Стервʼятники

Люк

— Тобі подобається? 

Портрет був неймовірним. Художниця занадто точно передала попереджувальний вигляд Єви — вона не виглядала занадто лихою тут, але і не створювала враження тендітності. Кожна складочка на її одязі була на своєму місці, передаючи її справжню тілобудову — жорстку та масивну, а не тонку й тендітну. Вона виглядала справжньою, хоч тут і був якийсь шарм перебільшення, щоб на портреті вона здавалась кращою, ніж є насправді. 

А я виглядав занадто злим. Не було тої мʼякої усмішки, яку я намагався підтримувати. Я навіть не уявляв, що мене можуть отак бачити люди. Дивлячись у свої порожні очі, я намагався втамувати думку, що ніколи б не звернувся по допомогу до людини, яка мала б такий вигляд. 

— Я схожий на батька. 

Було очевидно, що Єва питала, адже відчула щось дивне в моїй реакції, тож уже немає сенсу таїти це. 

— А я на матір. Гадаєш, мене варто було увʼязнити разом з нею, щоб я відповідала за її гріхи через це? 

— Що за дурість? 

— Тоді в чому твоя проблема?.. Якщо придивитись, ви геть різні. На всіх портретах батько посміхався так, ніби бачить, як його найгірший ворог конає в муках. Це матір лишалась порожньою на портретах. До того ж… батько випрямляв своє волосся і завжди тримав коротким, воно у нього набагато світліше. У тебе теплішого відтінку очі та не такі широкі плечі. І шкіра. Це я легко згораю на сонці, як батько, а не ти. 

Вона мала рацію, збіса мала рацію. Можливо, ми не такі вже й схожі…

— Я не хочу, щоб люди бачили мене таким. 

— Тоді не бачитимуть. Знаєш, як я бачу тебе? Ти один з найдобріших та найщиріших людей, яких я знала. Тобі завжди кортить допомогти, навіть якщо доведеться переступити через себе. Ти завжди боїшся, але знаходиш в собі сили іти далі, робити далі. Раніше ти був розгублений, гадаю, зараз ти досі до кінця не визначився яким має бути твоє майбутнє. В тобі ще трохи лишилось пустощів, але ти вдало це маскуєш. Ти дуже добре відчуваєш чужі межі та бажання і часто використовуєш це на благо. Думаєш, це опис поганої людини? 

Хотілось зберегти ці Євині слова, запхати в якусь шкатулку і тримати, ніби реліквію. Вони були занадто приємні та важливі, щоб отак легко полетіти геть, загубитись серед інших слів. 

— Люку, я певна, що у твоєму житті буде ще багато людей, які погодяться зі мною. В будь-якому випадку… я дуже вдячна тобі за цей подарунок. Для мене цей портрет дуже значущий. 

Я боявся, що цей портрет це якось мало для неї, що личило б подарувати щось краще та дорожче. Разом з тим я розумів, що жодні гроші не скажуть того, що й це полотно. Це родинний портрет, наш перший. Офіційне ствердження, що ми родина, а не просто співжителі.

— То ти будеш хвалитися подарунком Леві? Може, я приїхав тільки заради цього? 

Єва небезпечно звузила очі, натякаючи, що моє питання вдалось. 

— Дуже дивно. Переді мною стоїть дитина, а говорить п’ятдесятирічний самітник.  

— Йорґен просив переказати, що проти вашого весілля. І я досі не довіряю Леві. 

— Йорґен ненавидить військових і злочинців, нехай і колишніх. Ми з Сашею єдині винятки, тож це не дивно. А щодо тебе… Люку, з усією любовʼю маю визнати, що мені байдуже. Наші з Леві стосунки ніяк не впливають на твоє життя і нічим тобі не загрожують, тож я маю повне право не дослухатися до тебе. 

І це було боляче насправді. Ніби і хотілось повірити в її вибір, але… Якось не вірилось. Можливо, Леві не був найгіршим її вибором, але він не здавався мені найкращим. А Єва гідна тільки усього найкращого. Хотілось вірити, що я зміню свою думку з часом. 

