Розімкнене коло

Люк

Було дивно зустріти в Ланґрасі Єву разом з Сашею. Ще дивніше стало, коли сестра простягла мені пакунок, в якому виявився неймовірної краси костюм з тканини, яку торік подарував Фрідріх. Він був зроблений більше на сучасний лад. Темно-синій, майже чорний фрак та штани кольору шкаралупи волоського горіха, жилетка переливалась ніжним блакитно-зеленим відтінком, на якому майоріли рослинні візерунки, сорочка була простою, лише на кінчиках комірців білим по білому були вишиті стріли, біла краватка мала золотий відблиск. До цього також додавались запонки з якимись блакитними камінцями, ремінець для годинника та нова деталізованіша брошка стріли.

— Ремінець для годинника? По-твоєму мені є що на нього чіпляти? 

Коли Єва простягнула мені невеличку коробку, я навіть не здивувався. Звісно ж, там був годинник. Його корпус був золотим, але я сумнівався, що золото витрачатимуть на якийсь годинник. На тильній стороні було гравіювання. Кали. 

— Це не календар, але в часі орієнтуватись допоможе. 

Єва просила приміряти костюм зараз, щоб лишився час на виправлення, якщо воно знадобиться. Враховуючи, що вона пошила усе це без жодної примірки, це було доцільно. Єдине, із чим Єва трохи помилилась — рукави. Що у сорочки, що у фрака вони були трохи довші, ніж потрібно. Вона не сильно розчарувалась, лише висмикнула з фартуха Емі декілька булавок, щоб помітити потрібну довжину рукавів. 

— Гаразд, у Ерена руки трохи довші, ніж у тебе. 

— То от чого Ерен до тебе так часто ходив! А ми все ніяк не могли вгадати! 

Навіть вигуки Саші не змогли відірвати Емі від зачудованого розглядання костюма на мені. У мене вже закрадались сумніви щодо її добробуту. 

— І ти оце сама пошила? — нарешті спитала вона, звертаючись до Єви.

— Та Єва і не таке шила. Це дрібниці для неї. Колись вона за ніч пошила сукню для одної акторки і…

Я міг лише поспівчувати Саші, коли Єва засунула їй до відкритого рота печиво. І все ж це був найкращий спосіб заткнути їй рота. 

— Емі, це Саша, племінниця мого давнього друга, за якою мені доводилось наглядати. Сашо, це Емі, моя… — ось тут Єва зробила занадто красномовну павзу, вимагаючи відповіді від Емі поглядом.

Раніше Єва без сумнівів назвала б її служницею, от тільки тепер Емі рідше носила відповідну форму. Зараз вона дозволяла собі вольності, могла відходити від обовʼязків, якщо це нікому не нашкодить. В ній мало лишилось від тої Емі, яка терпляче сиділа в Ланґрасі, очікуючи на повернення своєї справжньої власниці. Мабуть, це була якась чергова гра Єви, в яку мене знов ніхто не посвятив.

— Кузина. 

— Кузина?! 

Та бути такого не може! Емі? Емі наша родичка? Та ні, це якесь божевілля!

Єва звела здивований погляд на Емі. Ну от, це просто дурний жарт. Правда ж? 

— То ти йому не сказала досі? 

Емі присоромлено опустила погляд.

— Не було можливості… 

— Яка, в біса, кузина?! Ви можете хоч раз усе пояснити?!

Я шкодував про свій крик. Ані Єва, ані Емі, ані тим паче Саша на таке не заслуговували. Від здивування я геть не міг інакше… Але Єва, ніби і не помітила моїх емоцій, розламала печиво та зʼїла половинку. 

— Батько нашого батька мав роман зі служницею. У них народилась дочка Ґретта, вона була рідною сестрою нашому батьку, хіба матері різні були. Ґретта теж працювала слугою, згодом у неї народилась Емі. Ось так це працює… Оскільки в Емі була найкраща вчителька з впертості, вона дуже добре відстоювала своє бажання лишатись простою слугою під іншим прізвищем. Але я нарешті її зламала. Тож тепер у тебе і фактично, і юридично є аж дві сестри. Вітаю. 

