Інший

Леві

“Я положила своє гаряче серце на дурну присягу, тож тепер йду його повертати. Воно має належати тобі. Я докладу зусиль, щоб ми ще побачились. Пробач, що збрехала тоді на березі моря. Зараз шкодую лише про це. Хочу усе виправити, але навіть не знаю як. Дякую за найкращі дні мого життя. Я вдячна, що мала честь битися з тобою, що мала довіру проводити час з тобою, що мала твій дозвіл на кохання”, — ось це й усе, що вона лишила по собі в кімнаті, яку нам виділила Адзумабіто. 

Це був кінець невизначеності. Та разом з тим… невизначеності стало лише більше. Чому вона пішла? Куди вона пішла? І чим усе це закінчиться? 

— Ми маємо повернутись.

— Ні! Ми не можемо! 

Усім було погано по-різному й з різних причин. Звісно ж, Мікаса не хотіла їхати звідси. А якщо раптом Ерен перегляне своє рішення? Вона має бути тут. І я хотів би лишитись тут. Який сенс мені повертатися на острів без Єви? Хто на мене там чекатиме? 

Але повернутися потрібно. Хтось має розказати на острові про все, що сталось. Єву почнуть шукати. Ми маємо повідомити її родині причину й обставини її зникнення. Це те, чим завжди займалися розвідники після кожної місії. І поїхати маємо ми з Ханджі. Якщо послати нехай навіть Жана, його просто зжеруть. Він не звик приймати й відбивати удар так, як ми з Ханджі. 

— Ми мусимо, Мікасо! Коли так хочеш, лишайся тут сама! Але якщо знову хтось зникне, я присягаюсь, я!.. 

— Вона не лишиться тут сама. Якщо це так потрібно, повертайтесь. А ми лишимось тут. Хтось має лишитися тут і допомогти Ерену в разі потреби. 

Останнім часом Жан разом з Марко проводив багато часу в компанії Єви. Вона пояснювала це навчанням. Тепер це навчання було неймовірно помітним. Він навчився рішучості, з якою важче сперечатися. Це точно була заслуга Єви. 

— Ерену не знадобиться допомога поки він із Євою, навіть не сподівайтеся на це. Вона ніколи не дозволить вам просто взяти й повернути його.

Діти не могли ненавидіти Єву, не могли вважати її ворогом. Але вони не могли повстати проти Ханджі. Нам доведеться обирати між ними двома. 

— Нехай лишаються. 

Тепер Ханджі перевела свій зловісний погляд на мене. Те, що перш за все вона бачила в мені не побратима, який лишався з нею у найгірші миті, а партнера Єви, що обовʼязково пристане на її сторону, мене зачіпало. 

— То вона планує увесь загін забрати? 

— Я не знаю нічого про її плани. Але Жан має рацію. Хтось має тут лишитись. Вони все ще розвідники, ми не можемо їх тут покинути. 

Більше їй не було як заперечити. Відтоді вона майже не говорила. Плавання до острова пройшло в занадто скрипучій тиші. 

Нам дуже пощастило, що Фелікс, який зустрів нас в порту з рештою Розвідки, не одразу зрозумів усе. 

Зібрати розвідників було легко. Усі хотіли почути новини з-за моря. Лише слова давались Ханджі складно. Вона нічого не сказала про причини втечі Єви, але оголосила про перехід Ерена на бік Зіка. Лише на мить натовп затих, а тоді вибухнув невдоволенням. 

— Єва не могла підтримати Зіка! 

— Вона не допустила б втечі Ерена! 

— Ханджі, досить брехні!

Можливо, Єва навіть і не планувала здобувати аж такий авторитет в Розвідці. Але чи вміє вона інакше? Чи може лишатися в тіні, не ставати місцевою улюбленицею? Гадаю, може, та часто про це забуває. В моменти її присутності така репутація часто виручала її, вона служила усім нам, а зараз… Важко буде приборкати усе це без неї. 

Я бачив, як Рошель міцно тримає Фелікса за руку, як говорить йому щось на вухо. Те, як вона виглядала… Вона благала. І це мене дивувало. Її важко повʼязати з благаннями.

— Годі! — гарикнув Фелікс після занадто довгого погляду на Рошель. — Нікого з вас там не було! Яке право ви маєте на такі звинувачення?! 

Наперед вийшла одна з капітанів Фелікса. Її обличчя розпашіло від злості.

— Це абсурд, Феліксе, і ти знаєш це краще за нас! 