— Я все одно чекаю, доки ти похвалишся.

Вона здалась. Хоч я і дратував її, та вона справді не могла мені відмовити. Тож невдовзі вона вивела мене до своїх покоїв та вказала на футляр зі стосом книжок в подарунковому виданні. 

— У Розвідки новий стиль оформлення звітів? 

— В тебе сьогодні дуже хороший настрій, так? 

— Дуже.

Книги були важкі, з товстою та надійною шкіряною палітуркою, міцним папером та прекрасними ілюстраціями, судячи з яких це були романи. Єва обережно розгорнула книгу в моїх руках на форзаці, показуючи мені підпис. Мабуть, це був підпис авторки.

— У нас багато таких книжок.

— Не цієї авторки, а вона моя улюблена. І це повне зібрання її творів. В кращому випадку в Ланґрасі буде три її книжки та не в найкращій якості. А тут їх дванадцять. 

І все ж варто було здатись, бо я навіть уявити не міг, що в Єви є улюблена авторка.

— Гаразд, це хороший подарунок. Але звідки він це дістав? 

— Спитаєш у нього. 

 Лукавий погляд Єви явно про щось мене попереджав. Він не зникав навіть коли вона втомлено сіла в крісло та приклала руку до скроні, підпираючи голову. 

— Леві незабаром приїде чи що? 

— Звісно. Але він не просто приїде, а переїде. Ще Емі вагітна від Ерати, а я хочу перевестись до Гарнізону. Тепер знайди, де я збрехала, а де сказала правду. 

— Це нечесно. 

— Я теж вмію дражнитись. Але ось тобі підказка: на одне з питань підійде відповідь “ніде”.

Поки до мене дійшов сенс її слів, вона вже сміялась. Покидаючи нарешті спроби хоч якось зачепити тему її стосунків, я сів в крісло навпроти неї. 

— В березні ми з Йорґеном поїдемо до Орвуда…

— Я поїду з вами. 

— Але це далеко. 

— Ланґрас теж не близько стоїть, але я зараз тут. У нас з Ханджі зараз хитке перемирʼя. А навіть якби його не було, я б усе одно поїхала, бо маю тобі дещо показати. 

Дещо показати. З її вуст ця фраза може мати занадто викривлений сенс. І це лякає.

— Дещо хороше?

— Дуже хороше і дуже корисне. А ще маю тебе з деким познайомити. 

— У тебе ж не було знайомих в Орвуді. 

— Тепер зʼявились. Справді думав, що я лишу тебе там без нагляду?

Думав. А тепер розумію, що це було моєю найбільшою помилкою. 

— Хтось з людей Ерати? 

— Ні, її відібрала Емі. Гадки не маю, де вона її знайшла, але з Ератою справді не повʼязана. 

Отже, мене знову стерегтиме якась жінка. Хотілось сподіватись на смак своїх сестер, що нове товариство буде приємним. 

 

— Ти марнославна. 

Звинувачення Йорґена звучало більш ніж справедливо. Але я знав, що відповідь Єви звучатиме не менш переконливо.

— Я турботлива. 

— Одне одному не суперечить.

По-своєму Йорґен мав рацію, але… Якби Єва справді була марнославною, це мало б трохи інший, більш розкішний вигляд. Квартира, яку для мене винайняла Єва, не мала аж такий марнославний вигляд. Вона була стриманою, просторою, але не завеликою. 

— Моя пані. 

Жінка зʼявилась так тихо і непомітно, що налякала мене. Її темно-русе волосся було помережане сивиною, а блакитні очі віяли холодом. Глибокий шрам, який розтинав її верхню губу, одразу привертав до себе увагу. Вона була міцної статури та вища за Єву. Навіть на Йорґена вона дивилась звисока, лишаючись на рівних лише зі мною. 

