Визрівання 1.6

Я почула, як прибув кейп на своєму навороченому мотоциклі. Я не хотіла, щоб мене помітили, коли я тікаю з місця сутички, ризикуючи, що ще хтось зарахує мене до поганців, але й наближатися до вулиці я теж не збиралася — на випадок, якщо Луну стало краще. Оскільки йти було нікуди, я просто залишилася на місці. Просто відпочити було приємно.

Якби ви запитали мене лише кілька годин тому, що, на мою думку, я відчуватиму під час зустрічі з відомим супергероєм, я б використала слова на кшталт «захват» і «запаморочення». У реальності ж я була настільки виснажена, що мені було майже байдуже.

Здавалося, ніби він залетів на дах, але шестифутова зброя, яку тримав чоловік, злегка сіпнулася під час його приземлення. Я була майже впевнена, що помітила, як зубці абордажного гака втягуються назад у кінець древка. «Отже, ось як Зброяр виглядає наживо», — подумала я.

Найбільшою супергеройською організацією у світі був Протекторат, що охоплював Канаду та Штати, і постійно велися переговори про залучення до угоди Мексики. Це була спонсорована урядом ліга супергероїв із базою в кожному «місті кейпів». Тобто вони мали команду в кожному місті зі значною популяцією героїв та лиходіїв. Команда Броктон-Бей офіційно називалася «Протекторат Схід-Північ-Схід» і базувалася на плавучому, вкритому силовим полем острові, який можна було побачити з Набережної. Цей хлопець, Зброяр, був керівником місцевої команди.

Коли основна група найкращих членів Протекторату з Канади та Штатів шикувалася в класичну V-подібну формацію для фотосесій, Зброяр завжди був одним із тих, хто стояв на флангах. Це був хлопець, який мав власні екшен-фігурки. Зброяр на шарнірах зі змінними насадками для Алебарди.

Він справді виглядав як супергерой, а не просто як якийсь хлопець у костюмі. Це була важлива відмінність. Він носив броню, темно-синю зі срібними вставками, а його очі та ніс закривав гострокутий V-подібний візор. Оскільки відкритою залишалася лише нижня половина обличчя, я могла розгледіти бороду, акуратно підстрижену по лінії щелепи. Якби мені довелося вгадувати лише за цією нижньою половиною обличчя, я б сказала, що йому під тридцять або трохи за тридцять.

Його візитною карткою та зброєю була Алебарда — по суті, спис із сокирою на кінці, нашпигований гаджетами та такими технологіями, які зазвичай можна побачити лише в науковій фантастиці. Я знала, що його зброя може різати сталь, наче масло, що в ній є плазмові інжектори для того, чого не бере саме лише лезо, і що він може випускати спрямовані електромагнітні імпульси, щоб вимикати силові поля та механічні пристрої.

— Битимешся зі мною? — гукнув він.

— Я з хороших, — відповіла я.

Підійшовши ближче, він схилив голову набік:

— Не схоже.

Це зачепило, особливо з його вуст. Це було так, ніби Майкл Джордан сказав би тобі, що ти кепсько граєш у баскетбол.

— Це… не навмисно, — відповіла я з неабиякою ноткою захисту. — Я вже більш ніж наполовину зібрала костюм, коли зрозуміла, що він виглядає більш агресивним, ніж я планувала, і на той момент я вже нічого не могла з цим зробити.

Запала довга пауза. Я нервово відвела погляд від цього непрозорого візора. Глянула на емблему в нього на грудях — синій силует візора на срібному тлі, — і мене вразила безглузда думка про те, що колись у мене були труси з такою ж емблемою спереду.

— Ти кажеш правду, — промовив він. Це було безапеляційне твердження, яке мене спантеличило. Я хотіла запитати, звідки він знає, але не збиралася робити чи казати бодай щось, що могло б змусити його передумати.

Він підійшов ще ближче, оглядаючи мене, поки я сиділа, обхопивши коліна руками, і запитав:

— Тобі потрібна лікарня?

— Ні, — сказала я. — Не думаю. Сама здивована не менш за вас.

— Ти нове обличчя, — сказав він.

— Я ще навіть ім’я не придумала. Знаєте, як важко підібрати ім’я в комашиній тематиці, щоб не звучати як суперлиходійка чи повна дурепа?

Він усміхнувся, і це прозвучало тепло, дуже по-людськи:

— Мені звідки знати. Я вступив у гру досить рано, тож мені не довелося перейматися тим, що всі хороші імена розберуть.

У розмові запала пауза. Я раптом відчула себе ніяково. Не знаю чому, але я зізналася йому:

— Я ледь не загинула.

— Ось чому в нас є програма Вартових, — сказав він. У його тоні не було засудження чи тиску. Лише констатація факту.

