~ Спогад 2 ~

Вересень 1996 року

Гоґвортс

 

— Отже, міс Ґрейнджер, — бурмотіла професорка Макґонеґел, уважно переглядаючи підсумкові оцінки СОВ, повільно проводячи пальцем униз пергаменту. — Десять «відмінно»… — вона зробила коротку паузу, — і одне-єдине «добре» з Захисту від Темних мистецтв.

Професорка підвела погляд і глянула на Герміону крізь квадратні окуляри. В її очах промайнуло щось схоже на схвалення — стримане, але щире.

— Непогано, міс Ґрейнджер. Дуже непогано. З такими результатами цілком можна колись стати навіть міністеркою магії.

Слова пролунали легко, майже жартома, але Герміона відчула, як у грудях трохи відпускає напруга. Макґонеґел тим часом ще раз звірила оцінки — формальність, необхідну для того, щоб Герміона могла спокійно продовжити навчання з предметів, з яких їй доведеться складати НОЧІ.

Герміона слабо усміхнулася у відповідь, хоча хвилювання нікуди не зникло. Її думки вперто поверталися до одного імені.

Снейп.

Новина про те, що саме він викладатиме Захист від Темних мистецтв, застала її зненацька усіх учнів. Герміона чудово знала: професор Снейп її не просто недолюблює. Він її відверто ненавидить.

Та здаватися без бою вона не збиралася.

Вона готуватиметься. Наполегливо. Вперто. З притаманною їй рішучістю. Хай там як — вона мала намір довести: йому, собі, будь-кому — що Герміона Джин Ґрейнджер отримає найвищий бал навіть у такого, як він. Чого б це їй не коштувало.

Макґонеґел, не вдаючись у зайві пояснення, привітала її з результатами й дозволила продовжити навчання з обраних дисциплін: заклинань, Захисту від Темних мистецтв, трансфігурації, гербалогії, числомагії, стародавніх рун і настійок. Вона простягнула Герміоні аркуші з оцінками й одразу рушила далі — за списком інших учнів.

Герміона ж не гаяла ні секунди. Затиснувши пергамент у руці, вона майже побігла коридором — туди, де завжди могла зібрати думки, де світ здавався впорядкованішим і безпечнішим.

До бібліотеки.

І оскільки від такого, як Снейп, можна було чекати будь-чого, Герміона вже кілька днів поспіль робила лише одне — готувалася до першого уроку з ним. 

Це був саме такий день. 

День, коли Герміона сиділа за улюбленим столом у тихому закутку бібліотеки і годинами вивчала безмовні закляття — усе, що з ними пов’язано: теорію, межі концентрації, типові помилки, випадки, коли магія просто вибухала через емоції. Вона перегортала сторінки обережно, роблячи нотатки своїм каліграфічним почерком. Коли вона нарешті отямилася, на столі лежала чимала купа книг. Глянувши на годинник, Герміона зрозуміла, що засиділася — було вже досить пізно.

Швидко зібравши їх, вона почала розкладати по полицях — механічно, не замислюючись, дозволяючи думкам розчинятися в знайомому запаху старого паперу й пилу.

Вона поставила ще одну книгу на стелаж. 

І саме тоді почула сміх.

Тихий, приглушений — не різкий, але явно недоречний у цій частині бібліотеки. Герміона підвела голову, повільно повертаючи її з боку в бік, намагаючись вловити джерело звуку.

Сміх повторився.

Вона обережно повернула книгу на місце, ніби боялася, що зайвий рух зрадить її присутність, і зробила кілька кроків у бік звуку. Повільно. Майже навшпиньках.

Потім зупинилася.

Між високими шафами майнула тінь. Ледь помітний рух — занадто живий, щоб бути просто грою світла.

Щось усередині підказало їй не видавати себе. Не порушувати цю дивну, заборонену тишу. Герміона ковзнула вперед, стримуючи подих, боячись не стільки когось налякати, скільки… бути спійманою. 

Герміона вже збиралася йти, коли дивний звук пролунав гучніше — так раптово, що вона ледь не впустила книгу.

Що це, в біса, щойно було?

Здоровий глузд наполегливо радив забиратися геть. Натомість нездоровий інтерес лише підштовхував іти уперед. Не втримавшись, вона обережно визирнула з-за стелажа — лише щоб подивитися, що там.

І завмерла, одразу пошкодувавши про це.

Посеред пильних шаф із книгами стояла пара. Вони обіймалися, притиснувшись одне до одного, цілувалися гаряче, нетерпляче, блукаючи руками по тілах одне одного так, ніби весь світ за межами цього вузького проходу просто зник.

Обличчя хлопця вона не бачила — лише спину, рухи, темну постать. Але зелена форма не залишала сумнівів: це був хтось зі Слизерину.

На одну мить Герміона усвідомила, що не може поворухнутися.

Чи, може, просто не хотіла?

Вона не могла відірвати очей. Стояла, мов зачарована, і дивилася на сцену перед собою, не до кінця розуміючи, чому не відвертається. 

Їхні руки й далі блукали одне по одному — нерішуче, але наполегливо. Тихі, зірвані зітхання змішувалися зі стогонами, а важке дихання рочинялось серед палких поцілунків.

Раптом Герміона відчула, як її щоки починають пекти, а думки плутаються. Тіло реагувало швидше, ніж розум, і саме це лякало найбільше. І саме в цю мить голос здорового глузду нарешті пробився крізь заціпеніння.

Усвідомлення прийшло різко, мов холодна вода: усе заходить надто далеко. 

Треба забиратись звідси.

— Пенсі… —  хрипко видихнув хлопець.

Брови Герміони здригнулися й різко пішли вгору. Рот сам собою прочинився від шоку.

О. Боже. Мій.

Паркінсон?!

Пенсі Паркінсон?!

Герміона швидко прикрила рота рукою, наче боялася, що видасть звук, і міцніше притиснула книгу до грудей, відступаючи назад. Рухнулася занадто поспіхом — і, розгубившись від побаченого, ледь зачепила стійку зі свічками. Та похитнулася, але встояла.

Герміона завмерла і видихнула з полегшенням.

Обійшлося….

І, полегшено зітхнувши, різко обернулася — просто щоб натрапити на іншу стійку, що стояла позаду. Та з гучним дзвоном упала, вдарившись об кам’яну підлогу. Звук розрізав тишу бібліотеки, і серце Герміони миттєво впало кудись у п’яти.