— Люку, це Сільвен. Вона займатиметься хатніми справами та відганятиме від тебе усякі халепи. 

Дивно, у неї чоловіче імʼя. Але ж так личило. Ніяке інше їй не підійшло б так гарно. 

— Молодий пане, це честь для мене. 

— Як і для мене, Сільвен. Радий знайомству. Маю надію, що воно буде приємним. 

І якщо Єва обдарувала мене попереджувальним поглядом, то Йорґен лише пхикнув, ніби підтримуючи мої слова.

— Я завжди діятиму в інтересах вашої безпеки. 

— Звідки ж ти взялась така віддана? 

Сестра навіть не намагалась обірвати Йорґена чи якось зарадити. Вона просто відвела погляд, накидаючи на себе присоромлений вигляд.

— Я звітуватимусь тільки своїм пані та пану. 

— Сільвен, я дуже перепрошую, але цьому неотесі теж маєш звітуватись. Я чудово розумію наскільки це іноді нестерпно, проте… Для нас він ніби батько, тому і поводиться відповідно.

Жінка вислухала Єву без жодних емоцій та на кінець її слів кивнула. 

— Мене звати Сільвен Оден, мені пʼятдесят один рік, родом з округу Хлорба. Мій батько займався різьбою по дереву, а мати була швачкою. Моя молодша сестра живе з родиною на землях Вайсів. Раніше я займалась боями за гроші, бо це єдине, що я вміла і що мені подобалось. Через це родина відвернулась від мене, ми не спілкуємось досі. Відколи мʼясні комбінати Вайсів запустили в роботу, я працювала там. Звідти мене забрала Емі Коль та запропонувала на цю роботу. Я пройшла усі можливі перевірки, тож тепер я тут. 

— Чому пішла з боїв? 

— Бо застара. Але якщо мої бойові навички знадобляться для виконання обовʼязків, я без сумніву ними скористаюсь. 

Йорґен міг поставити ще цілу купу питань. Я певен, що він знав про що ще варто запитати. Та натомість він переглядався із Євою, шукаючи усі потрібні відповіді в ній. 

— Я була певна, що вона тобі сподобається, — змучено заявила Єва. 

— Це найтупіша твоя помилка. 

Тепер від Єви віяло їдким розчаруванням. Та разом з тим вона була здивована, ніби зробила щойно геніальне відкриття. 

Ми не затримались у квартирі надовго. Лишаючи Сільвен розбиратися з привезеними речами, Єва повела нас із Йорґеном кудись далі. 

— Спробуй наступного разу більше довіряти моїм рішенням. 

— Хто сказав, що перевірка суперечить довірі? 

Єва навіть обернулась для того, щоб продемонструвати Йорґену свою образу. 

— Якби ж це була перевірка, Йорґене. Але ти заревнував. Побоявся, що тобі знайшли заміну.

— Відколи це ти говориш про свої проблеми від другої особи та в чоловічому роді? 

Це вже було смішно. Хоча насправді щось було у звинуваченні Єви. А навіть якщо вона помиляється, я однаково відчував провину перед Йорґеном. Він знову лишиться сам. Тепер я не житиму більшість часу вдома, не зможу навіть часто навідуватись. 

— Навіть не заперечуєш.

— Годі вже. Хоча б сьогодні не гиркайтесь переді мною.

Тепер ми йшли мовчки. Ще краще. Але поскаржитись я не встиг, оскільки Єва зупинилась перед дверима якогось бару. “Солодка кров”, — писалось на вивісці. Підійшовши ближче до мене, Єва почала обшукувати власні кишені, а тоді вручила мені монету. Але вона була якась незвичайна. Колекційна чи що… 

— Це заклад Ерати. Якщо тобі знадобиться її допомога, якщо треба буде швидко звʼязатись зі мною, покажеш цю монету будь-якому працівнику. 

Я стис холодний метал в долоні. Монетка була такою крихітною, але я знав, що це омана. Насправді це геть не монета — це чи не найміцніший щит, за яким я зможу сховатись та перечекати лиху годину. 

