Мої діти

Єва

Я прокинулась від незвичного руху поруч. Зазвичай Леві не метушиться багато уві сні. Схоже, йому снилось щось не надто приємне. Йому ж не могли перейти мої кошмари?

— Леві, — тихо покликала я, обережно шарпаючи його за плече. 

Його реакція була як завжди прекрасною, точною та швидкою. За мить він уже стискав до болю мій запʼясток. Леві знадобилось ще трохи часу, щоб зрозуміти, що я не становлю загрози, щоб послабити хват. Але руку він не відпустив, а почав легко розтирати, проганяючи залишки болю.

— Пробач. 

Я похитала головою. Мені не потрібні вибачення за таке. Я теж так іноді робила, накидалась на нього, коли він намагався мене розбудити. В нашому світі це було нормально. Ми просто намагались захиститись.

— Хочеш поговорити про це? Що тобі снилось?

Леві довго мовчав, продовжуючи розтирати моє запʼястя. 

— Ти була з Ервіном і… 

— До біса Ервіна. Вже скільки часу мертвий, а досі приносить проблеми. Я більше не піду за ним. 

Він глипнув на мене розгубленим поглядом, не вірячи в мої слова. А тоді легко мовив: 

— До біса Ервіна. 

Вранці я пішла ще до того, як він прокинувся. Мені варто було повезти дітей на будування залізниці та наглянути за ними. А йому варто було лишатися з Ханджі, бо з дня на день мала завітати Кійомі Адзумабіто та обговорити питання подорожі до Марлії. Леві міг собі дозволити лишатися в ліжку трохи довше, а на мене вже чекав його загін. 

І якщо зранку робота йшла легко, то ближче до обіду я відчувала, як на мені плавиться шкіра. Ця спека нагадувала пару Колоса. Я хоча б мала натреновану стійкість до будь-яких подразників, а от дітям було геть погано. Лише приїзд Ханджі та Леві трохи їх розважив. Але відповідь з Хідзуру мені не припала до душі. Так, нам вдасться трохи помандрувати Марлією, це добре. А от щодо решти… Кійомі виявилась саме такою корисливою, як я й уявляла. 

— Не поїдеш з нами? 

Питання Ханджі здивувало. З чого така милість? 

— Хтось має тут тяжко гарувати, щоб ви відпочивали у своїх блискучих кабінетах. 

І якщо подругу мої слова вразили, змусили закотити очі, то Леві лишався непроникним.

— Ти згоріла, — просто заявив він. 

Я на пробу торкнулась до обличчя та одразу відчула неприємне печіння під пальцем. Бляха. Цього варто було очікувати насправді, але я щоразу сподіваюсь, що пронесе. Я не звикла до сонячних опіків, адже Липа рідко носила відкритий одяг. Мене завжди від такого захищала маска. 

— Знайдеш для мене молочку, капусту, картоплю чи огірок і я буду дуже вдячна. 

— Ти ж ніби лишаєшся в поселенні.

На зауваження Ханджі я могла тільки скривитись. Але кривляння на її нещасне нагадування швидко перетворилось на кривляння від болю.

— Хтось має тяжко гарувати, щоб ми відпочивали, — задоволено промовила вона, накидаючи мені на голову свого капелюха. 

— Ти сьогодні неймовірно щедра. 

Вона задерла підборіддя так, ніби мій сарказм справді був найціннішою похвалою.

— В поселенні буде щось з того, що ти перелічила. Це ж поселення. 

Ханджі мала рацію. І все ж там не буде Леві. Чомусь була певність, що ці мої опіки не пройдуть так легко. У нас в роду були й ті, хто помер просто від довгої прогулянки під сонцем. Батькові теж не раз ставало погано від особливо сильних опіків, але він вправно намагався приховувати це, бо ненавидів метушню навколо себе. Тож шанси у мене були прекрасні. Та якщо вже й помирати, то лише поруч з коханим чоловіком. 

От тільки не може бути все так легко. Я щойно почала налагоджувати стосунки з Ханджі. Буде погано, якщо я зіпсую усе через власну легковажність. Леві мусить мене зрозуміти.

 

— Мені треба поговорити з тобою. 

Цими словами Ерен щойно надав неабиякого сенсу моїм стражданням. Відколи Ханджі з Леві повернулись до порту на мене почав накочувати головний біль, ведучи за собою нудоту та слабкість. До появи Ерена я була певна, що мені варто було поїхати з Леві та Ханджі, але тепер… Тепер я певна, що варто було одягти закритіший одяг. 

— Вперед, я слухаю тебе. 

Не дивно, що він довго наважувався на наступні слова. Мабуть, я не виглядала дуже серйозною співрозмовницею, коли обмазувалась кислим молоком, яке я дивом викупила у місцевих гарнізонців. 

— Нас ніхто не почує? 

Я роззирнулась в пошуках зайвих вух. Гарнізонців поблизу не було, як і цивільних. А інші діти напевно позасинали ще до того, як попадали в ліжка. 

— Ні, нас навіть не побачить ніхто. 

— Я почав розуміти тебе. 

— Це… чудово. 

Ерен сів поруч зі мною на сходах, доки я намагалась дихати якомога менше. Мене починало нудити від запаху молока. 

— Я хочу, щоб після моєї смерті у них було краще життя. Від одної думки, що хтось з них може успадкувати мого титана…

Я чула цю їхню розмову про порядок спадкування. Справді боляче, що їм доводиться думати про таке. З тим же успіхом вони могли посперечатись хто мусить успадкувати мою маску та обовʼязки із нею. 

— Я мушу захистити їхню свободу. 