Обличчя з гарячого, червоного стало смертельно блідим.

Це кінець…

Але, може… може та парочка настільки захоплена, що нічого не почула?

— Ти це чув? Тут хтось є! — прошипів голос Паркінсон, різкий, напружений, мов у змії.

О боже. Це точно кінець…

— Та то, напевно, Філч, — озвався насмішкуватий голос у відповідь. — Він ще той збоченець.

— Ні. Я точно щось чула!

— Пенс, облиш це… — ледаче мовив хлопець. 

Почувся шурхіт одягу, дзенькіт блискавок, поспішні кроки.

— Ти уявляєш, що буде, якщо нас побачать? — її голос пролунав цього разу різкіше. 

Герміона не знала, чого в ній більше — страху чи шоку від почутого. Отже, це був хтось, хто не хотів бути спійманим на гарячому.

А вона — єдиний свідок.

Треба тікати. Зараз.

Герміона рвучко кинулася до своєї торбини.

— Чув? — знову напружено прошепотів голос. — Це були кроки. Тут точно хтось є!

Не вагаючись, Герміона накинула сумку на плече й уже збиралася йти, коли з-за стелажа виринула Пенсі. Вони завмерли одна навпроти одної — напружені, мов дві кішки, що от-от кинуться в стрибок.

— Ти… — проричала вона, дивлячись просто на Герміону.

Герміона повільно відступила, не зводячи з неї очей, і непомітно дістала паличку, ховаючи її за спиною.

— Навіть не думай тікати, — процідила крізь зуби Пенсі, крокуючи на неї.

— Я і не думала, — відповіла Герміона, лише злегка потиснувши плечима.

Пенсі вигнула брову — і саме в цю мить Герміона різко змахнула паличкою.

Закляття спрацювало миттєво: магічний канат вирвався з повітря й буквально обвив ноги Пенсі, швидко намотуючись і стягуючи їх докупи. Та сіпнулася, намагаючись утримати рівновагу, ковзнула по кам’яній підлозі, замахала руками — і з глухим стуком впала на підлогу.

Її розлючений вереск розрізав тишу бібліотеки і Герміона  кулею рвонула геть.  Серце шалено гупало, пульс бив у скронях. Вона бігла, не озираючись, ковтаючи повітря, ковзаючи між полицями.  Десь збоку почувся регіт Півза — різкий, неприємний. Він викрикував услід їй якісь непристойності, але слів вона вже не розбирала. 

Герміона бігла, майже не розбираючи дороги. Повітря різало легені, полиці миготіли обабіч, підлога слизько віддавалася під ногами. 

І раптом вона врізалася в когось з усієї сили. Удар вибив із неї подих. Герміона спіткнулася й ледь не полетіла вперед, але чиясь міцна рука схопила її за плече, інша — за передпліччя, втримуючи від падіння.

Вона здригнулася. 

Підняла розгублені очі — й перше, що побачила, був зелений колір.

Слизерин.

Та що це за день такий сьогодні?!

— Забіні, тримай її! Тримай її, чорт забирай!

— Ого… здається, в когось непереливки, — пробурмотів Блейз Забіні, не поспішаючи відпускати її, доки не переконався, що вона стоїть рівно.

Та Герміона вирвалася з його рук — ще до того, як він устиг щось спитати. У неї не було часу ні на Блейза Забіні, ні на будь-які пояснення.

— Дякую, — машинально зірвалося з її губ.

І вона знову кинулася вперед. Позаду вже чулося сердите лаяння й кроки. Пенсі, на її жах і невдачу, зупинятися явно не збиралася.

Герміона не знала, чого боїться більше: що Паркінсон її схопить — чи що доведеться зупинитися, подивитися їй в очі й зізнатися в тому, що вона підглядала за нею і її кавалером. Хоча… вона здогадувалася, хто саме був поруч із Пенсі. І всією душею тішилася, що по її сліду пішла саме вона. А не він.

Раптом попереду з’явилася знайома решітка Забороненої секції.

Герміона озирнулася. Позаду ще лунало сердите лаяння Пенсі. Вона знову перевела погляд на решітку.

Це погана ідея. Дуже погана.

Та крики Пенсі й регіт Півза десь у глибині бібліотеки остаточно переважили сумніви. Герміона різко змінила напрямок.

— Алохомора, — прошепотіла Герміона й змахнула паличкою в тремтячій руці.

Замок швидко клацнув, піддавшись її закляттю. 

Озирнувшись на мить, вона ковзнула всередину й майже злетіла сходами вниз — туди, де світло ставало тьмянішим, а повітря холоднішим. У саме серце бібліотеки Ґоґвортсу.

До Забороненої секції.

 

— • —

 

Герміона поступово спускалася вниз, переводячи подих після втечі з Забороненої секції. Лише зупинившись, притулилася спиною до холодної стіни — і тоді дозволила собі видихнути. Герміона провела рукою по обличчю, прибираючи неслухняні пасма, що вибилися під час бігу.

— Боже… який сором, — видихнула вона, знову хмикнувши й прикриваючи обличчя долонею.

Хоч Герміона і гадки не мала, що тепер робити з Паркінсон і всією цією новою інформацією про неї, зате вже знала, кому розповість про це першій.

 Джіні точно не повірить, коли почує про це — це змусило її знову посміхнутися ще більше.

Герміона тішилася простій думці: їй вдалося вийти сухою з води. Залишилося лише перечекати якийсь час тут, а потім непомітно дістатися вітальні факультету.  Узгодивши все сама з собою, Герміона поправила ремінець сумки й розправила плечі — і саме тому не помітила сходинок під ногами. Запнувшись, вона полетіла вниз, зачепившись за щось тверде, й гепнулася на кам’яну підлогу.

Сьогодні точно не мій день.

— Трясця… — вихопилося в неї, коли вона скривилася від болю.

Невдоволено потерла забиті місця — і раптом помітила ідеально начищені чорні черевики просто перед очима.

Герміона завмерла, а її рум’яне після погоні обличчя за лічені секунди зблідло.

Вона знала ті дурні черевики.

О, ні. 

Ні, ні, ні, ні…

Вона повільно підвела погляд, боячись того, кого побачить. І саме в цю мить над нею пролунав той самий противно знайомий голос.

— Якщо збираєшся цілувати моє взуття, — озвався холодний голос Мелфоя, — то це зайве. Я не хочу потім мити його після тебе.