— Тому ми перевіримо самі. Відсьогодні ми розпочнемо планування… візиту до Марлії. Ми знайдемо Єву й Ерена та повернемо їх. Тоді відбудеться слідство і трибунал. Якщо вони справді винні, така вже доля. 

Звісно ж, він не відстоював нас, не відстоював Розвідку. Він відстоював Єву. Тепер у Ханджі не було іншого вибору, окрім як справді повернутися за Євою. Ерена ми мали б забрати у будь-якому випадку, адже він занадто цінний для острова. Та і його спротив буде легше зламати. А Єва… Ніхто не міг дати жодних гарантій, що вона ще колись повернеться на острів. Якщо вона не захоче, щоб ми її знайшли, ми її не знайдемо. Чи вона захоче? Я не знаю. 

— Ми зробимо для цього все, я обіцяю. Коли владнаємо усе тут, ми повернемось до Марлії, шукатимемо контакти з ними. І ми обовʼязково повернемо їх додому для справедливої оцінки їхніх дій. 

Не дивно, що Фелікс запросив особисту розмову з Ханджі. Дивно лише те, що спочатку він вирішив навідатись до кімнат Єви. Мені не хотілось, щоб він руйнував залишки її присутності там. 

— Ти помилився кімнатою.

— Та ні, це таки кімната Єви. 

Те, як вільно він увійшов з її ключами між пальців, як нахабно почав порпатися в її речах, мене дратувало.

— Ти зараз припиниш і підеш геть або я вирву тобі руки. 

— Не думаю, що це тобі вирішувати.

— Вона не… 

— О так! Звісно, Єва не хотіла б цього! Я знаю, як вона ненавидить втручання у свій простір! Нумо, приведи її, нехай покричить на мене! Що таке? Не можеш? Тоді прикуси свого язика і не давай мені своїх дурних порад. 

Було дуже легко схопити його за жмуток золотавого волосся і виволокти з кімнати. Трохи важче було видрати ключі з його рук. 

— Краще б ти її захищав, а не якісь речі. Чи це усе, на що ти здатен? 

— Скажеш щось таке ще раз — і збиратимеш зуби.

На диво, він не знайшов слів для відповіді й просто мовчки пішов за мною до кабінету Ханджі. Вже сидячи за столом й чекаючи на хоч якісь слова від Ханджі, я не переставав крутити в руках її ключі. 

— Феліксе, ти виконуватимеш обовʼязки Єви, керуватимеш її загонами. Твої обовʼязки бере на себе Фріда. Рошель, займатимешся фінансами, лишаєшся тут. Феліксе, ти пливеш з нами. Мені потрібно, щоб ти зробив усе можливе для повернення Єви. Я боюсь того, що вона може зробити там, це зашкодить усім мирним планам. 

— Вона б не пішла, якби ваші плани мали шанси. Хіба ти забула присягу? 

— Феліксе, не важливо кого ти вважаєш винним. Нам треба її повернути. Це у твоїх інтересах теж. До того ж тебе не було при битві за Шіґаншіну. Є шанси, що тебе ніхто не впізнає зі знайомих нам облич, а це може нам знадобитись. Хоча, звісно, якщо ти проти, я віддам цю роль комусь іншому. 

— Я піду із вами. Але маю попередити, Ханджі: ніхто не зачепить Єви, доки ми не опинимось на острові. Це моя умова. Інакше я чекатиму на її повернення звідси. 

Ніби хтось збирався якось їй шкодити там. Ніби хтось взагалі міг їй нашкодити.

— По-твоєму я збиралась катувати її там чи що? 

— Обставини її втечі все ще підозрілі, особливо якщо врахувати ваш з нею конфлікт. Тож я не відхиляю такий варіант. 

— Я б ніколи не вчинила так із нею. 

— Я не повірю, доки сам не переконаюсь. 

Все ж я був радий, що Фелікс був на стороні Єви, що він просто був у неї. З кожного його слова зрозуміло, як сильно він її цінує. Шкода лише, що ми опинилися на різних сторонах в його баченні. Можливо, я справді винен. Можливо, мені варто було прикути Єву десь ланцюгами, тоді б не було оцього всього. Та зараз однаково нічого не зміниш. І я не шкодую про свої дії. Я знав, що вона бреше, приховує щось. І попри це хотів бачити її поруч. Хотів, щоб вона шукала мою руку, коли ми йдемо поруч, щоб я міг оглядатись і бачити її м’який погляд, що казав: “Я все ще тут”. Хотів, щоб вона говорила до мене, говорити до неї або просто мовчати, разом мовчати, зливатись диханням в унісон. 