Я кивнула, радше для того, щоб хоч якось відреагувати, аніж через згоду з його відповіддю.

Вартові були підрозділом Протекторату для молоді до вісімнадцяти років, і Броктон-Бей мав власну команду Вартових із таким самим принципом найменування, як і в Протектораті: Вартові Схід-Північ-Схід. Я розглядала можливість подати заявку на вступ, але ідея втекти від стресів старшої школи, щоб кинути себе у вир підліткових драм, нагляду дорослих і розкладів, здавалася саморуйнівною.

— Ви зловили Луна? — запитала я, щоб змінити тему. Я була майже впевнена, що він зобов’язаний намагатися вербувати нових героїв до Протекторату або Вартових, залежно від їхнього віку, задля просування всієї цієї ідеї організованих героїв, які несуть відповідальність за свої дії, і я страшенно не хотіла, щоб він почав капати мені на мізки про вступ.

— Лун був непритомний, побитий і понівечений, коли я прибув. Я накачав його транквілізаторами для надійності й тимчасово зафіксував під сталевою кліткою, яку приварив до тротуару. Заберу його на зворотному шляху.

— Добре, — сказала я. — Якщо він сяде, я відчуватиму, що сьогодні чогось досягла. Єдина причина, з якої я влізла в бійку, — я почула, як він наказував своїм людям розстріляти якихось дітей. Лише згодом зрозуміла, що він мав на увазі якихось інших лиходіїв.

Зброяр повернувся й подивився на мене. Тож я розповіла йому, описавши бій у загальних рисах, прибуття підлітків-поганців та їхні приблизні описи. Ще до того, як я закінчила, він почав ходити туди-сюди по даху.

— Ці хлопці. Вони знали, що я на підході?

Я кивнула, лише раз. Хоч як я поважала Зброяра, я була не в тому настрої, щоб повторювати.

— Це багато що пояснює, — сказав він, вдивляючись удалечінь. За кілька секунд продовжив: — Вони слизькі. У ті нечасті випадки, коли нам вдається нав’язати їм прямий бій, вони або перемагають, або тікають більш-менш неушкодженими, або і те, і інше. Ми так мало про них знаємо. Морок і Пекельна Гонча працювали самі по собі, перш ніж приєдналися до групи, тож якась інформація є, але інші двоє? Вони — ніхто. Якщо та дівчина, Пліткарка, має якийсь спосіб виявляти чи відстежувати нас, це чудово пояснює, чому вони діють так успішно.

Мене трохи здивувало те, що один із героїв найвищого рівня зізнається, що не тримає ситуацію під абсолютним контролем.

— Кумедно, — сказала я після кількох миттєвостей роздумів. — Вони не здавалися такими вже крутими. Морок казав, що вони ледь не панікували, коли дізналися, що Лун іде по їхні душі, і вони невимушено жартували прямо під час бою. Морок глузував із Регента.

— Вони говорили все це при тобі? — запитав він.

Я стенула плечима:

— Здається, вони подумали, що я допомагаю їм. Судячи з того, як говорила Пліткарка, думаю, вона сприйняла мене теж за поганку чи щось таке. — Із ноткою гіркоти я додала: — Не знаю, мабуть, мій костюм наштовхнув їх на цю думку.

— Змогла б ти впоратися з ними в бою? — запитав мене Зброяр.

Я хотіла стенути плечима, але злегка скривилася. Плече трохи нило після того, як я перекидалася по даху, відкинута полум’ям Луна. Я відповіла:

— Як ви й зазначили, ми мало про них знаємо, але думаю, та дівчина з собаками…

— Пекельна Гонча, — підказав Зброяр.

— Думаю, вона й сама змогла б надерти мені дупу, тож ні. Я, мабуть, не змогла б з ними битися.

— Тоді вважай удачею те, що в них склалося хибне враження, — зауважив Зброяр.

— Спробую поглянути на це з такого боку, — сказала я, вражена тим, як легко він зумів застосувати той самий підхід «візьми негатив і перетвори його на позитив», якого я намагалася дотримуватися. Я позаздрила цьому.

— Розумниця, — сказав він. — І раз уже ми дивимося в майбутнє, треба вирішити, куди рухатися далі.

Моє серце впало. Я знала, що він знову заговорить про Вартових.

— Кому дістануться лаври за Луна?

Захоплена зненацька, я підняла на нього очі. Почала було говорити, але він підняв руку, зупиняючи мене.

— Вислухай мене. Те, що ти зробила сьогодні ввечері, — вражає. Ти зіграла свою роль у тому, що великий лиходій опиниться за ґратами. Тобі просто треба подумати про наслідки.

— Наслідки, — пробурмотіла я, хоча слово «вражає» все ще дзвеніло у вухах.