— Але для випивки є кращі місця. 

Єва була не менш здивована за мене. Уявити Йорґена десь серед притаманної Ераті атмосфери… Ні, це неможливо. 

— А ти тут був? 

— Був. Занадто… людно та яскраво. 

— Цікавий спосіб описати оргії.

— Я ж тепер туди не зайду. 

Тепер мені доводилось почуватись справжнім героєм, що возз’єднав родину, адже що Єва, що Йорґен однаково хмикнули та посміхнулись на мої слова. 

— Не хвилюйся, для оргій там окремі кімнати. Ти навіть не помітиш нічого, доки не захочеш долучитись. 

Певною мірою це заспокоювало. Але якось недостатньо.

День занадто швидко закінчився. Мені не хотілось, щоб Єва з Йорґеном їхали, не хотілось лишатись самому. Хоч я зараз там, де справді бажав бути, але чомусь радості нема. А якби я лишився вдома, радість точно була б. Я розумію, що лишатись на місці — не найкраща ідея. Проте я не готовий зараз до нового етапу, до розвитку. Не такою ціною. Можливо, я б устиг підготуватись, якби у мене був ще хоча б місяць, а краще рік… Тоді було б легше, тоді я б не плакав, обіймаючи на прощання свою родину. 

 

І знову я прокручував в руках монету, яку дала мені Єва. Минуло вже майже пʼять місяців відколи ми бачились востаннє. Два місяці від неї геть немає листів. Вона пропустила мій день народження. Ані Ерата, ані Йорґен не знали, де вона. Не так давно я надіслав листа Леві. Можливо, хоч він знає, де вона та що з нею. Минуло вже достатньо часу для відповіді, а її не було. Я навіть намагався поїхати до штабів Розвідки, але мене туди не пустили. Тож… мені лишалось просто чекати та сподіватись, що це якась чергова її витівка, з якої буде хоч якась користь. Хоча ні, байдуже що то буде. Просто хотілось, щоб вона повернулась, щоб знайшлась і ніколи більше мене так не лякала. Бо зараз набагато страшніше, ніж було, коли вона втекла з Розвідки після Шіґаншіни. Тоді я бачив її, розумів, де вона та в якому стані. А зараз що? Я можу лише здогадуватись. І з кожним днем здогадки були все гірші. 

— Молодий пане, до вас відвідувачі… 

— Впусти! 

Будь ласка, нехай це буде Єва. Будь ласка, я ж не так багато прошу! 

Ця звістка змусила мене миттю підірватись з дивану, сховати монету та поправити одяг на собі. Якби Єва бачила, як я відпустив волосся, який одяг вибираю для повсякдення, вона б назвала мене гультяєм. 

До зали увійшли всі, хто був хоч якось повʼязаний з Євою, але не вона сама. Емі з Ератою та Леві з Ханджі. Це погано. Це дуже-дуже погано. На мить у мене в очах згасло світло, ніби свічка блимнула. Але… принаймні на них не було чорного. Ніхто з моїх гостей не одягнув чорне. Але що тоді, в біса, сталось?!

— Чим спричинений цей неочікуваний візит? 

Я мушу триматись осторонь, мушу приховувати свій страх. Якщо буде помітно, що я нервуюсь… Це точно ніколи не зіграє мені на руку. 

— Єва здезертирувала, покинула службу…

Де вона тепер? Чому Ерата не може її знайти за стільки часу? Чому Ерата взагалі стоїть поруч з розвідниками? 

— Я гадки не маю, де вона. 

І навіть якби знав відповів би так само. 

— Ми не потребуємо твоєї допомоги, Люку. Нам відомо її місцеперебування — вона зараз за морем. Разом із тим вона ухиляється від виконання моїх наказів, вона відмовляється повертатись, тож усе… дуже складно насправді. А ще, ймовірно, вона підбурила на дезертирство одного підлеглого, а це… серйозно, розумієш? Тому відтепер її оголошено зрадницею.