Вона не могла брехати про все. Її дотики не могли брехати, її очі не вміють брехати, її голос ламається під вагою брехні. 

Мені байдуже на її плани, кого вона хоче чи не хоче вбити. Я можу підтримати або ні, але незалежно від нашого вибору я все ще мріятиму про неї, про жінку, що дала мені поняття мрії та спокою. 

І якщо вона брехала, хотілось напитись її брехні досхочу. Було б злочином силою змушувати її лишитись поруч, якщо вона хоче піти. Якщо і шкодувати, то лише про швидкоплинність часу з нею. 

 

— Повірити не можу! Якийсь хлопчак так тебе закопав! 

Нестерпно було чути її сміх. Для Ерати завжди усе було легко, але… Ну як її становище зараз може бути легким? Від арешту за підозрою у зраді її рятує лише удача. Єва своєю втечею кинула на неї неабияку тінь.

— Якщо це все, я піду.

— Просто дай мені хвилину. 

Вона не вклалась у цей час. Тамувати хихотіння цигарками їй вдавалось ну геть погано. 

— Хлопча таки любить свою сестру. Дивовижно, чи не так? Невдовзі він стане справжньою зіркою Королівського двору. Єва уже ніколи не зможе сяяти яскравіше за нього… То що сталося за морем? Тільки не ламайся. Я заплачу справедливу ціну, ти ж знаєш мене.

Сама лише думка, що Ерата пропонує мені продаж інформації про Єву, неабияк дратувала. Певен, вона розраховує на це. 

— Чому я маю надавати подробиці, які Єва вирішила приховати від тебе? 

— Яке хороше запитання! Можливо, тому що іноді вона чинить дуже нерозумно. Гадаєш, Єва лишила мені якісь інструкції на випадок, якщо вона знову захоче погуляти десь? Звісно ж ні. А від мене чекають дій, Леві. Я маю виступати від її обличчя, маю не зрадити свою любу пані, але і не підтримувати її занадто сильно. Будь-яка краплинка інформації про її дії дуже б допомогла мені в цьому. Або ж… Знаєш, я можу узурпувати її владу. Це набагато легший варіант. Я маю звʼязки, репутацію. Старий збоченець підшукає мені якогось лорда в чоловіки, щоб взяти мене під контроль. З Люком станеться щось прикре і такий шанований рід Вайсів урветься. За кілька років ніхто вже їх не згадає. І такі наслідки від її дій теж можуть бути. 

— Ти не зробиш цього. 

— Та годі тобі. Я ніколи не боятимусь тебе більше за неї. Можеш погрожувати скільки завгодно, та я не послухаюсь. Зараз я найближче до перемоги над нею, ніж будь-коли. І це, знаєш, змушує переглянути деякі свої рішення. Тож чому б тобі не допомогти мені зберігати вірність Єві? 

Щось в її прижмурі видавало блеф. Чим довше я вдивлявся в її посмішку, в глум аквамаринових очей, тим більше знаходив брехні. Лише остання пропозиція не лишала по собі сумнівів. Схоже, вона і справді у відчаї. З такою господаркою це не дивно.

— Люк не має втратити навіть волосини з голови. 

— Я вже поклялась захищати його. З ним усе буде добре, якщо хтось напоумить його хоч іноді дослухатись до мене. 

Упевнюючись в ній, я роззирнувся. Ми були в її закладі, я мав би довіряти місцю, якщо вже довіряю їй, але… Мабуть, я завжди почуватимусь насторожено на її території. Це той досвід, який важко буде стерти чи перекрити.

Ерата помітила мої рухи та лише ширше посміхнулась.

— Невже ти не довіряєш мені? 

— Разом з Євою пішов Ерен. Ханджі вважає, що саме Єва його підбурила, хоча доказів немає. Проблема в тому, що їхні погляди розходяться. Єва хотіла знищити увесь світ, тоді як Ерен дотримується ненависного їй плану. 

— Вона випадково не казала, як планує знищити цілий, бляха, світ своїми двома ручками?!

А казала, що боїться її більше за мене… 

— Найкращий варіант для неї — скористатись “Гуркотом” Ерена, але… це занадто ненадійно. 

— Гаразд, а чого взагалі вона пішла? 

— Або шукати аргументи для знищення світу, або знищувати світ. На жаль, Єва не казала на якому етапі вона зупинилась. 

— Шукати аргументи? 

Ерата відволіклась лише на мить, щоб змінити цигарку в мундштуці. Її серйозне ставлення до розмови… насторожувало. Хоч мене і злила її легковажність на початку, та зараз її бракувало. З нею здавалось, що не все так погано.