Прекрасна ідея. Сподіваюсь, у мене ще не піднялась температура і це не мариво. 

— Це дуже небезпечна гра, Ерене. Нас може ніхто не підтримати. Ти готовий опинитись по інший бік барикад з усіма? 

Його моє питання змусило криво усміхнутись. 

— Давно вже. 

— І не боїшся, що я зраджу? 

Мав би насправді. Я така собі союзниця на подібні плани. Я кручусь в колі гуманістів і ніхто, окрім вищого кола Розвідки, не знає, що я не одна з них. В мені легко побачити подругу Ханджі або кохану Леві. Але ані подруга Ханджі, ані кохана Леві не викликатимуть довіри в такій змові. 

— Як тоді ти збираєшся забезпечити захист для своїх близьких? Ти не можеш зрадити свій останній шанс. 

Але можу поміняти думку. Хоча це занадто малоймовірно.

— Гаразд, то що ми робитимемо тепер? У тебе є якийсь план? 

— Єлена хотіла зустрітись зі мною. Я хочу, щоб ти була присутня на цій зустрічі.

— А вона вже організована?

— Так. В Шіґаншіні, коли ми добудуємо залізницю. І було б непогано, якби Флок теж там був. Ти помиляєшся щодо підтримки.

Флок. Я знаю, що він має певні радикальні погляди, але ж не настільки. Усе це не мало заходити далі сичання за вечерею. 

— Наскільки помиляюсь? В нашому розпорядженні буде тільки Флок? Чи загін? Чи пів Розвідки?

— Якщо пощастить, пів Розвідки. Тебе дуже люблять, треба правильно цим скористатись.

От би все було так легко, як він каже. Я знаю про свій авторитет, але не хотілось перевіряти його меж. Не всі мої прихильники погодяться піти за мною аж так далеко… Був час, коли я знала кожного ворога корони в Поліції, могла точно сказати хто зможе підтримати Липу. Я сподівалась не повертатись до такого.

— Зараз я маю мало впливу, Ханджі постаралась для цього. Саме для запобігання такої змови вона ділить Розвідку і щоразу віддає мені меншу частину. 

— Тоді Флок говоритиме за тебе. Але треба йому це передати.

Треба. Але як? Він зараз в порту і я гадки не маю в якій його частині хоч приблизно. Я можу туди зараз поїхати, але що це дасть? Я просто викажу себе. 

— Ти справді впевнений в ньому? Якщо я почну діяти… 

— Навряд він буде вірний тобі, але мені довірятиме.

— Що ти плануєш після Єлени?

— Мабуть, спробую налагодити стосунки з Зіком. Єлена має розказати про якісь його таємні плани, але це треба буде перевірити. 

— Розвідка не планує найближчим часом тягти Зіка сюди. 

Він пхикнув, а я зрозуміла свою дурість. Не одна я така розумна, що запланувала собі нову подорож. 

— Тоді я піду до нього. 

Це прозвучало занадто натягнуто, ніби це не єдина і далеко не головна його причина. Але мені непотрібні були його секрети. 

— Чудово, я матиму супутника. 

Тепер була моя черга тішитись його подиву. 

— Навіщо тобі це? 

— Ми з Ханджі посперечались. І я маю довести свою правоту. А ще хтось має стерегти тебе. Зік занадто хитрий та мовчазний, а тому дуже небезпечний. 

— Гаразд, і як ти зібралась піти? Думаєш, це так легко? 

Кійомі на стороні Зіка, це було зрозуміло від початку. Для чого б Ерен не знадобився Зіку, вона допоможе їм воззʼєднатись. І вона має достатню владу для цього. Йому легко буде втекти з його допомогою. На цю ж допомогу розраховувала і я. Мені є чим підкупити її. 

— Кійомі мусить допомогти мені. Це буде в її інтересах. 

— Кійомі? Справді довіряєш їй? 

— А ти хіба ні? 

Його мої слова занепокоїли. Але чому? 

— Вона не зможе допомогти мені. Ти ж зібралась з її допомогою пройти до верхівки Марлії? А мені більше до вподоби низи. 

Низи. От чому він так захвилювався спочатку. Мені не місце в низах. Будь-яка розумна людина з першого погляду зрозуміє, що я маю занадто багато досвіду для новачків. Ерену легше буде прикинутись, ніж мені. 

— У тебе більший ризик. Те, що розповідали добровольці… Марлія ж розкидається людьми на полі бою. Тебе занадто легко вбити в цій позиції. 

— Та хто б казав. Ти збираєшся покластися на занадто ненадійну людину. Щоб опинитися зверху, тобі доведеться підробити аналізи крові. Тебе зможе виказати одне неправильне слово. 

Ну… він мав рацію. Але ж мені не звикати до таких умов. 

— Ерене, не порівнюй себе зі мною. Я займалась таким більшу частину свого життя. Я знаю що треба робити, щоб мене не взяли живою… Усе ж це закінчиться “Гуркотом”? Повним, не частковим?

— Так, до цього дійде. 

— Напиши листа Флоку, а я подумаю, як його передати. 

Так ми розійшлись. Ранком ми знову тримались на відстані, на тій, що і завжди. На змову не було і натяку, ніби це був лише мій сон. Лише ближче до ночі Ерен передав мені листа та пішов собі далі. Конверт був не запечатаний, ніби запрошував мене прочитати. Та навіть якби він був запечатаний, я б усе одно прочитала зміст листа, адже мусила б пересвідчитись, що Ерен не викриває мене в цьому листі. 

Зміст мені подобався. Особливо наголос Ерена, що Флок має довіряти та коритись мені. Схоже, якщо ми зберемо свою повстанську армію, керуватиму нею я. Розумне рішення.