— Лун має розгалужену банду в усьому Броктон-Бей та сусідніх містах. Більше того, у нього є двоє поплічників із надздібностями. Оні Лі та Бакуда.

Я похитала головою:

— Я знаю про Оні Лі, і Морок згадував, що бився з ним. Я ніколи не чула про Бакуду.

Зброяр кивнув:

— Не дивно. Вона новенька. Те, що ми про неї знаємо, досить обмежене. Свою першу появу й демонстрацію сил вона провела у вигляді тривалої терористичної кампанії проти Корнелльського університету. Лун, очевидно, завербував її і привіз до Броктон-Бей після того, як її плани зірвав Нью-Йоркський Протекторат. Це… викликає певне занепокоєння.

— Які в неї сили?

— Тобі знайома класифікація Технарів?

Я хотіла стенути плечима, але згадала про хворе плече і замість цього кивнула. До того ж, так було, мабуть, ввічливіше. Я відповіла:

— Охоплює всіх, чиї здібності дають їм поглиблене розуміння науки. Дозволяє створювати технології, що на роки випереджають свій час. Променеві гармати, крижані бластери, механізовані бронекостюми, передові комп’ютери.

— Досить точно, — сказав Зброяр. Мені спало на думку, що він і сам мав би бути Технарем, якщо судити з його Алебарди та броні. Або ж він отримував своє спорядження від когось іншого. Він уточнив: — Що ж, більшість Технарів мають свою спеціалізацію чи особливий трюк. Щось, у чому вони особливо хороші, або щось, що вони можуть робити, а інші Технарі — ні. Спеціалізація Бакуди — бомби.

Я втупилася в нього. Жінка зі здатністю створювати бомби, технологічно випереджаючи час на десятиліття. Не дивно, що він вважав це приводом для занепокоєння.

— А тепер я хочу, щоб ти обміркувала небезпеку, пов’язану з привласненням заслуг за затримання Луна. Без сумніву, Оні Лі та Бакуда намагатимуться досягти двох цілей. Звільнити свого боса і помститися тому, хто несе за це відповідальність. Підозрюю, тепер ти усвідомлюєш… це моторошні люди. У чомусь навіть страшніші за свого боса.

— Ви кажете, що я не повинна брати лаври собі, — сказала я.

— Я кажу, що в тебе є два варіанти. Варіант перший — вступити до Вартових, де ти матимеш підтримку й захист у разі конфлікту. Варіант другий — не висовуватися. Не бери лаври на себе. Залишайся поза радарами.

Я не була готова ухвалювати таке рішення. Зазвичай я лягала спати близько одинадцятої і прокидалася о пів на сьому, щоб підготуватися до ранкової пробіжки. За моїми найкращими припущеннями, зараз була десь перша-друга година ночі. Я була емоційно виснажена злетами й падіннями цього вечора і ледве могла осягнути всі ускладнення та головний біль, пов’язані зі вступом до Вартових, не кажучи вже про двох шалено небезпечних соціопатів, які б полювали на мене.

До того ж я не була настільки наївною, щоб не помітити мотивів Зброяра. Якщо я відмовлюся від лаврів за затримання Луна, їх забере Зброяр, у цьому я не сумнівалася. Я не хотіла псувати стосунки з великим гравцем.

— Будь ласка, збережіть мою участь у затриманні Луна в таємниці, — сказала я йому, відчуваючи гірке розчарування від необхідності казати це, хоча й розуміла, що так буде найрозумніше.

Він усміхнувся, чого я не очікувала. У нього була гарна усмішка. Вона змусила мене подумати, що він міг би підкорити серця багатьох жінок, незалежно від того, як виглядала верхня частина його обличчя.

— Думаю, ти озирнешся назад і побачиш, що це було мудре рішення, — сказав Зброяр, повертаючись, щоб піти на інший кінець даху. — Зателефонуй мені в ШКП, якщо колись потрапиш у халепу.

Він зробив крок за край даху і зник з поля зору.

Зателефонуй мені, якщо колись потрапиш у халепу. Він сказав це, відкрито не визнаючи, що тепер у боргу переді мною. Він забере левову частку лаврів за затримання Луна, але буде винен мені послугу.

Ще до того, як я спустилася пожежною драбиною до кінця, я почула гуркіт його мотоцикла, що, імовірно, віз Луна назустріч життю в ув’язненні. Принаймні, я могла на це сподіватися.

Дорога додому забере в мене пів години. Дорогою я зупинюся і натягну приховані заздалегідь толстовку та джинси. Я знала, що тато лягає спати ще раніше за мене, і спав він без задніх ніг, тож мені не було про що турбуватися щодо безпечного завершення ночі.

Могло бути й гірше. Хоч як дивно це звучить, ці слова стали для мене захисною ковдрою, в яку я загорнулася, щоб не думати про те, що завтра був навчальний день.