— Між нею і Ханджі діє угода. Якщо Єва знайде докази, що світ безповоротно нас ненавидить, вона його знищить. Ніхто не міг подумати, що вона збирається шукати докази таким чином, але зараз… 

— Так, це цілком в її стилі… Мені навіть шкода тебе, Леві. Липа повернулась. Нехай з іншим імʼям, зовнішністю, але з тими ж методами… Не думаю, що ти сумував за нею. 

Вона цілком мала рацію. Я не сумував за Липою відтоді, як познайомився з Євою. 

— Насправді… Вона ніколи не розповідає мені хорошого, завжди тільки погане. Тож я нічого не знаю про ваші стосунки. Мабуть, це на краще… Не знаю, чи підтримаєш ти її, а я лишусь на її стороні. Бо я теж її люблю. Робота на неї — давно не питання виключно грошей чи захисту. У мене дуже багато причин підтримувати її й надалі. Тож добре подумай на чиїй ти стороні, Леві Акермане. 

 

Розмова з Ератою не йшла з моєї голови, як і слова Люка. Я почувався зайвим в їхній системі. Бо я не міг так легко відкинути усе інше й змусити свій світ будуватись лише навколо Єви. А вони чомусь могли. Це навіть викликало заздрість. 

Найбільше ранило нерозуміння чи я справді заслужив на всі ті слова. Хотілось пришвидшити хід подій і швидше дізнатися правду. Можливо, так я зможу щось виправити… 

— Ми нікуди не пливемо завтра. 

Відриваючи голову від столу, я поглянув на Ханджі. В ній сплелось стільки почуттів, що вже навіть не зрозуміло, яке з них панівне. Чи вона більше зла, чи сумна… 

— Чому? 

— До нас їде капітан Поліції. Ще один друг Єви. 

Друг Єви й капітан Поліції. Це щось нове. Хоча… Це якраз дуже старе. 

— Він буде тут завтра? 

— Схоже на те. 

— Це буде важкий день. 

Вона підійшла ближче, шарпнула один зі стільців та важко звалилась на нього. 

— Ти знаєш його? 

— У Єви небагато друзів в Поліції. Мабуть, це капітан, у якого вона служила. 

— Сумніваюсь, що може стати гірше… Збери її речі. Він забере їх. 

Це не було прохання, лише наказ. Тож я не міг відмовити, хоч як хотілося. Ховати речі Єви, прибирати усі її сліди, ніби її тут ніколи й не було, ніби мені усе це лише наснилось… Це нагадувало нічний жах. Але чомусь я не прокидався. 

Закортіло спробувати поставити під сумнів авторитет цього капітана. Хто він такий, щоб забирати її речі? Але це було марно. Якщо я справді не помилявся щодо його персоналії… У мене не було жодного шансу проти того тепла, з яким Єва давала мені краплинки інформації про нього. Без сумніву вона довіряла йому занадто багато. Його дім був її домом. У нього вже зберігались її речі. 

Можливо, вона хотіла б цього. Ця думка боліла найбільше.

Капітаном виявився той самий дядько Саші з оповідей Єви. Йорґен Браус не виглядав як той, хто здатен був тримати норов Єви під хоча б умовним контролем. Від нього віяло відповідальністю і стійкістю, але не більше. Форма на ньому мала охайний вигляд, хоча й поблякла від часу. Я знав, що він уже давно у відставці, але не знав наскільки. Простягнуту руку Ханджі він занадто гучно проігнорував. На Феліксі він затримав невдоволений погляд. Моє існування він обрав ігнорувати.

— Нам багато про що варто поговорити, полковнице. Нехай хтось з твоїх посіпак поки підготує її речі.

— Ми не домовлялись про розмову. 

— То домовмося. 

Він простягнув Ханджі якийсь документ, ніби останній козир в колоді. Мені ніяк не вдавалось побачити достатньо тексту, щоб зрозуміти про що цей документ.

— Передовсім це у твоїх інтересах, Ханджі. Врахуй, що вдруге я сюди не їхатиму. 

— Чи можу я бути присутнім при розмові? 

— Терпіти не можу брехунів. А давати другий шанс ненавиджу ще більше.

Фелікса важко попустити. Він Золотий хлопчик, завжди на вершині. Все ж іноді його збивали з вершини. Та навіть Єві це давалось складно, хоч вона і знала його слабкі місця. Але Йорґену це вдалось миттєво. Він навіть не докладав зусиль, а присутність Фелікса помітно зменшилась. 

— Гаразд, сподіваюсь, нам вдасться дійти до розумного рішення. 