Наступного вечора я передала лист одному з гарнізонців, який мав привезти до порту пошту. Лист я підписала іменем матері Флока. Якісь родинні справи не мають викликати підозри. Відповіддю на лист послужила присутність Флока на зустрічі Ерена з Єленою. Ерен не дозволив нам попадатися на очі Єлені, тож довелось шукати собі схованки в одному з покинутих будинків Шіґаншіни, де проходила зустріч. Флок для цієї зустрічі поцупив СПМ, що мене насмішило. СПМ буде ефективна тільки проти Ерена. З його поведінки я розуміла, що це лише дурна помилка, що насправді він вірний Ерену. 

Мене ж гріли улюблені ножі та револьвер. З ними я точно не схиблю та в разі потреби продірявлю Єлені черепа. Флок дивився на мене зверхньо, з презирством. Ніби він тут розумний, при зброї, а я погано підготувалась. Це однозначно буде чи не найважча моя співпраця. 

— Ерене, єдиний спосіб врятувати світ і Елдію — це план милосердної смерті. Ми маємо довести його до кінця. Вином із спинномозковою рідиною напоїли лиш найвище командування, яке може перешкодити реформам. Зік довіряє вам, довіртесь і ви йому. 

Вино. Вона говорить про вино з кораблів? Ні, тільки не це. Бляха! Я брала до себе марлійців в ресторан не для цього! Я мала наглядати за ними, мала тримати під контролем! Це ж так очевидно. Жодна отрута не буде такою дієвою як спинномозкова рідина. Ми з Ератою шукали звичні нам отрути в тому вині. Ми прирекли кількох людей, які служили піддослідними. Можливо, Ерата прирекла себе теж. Я просила її знайти кількох дегустаторів для вина, когось, кому нема чого втрачати. Вона занадто важлива, щоб отак її втратити. Але ж це Ерата. Її підвищена стійкість до деяких отрут дуже легко перетворюється в повний імунітет в її уяві. Особливо якщо діло стосується вина. І вона може не зізнатись.

Хто взагалі пив це вино? Як мінімум Піксис. І це дуже погано. Через мою помилку острів лишиться без військової еліти. Вона була не ідеальною, часто навіть жахливою, але хоча б була. Це були хоч трохи кваліфіковані люди. А хто буде замість них? Я не хотіла цього. Так, вони могли б завадити мені знищити світ, але… я могла б їх усунути. Заховати в найглибші підземелля, закрити в Підземці, потримати десь в шахтах. А коли б я закінчила, вони б повернулись до свого звичного життя, до своїх обовʼязків. Що тепер? Хто керуватиме полками? 

Держак револьвера вже нагрівся від моєї руки, більше не холодив так приємно. Хотілось застрелити Єлену тут і зараз. Але вона мені ще знадобиться. 

— Я слідуватиму плану Зіка, — заявив Ерен, коли Єлена пішла й ми лишились втрьох. — Але лише для виду. Ви робіть так само. 

— Але чим удаване підкорення може нам допомогти? 

Гаразд, Ерену просто треба торкнутися Зіка в потрібний момент. Неважливо яким шляхом. Нехай Зік вважає його союзником, та Ерен може використати свою силу геть інакше. От тільки… 

— Це може погано закінчитись. Вони уже забрали у нас військову еліту, що ми віддамо їм далі?

А якщо Зік не такий вже дурень? Якщо він зміг передбачити непокору Ерена? Якщо в нього є туз в рукаві? Що тоді ми робитимемо? Сила Первісного належить Ерену, проте тільки люди королівської крові можуть нею керувати. Якщо він перехопить контроль, що ми зробимо? Він же нас знищить.

— Військова еліта? Ті дурні все одно занадто тупі та боязкі, щоб підтримати нас.

Флоку б пасував блазенський ковпак. Підходячи ближче до нього, я вхопила його комір та втисла Флока в стіну.

— Ті люди служать довше, ніж ти живеш. Ми вбиваємо зовнішніх ворогів, а з внутрішніми є інші способи розібратись. Піднімеш руку на своїх і я тобі її відрубаю. 

Я готова була вбивати заради свого плану. Але це не означає, що я вбиватиму кожного просто тому що так легше. “Гуркіт” мав забезпечити безпеку острова. Який сенс в цій безпеці, якщо ми самі ж її заберемо? Нехай мене навіть засудять за це все. Це буде занадто вже вигідна ціна.

В очах Флока палало бажання щось мені сказати, пересперечати мене, але яскравіше палав страх. Він занадто боявся мене, щоб заперечити. Це дуже добре. Мені не варто спускати очей з Флока. Добре, що тепер у мене зʼявився голос серед іншої частини Розвідки, але він занадто ненадійний. 

— Маєш інші варіанти, Єво? 

Ерен глузував, бо інших варіантів не було. Є поганий варіант і ще гірший. Якщо я відкидаю поганий варіант… 

— Ми намагатимемось зберегти життя кожного елдійця на острові. Або я викажу усе це Ханджі та вмию руки. 

Це був красивий спосіб сказати, що інших варіантів немає, але відступати я не збиралась. 

 

Було збіса важко організувати зустріч Ерена та Хісторії. В Ерати було забагато питань, та все ж їй довелось допомогти мені. І все заради того, щоб я навіть не знала про що вони говорили. Це було дуже грубо з боку Ерена, але я нічого не могла зробити. Надалі доведеться лишати когось з хорошим слухом і повним гаманцем поруч, щоб знати про всі подібні розмови.