Він стояв навпроти — бездоганно зібраний, до огиди ідеальний. Виглядав так, ніби щойно зійшов зі сторінок роману Фіцджеральда, а не з секції бібліотеки.

Охайно вкладене платинове волосся. Ідеальна шкіра. Очі срібного відтінку. Вишукано вродливе обличчя, успадковане від батька, — з чіткими лініями й гострими кутами, з майже образливою симетрією.

Драко був повністю одягнений у чорне: чорні штани, бездоганно заправлена сорочка без жодної складки й вичищені до блиску черевики доповнювали цю так звану «довершеність». У правій руці Малфой тримав книги, притиснувши їх до боку, й не зводив з неї очей.

Погляд був відсторонений, із надто знудженим виразом — так, ніби перед ним була не людина, а набридлива перешкода, від якої він волів би якнайшвидше позбутися.

Запала тиша.

Вони дивилися одне на одного, не рухаючись.

Тож, зібравши рештки гідності, Герміона підвелася, невимушено обтрусила пил з одягу й розправила плечі, вдаючи, що нічого не сталося.

Вона чекала на образи, насмішки, приниження — на все те, що було для нього звичним у її бік.

 Але — нічого.

 Він і далі мовчки стояв, не зводячи з неї очей.

— Що ти тут, в біса, робиш? — нарешті спитав Мелфой, кинувши короткий погляд їй за спину.

— А ти? — не відступила вона, озираючись навколо. — Хіба тобі можна тут бути?

Він на мить розгубився.

— Взагалі-то мені дозв… — він урвався й різко глянув на неї. — Мені що, відчитуватися перед тобою?

— А є що приховувати? — кинула Герміона, проходячи повз нього.

Драко лише ковзнув по ній поглядом і відвів очі.

— Забуваєшся, бруднокровко, — холодно мовив він їй услід і сів за стіл, де вже лежала чимала купа книг.

Герміона завмерла на місці, міцніше стиснувши ремінець сумки.

О, ось це вже більше схоже на Мелфоя, якого вона знала.

Лють піднімалася всередині, гаряча й різка, але здоровий глузд уперто наполягав: ігноруй. 

Якщо ще мить тому вона не хотіла його чути, то тепер вирішила дослухатися:

Просто ігноруй його, Герміоно. Не звертай уваги. Він того не вартий…

Та в ту ж мить вона зловила його погляд — і помітила ту саму фірмову посмішку, від якої в усіх волосся стає  дибки.

Цього вистачило, щоб той самий здоровий глузд замовк за лічені секунди.

Три.

Два. 

Один.

— Негайно  забери свої слова назад, Мелфою.

— Що ти там собі під носа бурмочеш, Ґрейнджер? — кинув він, не відвертаючи своєї уваги від книги в руках. — Говори гучніше.

— Я кажу, — Герміона процідила крізь зуби, — не смій називати мене так.

У її голосі прозвучала відверта загроза — і це змусило Драко відповісти їй поглядом з викликом.

— Як? — повільно перепитав він. — Бруднокровка?

Герміона сіпнулася до палички. Та не встигла вимовити й слова, як Малфой випередив її. Різкий рух — і паличка вилетіла з її руки.

Вона шоковано втупилася в свою порожню долоню. 

— Не це шукаєш?

Герміона побачила, як Малфой тримає її паличку в руці й повільно крутить її між пальцями — недбало, майже ліниво.

Як він це зробив? Він навіть нічого не сказав. Обеззброїв однією лише силою думки.

До Герміони прийшло усвідомлення — безмовне закляття.

Драко помахав її паличкою у своїй руці, немов навмисно нагадуючи їй про це. Не вагаючись, вона рушила до нього. Драко миттєво підвівся зі свого місця й почав відступати, не зводячи з неї очей, задом наперед — ніби це була якась гра.

— Віддай, — сказала вона, зупинившись і припиняючи цю дурну квачу.

Він лише хитро усміхнувся.

— То попроси.

Герміона вражено витріщилася на нього.

— Так, звісно, — мовила вона м’яко, а тоді додала крізь зуби: — Пішов у дупу, Малфою.

Його усмішка лише розширилася.

—Ви тільки послухайте її, — протягнув він. —  І це — найкраща учениця Гоґвортсу?

Він зробив паузу, перекочуючи паличку між пальцями — неквапно, з показною легкістю. Герміона спробувала вихопити паличку, та марно. Драко вправно ухилявся від її спроб.

— Саме тому я тобі її і не віддам. Невже ти думала, що такий тон допоможе тобі її забрати?

Герміона ледь стримувала злість. І саме тоді Малфой раптом крокнув до неї. Лише тепер вона по-справжньому усвідомила, наскільки він став вищим цього року.

Драко рішуче рушив далі. Вона мимоволі відступила, відчуваючи, як повітря навколо ніби стискається, як його присутність тисне на неї й змушує рахувати кроки.

Ще крок.

Герміона спиною вперлася в стелаж.

Крок — і Мелфой зупинився зовсім близько, сперся рукою об стелаж поруч із її головою, відрізаючи шлях до втечі.

Герміона була загнана в глухий кут.

Драко стояв так близько, що запах його парфуму різко вдарив у ніздрі — свіжа кислинка зеленого яблука, глибокі деревні ноти й ледь вловимий квітковий відтінок. Аромат був витончений і стриманий, роблячи його близькість менш огидною.

Коли раптом він приставив до її шиї її ж власну паличку.

Герміона дивилася йому в очі, затамувавши подих. Долонями вона вперлася в край стелажа, відчуваючи під пальцями шорсткі обкладинки книг, і, не зводячи з нього погляду, однією рукою наосліп витягла першу-ліпшу з полиці.

— Що таке, Ґрейнджер? — загрозливо спитав він. — Страшно?

Вона подивилася йому просто в очі — і в ту ж мить щосили вдарила книгою по руці, на яку він спирався. Важка обкладинка з глухим стуком врізалася в зап’ястя; пальці інстинктивно розтиснулися, рука здригнулася й з’їхала зі стелажа.

Мелфой різко видихнув і відступив на пів кроку.

— Що таке, Мелфою? — різко кинула вона, задерши підборіддя вгору. — Боляче?

— Ти, бляха, здуріла?! — заревів він. — Хвора на голову! 

І тоді  вона вдарила ще раз.

— На себе поглянь, — процідила вона крізь зуби. 

— О, повір. На відміну від тебе, я в дзеркало дивлюся.