Мене дратувала інтонація Ханджі. Вона зверталась до мене, ніби до дитини. Але хіба дітям говорять подібні речі? Її жестикуляція, її блудний погляд, великі павзи між словами, які видавали усю незручність теми — мене дратувало усе. Оця її награна дружність… Звісно, я обовʼязково поведусь на усе це. Особливо після того, як вона назвала Єву зрадницею. 

Та найбільше дратував Леві, який ані слова не сказав, ніяк не спробував зупинити Ханджі. Нехай Ерата з Емі мовчали. Ймовірно, вони дізнались про все це раніше, а зараз намагаються поводитись розумно. Я міг їх зрозуміти. Але Леві… Оце хіба розумна поведінка? 

— Мою сестру хтось підставив. Ми маємо знайти винного і покарати. Я не лишу такі звинувачення в бік леді Ланґрасу просто так.

— Люку, — знову розвела руками Ханджі, — вона сама себе підставила. Тут немає винних, окрім неї. Мені справді дуже хотілося б, щоб все було інакше, але… Єва сама обрала свою долю. Мені шкода. 

Це просто сон. Просто… Мені треба менше вчитися вночі. 

— Молодий пане, мені прибрати цих людей? 

Прибрати. Дуже жорстоке формулювання для людей. Єва часто використовувала його в тому ж сенсі у розмовах з Ератою. Це завжди різало мені вуха. Прибирати людей це неправильно, це погано. Але мені хотілося, щоб Сільвен це зробила. Хотілось погодитись. Вона змогла б. 

— Навіщо ви тут? 

Оцю посмішку Ерати, якою вона зреагувала на моє питання та простягнутий вказівний палець у свою сторону, хотілось стерти. Дуже недоречний момент для її… настрою? Ігор? Гадки не маю, що це. 

— Бо ми відповідаємо за тебе. 

— Ти відповідала за Єву. Як ти усе це допустила? 

— Пробач, але я ще не встигла розширити свій вплив за межами острова. 

Прекрасно, просто чудово. 

— Королева ще не вирішила, але є шанс, що ти станеш лордом-регентом. В такому випадку… 

— У нас уже є леді-регентка. 

— Вона порушила закон, Люку. В кращому випадку їй доведеться не один рік провести за ґратами. Якщо вона зупиниться зараз, звісно. А є варіант страти. А ще є варіант, що вона взагалі не повернеться. У нас більше немає леді-регентки. 

Навіть якби Єва усе це зробила, якби вона справді втекла… Вона нізащо б не ставила мене під удар, не змушувала б отак розбиратись із цим усім. Вона не пішла сама, їй хтось допоміг! Але чому в це ніхто не вірить? Навіть Ерата відданіша цій зраді, ніж Єві.

— Ти щось скажеш сьогодні чи далі прикидатимешся ридикюлем?

Ерата з Ханджі вже вдосталь розказали, яка Єва погана. Емі я дозволив зберігати мовчання виключно з поваги та теплоти до неї. Тепер була черга Леві. Він блиснув на мене невдоволеним поглядом, але це не лякало. Нічого уже не лякало, бо найгірше сталось. У мене, бляха, забрали Єву. 

— Це було її рішення. 

Блядь. 

— Гаразд, буде вам лорд-регент. Відтепер розвідникам доведеться обʼїжджати наші землі через північні райони. Будь-яке постачання також здійснюватиметься маршрутом, який не пролягатиме через мої з Євою землі. 

Ерата спробувала підійти ближче до мене, але їй переступила шлях Сільвен. Я був дуже вдячний за це, хоч і не просив. Зараз уся моя увага була зосереджена на зоровому контакті з Ханджі, я не міг відволікатись на будь-які зауваження Ерати. Єва вчила не розривати зоровий контакт першим. 

— Тоді ваші з Євою землі можуть передати комусь більш лояльному. 