Двері кабінету Ханджі закрились перед нашими з Феліксом носами. Але ніхто не забороняв нам постояти під дверима і спробувати підслухати.

— Що він показав? 

Фелікс мав би закотити очі чи ще якось продемонструвати своє щире ставлення до моїх дурних питань, але слова Йорґена досі діяли на нього, змушуючи до сумирності. 

— Довіреність. Він може приймати рішення за Єву.

— Хіба не Ерата цим займалась? 

— У нього набагато ширші повноваження. Ерата не зможе представляти її в суді, але він зможе.

— Тоді він знав усе від початку. 

Тепер нарешті Фелікс обдарував мене зверхнім поглядом. 

— Або ця довіреність існує з часів Липи чи переоформлювалась за звичкою, щоб хоч хтось міг її поховати та розпоряджатись майном. Ми не перевіримо, а він не скаже. 

Гаразд, він мав рацію. Єдиний спосіб перевірити — викрасти той папірець і пошукати на ньому дату укладення. Але це занадто ризиковано. І що це взагалі нам дасть? До прикладу, Йорґен і справді знав усе від початку? Що це змінює? Він дуже добре показує, що грає у свою окрему гру і не прагне обʼєднувати сили. 

— Я не покриватиму чужий злочин! 

Десь в глибині я розумів, що Ханджі не вдасться довго стримуватись, але я однаково був здивований її криком. 

— Вона сама на це пішла! Нехай увесь острів знає, що моя совість чиста! Я не буду так брехати заради неї! 

Шкода, що не було чутно відповідей Йорґена. Він досвідченіший, ніж виглядає, якщо говорить так тихо. 

Ще трохи і Ханджі остаточно урвався терпець. Вона вилетіла з кабінету і вказала рукою напрям.

— Геть! Нам нема про що говорити! 

— Та не треба так хвилюватись, — легко промовив Йорґен, повільно зводячись на ноги. — Хіба Єва не казала, як сильно це шкодить? 

Кутики його рота смикнулись догори. Він відверто насолоджувався наслідками своїх слів. Майже так само, як це робила Єва. 

— Хтось в цьому палаці дурнів спроможеться віддати її речі? Чи мені самому про це подбати? 

— Віддайте посвідку на перебування. А тоді вирішимо з речами. 

Йорґен напівдорозі зупинився, покопирсався в кишенях, а тоді простягнув потрібний папірець Ханджі. Вона поквапилась порвати його на дрібні шматочки. 

— Я ж казав, що не приїду вдруге. 

Він не просто забирав її речі. Він перевіряв їх. І я не був до цього готовий. 

— Де її запальничка? — різко запитав він, закінчуючи огляд речей. 

Звісно ж, його не цікавили геть усі її речі. Йорґен планував забрати лише одяг, зброю та аксесуари. Я сильно недооцінив його, адже він занадто добре був знайомий з її інвентарем. 

— Її тут нема.

— Я бачу, що її тут нема, розумнику. Знайди її. 

— Мабуть, вона забрала її з собою. 

— О, то вона пішла покурити й трохи заблукала? Встала серед ночі, вирішила не вдягати усю зброю, так виходить?

— Спитаєш у неї. 

Лють палала в його очах занадто яскраво. Не дивно, що він почав вивертати кожну шухляду в пошуках того нещасного шматочку металу. Це було занадто гучно і різко. Не часто, але іноді Єва теж так робила. Коли її накривало, вона теж починала шукати якісь випадкові предмети. Вони допомагали їй заспокоїтись. Це був своєрідний ритуал. І я ніколи не міг вгадати що саме вона шукатиме цього разу. 

— Ти хоч уявляєш, що саме загубив?! Це була нагородна запальничка, з якої я всю ніч зчищав те клеймо Поліції! 

Ніколи б не подумав, що затерте гравіювання на запальничці не належало Єві. Я здогадувався, що там було щось повʼязане з Поліцією. Саме тому воно знищене. Але щоб хтось робив це за неї, точніше для неї… Я ставив ставку, що він зверне увагу на кількість її ножів, тому зберіг собі саме запальничку. І зараз вже було тупо діставати її з внутрішньої кишені та щось пояснювати. 

— Якщо це така памʼятна річ, то вона взяла її з собою. 

Він не вірив мені, але зробити більше нічого не міг. Так мені вдалося зберегти хоча б частинку від Єви. Це не тікання її годинника, не різкі кути її ножів в наших обіймах, не мʼякий квітковий аромат її сорочок. Але це клацання і спалахи, коли їй було нудно або коли вона хвилювалась. Це стук по дереву, який наповнював кімнату, коли вона приймала важкі рішення. В певному сенсі це її тепло. 