А от мою зустріч з Кійомі було набагато важче організувати. За день я мала вирушити з Шіґаншіни до порту, а звідти ми разом з Кійомі помандруємо до Марлії. Я мала зустрітись із Кійомі до того, як опинюсь в порту, інакше викличу забагато підозр у Леві. В моєму плані буквально усе залежало від удачі. Якщо пощастить, ніхто не помітить моєї відсутності вночі. Якщо пощастить, я проберусь в кімнату Кійомі без зайвих пригод. В її кімнаті нікого не буде, якщо пощастить. 

До порту я дісталась легко. Принц ступав тихо і точно, але його довелось залишити на підступах до берега. Якщо його хтось помітить, мене точно тут знайдуть. 

Наступним завданням було дістатись до кімнати Кійомі. Я могла б просто зайти всередину, але там точно повно охорони, а моє обличчя вже давно усім відоме. Як же погано не носити маску. Довелось лізти по стіні. Я хотіла спочатку використати СПМ, але це була б провальна ідея. Зараз літо, вікна всюди відчинені. Буде добре чутно свист тросів. Військові точно його впізнають і почнуть шукати джерело. Тож довелось узяти скельні молотки. Я дуже рідко користувалась ними раніше і переважно це був не найкращий мій досвід. Тож якщо цієї ночі я не розібʼюсь, то це буде дуже навіть хороше її закінчення. 

Поволі я зачіпалась інструментами за щілини між цеглою та рухалась угору. На щастя вікно в покоях Кійомі виявилось відкритим, тож одним непевним рухом я ввалилась до її кімнати. У неї був на диво чуткий сон, адже за мить вона вибігла зі своєї спальні до мене. Я присіла в реверансі, вчасно ховаючи молотки за поясом. 

— Пані Адзумабіто, я прошу вибачення за такий недоречний візит, та я не мала іншого вибору. Мені терміново треба запропонувати вам угоду. Ви зможете вислухати мене? 

Вона дивилась на мене, як на божевільну. Я шкодувала, що не могла запросити її до Ланґрасу. Якби ця розмова відбувалась на моїй території, за моїми правилами, я б точно її причарувала. А так… От яке у неї зараз враження про мене? Не найкраще. 

— Що я можу отримати з цієї угоди? 

Дякувати мурам!

— Можу помилятися, але в Хідзуру цінується династія не менше ніж у нас. Я пропоную вам династійний шлюб. Нехай Мікаса, ваша спадкоємиця, одружиться з моїм молодшим братом Люком Вайсом. Адже ви тут заради торгівлі? Торгівля піде набагато краще, якщо матимете звʼязки тут. Наша родина може…

— Що я маю віддати за це? 

От же нахаба. Перебивати — не дуже ввічливо. Хоча… Мабуть, річ у тому, як почалася ця розмова. 

— Незабаром група розвідників вирушить у мандри. Допоможіть мені не повертатися з цих мандрів. Я маю лишитися в Марлії. Мені потрібно, щоб ви зробили з мене марлійку та провели до вищого військового командування. 

Аби лише вона не спитала навіщо мені це! 

— Це невигідна умова. Твоя родина втратить авторитет після твоєї зради. 

Я була рада, що вона відмовилась від Люка. Але… але. Такий результат мене не влаштовує.

— При королівському дворі мене не дуже люблять, лише бояться. Але мій брат… Усі чекають, доки зі мною щось станеться і до справ візьметься він. Я запевняю вас, його не звинуватять в моїх гріхах. Люк вийде з цього всього жертвою своєї злої сестри, що лише додасть йому любові народу. Вигіднішої угоди вам не запропонує ніхто. 

Крапкою після моїх слів став папірець з моєї кишені, який я поквапилась розрівняти на низькому столі. Кійомі невдоволено схилилась, щоб прочитати. 

— Це право власності на деякі шахти. Вони закріплені за Вайсами. Ви зможете мати вільний доступ до них за умови цього союзу та виконання моїх вимог. Також у нас є родич, який теж володіє шахтами та Промисловим районом. Ми маємо достатній вплив на нього, щоб він погодився на торгівлю з Хідзуру. 

Я чула її вагання. Воно нагадувало тікання годинника, який от-от зупиниться. Тік-так, тік… так, тік…

— Дівча, ти ведеш дуже небезпечну гру. 

Це був неабиякий комплімент. Мене давно ніхто не наважувався називати дівчам. Ще й з такою відразою. 

— Це означає згоду? 

— Це означає згоду. Але ось це лишиться зі мною.

Я вдала напруження, ніби справді вважала той аркуш таким цінним. Папери були оформлені на Євангелію Вайс. Можливо, така людина справді існує. Тоді я щойно подарувала їй шахти. Якщо Кійомі колись зможе показати десь цей аркуш, то однаково бажаного не отримає. А Люк… Його є кому захистити. Можливо, в Хідзуру усе це працює інакше, але тут весілля не буде без його згоди. Якщо пощастить, він навіть не дізнається про цю розмову. 

— Гаразд. Я… безмежно вдячна вам за цю угоду. 

Здається, я купила її поклоном. Вона навіть захвилювалась, коли я почала спускатись тим самим шляхом, що й підіймалась. І захвилювалась недарма. Я таки зірвалась зі стіни. Недостатньо високо, щоб розбитись, але достатньо високо, щоб пошкодити ногу. До Принца мені довелося шкутильгати. Все ж я лишила докази проти себе. Оцього маленького поранення було достатньо, щоб за день Леві спитав у мене що сталось. Я докладала усіх сил, щоб приховувати шкутильгання, але приховати набряклу литку я точно ніяк не могла. 