Герміона обурено зиркнула на нього й знову замахнулася книгою.

Драко округлив очі, помітивши книгу в її руках, і лише потім перевів погляд на неї.

— Лише спробуй, — холодно мовив він, знову зупиняючи її паличкою.

На секунду Герміона оторопіла, кинувши погляд на палчику і стиснувши книгу, й лише потім глянула на нього з відкритим викликом.

Вона смикнула підборіддям у його бік.

— Ну ж бо! — гаркнула вона, роблячи крок ближче. — Чого ти чекаєш?

У його кришталевих очах майнула щира розгубленість.

— Думаєш, я справді боюся тебе, Мелфою? — спитала вона тихо, але чітко, знову скоротивши відстань. — То давай. Перевір це! 

Він дивився на неї знизу догори — немов на нерозгадану загадку, яка вперто не вкладалася в жодну з відомих йому схем.

— Якби ця паличка була в мене, Мелфою —шипить вона, дивлячись йому прямо в очі, — і ти, обеззброєний, стояв би тут переді мною… Я б прибила тебе без жодних вагань.

І раптом він…

Посміхається?

Вона витріщилася на нього, розгублено бігаючи очима, ніби не до кінця вірячи тому, що бачить. 

І це була не та ідіотська посмішка, що зазвичай діє на нерви.  Це було щось зовсім інше.

— А ти кумедна, — мовив він, остаточно збиваючи її з пантелику.

Вона здивовано звела брови. Вони й досі стояли за міліметри одне від одного. Напруга між ними нікуди не зникла — але стала абсолютно іншою і дивною.

 Здавалося, вони могли б стояти так і далі, якби не…

— Драко, це ти?

Голос здалеку змусив їх обох завмерти.

Герміона з жахом округлила очі.

Це була Пенсі.

Вони з Малфоєм на мить переглянулися.

— Скажи, що ти зачинила двері після себе, — пробурмотів він так тихо, що слова ледь долетіли до неї.

Двері.

Чи зачинила я їх?

Здається, що…

Герміона різко сіпнулася, шукаючи шлях для втечі, але він виявився швидшим. Його пальці вчепилися в її рукав, утримуючи на місці.

Ох, лишенько… — подумала вона й з жахом глянула йому за спину.

Малфой простежив за її поглядом. У його очах знову  з’явилася  цікавість. Він кинув погляд угору, туди, звідки вона прибігла. Залізна решітка за спиною Драко скрипнула, і почулися швидкі кроки, змушуючи Герміону завмерти в німому жаху. 

Раптом Мелфой смикнув її за рукав і потягнув за собою.

— Що ти робиш?! — прошипіла вона, озираючись на звук.

— Стулися, — відрізав він.

Не даючи їй часу на спротив, Мелфой потягнув її між найближчими рядами. Герміона швидко озирнулася — стелажі зійшлися з обох боків, сховавши їх від проходу. Звідси їх уже не було видно.

— Будь тут. — холодно сказав він.

— Але моя паличка… — прошепотіла вона.

—  Жодного звуку. — шикнув він і відійшов.

Герміона залишилася сама, розгублена.

Що, як він мене здасть?

Боже, Герміоно, яка ж ти дурепа… 

Це ж він. 

він і Пенсі.

Пенсі і він.

О боже. мені кінець.

Вона обережно визирнула з-за стелажа. Побачила, як Малфой заховав її паличку за пояс зі спини, прочистив горло й сів за парту, за якою сидів і раніше — до її появи.

І тоді вона побачила її. Пенсі Паркінсон у  власній персоні.

Знову.

— О, Драко. Ти тут.

— У чому проблема? — вальяжно відповів він, так майстерно байдужий, ніби це його зовсім не стосувалося.

Пенсі нервово пирхнула й сіла на парту.

— У чому проблема? — перепитала вона з насмішкою.

Вона виглядала спантеличеною. Провела рукою по скуйовдженому волоссю — і цей жест миттєво нагадав Герміоні побачене раніше між стелажами.

Стривайте… якщо він тут — то хто ж тоді був там…з Паркінсон?

Герміона різко прикрила рота рукою, коли усвідомлення накрило її повністю.

О. Боже. Мій.

Пенсі зраджує Драко?

Але…чи вони взагалі разом?

Герміона гадки не мала. 

І зважаючи на те, що їй було відверто начхати і на неї, і на нього, не дивно, що вона цього не знала. 

Та якби її здогадки щодо Паркінсон виявилися правдивими, це б її точно не здивувало. Герміона мимоволі оцінила її поглядом: коротка спідниця, приталена сорочка з розстібнутими ґудзиками, краватка, що вальяжно звисала, яскравий макіяж і коротка чорна стрижка, яка робила образ ще ексцентричнішим.

— А я тобі зараз скажу, — мовила Пенсі, задерши своє гостре підборіддя і змовницьки всміхнувшись до Мелфоя. — Вгадай, хто щойно нишпорив у бібліотеці.

— Пенсі, у мене немає часу на твої дурні плітки, — байдуже відрізав він. — І без тебе справ по горло.

— Агов, це ж про ту кляту бруднокровку, Драко, — обурено мовила Пенсі. 

У Герміони всередині все стиснулося від того самого  слова.

— Кучерява знову забуває своє місце!

— І? — спокійно спитав він, відкладаючи книгу й схрещуючи руки.

Пенсі вигнула брову.

— І? — перепитала вона, ніби смакуючи момент. — Треба здати це кудряве стерво Снейпу. Збити Ґрифіндору балів.

Ага. Звісно, бали тебе цікавлять, брехухо.

Драко драматично зітхнув.

— Заради Салазара, Пенсі, тобі скільки років? Тебе справді досі хвилює, яке місце посяде наш факультет?

Пенсі уважно вивчала його.

— Так, хвилює, Драко, — сказала вона повільно. — На відміну від тебе.

Вона потягнулася до книг, але Драко миттєво закрив їх рукою, не дозволяючи зазирнути.

— Якого біса? — різко спитала Пенсі.

— Я ж сказав, Пенс. Я зайнятий.

— Та що з тобою таке? 

— Не розумію, про що ти, — рівно відповів він.

Драко підвівся, демонстративно ігноруючи її.

— Ти сам на себе не схожий, — бурмотіла Пенсі, проводжаючи його поглядом. — Сидиш тут постійно, Серед цих…. книжкових катакомб.

Он воно що, — зрозуміла Герміона. 