Важко вдихаючи та ще важче видихаючи, Йорґен запустив руку у свою сумку. Маски з глухим стуком торкнулись столу і глянули на мене порожніми очицями.

— Вона попросить про них. 

Я здогадувався, але не хотів вірити. Це здавалось неправильним. Не могла Єва піти з Поліції лиш для того, щоб одягнути маску в Розвідці… Хоча це ж уже було. Вона одягала маску в Шіґаншіні. Тоді я думав, що це якийсь ритуал на удачу. Але я помилився. Вона вже тоді мала на майбутнє плани. Якби Райнер, до прикладу, побачив її обличчя там, вона не змогла б піти зараз. Вороги знали лише її маску, а це розвʼязувало їй руки. 

Йорґен давно вже пішов, а я не міг відірвати погляду від золотавих візерунків на масках. Вони не були новими. Золота на них було мало, воно мішалось з кровʼю та подряпинами. Маски усміхались так, що було млосно. 

Щоночі мене відвідував один і той самий страх — Єва готова піти на знищення людства через мене. Можливо, наші стосунки якось надихнули її. Зрештою, вона сама казала, що стріла без лука мало на що здатна. Я міг бути тим, завдяки кому вона вистрілила. Але якщо вона планувала усе це ще відтоді… Може, це не моя провина? В це важко було повірити. Іноді здавалось, що ми знайомі усе життя — настільки я приріс до неї. Я просто забув як це — жити без неї на своєму боці. І згадувати геть не хотілось. 

— То де все-таки поділась запальничка? 

Фелікс питав з таким докором, що хотілось його задушити. І мені майже вдалось. Він затамував подих, коли побачив її між моїх пальців. А тоді просичав: 

— Придурок. 

— Мабуть.

Він мав би піти. Та замість цього відставив для себе один зі стільців і вмостився. Навіть не намагався тримати своє тіло якоїсь охайної купи. Я не знав чи гидувати його присутністю, чи спробувати взяти щось від неї. 

— Ви ж бачились з Люком? Як він зреагував на все це? 

Перекручуючи запальничку між пальцями, я думав як подати відповідь якомога правдоподібніше. 

— Як брат своєї сестри. 

Фелікс підвів голову лише для недовірливого погляду в мою сторону. 

— Що ти маєш на увазі? 

— Він прокляв Ханджі, висунув неймовірні погрози та назвав мене ридикюлем.

Звісно ж він сміявся. А що йому ще робити? Усе це було настільки жахливо, що тільки сміятись лишалось.

— Єва добре попрацювала над його вихованням. 

— Тільки витримки хлопцю бракує. 

— Це прийде з досвідом. Якщо прийде. Єві теж витримки завжди бракує. Може… ти будеш кращим вчителем. 

Мені не вірилось, що він справді це сказав. Думати про такий варіант подій геть не хотілось. Не знаю як, але все має закінчитись поверненням Єви. Все має повернутись до норми. 

 

Ханджі погіршало. З усіх сил вона намагалась це приховати, але коли двері її кімнати в маєтку Адзумабіто зачинялись, усе вивалювалось назовні. Тепер Даріус вимагав від нас ледь не погодинної звітності. Довіра до Розвідки знову впала. Ханджі подовгу завмирала над папером і не могла навіть слова написати. Це виглядало страшно. 

В один з днів до нас дійшла звістка про повстання на землях Єви. Люди не довіряли такій довгій відсутності господарки. Вони вимагали подробиць. Поява Ерати їх розізлила ще дужче. Усувати усе це був змушений Люк. Лише він був достатньо “свій” для тих людей.

— Він попереджав про це. Той капітан Поліції погрожував повстаннями, якщо Розвідка привселюдно заявить про справжні наміри Єви… 

Саме про цю брехню Ханджі тоді казала. Хоч вона і клялась, що не заявлятиме такого, та все ж в газетах заявилась стаття про особливе завдання для Єви на території Марлії. 

— Клята родина брехунів. Я зробила усе, як він просив, а натомість… 

Вона смикнула свої окуляри. Ті неохайно злетіли з брязкотом на стіл. Далі вона спробувала стягнути з себе повʼязку, але спроба закінчилась жмутком її волосся в руці. Боляче було на це дивитись. Зайшовши їй за спину, я прибрав її руки від ремінців повʼязки та почав обережно виплутувати їх з її волосся. Коли вона почала тремтіти, я не був здивований. Здивування не прийшло і коли з неї вилетіли рюмсання. Не те щоб це було звично… Це було доречно. Така картина дуже добре вписувалась в той театр абсурду, який розгорнувся перед нами протягом останнього місяця.