Я вже набрала повітря в легені, щоб збрехати, але брехня не приходила. Як би сильно я не кликала, вона не відгукувалась. Мені не було чого сказати. Бо я не хотіла брехати. Не тут, не йому, не про це.

— Я не можу тобі цього сказати.

Звісно ж, боляче таке чути. Боляче мати спільний побут, спільний простір, спільне життя з людиною, яка в один день викидає отаке. Чи краще було б збрехати? Можливо. Я не знала чи правильно вчиняю зараз. І це дуже мене дратувало. Ідеально вже не буде, бо я погодилась на цю кляту змову. Але хотілось принаймні бути правильною.

— У тебе все добре? 

Зараз Леві як ніколи нагадував Марі. Хоча вони ніколи не були по-справжньому схожі. Мабуть, я просто почала забувати її, тому різниця між нею та Леві тепер така розмита… Він теж душитиме мене своєю турботою? Теж проситиме про неможливе? Тільки не це. 

Я змусила себе пропустити повітря крізь стиснуті зуби. Вдих і видих. Мені не полегшало. Щось стискало мені горло. Була певність — якщо я зараз хоч слово спробую сказати, голос обовʼязково мені зрадить. 

— Було краще.

Його розчарування було добре відчутне. Це не та відповідь, якої йому хотілось. І мені теж хотілось дати йому іншу відповідь. Леві довго мовчав. Мабуть, думав, як вийти з цього становища найбезпечнішим шляхом. Я безпечних шляхів не бачила. Відчуття небезпеки стискало мені шлунок, хотілось вже закритись руками й зажмуритись. 

— Якщо ти зміниш свою думку, я вислухаю. 

Я мала б радіти, що все закінчилось отак. Це була перемога. Та краще вже поразка, аніж отака перемога. Краще гучна сварка, ніж таке перемирʼя. Леві просто побажав мені хорошої ночі та пішов. Це був тактичний відступ. Все ж він поважав мої кордони, я мала б це цінувати. Та в цій ситуації… Тут я не варта поваги.

Було легко відшукати його. Ми обоє почали перебирати звички та поведінку одне одного, тож я вирішила, що він вдивлятиметься у темні хвилі моря, як це зазвичай роблю я після особливо важких нічних жахів. Так воно і сталось. 

— Леві, — мʼяко покликала я, перш ніж обійняти зі спини. Мені не хотілось налякати його. — Будь ласка, не йди від мене отак.

З моря завивав холодний вітер. Тканина його сорочки під моїми пальцями не нагадувала нічого теплого. Я притислась до нього ближче, міцніше обплела руками його тіло, намагаючись захистити від холоду.

— Якщо тобі потрібен простір… 

— Мені не треба клятий простір. Знаєш скільки простору я мала раніше? І я ніколи не знала, що з ним робити. Мені потрібен ти… Я образила тебе? 

— Вивихнутою ногою? Дуже. 

Я не стримала тихого сміху. Його волосся мʼяко лоскотало мою ліву щоку. 

— А вивих плеча тебе образить менше чи більше? 

— Залежить від обставин. 

Він нарешті дозволив собі розслабитись в моїх обіймах. Я спробувала розтягнути поли свого кардигана так, щоб сховати Леві від холоду, але виходило кепсько. 

— Леві, я обовʼязково розповім тобі все. Мені просто треба трохи часу. Часу, а не простору чи відсутності тебе в моєму житті. Це не питання довіри, це… 

Коли до мене дійшло, що я збрехала, я не змогла втримати сльозу. Обовʼязково розповім. Я не могла цього пообіцяти. Це брехня. 

Я багато разів розставалась з людьми. З різними людьми, близькими й не дуже. Найгірше — не сам момент розставання, а переддень, за мить до цього. Після розставання я завжди обертаюсь, завжди дивлюсь на наші останні зустрічі, останні миті, коли ми ще не знали про кінець або дуже добре його ігнорували. Завжди здається, що я говорила не так, робила не те. Я мала сказати щось краще, мала зробити більше. 

Я маю зробити зараз більше. Але я не зроблю. І я точно шкодуватиму про це. Це буде чи не єдине, за чим я насправді шкодуватиму. Оця ніч катуватиме мене у снах, житиме в моїй голові, застигне перед очима в мить смерті. Зараз так багато можливостей, справді хороших можливостей, але я не скористаюсь ними. Мені ніколи прощення не буде за таке.

— Подаруй мені трохи часу, гаразд? 

Голос таки мене зрадив. Я не спромоглась ні на що краще, ніж ламаний шепіт. Принаймні Леві втішив мене справжніми обіймами, надав мені місце для сховку своїх сліз. Мої сльози швидко мочили його сорочку. Але я не почувалась вразливою, як завжди, коли плачу. Я почувалась захищеною.

Якщо я проміняю ось це на лише ймовірність врятувати острів, я буду найбільшою дурепою у світі. Флоку ніколи не личитиме блазенське вбрання так, як мені. 

 

На кораблі було ще гірше, ніж я очікувала. Я чудово памʼятаю ті прекрасні часи курсантки, ту свою єдину подорож човном. Мені здавалось, що це насправді було погано. Але плавання до Марлії було навіть гіршим. Я однозначно прийняла правильне рішення, коли вирішила не снідати перед заходом на корабель. 

В моєму житті було багато принизливих речей, але чи не найбільш принизливим виявилось блювати за борт. Моєму організму було вже байдуже, що шлунок був пустий майже добу. Я боялась зробити навіть зайвий ковток води. Найгіршим було розуміння, що моя нудота могла підсилюватись переживаннями. Колись кляте плавання закінчиться. Як пощастить, в кінці я нарешті отримаю таку бажану землю під ногами. Але нудота може не відпустити мене навіть тоді.