Виявляється, Мелфой тут частий гість.

Драко тим часом розкладав книги по полицях.

— Думаєш, ми всі не помічаємо? — не вгавала Пенсі. — Як ти віддаляєшся від нас усіх. 

Та він мовчав.

Чому?

Бо знає, що я тут? Бо не дає собі сказати щось зайве?

Пенсі, вочевидь, не збиралася це приймати. Вона рішуче рушила за ним.

— Драко, чорт забирай!

— Ти даси мені спокій, Пенс? 

— Поговори зі мною!

— Та не хочу я говорити, чорт забирай! — випалив він, і ілюзія контролю розсипалася миттєво. — Не хочу говорити ні з ким. І так — я уникаю вас, бо хочу побути сам! Що тут незрозумілого?!

Герміона заклякла. Так само, як і Пенсі навпроти — та дивилася на Драко, не кліпаючи. Погляд Паркінсон бігав по обличчю Драко, ніби вона намагалася впізнати людину перед собою. Тим часом Мелфой важко дихав — так, ніби слова вирвалися з нього силоміць. 

Між ними повисла глуха, тиснуча тиша.

За мить Пенсі зробила крок до нього й тихо мовила:

— Не лише твого батька забрали до Азкабану, Драко. Але ти, як завжди, настільки зосереджений на собі, що нікого навколо не помічаєш.

Драко мовчав. Відповіді в нього не знайшлося.

Пенсі ще мить дивилася на нього, а потім мовчки розвернулася й пішла геть. Її кроки лунали гучніше, ніж раніше — різкі, сердиті, видавали її лють краще за будь-які слова. Драко дивився їй услід, навіть не намагаючись її зупинити. 

Герміоні стало ніяково. Вона не хотіла бути свідком цієї сцени — це точно було не для її очей і вух. Та все ж вона була тут. І, на власний подив, їй навіть стало його шкода.

Трохи. Зовсім трохи.

Чи варто було сказати йому про те, що вона бачила раніше?

А якщо це доб’є його остаточно?

Та з іншого боку… не схоже, що це його взагалі хвилювало б, — подумала Герміона, спостерігаючи, як Драко спокійно розкладав книги по полицях.

— Виходь. Вона вже пішла, — гукнув Драко.

Не знаючи, як поводитися, Герміона нерішуче вийшла з-за стелажа. Малфой так і стояв, спершися на парту й схрестивши руки на грудях, ніби відгороджуючись від усього світу.

Що його так турбує?

Невже він і справді так важко переживає через батька?

Немов почувши її думки, він повернув до неї голову. Герміона завмерла, відчувши себе так, ніби її щойно спіймали на гарячому. Драко тяжко зітхнув і потягнувся рукою до пояса. Дістав її паличку. 

Вона побачила, як він простягає її до неї.

— Чого стала? — нетерпляче кинув він.

О, дякую тобі за нагадування, Мелфою. А ще мить тому я думала, що мені тебе шкода.

Вона швидко крокнула вперед і забрала паличку, мимоволі всміхнувшись сама до себе.

Драко глянув на неї, вигнувши брову.

— Бачу, тобі весело, Ґрейнджер, — сухо зауважив він.

Герміона зустріла його погляд — і миттєво усвідомила почуте. Посмішка миттєво  зникла з її обличчя.

— О, це… ні, не через це… — вона махнула рукою в бік сходів, куди пішла Пенсі, й замовкла, намагаючись підібрати слова. — Мені прикро, що довелося це чути. Ну… не те щоб прикро. Мені, взагалі-то, відверто начхати на те, що тут щойно сталося. Просто… я б не хотіла бути свідком цього. Але так уже вийшло, що я стала…

Вона зупинилася.

Драко мовчки вивчав її, не зводячи погляду, досі тримаючи книгу в руці — він так і не поставив її на полицю, спантеличено слухаючи безглуздий монолог Герміони.

Чудово, Ґрейнджер. Просто замовкни, — підказав внутрішній голос.

— Думаю, ти мене зрозумів, — додала вона, натягнувши ввічливу посмішку.

— У що ти вляпалася цього разу, Ґрейнджер? — спитав Драко.

— Про що ти? 

— У Пенсі ледь піна з рота не йшла, коли про тебе говорила. Нащо ж ти їй здалася?

Йой, може, розповісти йому про побачене?

Ні. Він і так не в гуморі.

Це його просто доб’є.

Але ж він не думав про це, коли обзивав тебе бруднокровкою.

Може,  він і заслужив на це. Чому б і ні?

— Не знаю, — мовила Герміона, хитаючи головою. — Це ж Паркінсон. Бог знає, що в неї в голові.

Він вигнув брову.

— Забудь. Це все одно тобі нічого не скаже.

— Я знаю, що таке маглівське божество, Ґрейнджер, — роздратовано відрізав Драко. — Припини вдавати, що знаєш більше за всіх. Це дратує.

Вона глянула на нього.

А що тебе взагалі не дратує в цьому житті, Малфой?

— Що ж, чудово, що ти це розумієш, Мелфою, — мовила вона, провівши пальцем по запиленій поличці біля неї. — Якби ж ти сам дотримувався власної поради.

На диво, він усміхнувся. Герміона розгублено дивилася на нього.

Оце так… Схоже, той шматок вугілля всередині нього все-таки має форму серця.

— Що ж, — нарешті мовила вона, — думаю, мені вже час.

Вона вже рушила до виходу, коли він зупинив її.

— Не найкраща ідея, — гукнув Драко їй услід.

Герміона запитально глянула на нього.

— Не знаю, що ти накоїла, — продовжив він, кивнувши в бік сходів, — але Паркінсон зла, як чорт. Не думаю, що вона так просто дасть тобі спокій.

— Але я… я не можу бути тут…

— Ти вже тут. Яка різниця? — знизав плечима він.

— Скоро комендантська година, — заперечила вона, кинувши погляд на старовинний годинник на камʼяній стіні. — І… Гаррі з Роном будуть хвилюватися.

Драко вигнув брову.

Що за дурна звичка? — подумала Герміона.

— О, ну якщо Візлі й Поттер хвилюватимуться — то, звісно, — протягнув він, махнувши рукою в бік сходів. — Вперед. І не забудь Паркінсон із собою прихопити.

Герміона подивилася на його руку, потім — на нього.

А може, він має рацію?

Можливо, варто перечекати.

Або ж він блефує.

Вона звузила очі.