— Ти можеш спробувати, Ханджі Зої, але тобі ніколи не вдасться перемогти Єву на її ж території. Я нічого не втрачу в цій боротьбі, бо найдорожче уже втрачено. А що втратиш ти?

Мої провокації діяли й мені це подобалось. Було неможливо прибрати легку посмішку з обличчя, хоч вона й геть не личила мені та обставинам. Дихання Ханджі ставало нерівним. Вона справді нервувала сильніше, ніж показувала.

— Люку, я, звісно, дуже люблю такі дешеві пікіровки, але ти робиш гірше.

Моє розчарування в Ераті росло настільки швидко, що я вже боявся знову почути її голос, згадати, що вона ще тут. 

— А якщо від постачання залежатиме, чи зможемо ми витягнути Єву? Якщо через це твоє рішення до неї не встигне дійти потрібна їй зброя, ти візьмеш на себе відповідальність? 

— Єва ніколи не покладатиметься на зрадників. 

— Тобі краще не розкидатись такими словами. 

— Можу порадити тобі те саме. 

— Ти робиш дуже велику помилку, Люку. Ми не вороги тобі. 

Звісно. З цього все починається. Спочатку вона отак мене задобрює, потім бере під опіку і вкладає мені в голову “правильні” ідеї. Не буде цього. 

— Знаєш що, Ханджі? Я бажаю тобі такої ж долі, як у Єви. Певен, що ти багато зробила для Розвідки та для людства в цілому. Можливо, ще зробиш. Але я бажаю, щоб навіть після твоєї смерті тебе кляли зрадницею, щоб тобі ніколи спокою не було. 

Не дивно, що вона розвернулась і пішла геть, що показала слабкість, обриваючи зоровий контакт першою. Але вона забула свій ридикюль. Лише один крок і я завмер навпроти нього, а тоді тикнув пальцем у шеврон на його грудях.

— Ці крила… ви стервʼятники. І якщо думаєте, що зможете загнати Єву, що її нема кому захистити, то дуже сильно помиляєтесь. Я війну за неї почну. Іди передай це своїй господарці. 

І він таки пішов. Отак мовчки. Ханджі принаймні вшанувала мене відповідями. Нехай і дурними. 

— Ти її найбільша помилка. Краще б Єва застрелила тебе в Підземному Місті. 

Треба було віддати належне витримці Леві, бо він навіть на таке не обернувся. Ерата остаточно перестала виглядати в моїх очах розумною, коли пішла за ним. 

— Сільвен, будь ласка, переконайся, що всі гості вже пішли. Емі може лишитись.

Коли Сільвен пішла, я відтягнув одне з крісел до вікна та всівся. Ось Ханджі вже верхи гиркається з Леві, якого тримає під руку Ерата. Неймовірна картина. Тоді вони розходяться. Полковниця, мабуть, повертається до штабу, а Леві тягнеться за Ератою. Я мав сподівання, що він таки щось знав і що Ерата вибʼє з нього усю інформацію. Зрештою, Єва платила Ераті за людський ресурс та за інформацію. Якщо Ерата перестане знати все, отже можна скоротити її забезпечення. 

— Нумо, насвари мене. Я повівся легковажно.

— Не буду. Ти повівся гордо, як тобі і личить. 

Емі підійшла ближче, стала у мене за спиною та поклала руки мені на плечі. Я був радий, що хоча б вона на моїй стороні, на стороні Єви. 

— Вона сказала б те саме на твоєму місці. 

— На моєму місці вона б діяла. І Єва уже б вирішила усе. А я… я можу тільки лаяти через паркан, ніби дурний пес. 

— Тоді я певна, що Ханджі боїться собак. 

Можливо. Але це не поверне Єву. 

— Люку, не лишайся сам в цьому. Довіряй нам, гаразд? Ерата може робити дивні речі, але вона лишається на стороні Єви, бо їй більше нема куди йти. Точніше… їй нема куди тікати від неї. 

Звісно, Ерата боїться Єви, тому лишається їй вірною попри все. От тільки Єви тут нема. Мене Ерата не боятиметься. 