Я була неймовірно вдячна собі, адже написала лист ще вдома. Раніше я думала, що могла б це зробити на кораблі, але щось змусило змінити свою думку в останній момент. Мабуть, це був здоровий глузд. Тепер проблемою було ховати цей лист аж до потрібного моменту. Та з моїм досвідом у мене вже не виникає проблем з переховуванням чогось. 

— Тобі так і не стало краще? 

Ханджі хотілось відігнати від себе. Я знала, що вона не пробачить мені того, що я зроблю. Мені було занадто погано зараз, щоб думати про це.

— Мені потрібно міцно стояти ногами на землі. Тоді, можливо, покращає. 

Коли вона всілась поруч на палубу, я здивувалась. І це було далеко не приємне здивування. Не треба мені ще більше причин не йти. 

— Попри все… Знаєш, я рада, що ми дійшли аж сюди. Я мала б померти на першій місії, памʼятаєш? 

— Я не казала такого. 

— Ще й як казала. А ще казала, що матимеш хороше життя в Поліції. 

Ну… Я була пиздець якою дурною. 

— Ти викривлюєш мої слова. 

— Що, соромно визнати помилку? 

Я вже набрала повітря, щоб відповісти якоюсь шпилькою, але швидко стихла. Я можу бути з нею сьогодні мʼякшою. Якщо я можу обирати… мені не хочеться лишатися в її памʼяті буркотливою та колючою. Сумніваюсь, що зможу за день виправити враження про себе, але варто спробувати. 

— Соромно.

Вона занадто чітко відчула зміну мого курсу, що відбилось на її обличчі. Мені було приємно її вразити, але привід… Про нього краще не згадувати.

— А тобі не напекло в голову? 

Коли Ханджі торкнулась моєї маківки, щоб перевірити свою теорію, я мала б злитись. Але вийшла тільки вимучена усмішка. 

— Мабуть, скоро напече. 

Я сперлась на її плече, а вона накинула мені на голову капелюха. Якщо закрити очі й не вдихати різкого солоного запаху моря… Шум хвиль скидається на шум дерев у лісі. З неабиякими зусиллями я переконувала свідомість, що ми зараз не хитаємось на хвилях, а сидимо рівно і стійко. Я знову була втомлена і голодна. Усе було так, як в курсантці. Геть усе. 

На навчанні я часто спиралась на неї. Вона ніколи не питала про те, чому я вічно втомлена. Мабуть, вона здогадалась, але ми не говорили з нею про це. Ханджі бачила мою потребу, подобалась вона їй чи ні, але вона завжди дозволяла мені спиратись на себе. І це справді багато значило. Навіть якщо це лише дві хвилини дрімоти стоячки, набагато краще провести їх вткнувшись підборіддям в її плече. 

— Шкода, що не існує іншого шляху для подорожі. Я намагалась пояснити Кійомі, але… 

— Ти памʼятаєш. Цього вже достатньо.

Я навіть наважитись подумати не могла, що вона буде шукати якийсь інший шлях лише через мене. Я… хіба досі заслуговую на таке?

Поміж лементом мартинів й шелестом води дуже добре вирізнялись кроки Леві. Він застиг перед нами якось занадто надовго. Тоді я зрозуміла в чому річ.

— Я не сплю. 

Але розліпити повіки було складно. Нарешті картинка перед очима набула чітких обрисів. Моя ілюзія спокою впала. Відриваючись від плеча Ханджі, я вирівнялась й прийняла в руки горня, яке простягав Леві. 

Я не перша, кого нудило на кораблі. Тут це називалось морською хворобою. І на моє велике щастя тут мали хоч якісь способи боротьби із цим. До прикладу якийсь жовтуватий чай з різким гірким запахом. 

— Шкода. Вона вже спить. 

Своїм горнятком він вказав на Ханджі, що занадто довго і підозріло мовчала. Я обережно схилила її голову на своє плече. Поки що нудота сиділа десь на дні мого шлунку, тож я могла дозволити собі таке. 

— Як ти? 

Від його питання куточки моїх губ підстрибнули. 

— Трохи краще, дякую. Але їсти я все ще не збираюсь. 

— Тепер я розумію чому ти така хороша вершниця.

— Нагадай мені взяти участь в якихось перегонах, коли ми повернемось. 

Зараз здавалось абсурдом, що я досі не обкатала Принца на змаганнях. З ним я б точно взяла якесь призове місце… Запиваючи неприємні думки про майбутнє чаєм, я миттю скривилась.

— Що це? 

— Імбир, якщо я правильно почув. 

— Гаразд, що таке імбир? 

— Хіба його у нас нема? 

Іноді я забувала, що Леві не дуже обізнаний з їжею поза їдальнею. Навіть якби цей триклятий імбир у нас і ріс, він навряд чи знав про це. 

— Немає. І сподіваюсь, не буде. 

Тоді він сьорбнув свій чай. Чомусь я думала, що в його чашці щось більш звичайне.

— Могло бути гірше. 

— Ні, тобі не може подобатись ця гидота.

— Мені не те щоб подобається. Але воно не аж таке гидке.

— Леві, ні. Я забороняю тобі. Якби ця чашка була не з твоїх рук, я б подумала, що пʼю отруту для пацюків. 

Він глянув на мене звисока так, ніби я сказала щойно найбільшу дурість в житті.

— Отрута для пацюків має геть інший смак.

— Ти мене заінтригував. Звідки у тебе такі знання? 

— Переплутав колись тарілки. 