Це не було поганою новиною, аж ніяк. Але це було занадто приголомшливо для мене. Чому вони це приховували? Чому Емі вирішила приховати усе це? Вона могла хоча б спробувати поборотись за батьків спадок, вона мала шанс отримати так багато, але ніколи не використовувала його. Чому? 

— У вас вдома дуже весело, дуже. 

Єва обдарувала Сашу своєю найщирішою усмішкою. 

— Я докладаю для цього усіх зусиль. 

 

Перебування Саші в Ланґрасі виявилось подарунком від Єви. Єві хотілось щиро співчувати: через те, що у Саші день народження виявився на день раніше мого, їй довелось розриватися між нами обома. Зараз вона і без того зайнята, адже засідання усе частіше вимагають присутність леді-регентки, не її заступників, а в таборі розвідників, мабуть, купа роботи через ворожі війська. Їй не завадило б витратити ці декілька днів відпустки на себе. Натомість вона змушена долучитись до приготувань свята на мою честь.

— Ти дуже здивував мене, коли відіслав запрошення половині Розвідки. 

— То ще хтось приїде? Єво, будь ласка, скажи, що буде загін Леві, але без самого Леві!

Саша навіть не помітила своєї чергової перемоги в кеглях. Хотілося б мені теж мати таку дружбу, як у неї з загоном. Хоча… можливо, я вже маю дещо подібне? 

— Ні, Ханджі не може отак розкидатись людьми зараз. Саме тому лише ми представляємо Розвідку. 

— Це Емі порадила розіслати запрошення і військовим структурам теж. Я не бачив сенсу в цьому, особливо з Розвідкою, адже ви зайняті. Та й я — не ти. Полковники радо відгукнуться на твоє запрошення, але не на моє. 

— Ти помиляєшся. Багатьом буде цікаво зустрітись з тобою та оцінити. Комусь буде цікаво просто завести знайомство, комусь знадобиться вплив на мене через тебе.

У зверхньому погляді Єви, яким вона дивилась на мене поверх звітів у своїх руках, читалась абсолютна упевненість. Лишалось змиритись, що вона має рацію. 

— А Хісторія буде? — очевидно жартома спитала Саша. 

— Їй запрошення теж надіслано.

Важкий видих невдоволення Єви миттю заповнив простір, але вона не наважувалась вдаватись до пояснень. Я навіть думати не хотів чим їй уже не догодила можлива присутність Хісторії. Я ж звірявся з Емі, з усіма іншими. Я все зробив правильно, це ж не моя помилка, правда? 

Протягом дня Єва так і не виказала причин свого невдоволення. Хотілось вірити, що її поява в моїх покоях пізнього вечора свідчила про її бажання нарешті надати пояснення. 

— Ми йдемо гуляти. Не барись.

Я вже думав спробувати пояснити їй, що вже трохи запізно для прогулянок, але вона б точно відповіла, що принаймні з одного боку небо ще світле, отже не так уже пізно. 

Накидаючи перший-ліпший одяг, я рушив за нею. Єва вивела мене на кручені алеї перед маєтком, роззирнулась і лише тоді наважилась мовити:

— Перед Хісторією зараз гостро стоїть питання одруження. Будемо сподіватись, що вона відхилить запрошення, інакше усе це можуть неправильно розтлумачити. Чи я чогось не знаю і ти насправді хочеш спробувати свої шанси з королевою? 

З моїх вуст зірвався істеричний смішок. Її підозри були занадто… дикими. 

— Єво, я бачив її раз чи два, це маячня. 

Вона затримала погляд на мені, ніби пересвідчуючись у правдивості моїх слів. 

— Гаразд… Якщо Хісторія завтра зʼявиться, я прошу тебе про крайню обережність. Не приділяй їй занадто багато уваги. Нам не потрібні чутки про ваш роман чи твої намагання отримати шлюб із нею. 

Її суворість трохи дратувала. Вона така уважна до мого особистого життя, боїться навіть найменших підозр у мій бік, а сама дозволяє газетам друкувати плітки про її роман із Леві. Це якось… несправедливо. 

— А як щодо чуток про твій роман? 

Її погляд колов мене. Вона не була злою, лише засмученою. Навіть її мовчання було просочене смутком. Я шкодував про сказане, але якась мала частинка мене досі яро прагла відповіді. 

