Розділ 2: Нарешті оживаючі спогади.

Багато чого в Листі стало інакшим. Як мінімум, після руйнувань від нападу Дев’ятихвостого Лиса дванадцять років тому ландшафт селища зазнав значних змін. Але дорога додому на диво знайшлася сама собою. Вулиці по краях селища вціліли, зберігаючи частину старої забудови: невисокі мінка, магазинчики та традиційні маленькі майстерні ремісників, які передавалися від батьків дітям. Це було не так далеко від головних воріт, та сама знайома стежка, якою колись вони з батьком рушили у дорогу, не знаючи, чи повернуться одного разу назад. Він, мабуть, не планував цього, але Акане думала про дім кожного дня всі ці п’ятнадцять років. Згадувала запах заліза і диму біля ковальні зброяра, велику калюжу серед дороги, яка набиралася після кожного дощу, квітучі дерева і найсмачніші тайякі, які пекла жіночка за рогом і продавала біля свого будинку дітям, що верталися з академії. Цікаво, як там Анко?

Бути тепер так близько до цих спогадів відчувалося дивно. Дивно, але правильно.

Їй кортіло зустріти когось зі своїх однокласників, хоч Хатаке й постарався збити цей запал. Не так вона уявляла першу зустріч з кимось зі свого минулого. Невже одного дня всі просто забули її?

Будинок, м’яко кажучи, перебував не в найліпшому стані, і одна думка про ремонт витягувала з Акане життєву енергію. Вона пройшлася кімнатами, натрапляючи на розкидані речі та старі меблі. Підлога скрипіла, і кілька дошок, згнивших від надмірної вологи, просідали навіть під обережними кроками. Сенсорне чуття це те, як Акане бачила світ. І зараз воно шепотіло їй, що, можливо, ідея повернутися саме в цей будинок була однією з найгірших за останній час. Але було в цьому і щось просте. Наприклад, усвідомлення, що вона не хоче лишати нічого від свого старого життя в цих стінах. Вигребти весь цей мотлох і забути, а його місце зайняти тим, чим вона стала й була тепер.

Тож, будинок лишився позаду, як відтермінована на завтра проблема, і стежка тепер вела її прямою лінією, як і всі дороги в селищі, до адміністративного центру і легендарної скелі Хокаге. Саме під скелею височіла будівля Академії. Дивно, але навіть повітря і запахи біля неї були такі ж, як в дитинстві. Це місце наче застрягло у часі, так само як і Акане.

Вона зупинилася біля прочинених воріт, несміливо торкнувшись рукою до дерев’яного стовпа. Серце чомусь почало калатати – це виявилося більш бентежно, ніж можна було уявити. І хоча сонце вже починало свій шлях до обрію, а заняття напевне скінчилися, у дворі все ще чулися голоси та сміх дітей. Акане ковтнула сухість у роті й попрямувала до будівлі.

З першого ж кроку всередину її вразило тепло, що приємно контрастувало із зимною погодою на вулиці. Всюди стояв цей солодкуватий аромат молочної каші та дитинства, і Акане не змогла стримати гіркої усмішки. Сходи привели її на другий поверх, і, ковзаючи рукою по стінці, вона відрахувала четверту аудиторію.

Ірука саме переглядав тести, перевіряючи, чи хтось з розумників не забув вписати своє ім’я у кутку. Він помітив когось дорослого у дверях боковим зором, але кривий почерк малого Нари не лишав йому шансів відірватися. Він задоволено хмикнув, виявивши, що всі відповіді, на перший погляд, були правильними.

– А казав мені колись, що терпіти не можеш це місце.

Він завмер. Пальці розімкнулися, впускаючи папірці на стіл. Цього не могло бути.

Ірука перевів погляд на гостю, і його серце пропустило удар. В горлі враз пересохло, його кинуло в жар, і на скронях виступили крапельки поту. Він схвильовано видихнув:

– Акане-ч-чян?..