Це була найбільша трагедія усіх часів. Навіть знати не хотілось кому призначалась тарілка з отрутою.

— Тепер я не буду так довіряти їжі з твоїх рук.

— Пильність ще нікому не шкодила. 

Стало легше, коли ми нарешті вийшли на берег. Місто було занадто гучним та яскравим. Я губилась, моя увага розсіювалась на велику кількість подразників. Як ніколи хотілось хоча б до Стохеса. Рука Леві в моїй руці без жодних перебільшень рятувала. 

Мене не цікавили усі ці новітні технології, котрих немає на острові. Я вивчала вулицю, вивчала архітектуру, шукала на фасаді місця для того, щоб видертись на дах. Фелікс би зрозумів про що я зараз думаю, помітив би мій погляд. Дуже добре, що Ханджі лишила його з Рошель на острові для керівництва рештою Розвідки.

Ще я вивчала людей. Як вони говорять, як рухаються, чим відрізняються від нас. Я маю влитися в цей натовп, маю перейняти їхню поведінку… Я б і далі лишалась на місці, якби не сильний голод. Саша саме щось купувала, тож я підійшла ближче до неї. Тільки-но їй простягли якийсь вафельний ріжок з білим кремом, як я вихопила його.

— Єво! Віддай! 

— Хтось має перевірити це на отруту. Ти занадто цінна, не можна дозволити тобі отак померти. 

Крем був занадто холодним і боляче вдарив мені по зубах, лишаючи молочний присмак. Але це справді було смачно. 

— Отрути не виявлено, можеш замовити собі ще. 

Ріжок лишався в моїх руках. Коли я повернулась на своє місце, Ханджі гучно сміялась. Леві було і близько не весело.

— І яке знущання я пропустила? 

— Його сплутали з дитиною! 

Вона чекала доки я підхоплю її веселощі, але я не могла бути такою жорстокою до Леві.

— То ти радієш, що є люди сліпіші за тебе? 

Тепер Ханджі не сміялась так гучно. Перебираючи ріжок в правицю, я за звичкою глянула на лівий запʼясток в пошуках годинника. Тільки тепер я згадала, що лишила його вдома. Як і всю свою зброю. Як і все, окрім одягу, що зараз на мені, і листа.

— Забула годинник? 

— Я спеціально не брала його. Не хочеться викрити себе якоюсь дурницею. 

— Ходімо. 

Він занадто різко перемінився і потягнув мене назад до Саші. На середині шляху я зрозуміла в чому річ. Якийсь хлопчик шарився по її кишенях. Леві вчасно зловив його руку з її гаманцем.

— Гей, це не твій гаманець. 

Тепер довкола нас почав формуватися натовп. Люди почали тиснути на хлопця, придумувати дедалі жорстокіше покарання для нього. Це було огидно. Якби таке відбулося на острові, я проламала комусь черепа, та хлопця витягнула б. Але тут… мені звʼязує руки моя присяга. 

Саша спробувала заперечити, та це лише дужче розпалило натовп. Я вхопила її за руку і притягнула ближче до себе. А тоді Леві вчергове мене здивував — вхопив хлопця і попрямував геть з натовпу. 

— Що він… — здивовано прошепотіла Саша до мене. 

Я теж не розуміла. Але коли він обернувся, шукаючи поглядом мене, я пішла за ним, все ще тягнучи за собою Сашу. 

— Хто сказав, що він кишеньковий злодій? Я тільки сказав, що це не його гаманець. Малий узяв гаманець старшої сестри. 

О. Гаразд, я зрозуміла. 

— Так, у нас у сімʼї все дуже складно. Так, сестричко? 

А от брехня Ханджі не була такою правдоподібною. Щоб врятувати становище, я поклала руку Саші між лопаток.

— Ну ж бо, люба. Усе ж так було? 

Вчуваючи мій лагідний голос, Саша трохи заспокоїлась і жваво закивала головою.

— Так, саме так! Вибачте моєму недолугому братикові!

Хтось у нашій виставі занадто фальшивив — нам не повірили. Коли Леві віддав наказ, я не квапилась бігти. Спочатку я просто загубилась в натовпі. Лише коли я нарахувала усіх дітей, рушила за ними. Хтось мав прослідкувати, щоб ніхто не відбився від групи. Найважче забіг дався Арміну. Довелось вхопити його за руку й тягнути вперед, щоб впевнитись, що він не загубиться. 

Лише перед маєтком Адзумабіто ми наважились зупинитися. Хлопець викрутився з рук Леві й ніби на памʼять узяв його гаманець. Я чудово бачила те, як Леві шкодує. Не через гроші, а через долю цієї дитини. Може, через свою долю теж. Або через мою. 

Слова Кійомі абсолютно мене не цікавили. Що б вона не сказала, я не зміню свого рішення. Ось цей Комітет із захисту народу Імір звучав занадто нереалістично. Тим паче, що його ідеологія навіть для Кійомі незрозуміла. 

— Спочатку треба обережно оцінити усе. 

Я не стримала кривої усмішки, яку поквапилась приховати за долонею. Наскільки різний сенс ми вкладаємо в ці слова… Не дивно, що Ерен просто пішов геть. Але мені довелось лишитися, дослухатися і кивати далі. Лише коли діти порозходились за Ереном і достатньо довго не повертались, я наважилась піти за ними. Їх було легко знайти по слідах і вигуках. Не так далеко від маєтку Адзумабіто стояв табір біженців. Ось куди пішов хлопець, якого врятував Леві. 