Що ти задумав, Мелфою?

— Зачекай до комендантської, — мовив він уже спокійніше. — Паркінсон, може, й трохи навіжена…

— Трохи, — фиркнула Герміона.

— …але не настільки, щоб ризикувати балами свого факультету, — закінчив він.

Можливо, в його словах і був сенс.

Перечекати. А потім прослизнути до вітальні — це звучало не зовсім шаленoю ідеєю.

— А якщо нас спіймають після комендантської? — з сумнівом запитала вона. —  Зараз всюди чергують аврори.

— То не попадайся їм на очі, — просто відповів Драко.

Герміона важко зітхнула й кілька секунд вивчала його поглядом.

— І ти не проти? — нарешті спитала вона, вказавши на себе, а потім — навколо. — Щоб я… була тут?

— А в мене є вибір? — буркнув він, сідаючи на своє місце.

Вона вивчала його якусь мить. Оглянулася навколо — і, сама дивуючись собі, погодилася.

Ось так просто.

Чи вона зійшла з розуму?

Чи Мелфой і справді мав рацію?

А може, причина була значно банальнішою — цікавість, що повільно їла її зсередини.

 

— • —

♫  ← (можна слухати на повторі до кінця розділу)

Герміона поставила сумку на стілець біля ще однієї парти, що стояла осторонь. Закотила рукави й, діставши паличку, освітила простір і з цікавістю рушила до стелажів.

Драко кинув на неї погляд і стежив, як вона повільно крокує вздовж полиць. Коли ж Герміона раптом озирнулася, він миттєво опустив очі, вдаючи, що зосереджений на книзі.

— До речі, — озвалася вона, кивнувши в бік його купи книжок. — Ти так і не сказав, що тут робиш.

— А сама як думаєш?

— Думаю, те саме, що й завжди, — знизала плечима Герміона. — Ти замислив щось  надзвичайно моторошне й приховуєш це від інших.

Цього разу він відірвав очі від книги і уважно подивився на неї.

— І з чого ти це взяла? 

— Бо це очевидно, — спокійно відповіла вона. — У цьому весь ти.

Драко вигнув брову. Судячи з виразу обличчя, він точно не очікував такої відповіді. Та, на диво, промовчав і знову втупився в книгу.

Тримаючи, як їй здавалося, безпечну дистанцію, вона обережно рушила далі між полицями, уважно розглядаючи секцію за секцією — десятки полиць, ущент заповнених різноманітними книгами.

Герміоні згадалося, як вона пробралася сюди ще на другому курсі — коли Ґільдерой Локарт, не надто замислюючись над тим, що саме підписує, видав їй дозвіл. Бібліотекарка тоді не одразу повірила, але зрештою їй усе ж вдалося пройти. Здавалося, той дитячий, майже пригодницький захват вона відчувала й досі, перебуваючи тут. 

Герміона ще раз уважно оглянула секцію, і це наштовхнуло її на кілька думок.

— То ти тут зазвичай сам? — несподівано навіть для себе спитала вона Мелфоя.

На її подив, він анітрохи не здивувався й відповів рівним голосом:

— На жаль, ні.

Вона озирнулася навколо, перш ніж знову глянути на нього.

— Оу… то тут ще хтось буває? — поцікавилася вона.

— Так, — коротко відповів Драко.

— Справді? І хто ж?

— Ти, — процідив він.

— Дуже смішно, — пробурмотіла вона собі під ніс.

— Та я просто вмираю від сміху, — холодно відповів він, навіть не дивлячись на неї, тоном аж надто схожим на Снейпа.

Промовка про вовка…

— А Снейп знає, що ти тут? — спитала вона.

Вона була майже певна: йому навряд чи хотілося, аби Снейп або хтось інший дізнався про його перебування тут. І без того справи в нього йшли не найкращим чином.

Драко кілька секунд вивчав її.

— Ти мене шантажувати надумала?

— Та ні… — на диво спокійно відповіла Герміона. — Просто цікаво.

— Ну звісно. Так я й повірив, — буркнув він.

Герміона проігнорувала коментар. Її увагу привернула книга з потертим корінцем, яку вона обережно дістала з полиці.

— Ти вже закінчила? — спитав Драко, схрестивши руки на грудях.

— Що саме? — спитала вона, не відриваючи погляду від книги, яку майже пожирала очима.

— Твою недолугу екскурсію, — відрізав він. У його голосі вперше прозвучали нервові нотки.

Герміона озирнулася. Драко сидів і дивився просто на неї.

— Я намагаюся зосередитися, — додав він холодно. — А ти мені заважаєш.

Вона нічого не відповіла. Лише підхопила книги й сіла за вільну парту неподалік. Глухий звук, коли вона поклала книги на стіл, привернув його увагу, але Драко не сказав ані слова. Лише опустив погляд до своєї книги, вдаючи, що її не існує. 

Герміона ж важко зітхнула й узялася за спинку стільця, відсуваючи його від столу.

Стілець противно заскрипів.

Вона наважилася підняти очі.

Драко вже дивився на неї. Мовчки знищуючи її одним лише поглядом, а потім знову повернувся до своєї  книги.

Цікаво… що це він так завзято там читає?

— О, до речі, — озвалася вона, — а що ти…

Драко раптово піднявся на ноги. Скрип стільця різонув по вухах, порушивши тишу. Він рушив у її бік. Герміона відчула, як усе тіло інстинктивно напружилося.

— Що ти роб…

Він зупинився просто перед нею й уперся двома руками в її парту, нахилившись до неї усім тілом. Його очі опинилися за лічені сантиметри від її.

— Отже, умови такі, — почав Драко, кивнувши собі за спину. — То — моя половина.

— Та ти знущаєшся… — пробурмотіла вона, схрестивши руки на грудях.

— А це — твоя, — договорив він тоном, яким зазвичай говорять із дітьми. Почав загинати пальці. — Я тебе не бачу. Ти — мене. Кожен займається своїми справами. Жодного звуку. Жодного слова. Жодного сліду твого існування в цій кімнаті. 

Герміона мовчки витріщалася на нього, не знаючи, що сказати.

— І ще одне, — додав він, кинувши погляд на годинник на ланцюжку. — Коли все закінчиться, ми виходимо по черзі. З інтервалом у тридцять хвилин. Я піду через західне крило бібліотеки. Ти — через східне. І не дай Салазаре, щоб про це хтось дізнався. Присягаюся, я тебе знищу, Ґрейнджер. Навіть твій святий  Поттер тобі не допоможе. Зрозуміло?