І дівчина у дверях задоволено широко всміхнулася, роблячи крок в аудиторію.

– Привіт, Іруко. То ти вирішив очолити зло?

– Як… як це можливо? – він не втримався і стрімко скоротив відстань між ними, але в якийсь момент зупинився, лишаючи простір, як це мають робити дорослі люди. – Я думав, що вже ніколи не побачу тебе!

Її усмішка була такою теплою, що він почав нервувати трошки менше.

– Думав так просто здихатися мене, дурбелику?

– Ти ще жартуєш! – але він все ж засміявся, а тоді його очі почали судомно роздивлятися її. – У мене стільки запитань, що голова іде обертом..

Це була вона, але очевидних відмінностей було неможливо уникати. І всі вони болісно відлунювали десь глибоко в грудях Уміно.

Вони спустилися у двір і всілися на тій самій лавці, яку завжди обирали в дитинстві. Вибір абсолютно стратегічний. Лавка стояла найдалі від інших, і достатньо вдало, аби бачити, коли виходить вчитель, щоб шукати прогульників.

Тепер вчитель сидів поруч із нею, розповідаючи про своє доросле життя, і це було дивно. Коли вартовий на воротах на її запитання про Іруку сказав, що він виховує малих в Академії, вона спершу не повірила. Але, заради справедливості, йому справді це пасувало. Бо те, яким завжди був Ірука, таким, мабуть, і має бути вчитель – чуйним, добрим і уважним до інших. Хоча вона пам’ятала й інші його якості: іноді він був тією ще скалкою у дупі. Але, врешті, це все в минулому. Його голос змінився, став мужнім і хрипуватим, але він так само вимовляв слова і робив паузи. Це був той самий Ірука.

– Я така рада, що у тебе все добре.

– А як щодо тебе? Який далі план?

Акане знизала плечима. Незрячий погляд втупився кудись вперед у побілену стіну корпусу.

– Сподіваюся, що мене приймуть тут і дадуть роботу.

– Звісно приймуть, це ж твій дім.

Після цих щирих слів вони замовкли. Вона роздумувала, чи справді все так просто, а Ірука обережно ковзав поглядом її новими рисами. Акане тепер була дорослою жінкою, її волосся стало коротшим, але воно так само виблискувало бурштином на сонці, а в тіні здавалося майже чорним. Ніс ледве поцяткований ластовинням, тонкі брови та сережка у вусі, яку вона носила ще змалечку – все це було тим, що він так гарно пам’ятав. Але не міг уявити, щоб маленька Акане колись сиділа так прямо і спокійно, чемно склавши долоні на колінах. З-під її рукавів визирало кілька тонких блідих шрамів, і Іруку злякала думка про те, скільки ще таких ховалося під тканиною. Але більшою загадкою були її очі, та слова застрягали у горлі щоразу, як він думав, що наважився запитати.

– Що сталося з твоїм батьком?

– Він помер. – слова висковзнули надто легко. – Тому я повернулася.

Ірука здивовано кліпнув, а тоді відвів знічений погляд.

– Знаєш, якщо колись ти захочеш поговорити… про що завгодно…

– Я знаю. – вона тепло усміхнулася. – Дякую, що одразу впізнав мене, бо після зустрічі з Хатаке я мала сумніви.

Збоку почувся здавлений сміх, і Акане повернулася до Іруки, запитально піднявши брову.

– Чого регочеш?

– Просто більшого я від нього і не очікував.

Сміх затих, і вони знову сиділи у тиші, доки Акане не намацала долоню Іруки та м’яко стиснула у своїй.

– Він збрехав мені про твоїх батьків, сказав, що писав їм після нападу на селище. Сказав, що ви в порядку, задурив мені голову цією маячнею, щоб я не нила, як хочу додому. Я дізналася… набагато пізніше. Мені дуже шкода.

Ірука мовчки стиснув її руку у відповідь. Вони були б справді раді знати, що Акане повернулася. Батькам вона завжди подобалася.

Від думок його відірвав її тихий голос.