— Вона ніколи не була на моєму боці, Леві…

І навіть її шепіт не здавався дивним. Тільки суть її слів була занадто неправдивою. Ханджі не може так вважати насправді.

Ще трохи й чорна повʼязка опинилась на столі поруч з окулярами. Ханджі дедалі дужче стискалась в суцільний клубок, не наважувалась відірвати від вуст долоню. 

— Нам варто здатись. Ми не знаємо скільки людей на її боці, не знаємо нічого з її планів… А вона знає усе. Ми не обіграємо її… Може, вже й нема ніяких “ми”. 

Порожня очниця, на місці якої колись було її ліве око, виражала увесь той докір, який вона так рідко висловлювала. Натомість праве око розпливалось від невисловлених сліз. Важко було не відводити погляд. І все ж було прикро чути її сумніви. Щоразу я намагався робити усе, щоб не заслуговувати на них. 

Мені хотілось піти за нею. Справді хотілось. Можна було б просто покинути усі ці намагання та обрати найкоротший шлях, як це зробила Єва. Якщо подумати, ми так мало працювали разом. Не просто сиділи над папірцями ввечері, а справді працювали. А мені подобались ці миті. Вона завжди була некерованою. Але якщо вже Єва давала обіцянку, брала на себе якісь обовʼязки, вона неодмінно їх виконувала. За будь-яку ціну. Її майже неможливо переконати відступити. Тож якщо вже вона приставала на мою сторону, то лишалась на ній до останнього. Можна було б піти за нею, пристати до її плану просто щоб знову відчути це. Воно було б того варте. 

Але так само хотілось спробувати кращий варіант. Нехай це буде важче, нехай довше. Допоки у нас є час і хоч якісь мінімальні можливості, варто пошукати варіант з найменшою кількістю жертв. У всіх людей однакова кров. Мені нізащо не відрізнити кров Єви від крові Ані. Крові в моєму житті вже було вдосталь. Не хочеться знову її проливати. 

Я чудово знав, що Єва теж не любила крові. Вона створила гарну ілюзію, ніби їй байдуже, але… По-справжньому байдужа людина не розглядала б так свої долоні зі страхом побачити вкраплення червоного, не відчищала б свої руки з таким фанатизмом. Вона обрала найкоротший, але точно не найлегший шлях. Хотілось знайти щось легше, щось, що б не змушувало її знову подовгу сидіти з щіткою над своїми нігтями. А ще Єві треба було кудись вертатись, до когось вертатись. Все ж причин лишатися тут, працювати разом із Ханджі далі було більше. І тримали вони міцніше. Хотілось пояснити це нехай навіть гостро та агресивно. Вона мала б знати в чому насправді намагається мене звинуватити… Але це нікуди нас не приведе. 

— Ходімо, тобі треба відпочити. 

Вона навіть піддалась, коли я допоміг їй підвестись, притримуючи за плечі. 

— Або ж нам доведеться вбити її. Можливо, це єдиний спосіб усе це зупинити. 

— Годі драматизувати, Ханджі. До цього ще дуже далеко. 

Можливо, голос таки підвів мене і це прозвучало занадто гостро. Або ж вона справді задумалась, але тепер мовчала. 

— Ти заслуговуєш на краще, — мовила вона вже з ліжка. — Усі ми заслуговуємо на краще. 

Я лишив це без відповіді. Мені не хотілось кращого. Я вже мав ту, що була мені необхідною. Треба просто її повернути. 

Зачиняючи двері спальні Ханджі, я притисся до них спиною та зʼїхав на підлогу. Голову знову розколював тупий біль. Я спробував занурити пальці в волосся та відтягнути його корені, але це допомогло лише на мить. 

Убити Єву. Це якесь божевілля. Якщо до цього дійде… До цього не має дійти. Нізащо. 

Я чув, як хтось наближається, але просто не міг себе змусити зрушити з місця чи хоча б повернути голову. Кроки нарешті спинились десь на порозі.

— Ходімо прогуляємось. 

Варто було б відмовитись. У мене просто не було причин, щоб погоджуватись. Але і в Фелікса не було причин запрошувати мене на звичайну прогулянку. 

Він майже біг вулицями чужого міста, не сильно переймаючись чи йду я за ним. А тоді нарешті спинився біля якогось ресторану. 

— Це герб Адзумабіто, — він вказав на карету, що чекала під будівлею. — А тепер дивись. 