О, так. Мені все дуже добре зрозуміло, Мелфою.  

Ти не лише недоумок, а ще й хитрий тхір, Мелфою. І з таким успіхом, — подумала вона, — ще кілька таких інцидентів — і весь Слизерин відкриє на мене полювання.

Не дочекавшись на її відповідь, Драко схвально кивнув і попрямував назад до свого місця. Він змахнув паличкою — книга перед ним сама розгорнулася на потрібній сторінці. Герміона ж тяжко зітхнула, взяла першу книгу зі своєї купи — «Ціна сили: хроніки магічних катастроф» — й взялася до читання. 

Вони мовчки просиділи в бібліотеці, не вимовивши ані слова. Працювали в тиші — такій глибокій, що обидва непомітно втратили лік часу. Герміона схилилася над книгами. Лише зрідка тихо шепотіла складні терміни, перевіряючи вимову, й щоразу у відповідь чула важкі, невдоволені зітхання Мелфоя. Та, попри це, він так і не проронив жодного слова.

Або справді був зайнятий чимось важливим. Або ж йому просто нецікаво було грати на публіку без звичної зграї посіпак.

Панувала гробова тиша.

Герміона досі читала, сперши голову на ліву руку, повільно гортаючи сторінки правою й час від часу роблячи важливі нотатки олівцем. Інколи знову шепотіла слова, які хотіла запам’ятати.

Раптом Драко гучно відклав книгу перед собою й втомлено провів рукою по скронях, ніби від головного болю. Герміона мимоволі глянула на нього — але йому вистачило лише ледь помітного руху голови в її бік, щоб вона миттєво опустила очі до книги, злякавшись бути спійманою на гарячому.

Пролунав дратівливий стукіт пальців по дерев’яній поверхні парти. Вона знову підняла погляд. 

— Що? — спитала вона.

— Ти що, сама до себе говориш? — кинув він.

— Припустімо, — відповіла Герміона, схрестивши руки й несвідомо повторивши його позу.

— І навіщо, скажи? — у його голосі вже звучало роздратування.

— А сам як думаєш?

— Гадки не маю, — буркнув він.

Герміона всміхнулася й сперлася руками на край парти.

— Бо це єдиний спосіб узяти участь у розумній дискусії, Мелфою. Хіба це не очевидно? 

Вона повернулася до книги, гордо задерши підборіддя, ніби цим остаточно завершила розмову. Драко пирхнув, не втримавшись, і знову втупився в текст. Герміона теж повернулася до своєї книги — і знову, майже несвідомо, почала тихо бурмотіти, перебираючи пальцями рядки на пергаменті.

— Чорт забирай… — не витримав він, відкладаючи перо й пергамент. — Я так не можу.

Здавалося, вона його не чула. Драко дивився на неї вражено, спостерігаючи, як вона щось шепоче, повністю ігноруючи його присутність.

— Агов, Ґрейнджер! — гукнув він, намагаючись привернути її увагу.

— Чого тобі?

— Ти продовжуєш це.

— Що саме?

— Діяти мені на нерви. Цим своїм… бурмотінням.

— То вдай, що мене тут нема, — спокійно відповіла вона, перегортаючи сторінку.

— Коли ти бурмочеш собі під ніс, це, взагалі-то, складно.

— То розвивай фантазію, — кинула вона, не піднімаючи очей.

Він дивився на неї, привідкривши рота, очевидно не знаходячи слів для такої зухвалості.

— Що ти… як ти смієш… — почав він, збитий з пантелику, потім прочистив горло. — Агов, не тобі вказувати мені, що робити, а що ні, бруднокровко!

Вона кілька секунд дивилася на нього.

Боже, ти просто жалюгідний…

Потім лише хитнула головою й знову повернулася до нотаток.

— Просто… не говори до мене, — сказала вона рівно. — Добре?

— А я говоритиму, — відрізав він. — Якщо захочу.

Герміона різко підняла очі від книги, дивлячись на нього з гнівом.

— У чому, власне, твоя проблема? — почала вона. — Хіба не ти казав, щоб ми не…

Герміона замовкла, помітивши насмішку на його обличчі.

— Хоча ні. Забудь.

— Та ні, що ти, — вальяжно мовив він, відкинувшись на спинку стільця. — Раз уже почала — договорюй.

Було очевидно: йому набрид текст, і тепер він вирішив розважитися.

— Ти просто… — вона стиснула зуби. — Поводишся як дитина, відколи я тут.

— Це ти мені кажеш? — Драко гонорово задер підборіддя. — Від дитини чую.

Вони дивилися одне на одного мовчки. У його погляді був виклик, у її — холодна злість.

— Заради Бога, — нарешті мовила вона рівно, підтягуючи до себе книгу, — дай мені спокій. Я тебе не чіпаю — ти мене.

— Ну ми ж уже розмовляємо, — ліниво відгукнувся він. — Тож якщо ти кажеш…

— Я не кажу.

— О, ні-ні. Кажеш.

Герміона глянула на нього з докором. Драко лише вигнув брову.

Кілька секунд вони мовчки міряли одне одного поглядами. 

— Мені це вже набридло, — пробурмотіла вона. — Я просто хочу досидіти ці нещасні хвилини й піти до вітальні. Добре?

Він вивчав її якусь мить, але так нічого й не відповів. Тож, сприйнявши це за згоду, Герміона знову втупилася в текст.

Тихе тарабанення пальців по дереву.

Вона стиснула щелепу сильніше, вдаючи, що геть не помічає цього противного звуку.

Стукіт знову повторився — уже гучніше, нав’язливіше.

Герміона витримала б і це, але коли звук не припинився, вона таки підняла очі. Малфой дивився просто на неї, повільно відбиваючи ритм пальцями по парті.

Вона вперто ігнорувала його.

Не ведися. Він тебе провокує.

Аж раптом щось шурхнуло в повітрі й влучило просто їй у голову. Герміона роздратовано підняла погляд. На розгорнутій сторінці лежав акуратно складений журавлик із пергаменту.

— Що ти хочеш? — сухо спитала вона.

— У мене закінчились чорнила, — просто мовив він.

— І? Я тут до чого? 

— Поділись.

Вона повільно кліпнула.

— З якого дива я маю з тобою ділитися?

— Це ж очевидно, — відповів він зарозумілим тоном. — Бо вони мені потрібні.