– Слухай, я знаю, це звучить дивно…Скажи, якщо це занадто. – вона вагалася, опустивши очі, здавалося, просто на їхні досі зціплені руки. – Але мені дуже цікаво, яким ти став. Ти.. не проти?

Кілька секунд йому знадобилося, щоб зрозуміти, про що йдеться. А тоді щоки зрадницьки почервоніли. Він прокашлявся вбік, але врешті підсунувся трохи ближче, зняв з чола протектор і нахилився до Акане.

– Звісно.

Її пальці ковзнули його зап’ястком, тоді легко окреслили передпліччя і плечі. Ірука трохи збентежено спостерігав, як вона складає до купи картинку про нього у своїй голові, насупивши брови у зосередженому дослідженні.

– Досі носите ці жилети?

Відповідь звелася до тихого «угу», бо її пальці саме дійшли до обличчя, і Ірука завмер.

Це був один зі способів бачити світ, але єдиний, щоб пізнавати людей. І хоч Акане самій було важко звикнути до необхідності такого обмацування, щось все ж було в цьому. Щось про довіру, бо це найочевидніше вторгнення в особистий простір, і щось про розуміння. Це дуже дивно, коли риси, яких ти торкаєшся, складаються в картинку у голові, але воно чомусь завжди працювало. І тепер м’які лінії щелепи, прямий ніс і трохи стирчащі вуха та незмінний хвостик на потилиці ставали дорослим Ірукою у її уяві. Він мав виголене гладке підборіддя, ледь помітний на дотик шрам на носі, який вона добре пам’ятала, трохи втомлені очі та напружені брови. В дитинстві він мав чубчик, тепер лише кілька коротших пасм спадали на чоло.

– Ти майже не змінився. – Вона усміхнулася, вже відсторонюючись.

– Це я і сам міг тобі сказати.

Акане розсміялася.

– О, то ти сподівався на компліменти!

Сонце вже сіло, на вулиці починало сіріти, коли вони неспішно йшли дорогою, якою колись так само верталися з навчання додому. Акане раптом відчула, що вона там, де має бути.

– Тоді через пару годин зустрінемося? Я покличу всіх.

Ірука ж був приємно схвильований, від чого крокував трохи швидше, ніж треба.

– Гадаєш, це гарна ідея?

Це була гарна ідея. Вона навіть не сподівалася, що старі друзі зустрінуть її настільки тепло.

У закладі пахло домашніми стравами й було так спекотно, що їй одразу захотілося скинути з себе теплий верхній одяг. Компанія вже була в зборі, і Акане чомусь ще більше розхвилювалася, почувши їхні голоси. Сенсорне чуття звично ковзнуло приміщенням, це було необхідно для орієнтації, але раптом воно запнулося, намацавши вже знайому зимну чакру. Вона трохи схилила голову у бік до джерела цієї прохолоди. Виявилося, вся проблема була тільки в тобі, Хатаке.

Вечір пройшов якнайкраще: Анко не стримувалась з обіймами та розпитуваннями, Ірука намагався всіх нагодувати, а Хаяте докладно розповів всі останні новини селища, ніби здавав їй річний звіт. Врешті, вони насміялися, згадуючи дитинство, і розійшлися піднесені й щасливі.

Але післясмак від цієї зустрічі був гіркуватим. Пустий занедбаний будинок зустрів її тихим поскрипуванням втомленого дерева, протяг гуляв кімнатами, пробираючись всередину поміж забитих дошками вікон. Акане розстелила спальний мішок і залізла всередину, укутуючись від холоду. Вона знову лишилася сама. Лежала у темряві й сподіваннях заснути, доки рій думок не заполонив її розум. Дім стогнав, заскочений поривами вітру, десь вдалині вили собаки, а гілля клену, що ріс у дворі, хвистало по даху. Вона подумала, що завтра обов’язково треба сходити до того дерева, і тоді заснула, і їй снилося літо, відблиски сонця на поверхні річки, шум листя та друзі.