Лише декілька кроків вздовж будівлі до потрібного вікна. Мені не потрібні були підказки Фелікса, щоб упізнати у вікні другого поверху силуети Єви та Кійомі. Навіть крізь призашторені було видно гримасу Кійомі — розмова була нелегка. 

Єва відстригла волосся. 

Фелікс відтягнув мене в сторону занадто рано, занадто невчасно. Тоді дістав нам по сигареті, не сильно квапився. 

— Знаєш, що це означає? У нас усе менше шансів її повернути. 

Зробивши коротку затяжку, він закашлявся. Я згадав, що не бачив його з цигарками. Можливо, так він намагається виправдати нашу зупинку тут. Два чоловіки, що зупинились перекурити, не викликатимусь багато підозр. 

— Ми можемо переговорити з тою старою.

— Ми не можемо. Тоді ми втратимо союзника і можливість тут знаходитись. Єва точно запропонувала їй щось дуже дороге за покровительство. Ми не перебʼємо її ціну. Але не це зараз головне, ти дивишся не туди. Для чого їй змовлятись з Адзумабіто? В Марлії зараз війна, людей гребуть з вулиць. Єва не викликала б підозр, якби просто пішла до армії як елдійка. Це дало б їй багато, а головне — це не потребує допомоги Адзумабіто. 

— Можливо, вона шукає місце для Ерена.

— Гадаєш, вона б довірила його Кійомі? 

Гаразд, це справді дурниця. 

— Якби ти хотів зробити висновки про напрями політики Марлії в найближчі роки, до кого б ти пішов? 

— До політиків. 

— А якби хотів знищити військовий потенціал Марлії? 

— До військової еліти. 

Він задивився на цигарку з такою ненавистю, ніби вона була винна, що він не вмів курити. 

— Гадаєш, елдійка зможе опинитися в колі політиків чи військової еліти? 

Це було риторичне запитання. Отже, Єві потрібне було покровительство, щоб змінити свою кров. А якщо цей обман випливе… 

— Кійомі має підробити її аналізи. І мабуть, звести її з кимось високопоставленим. Якщо так, ризики для неї зростають в рази. До того ж… Ні, я не казатиму цього. З поваги до неї поки що не казатиму. 

Цигарка прогнулась в моїх пальцях. Я розумів ось цю потребу приховати щось, але просто не міг прийняти. 

— Де тоді опиниться Ерен? 

— Ти можеш зайти та спитати. 

Але якщо ми досі стояли тут, це було простим знущанням. Він і сам не знав нічого про Ерена. 

— Не кажи Ханджі про це все. Нам не потрібно імпульсивних рішень. 

— Вона мусить про це знати.

— Тоді ти гулятимеш з нею, а не зі мною. 

Заперечення так і лишились на язику, коли двері ресторану прочинились. Я заледве встиг відтягнути Фелікса в тінь провулка. Капелюхи точно не змогли б приховати нас від уважного погляду Єви. 

Кійомі поквапилась сховатись в кареті. Я очікував, що Єва приєднається до неї, але вона рушила пішки в геть іншу сторону. Вона була так близько, я міг би… 

— Знаєш, що вона зробить, якщо ти доженеш її? Закричить, виставляючи тебе за ґвалтівника. Тож без жодних різких рухів. 

Хотілось звинуватити Фелікса в брехні. Але чомусь розум був на його боці. Я просто не міг наважитись перевірити чи він збрехав.

Коли відстань між нами та Євою збільшилась достатньо, Фелікс нарешті викинув недопалок та рушив по її слідах. Я намагався йти в ногу із ним, але щоразу вибивався наперед. Коли ж вона завернула в один з провулків, Фелікс лайнувся. Ми пришвидшились. Тут ми ризикували загубити її. 

Провулок був пустий. Фелікс одразу пішов далі, гарячково оглядав розгалуження. Я ж задер голову догори. Єва саме зробила останній ривок, щоб опинитись на даху. Лише на мить вона зупинилась, але не обернулась, не поглянула вниз. 

Швидко окинувши поглядом стіну, я знайшов виступи. 

— Ти не доженеш її. 

Виступів, заглибин та інших елементів, за які можна було б зачепитись, вистачило десь до половини стіни. Далі пальці просто ковзали. Я знав, що тут можливо було вилізти на дах. Єва ж це щойно зробила. І все ж це здавалось неможливим. 

А раніше такі стіни не були проблемою для мене. Це злило найбільше. Я вмів, знав, як долати такі перешкоди. Я просто відвик.

— Інший би її наздогнав. 

— Інший би подивився вгору.