистецький проєкт і склала досить вичерпний список для завдання містера Гледлі. Я навіть використала вирізки з газет і журналів на підтвердження своїх думок. Я була цілком задоволена своєю роботою.

— Я не багато зробив, — сказав Грег. — Відволікся на нову гру, яку щойно купив, і вона дійсно, дійсно класна, називається «Космічна опера», ви грали?

Цілу хвилину потому він усе ще розпинався на ту саму тему, хоча я не звертала на нього жодної уваги і ніяк не реагувала на його слова:

— …ви маєте розуміти, що це цілий жанр, і я ним справді захопився останнім часом, відколи почав дивитися те аніме, яке називається… О, привіт, Джуліє!

Грег перервав свій монолог, щоб помахати рукою з такою енергією та захопленням, що мені стало трохи соромно просто сидіти поруч із ним. Я обернулася на своєму стільці й побачила одну з подружок Медісон, яка щойно зайшла, запізнившись на урок.

— Можна мені в групу до Медісон? — запитала Джулія в містера Гледлі.

— Це було б несправедливо. У групі Грега лише троє. Допоможи їм, — сказав містер Гледлі.

Джулія підійшла до нашої парти і скривилася. Достатньо голосно, щоб ми почули, вона з огидою пробурмотіла: «Фу». Я відчувала приблизно те саме щодо її приєднання до нас.

А далі все покотилося похилою. Група Медісон пересіла так, щоб усі четверо опинилися просто поруч із нашою командою, що дозволило Джулії теревенити з ними, формально сидячи з нами. Присутність усіх популярних і привабливих дівчат класу лише ще більше розпалила Грега, і він почав робити спроби вклинитися в їхню розмову, але його щоразу жорстко обрубували або просто ігнорували. На це було соромно дивитися.

— Грегу, — сказала я, намагаючись відволікти його від іншої групи. — Ось що я зробила за вихідні. Що скажеш?

Я простягнула йому свою роботу. Треба віддати йому належне, він серйозно вчитався в неї.

— Це справді круто, Тейлор, — сказав він, закінчивши читати.

— Дай-но поглянути, — сказала Джулія.

Перш ніж я встигла його зупинити, Грег слухняно передав мою роботу їй. Я спостерігала, як вона пробіглася по ній очима, а потім кинула на парту Медісон. Почулося хихикання.

— Віддай, — сказала я.

— Віддати що? — здивувалася Джулія.

— Медісон, — звернулася я, ігноруючи Джулію. — Віддай.

Медісон, мила, мініатюрна дівчинка й об’єкт зітхань половини хлопців з нашої паралелі, обернулася і видала такий погляд у поєднанні з тоном такої зверхності, від якого здригнувся б і дорослий чоловік:

— З тобою ніхто не розмовляє, Тейлор.

На цьому все й закінчилося. Не побігши до вчителя зі скаргами, я б не повернула свою роботу, а будь-хто, хто вважає це реальним варіантом, вочевидь, ніколи не вчився в старшій школі. Грег у паніці переводив погляд з мене на дівчат, перш ніж остаточно впасти в ступор, Спаркі поклав голову на парту, то чи спав, то чи був близьким до цього, а я залишилася кипіти від люті. Я спробувала хоч якось врятувати ситуацію, але змусити Грега зосередитися було неможливо — він постійно намагався вибачитися і робив жалюгідні спроби вмовити іншу групу повернути мою роботу. Наш час вийшов, і містер Гледлі вибрав по одній людині з кожної групи, щоб вони встали й розповіли про свої напрацювання.

Я лише зітхнула, коли містер Гледлі обрав Грега для презентації від нашої групи, і була змушена спостерігати, як той усе завалив настільки феєрично, що викладач попросив його сісти, не давши договорити. Грег належав до тих дітей, через яких, як мені завжди здавалося, вчителі подумки стогнуть, коли ті піднімають руку на уроці. З тих, кому потрібно вдвічі більше часу на відповідь, ніж будь-кому іншому, і чиї слова часто були лише наполовину правильними або настільки відірваними від теми, що зривали все обговорення. Я навіть уявити не могла, яка муха вжалила містера Гледлі вибрати Грега для захисту нашого проєкту.