— Ну то піди й візьми, якщо вони так тобі потрібні.

— Навіщо мені йти, якщо вони точно є в тебе?

— А навіщо мені давати їх тобі, якщо ти можеш піти й узяти собі сам?

Драко важко зітхнув.

— Тобі так складно поділитися?

— А тобі так складно попросити?

— Я ж попросив.

— Ні. Ти вимагав.

— Я… я не…

— Байдуже, — відрізала вона. — Іди й візьми ті кляті чорнила сам. Заодно заглянь дорогою в словник, — додала Герміона, не підводячи голосу, — і знайди значення «будь ласка».

Драко різко підвівся, не зводячи з неї роздратованого погляду. Герміона підняла очі й побачила, як він крокує просто до неї — так само, як і раніше. За мить він уже сперся руками на її парту, ставши навпроти.

Хм. І що ж це зараз буде?

— Дай. Кляті. Чорнила, — вимовив він чітко, по слову.

— Ну ж бо, Малфой. Це не так уже й складно. Навіть для тебе, — мовила вона з ледь помітною усмішкою.

Його злість була очевидною — у напружених плечах, у стиснутій щелепі, у надто спокійному погляді. Вона дивилася на нього, схрестивши руки, мовчки кидаючи виклик. Драко тяжко зітхнув — так, ніби терпіння остаточно вичерпалося.

— …Будь ласка, — процідив крізь зуби.

Герміона кивнула повільно, оцінюючи.

— Вау, Малфой. Я вражена. Ти робиш неабиякі успіхи, — мовила вона, шукаючи свої чорнила в сумці.

Його обличчя залишалося непроникним. Вона ледь помітно всміхнулася й простягнула руку з флаконом, ніби навмисно випробовуючи його терпіння.

— Нарешті, — пробубонів Драко, вихоплюючи чорнила з її долоні й відвертаючись.

— Нема за що, — кинула вона йому вслід.

Він глянув на неї роздратовано, сідаючи на місце, але промовчав. Годинник у глибині секції відбив час глухою луною.

— Ось і все, — мовила Герміона, закриваючи книгу й швидко складаючи речі докупи.

— Уже йдеш? Так скоро? — вдаючи розчарування, мовив Драко.

— Мені залишитися? — з викликом озвалася вона, закидаючи речі до сумки. — Це можна влаштувати.

— Забирайся вже звідси, заради Салазара.

— Із великим задоволенням, — так само натягнуто відповіла вона.

— От і чудово.

— Я б сказала — прекрасно.

— Здається, ти збиралася йти, — нагадав він сухо.

— Уже збираюся, — процідила вона, хапаючи книги.

— То роби це швидше.

Вона завмерла й глянула на нього з викликом. Він відповів тим самим поглядом — очікуючи, провокуючи. Та цього разу Герміона вирішила, що їй вже набридло грати в його ігри.

— Нехай, — просто мовила вона, складаючи останні речі до сумки.

Драко розчаровано випалив:

— І це все? «Нехай»?

Вона проігнорувала його, закинула торбу на плече.

— Що ж… Я розчарований.

Герміона різко підняла на нього очі.

— А чого ти очікував? Обіймів на прощання? — кинула вона, перехоплюючи сумку міцніше.

Драко повільно здійняв брови, оглядаючи її з голови до п’ят. Вона й сама не очікувала такого від себе. Герміона мовчки задерла підборіддя, розправила плечі й зробила крок уперед — і в ту ж мить усе пішло шкереберть. 

Щойно вона зачепилася за щось невидиме — стілець за її спиною з гуркотом перекинувся на кам’яну підлогу. Сумка зісковзнула з плеча, і весь її вміст розлетівся навсібіч.

— Та щоб тебе… — не витримала вона. 

Почулося, як хтось прочистив горло. Герміона повільно підвела очі — і побачила Мелфоя. Він сидів на своєму місці, сперши щоку на руку, ліктем упершись у парту, й із ледачою цікавістю спостерігав за її комедією.

І лише тепер вона помітила: кутики його рота сіпалися. Він стримувався з усіх сил. 

Герміонине обличчя миттєво обдало жаром.

Боже… який сором.

Візьми себе в руки, Герміоно. Негайно.

Вона поспіхом нахилилася, збираючи розсипані речі, коли почула кроки. Мелфой підійшов ближче — занадто близько. Підняв стілець, а потім акуратно зняв ремінець її сумки з ніжки, за яку той зачепився.

— Здається, це твоє, — мовив із ледь помітним блиском в очах, простягуючи їй ремінець сумки.

Вона підняла на нього погляд, різко вихопила ремінець із його рук і закинула сумку на плече. Малфой лише ширше всміхнувся.

Смійся, смійся. 

Настане і мій час сміятися, недоумку. 

Герміона мовчки розправила плечі й рушила до виходу, намагаючись зберегти хоча б рештки гідності. Побачивши ці старанні — й, відверто кажучи, марні — спроби, Драко не втримався:

— Стривай. Ти дещо забула.

Вона зупинилася, видихнула крізь зуби й озирнулася на нього.

— Хіба у маглів не прийнято дякувати за допомогу?

Герміона насупила брови, намагаючись зрозуміти, до чого він веде.

— Я допоміг тобі сьогодні, — додав він, піднявши два пальці. — Двічі.

Вона ледь не вдавилася повітрям.

От же ж…

— Ну ж бо, Грейнджер. Це зовсім не складно. Навіть для такої, як ти, — повторив він її ж словами. І навіть зімітував її тон.

Її обличчя й без того палало, але тепер — від люті.

— Ти знаєш, що ти просто нестерпний?

— Можливо, — знизав плечима Драко. — Зате я страшенно багатий і привабливий. Тож усе інше рідко має значення.

— Ну звісно, — фиркнула вона, смикнувши ремінь сумки, перевіряючи, чи цього разу нічого не зачепиться.

— Ну то що?

— Дякую, — процідила вона крізь зуби.

— Прошу, Ґрейнджер, — усміхнувся він ще ширше.

Герміона розвернулася й пішла, ледь стримуючись, щоб не прискорити крок.

— Побачимось завтра на заняттях! — гукнув він їй услід, уже не приховуючи веселощів у голосі.

— На жаль! — кинула вона, не озираючись.

Цього разу Малфой таки не стримав усмішки, дивлячись, як вона зникає на сходах. А за мить гучно грюкнули дверцята решітки.

— Пришелепкувата…