— Люку, це далеко не найбільша пляма на моїй репутації, — нарешті вимовила вона схриплим голосом. — Я вже давно втратила можливість використовувати свою репутацію для знайомств з по-справжньому доброчесними людьми. Я змирилась із тим, що я або огидна для інших, або небезпечна, змирилась, що більше не матиму жодної родини, окрім тебе, Емі та Йорґена. Але тобі ще є, що втрачати. За декілька років тебе оголосять найбажанішим нареченим в мурах. Тобі не доведеться обирати найменш погане з найгіршого, як завжди доводилось мені, твій вибір стоятиме лише між найкращими варіантами. Ти зможеш мати люблячу родину — таку, яку сам захочеш. Але не я. Я дуже дорого заплатила за цю свободу. Якщо ти хочеш закінчити, як я — гаразд, але я цього не спонсоруватиму. 

Єва усе силувалась усміхатись, але виходило у неї відверто погано. Це нагадувало маму. Вона теж намагалась згладити гіркі слова усмішкою, але у неї ніколи не виходило. 

— Ти ж не… не пообіцяла комусь шлюб зі мною?

— А ти боїшся цього? Боїшся, що я використаю тебе, продам, позбудусь за першої нагоди та вигоди? 

— Єво, я не… 

— Боїшся? 

Її голос уже не був мʼяким та приємним. Вона вимагала, наказувала мені відповісти. 

— Боюсь. 

Єва зміряла мене поглядом, щоб запевнитись в моїх словах, її щелепи стиснулись. Статурою вона стала міцніше, ніби готувалась до бійки. 

— Якби ти був шаховою фігурою на моїй шахівниці, я б закрила тебе в якомусь підвалі, наказала б Ераті подбати про охорону і запевнилася б, що тебе годуватимуть рівно стільки, щоб ти не помер з голоду, бо я не люблю витрачати зайві ресурси. Мені здається, зараз ти живеш трохи інакше життя, правда? 

— Правда. 

Тепер під її пильним поглядом я тлів від сорому. Справді, це дурний сумнів, на який Єва не заслужила. Я повівся жахливо із нею. 

— Люку, цей світ дає нам купу страждань. Але на кожну погану людину знаходиться одна хороша, завжди. Я не хочу розчаровувати усіх хороших людей у своєму житті, не хочу віддавати перемогу поганим, стаючи такою ж. Я хочу бути хорошою людиною у твоєму житті, щоб, навіть якщо увесь світ відвернеться від тебе, ти мав куди піти. Тож ні, скільки б вигод мені не пропонували за тебе, я не погоджусь тебе продати. Я прийму будь-який твій вибір, партнера чи партнерку — мені байдуже, кого б ти не привів. Якщо ця людина буде порядною, матиме гідні наміри, як і ти щодо неї, я лише попрошу місце за весільним столом. До речі, нікого не приводити — теж вибір.

Обійняти її здавалось єдиним правильним вибором. І якщо вона не відкинула мене, можливо, я не так сильно помилився. 

— Пробач мені. Я не мав права навіть підозрювати тебе…

Але вибачення не були їй потрібні, тож вона просто урвала мене. 

— Ти дорослішаєш, набираєшся розуму і вчишся усе ставити під сумнів. Це нормальний процес, за який не варто перепрошувати. 

І знову на її обличчі застигла вимучена усмішка, що мала б демонструвати усю ту доброту та лагідність, з якою Єва вимовляла ті слова, але натомість демонструвала глибину образи, якої я їй завдав. 

— Є ще дещо… Віднині я забороняю тобі знаходитись на землях муру “Марія”.

— Сталося щось погане? 

— Ні, але невдовзі регіон може бути нестабільним. Я не наражатиму тебе на зайву небезпеку.

— Це через ті війська?

Вона шумно видихнула, відвертаючи свій погляд кудись вдалечінь. Це питання теж було болісним для неї, але не таким особистим. Це був робочий біль. 

— Через них. З часом їх переведуть на наші землі. Я пробувала заперечити, але це слово Хісторії… Я боюсь не лише ворожих військ, а й реакції наших людей. Вороги можуть нічого про нас не знати, бо в їхніх очах ми не такі уже й особливі, тож наші люди тобі загрожують більше.