А наступного дня цей клятий будинок оголосив їй війну.

***

Ремонт просувався навіть швидше, ніж Акане сподівалася, і от уже ніякого протягу серед кімнат, підлога не погрожує провалом, і двері ковзають одвірками без зайвих зусиль. Тепер це місце відчувалося, як щось, що справді належало їй. А аромат свіжих соснових дошок і зеленого чаю став ароматом дому.

Коли з’явилися полички та комод, вона нарешті розклала речі.

– Які всі гарненькі! – Анко з цікавістю розглядала рівний ряд різноманітних фігурок, виставлений на поличці. – Довго подорожувала?

– Десь зо два роки.

Акане засунула ноги під ковдру котацу, і від раптового тепла її пройняли мурашки. За вікном завивав вітер, але вже ніщо не давало йому пробратися всередину.

– Ти маєш мені все розповісти! – вона крутила в руках маленьку керамічну зелену черепашку. – І де тобі сподобалося найбільше?

Це було гарне запитання, бо ця подорож була не чимось таким, що мало б сподобатися. Це було дослідження і необхідний досвід. Було складно пояснити, тому вона відповіла те, що перше спало на думку.

– Все ж, Країна Вогню мені приємніша за інші. Яку фігурку ти дивишся?

– Черепашку.

– О, так, – Акане всміхнулася, – Вона з Країни води. Мені сподобалися ці завитки на панцирі.

Анко провела пальцями по виступаючим спіралям, які огортали весь панцир черепашки. У всіх фігурок був свій особливий візерунок. І хоч би як відрізнялися матеріали, форми та техніки, всіх їх об’єднувала цікава текстура.

Анко стисла губи, напружено роздумуючи над чимось.

– Чи можу я спитати, що сталося з твоїми очима?

Ще одне гарне запитання, але над цим потрібно було подумати трохи довше. Анко тим часом повернула черепашку на місце і залізла під котацу навпроти. Вона чекала на відповідь, і Акане відчувала на собі її погляд, як прискорився від хвилювання її пульс, і як спокійно її тілом циркулювала чакра, коли ноги торкнулися тепла під столом.

– Це просто результат невдалого експерименту.

Анко напружилася і стиснула край ковдри в пальцях.

– Хто його проводив?

– Батько.

Почувся важкий видих; Акане прислухалася. Голос Анко зазвучав глухо.

– Мені шкода.

– Пусте. Я вже звикла.

– Ти.. дуже добре орієнтуєшся у просторі, чудове володіння чакрою.

Було незвично чути Анко такою розгубленою, і Акане легко усміхнулася.

– Дякую, мала бродити світом два роки, щоб навчитися цього.

Коробка з тістечками збила напругу, і коли гарячий чай був випитий, і всі солодощі з’їдені без повернення до серйозних тем, Анко поспішила додому.

– Шкода, що у хлопців не вийшло, але це було гарне новосілля!

Акане махнула вслід подрузі рукою.

– Дякую за частування!

Сутінки раптово впали на селище; хоч день і ставав все довшим і теплішим, але ночі все ще забирала собі зима. Акане не бачила, як темрява ширилася вулицями, злякана теплими спалахами ліхтарів, але відчувала прихід ночі у звуках і запахах. Вітер раптом зірвався в порив і підхопив її розпущене волосся, смикав за краї одягу, пробираючи раптовим холодом до кісток. Але вона не йшла до будинку, бо відчувала, що знову була не сама. Ця чакра була вже знайомою, холодною, як метал, і ніщо, здавалося, не могло змусити її хоч трохи коливатися. Таким самим був і голос.

– Вже пора. Як і домовлялися.

Акане виструнчилася, не зважаючи на холод, і повернулася обличчям до чоловіка у довгому плащі, який стояв у глибокій тіні. Він побіжно глянув на будинок, де ще горіло слабеньке світло, увімкнене для гості.

– Дякую за наданий час.

– Не змусь мене пошкодувати про це.