Коли нас запросили до випивки, я хотіла відмовитись. Але діти були проти. Звісно, я могла настояти на своєму рішенні, це ніколи не було проблемою. Проте… Мури милостиві, ці діти навіть не відсвяткували як слід випуск з курсантки! Нам з Леві ще жодного разу не доводилось відчитувати їх за пиятику чи іншого типу гуляння по-справжньому. Це неправильно. Краще виправити це зараз, доки я поруч. Однаково Ханджі не зможе повноцінно насварити мене за таке дурне рішення. 

В наметі я першою спробувала запропоновану випивку. Потрібно було зрозуміти чи можна це взагалі пити й наскільки воно міцне. Всупереч моїм очікуванням міцність не була такою високою. Смак напою ні про що мені не казав, я гадки не мала що це. Тепер я дозволила дітям спробувати. Відтоді пили лише вони. Я намагалась займати якомога менше місця в їхньому просторі, не нагадувати їм зайвий раз про себе. Сьогодні їхній вечір і ніякий майор не має його псувати. Лише іноді я вказувала на закуски або перерви між випивкою. Просто напиватись нудно. Набагато веселіше розтягувати цей процес. 

Звісно ж вони ходили за добавкою. А я намагалась розмовляти з місцевими. Чоловік, який нас запросив, обвів рукою дітей, потім показав на мене. Супроводжувалось усе це набором невідомих мені звуків. Але я знала про що він говорить. Він питав чи вони мої діти. Такі речі… Ти розумієш їх незалежно від мови, це щось вище.

Я посміхнулась і кивнула.

— Так, вони мої діти. 

Вони — єдині діти, яких я коли-небудь зможу мати. І я неймовірно вдячна за це. Мені не треба було більшого. 

Коли Ханджі з Леві знайшли нас, я саме тримала волосся Саші. Я вже думала вести їх назад, але тепер сумнівів в цьому рішенні не було. Мені подобалось те, наскільки всі вони спʼяніли по-різному. Найгірше було Саші. Її мені довелось нести на руках. Найкраще почувались Марко, Мікаса та Конні. 

— Поговоримо про це пізніше. 

Ханджі справді була дуже зла. Чимось навіть нагадувала Ервіна, який грозився мені трибуналом перед Шіґаншіною. Але свою злість вона притримала до кращих часів, які ніколи не настануть. 

Я попіклувалась про те, щоб у дітей були відра і достатньо води. Я прокинулась раніше, щоб вони мали потрібну їжу і засоби від похмілля. Насправді варто було поспати довше. Сьогодні буде складний день, але… Я не могла отак просто кинути дітей. Їхній жалюгідний стан був наслідком моїх дій, мені це треба було виправити. 

Коли ми дісталися симпозіуму, діти вже не були такими пошарпаними. Я пишалась своїми досягненнями. 

Чоловік, який підійшов до катедри для промови, одразу не сподобався мені. Навіть сидячи  в кінці зали, я чула як з його рота тхне гівном. 

— Ми виступаємо за підтримку біженців з народу Імір, які розкидані по всіх країнах. Ці біженці ніколи не були елдійцями та непричетні до небезпечної ідеології Елдійської імперії. Вони всього лише нещасні жертви, яких Елдійська імперія примусила до кровозмішання. Як і раніше нашої ненависті заслуговують лише острівні демони. Зневажати слід тільки демонів, які втекли туди понад сто років тому. Наші вороги — демони того острова! 

В погляді Ханджі, який вона звела на мене, я бачила поразку. А ще страх. Вона не лише розуміла, що програла, але й боялась мого наступного ходу. 

Серед оплесків я чула скрип сидіння і кроки. Ерен вийшов з зали. 

— Я поверну його, — тихо промовила я на вухо Леві

Ніжно цілуючи його у вилицю на прощання, я звелась з сидіння та протислась повз інших людей до виходу. 

Ерена довелось наздоганяти. Підлаштовуючись під його крок, я тамувала бажання обернутись. На язиці крутилось прощання. Я лічила імена й по черзі прощалася з ними усіма. 

— Нам потрібні нові імена, нові особистості, — нарешті вичавила з себе я. 

Він навіть не поглянув на мене. Просто йшов собі далі. Я теж так блукала колись. Від Ланґрасу до Герміни.

— Лінда Дезмонд, запамʼятав? Відтепер це моє імʼя. 

Тепер Ерен застиг. Його увагою заволодів провулок. Кілька чоловіків били того хлопця, якого врятував Леві. Я поквапилась відвести погляд.

— Ходімо, ми не маємо на це часу. 

Але Ерен не послухався. Він пішов до провулку. Тоді ніби хотів піти. Та все ж він накинувся на чоловіків. Я не могла на це дивитись. Переді мною ніби криве дзеркало стояло. Стільки непотрібної жорстокості, стільки емоцій… Як же йому болить зараз. 

Коли він закінчив, я втиснула його в стіну, змусила дивитися в мої очі.

— Ерене, ти хочеш повернутись? Ти шкодуєш, що пішов? Передумав? 

Одного його слова, одного кивка вистачило б, аби я повернула його назад. Але він занадто довго мовчав, а тоді нарешті випалив: 

— Ні, ми йдемо далі, Ліндо. 

В його очах не було і тіні жарту. Ерен був сповнений рішучості чи не більше за мене. Але цю рішучість занадто швидко зʼїдав біль. Я не втрималась й обійняла його. 

— Я буду поруч, Ерене. Якщо щось піде не так, якщо ти захочеш додому, я витягну тебе, гаразд? Усе буде добре, ми не помремо на чужій землі. 

Я не розуміла чи він плаче, чи сміється. Але я не відпустила його доти, доки він не заспокоївся. Так було правильно. Так завжди робив Йорґен.