Тепер була моя черга оглядати місцевість. Хоча я зробив це більше для годиться, адже насправді гадки не мав що саме я мав шукати поміж темних кущів, як саме правильно оглядати довкілля. 

— Хіба ти не казала, що ми могли б… впливати на рішення королеви? 

— Зараз занадто хитке становище для такого. Та й Хісторії треба дізнатись ціну помилки. Просто шкода, що стати її помилкою, ймовірно, випаде нам. 

Я втратив будь-яку надію хоч колись розібратись в політиці та стратегії. Здавалось, що Єва просто народилась з якимось чуттям, але… хіба її вигнали б тоді? Це має бути щось, що вона напрацьовувала усі ці роки. 

— Я планую усю зиму провести у Йорґена. Тут буде нудно без друзів і без тебе. 

Було очевидно, що такі слова Єва не пропустить без уваги. Я очікував будь-якої бурхливої реакції, але вже точно не раптового нападу енергійного сміху. 

— Пробач, просто… Ми вкладаємо різні сенси у фразу “нудно без друзів”. 

— Я навіть питати не хочу. 

— Між іншим, я вже чула про твої звʼязки з Ентоні Бреном. 

Вона легко підштовхнула мене рукою в спину, запрошуючи повертатись до Ланґрасу. І хоч втома брала своє, мені було сумно, що наша прогулянка закінчується. 

— Він непоганий. 

Її мовчання було загрозливим. Ніби вона невдовзі розібʼє увесь мій світ лише одним словом і зараз його шукає. 

— Брени такі хороші… Аж занадто. 

— Що поганого в хорошому? 

— Занадто хороші люди назвуть мене монстром. І матимуть рацію з висоти своїх поглядів. Просто… не звикай сильно до Фрідріха та його родини. Вистачить навіть найменшої іскри, щоб вони згадали, що наші родини ніколи не товаришували. 

— Батько справді ненавидів Бренів? 

У світлі ліхтарів майнула її посмішка. Мабуть, її порадувала моя обізнаність. 

— Не любив, але чому — гадки не маю. Як пощастить, ми і не дізнаємось ніколи. 

Усупереч нелегкій розмові, мій сон був мʼяким. І все ж досі було дивно ночувати в Ланґрасі. Це ніби і були мої рідні стіни, але після стін Йорґенового будинку нічого вже не здавалось рідним. В Ланґрасі я провів більшу частину свого життя, але тут і близько не було так, як вдома. Я ніби був гостем тут, хоч це і був мій дім в усіх значеннях. 

Для Саші Єва віднайшла темно-малинову сукню, що виглядала куди зручніше ніж блідо-рожева сукня Єви хоча б тому, що не була такою пишною і тісною. Поки гості не почали зʼїжджатись, а слуги готували зали, Єва проводила для Саші екскурсію. Було цікаво слухати сповнені гордості розповіді сестри про родину. Особливо їй подобалась тема нашої прабабусі Аліси. Вона була наймолодшою серед своїх сестер та братів, але саме їй довелось успадкувати рід через ряд несприятливих обставин. Її сестра Ліза одружилась з Юліаном Ґерцом, їхня дочка одружилась з вихідцем побічної гілки Рейсів. Її брата Йоганна було викреслено з роду через інцест, а брат Карл помер в одній з експедицій Розвідки. Сестра Сибілла збезчестила себе, через що її теж викреслили, а остання сестра Патриція присвятила себе роботі в сиротинці. Сама Аліса одружилась з простолюдином, який узяв її прізвище, викликаючи велетенський суспільний осуд. Аліса, за словами Єви, внесла в наш бізнес купу позитивних та навіть прибуткових змін, але про це не заведено говорити, оскільки вона жінка, одружилась не з тим і зробила це не так. Її діти теж були доволі цікавими. Тея Вайс зреклась спадку та імені і померла, служачи Культу мурів. Рія служила в Поліції, а Вітмар в Гарнізоні. Вони присвятили службі дві третини життя, служили довше за Єву, але померли майже в один день за невизначених обставин.