Ситуацію погіршило ще й те, що мені довелося спостерігати, як Медісон відтарабанила мій вельми переконливий список того, як кейпи змінили світ. Вона поцупила майже всі мої ідеї: моду, економіку, Технарів і технологічний бум, те, як кінематограф, телебачення й журнали підлаштувалися під кейпів-знаменитостей, і таке інше. Проте вона схибила, пояснюючи, як змінилися правоохоронні органи. Моя думка полягала в тому, що завдяки кваліфікованим кейпам, які знизили навантаження та взяли на себе більшість найгучніших криз, правоохоронці всіх мастей отримали більше часу на тренування й розширення своїх навичок, що зробило поліцейських розумнішими та універсальнішими. Медісон же піднесла це так, ніби вони просто отримали купу вихідних.

Містер Гледлі назвав переможцями іншу групу, виключно завдяки величезній кількості ідей, які вони згенерували, хоча й підкреслив, що якість роботи Медісон була достатньо високою, аби майже здобути перемогу. Після цього він перейшов до лекції.

Я кипіла від злості й ледве могла зосередитися на словах учителя, оскільки моя сила іскрила і смикала мою увагу на периферії свідомості, змушуючи мене гостро відчувати кожну комаху в радіусі десятої частки милі. Я могла відфільтрувати це, але додаткова концентрація в поєднанні з гнівом на Медісон і містера Гледлі відволікала настільки, що я не могла сприймати лекцію. Взявши приклад зі Спаркі, я поклала голову на парту. Будучи дощенту виснаженою нічними походеньками, це було все, що я могла зробити, аби не задрімати. Зрештою, коли ти проводиш урок у напівсні, він минає швидше. Дзвінок змусив мене здригнутися.

Поки всі збирали речі й тягнулися до виходу, містер Гледлі підійшов до мене й тихо сказав:

— Затримайся на кілька хвилин, будь ласка.

Я лише кивнула й сховала підручники, а потім почекала, поки вчитель домовиться з переможцями класного конкурсу, де їм зустрітися, щоб він міг оплатити їхні призи.

Коли в кабінеті залишилися лише ми з містером Гледлі, він відкашлявся і сказав:

— Знаєш, я не дурний.

— Добре, — відповіла я, не знаючи, як на це реагувати.

— Я більш-менш розумію, що відбувається в моєму класі. Не знаю точно, хто саме, але бачу, що дехто добряче отруює тобі життя.

— Звісно, — кинула я.

— Я бачив той безлад, що залишили на твоєму звичному місці сьогодні. Пам’ятаю, як кілька тижнів тому твою парту і стілець вимазали клеєм. Був ще той інцидент на початку року. Усі твої вчителі збиралися на нараду з цього приводу.

Коли він згадав про останній випадок, я не змогла витримати його погляд. Я втупилася у свої кросівки.

— І я здогадуюся, що є ще багато такого, про що я не знаю?

— Так, — підтвердила я, усе ще дивлячись долу. Було важко пояснити, що я відчувала щодо цієї розмови. Здається, я була вдячна, що хтось узагалі підняв цю тему, але водночас мене дратувало, що цим кимось виявився містер Гледлі. А ще було якось ніяково — наче я врізалася в двері, а хтось надто активно намагався переконатися, чи зі мною все гаразд.

— Я вже питав тебе після випадку з клеєм. Питаю ще раз. Ти погодишся піти зі мною в кабінет директора і поговорити з ним та завучем?

Після кількох миттєвостей роздумів я підвела очі й запитала:

— А що буде потім?

— Ми обговоримо те, що відбувається. Ти назвеш ім’я людини чи людей, яких вважаєш винними, і їх по черзі викличуть на розмову до директора.

— І їх відрахують? — запитала я, хоча вже знала відповідь.

Містер Гледлі похитав головою:

— Якщо буде достатньо доказів, їх відсторонять від занять на кілька днів, якщо тільки вони не скоїли чогось справді серйозного. Подальші порушення можуть призвести до триваліших відсторонень або відрахування.

Я гірко всміхнулася, відчуваючи, як накочує відчай:

— Чудово. Тобто вони можуть пропустити кілька днів школи, і то лише за умови, якщо я зможу довести, що за всім цим стояли саме вони… а незалежно від того, відсторонять їх чи ні, вони відчуватимуть стовідсоткову впевненість у своєму праві зробити зі «щуром» усе що завгодно заради помсти.

— Якщо ти хочеш, щоб ситуація покращилася, Тейлор, треба з чогось починати.

— Це не початок. Це все одно що вистрілити собі в ногу, — сказала я, закидаючи рюкзак на плече. Оскільки він не знайшов, що відповісти відразу, я вийшла з класу.

Емма, Медісон, Софія та ще з пів дюжини інших дівчат стояли в коридорі, чекаючи на мене.