— Мені треба подумати. 

Я не помітив, як вона пішла, як повернулася Сільвен. Як день змінився вечором. 

— Молодий пане, чи можу я запропонувати пораду? 

— Нумо. 

— На мою думку, вам краще поїхати до батька. З усього вашого оточення він має найменше особистих мотивів, які могли б вам нашкодити. Можливо, пані довіряла йому трохи більше, ніж усім іншим. 

Щоразу Сільвен робила оцю помилку, називала Йорґена нашим з Євою батьком. А я ніколи її не виправляв, бо насправді це не було аж такою помилкою. Мені подобалось звучання цих слів.

Зранку я владнав усі справи в академії, відпросився на деякий час та поїхав до Йорґена. Мені заледве вдалось вмовити Сільвен лишитися в Орвуді, бо вона вже занадто сильно поривалась супроводжувати мене. Цим вона навіть нагадала Єву. Але Єва ніколи б не поступилась мені в такому питанні.

Коли я опинився в Даупері, Йорґена не було вдома. І це було найгірше. Тепер я геть не знав, що робити. Ноги понесли мене до будинку Артура. Навряд він там буде, та можливо, Артур знає де він зараз. Але він не знав. Я відхилив пропозицію залишитись та почекати у нього, пішов додому. З щемкою надією я увійшов до Євиної кімнати. Але її тут не було. Ліжко було охайно застелене, а на столі, комоді та підвіконні зберігався пил. В її кімнаті побільшало усяких дрібничок, що робили тут затишок. В кутку комода стояла сніжна куля, яку їй подарував Леві. Зараз хотілось її розбити. 

Не так давно до нашої останньої зустрічі Єва змінила шкатулку на більшу. Тут лишались усі ті самі речі, які я бачив раніше. Додались карти, новий ґудзик та сережки, які вона мені позичала. Я так і не спитав звідки у неї ці сережки. Якщо вони тут, отже точно якісь особливі… 

Мої сльози прогнав стук у двері. Йорґен би не стукав. Та й Єва теж. Можливо, мені варто було погодитись на пропозицію Сільвен… Відкидаючи одну з подушок на ліжку Єви, я без подиву знайшов ніж. Або це були дуже ввічливі вороги, або не вороги взагалі, адже доки я вовтузився з ножем та підходив до дверей, вони сумирно чекали та не гатили у двері. Тримаючи одну руку за спиною, на руківʼї ножа, я обережно прочинив двері. Кая, це була лише Кая. 

— Мама сказала занести тобі їжі.

У доказ вона підняла кошика, якого тримала в руках. Я відступив трохи вбік, дозволяючи їй переступити поріг. Легко було непомітно відкласти ніж, доки вона розкладала на столі їжу з кошика та розповідала щось своє. Я намагався вслухатись в кожне її слово, заглибитись повністю в розмову з нею. Її добродушні розповіді дарували надію, що все не так погано, відвертали від ще такої свіжої рани. Але усе хороше завжди швидко закінчується. Коли я провів її додому, то знову лишився сам. 

Йорґен повернувся за два дні. 

Він навіть не встиг знову насварити мене за неправильно закриті двері, коли я обійняв його, коли заплакав. Тепер я не міг ховатись за Євою, більше я не відчував її захисту, але я не був до цього готовий, не так різко. Тому мені потрібен був Йорґен, потрібен був його захист зараз. 

Це Єва завжди знала що робити, але не я. Коли мої однолітки не знали що робити, вони звертались до батьків. Саме тому я зараз ховався в його обіймах. Бо він наш з Євою батько. Не якийсь Девід Вайс, який нічого для нас з нею не зробив, ні. Девід Вайс лише лекало, за яким нас було зроблено. Але виховував, вчив, дбав про нас саме Йорґен. Він зможе захистити і мене, і Єву, зможе знайти вихід, вирішити усе це. Йому точно вдасться. 

Він не квапив мене, терпляче чекав, доки в мене не закінчилися сльози, і гладив по спині. Потім посадив за стіл, заварив чай та сів навпроти даруючи мені всю свою увагу. 

— Єву оголосили зрадницею. Я… я не знаю, що маю робити. 

— Як це сталось? 

— До мене прийшли розвідники. Ханджі та Леві. Вони сказали, що вона здезертирувала, відмовляється виконувати накази та повертатись і, можливо, підбурила ще когось на це… Її покарають за це і…

— Де вона зараз? 

Найбільше я був вдячний Йорґену за те, що скеровував мою розповідь своїми питаннями, що не давав загубитися в цьому потоці.

— За морем. 

Він замовк, а я заледве стримувався, щоб не змусити його думати швидше. 

— Тобі не треба нічого робити. 

Та бути не може. Він же… він не може так вважати! 

— Йорґене, її можуть стратити! Я можу втратити її, як втратив маму…  

— Ти думаєш, вона хотіла б, щоб ти починав війну за неї? Чи що ти там собі надумав? Не тобі цим займатись. На її боці набагато більше людей, ніж ти можеш уявити. Це їхня справа, не твоя.

— За її відсутності я лорд Ланґрасу. Від мене чекають дій. 

— Я розумію. Про це тобі краще поговорити з кимось, хто розбирається в цьому. Але, Люку, вона не помре, якщо ти продовжиш жити так, як жив до цього. Ти недооцінюєш її.

То от воно що. Від самого початку усі знали про її план. Ерата насправді знає. От чому вона так поводилась. І Йорґен знає. Це пояснює його спокій. Лише я один опинився вигнанцем. 

— Це справді її план?

Він зболено кивнув, ніби погоджувався не з відповіддю, а зі смертю.

— Справді. Це… хороший план. Але не для одної людини. 

— Ти казав, що на її боці багато людей. 

— Це показуха, масовка, щоб вона здавалась сильнішою. Їх справді багато, але… серед них жодного співучасника. 

Жодного співучасника. Іноді здавалось, що Єва діє по життю без жодного співучасника. Але ж ні. Поруч була Ерата. Або клятий Леві. Або ще хтось. А тепер? 

— Чому вона пішла на це? 

Йорґену фізично було огидне це питання, я бачив це. Усі його мʼязи напружились, а тоді різко розслабились. Він шумно видихнув. 

— Бо дурна. І нікого дурнішого, щоб її спинити, не знайшлось. 

Яка змістовна відповідь. Просто неймовірно.

— Іди спати, а завтра повертайся до академії. Я зʼїжджу до Розвідки та все владнаю.

— Йорґене, я пробував це. Якщо вони не пропустили мене, то тебе тим паче завернуть.

— Звісно вони завернули тебе. Ти називав хоч якісь імена, окрім своєї сестри? Показував розписки від вищих чинів? Носив військову форму? Ні? То чого ти взагалі очікував? 

Такого Йорґена я бачу вперше. 

— Ти казав, що спалив свою форму. 

— Бо думав, що хоч так ви не змусите мене знову її надягати. І я дуже вас переоцінив. Одна он дезертирка, а другий війну оголошує. Просто чудово. 

Можливо, йому з нами не дуже пощастило. Але для нас з Євою не існуватиме кращого виграшу, ніж Йорґен. Тоді він накрив мою долоню своєю, повертаючи мою увагу. 

— Я знаю, що тобі страшно, але вона повернеться. Єва завжди повертається. Тож просто зачекай. Продовжуй займатись чимось хорошим, бо коли вона повернеться, їй треба буде чимось пишатись. 

Він мав рацію. Єва хотіла, щоб я займався чимось бажаним, що приносило б мені задоволення. Тож продовжити навчання в академії, отримати медичну ліцензію — це найкраще, що я можу зараз зробити для неї. Але… Тепер я також хочу боротися за неї. Можливо, це не щось хороше, проте я певен, що вона цим пишатиметься.