— В Поліції ходила чутка, що їх убив наш дід, Дітріх. 

— Але навіщо йому вбивати рідних брата і сестру?

Здається, я розумів. Але це була занадто чорна підозра. 

— Теж чутки, але ніби саме Дітріх наказав їм піти на службу, щоб мати своїх людей в структурах. Їм не подобалась така доля і вони шукали можливість звільнитись з його влади. Але Дітріх зрозумів усе. Йому не потрібні були конкуренти в бізнесі та черзі на спадок. 

Ульф впав з коня. Враховуючи попередні відомості про Дітріха, я був певен, що він якось підкупив того коня. Сам Дітріх теж був молодшою дитиною з родини. Аліса віддала його на виховання Рейсам, вважаючи що це піде на користь і сину, і стосункам з партнерами. 

— Думаю, саме там він набрався ідей про одноосібну владу. Рейсам було вигідно мати лише одну ляльку замість пʼяти. Фактично вони його руками прибрали чотирьох інших… Говорять, що саме через одержимість владою Дітріх не зміг завести ще дітей, окрім єдиного сина. Його він теж відправив на виховання до Рейсів, де він ріс поруч із Родом. Дітріх керувався двома мотивами: підтримання звʼязку зі своїми друзями та позбутися чергового конкурента. Але змія вкусила себе за хвіст. Після повернення додому, син Дітріха почав його труїти, керуючись тою самою жадобою влади. Дітріх вмер не одразу, він лише втратив дієздатність. Так владу отримав Девід. 

— Це якесь замкнене коло ненависті. 

Єва ніби і не зважала на заяву Саші, вдивляючись в батьків суворий портрет.

— Вже розімкнене.

— Гості вже почали прибувати. 

І хоч Емі підкралась доволі таки непомітно, але нікого не злякала. Тільки нещодавно я почав звертати увагу на те, що вона теж вміє лишатись непоміченою. Не так уміло, та все ж. Єва могла не займати місця в кімнаті взагалі, але Емі завжди займала бодай найменший клаптик. Емі було легше стати ніким, просто тілом без обличчя та особистості, якою і належить бути прислузі. Єва частіше лякала, коли вирішувала раптово вийти з тіні, а Емі вміла говорити настільки тихо і мʼяко, щоб нікого не тривожити навіть найраптовішою своєю появою. От і зараз вона зливалась зі стінами, ніби це вони оповіщали нас.

Я очікував побачити Фрідріха з Ентоні, але в залі чекали Аманда, Маель та Бліс Блюм. Було збіса радісно їх тут бачити. Якби не Маель з Бліс, мій візит на святкуванні на честь народження їхнього брата міг стати провальним. Вони сильно допомогли мені адаптуватись у товаристві. За цю допомогу я пообіцяв Бліс, що станцюю з її старшою сестрою, коли випаде нагода. Маель була дуже тихою та соромʼязливою, але і старшою за мене, навіть за Сашу. Бліс хвилюється, що та може мати проблеми зі шлюбом. І хоч Бліс намагалась здаватись зверхньою, навіть розпещеною молодшою сестрою, якій просто набридло бути в тіні старшої, я чудово бачив, що річ в іншому. Вона щиро переймалась за Маель. Просто тому що любила свою сестру. Цим Бліс нагадувала мені Єву. Тож я не міг відмовити їй. Для мене це лише один танець, а для Маель шанс отримати заслужену увагу. 

Промовистий погляд Бліс було видно здалеку. Своїми хитрими карими очима та занадто яскравою усмішкою, від якої її ластовиння мʼяко рухалось на її ланітах, вона нагадувала про мою обіцянку. Натомість Маель звично ховала свій погляд. Вони були занадто різні. Чи ми з Євою маємо такий самий контраст? 

Обмінявшись привітаннями, ми розділились — Єва лишилась осторонь в компанії Аманди. 

— Якщо захочеш танцювати з Сашею, бережи ноги, — сказала вона мені наостанок. 

Проте я добре відчував її погляд на собі навіть з іншого кутка зали. Вона дивилась пильно, оцінювала та аналізувала, як завжди. Маель цей погляд непокоїв, Сашу веселив, а Бліс розпалював. Дуже бракувало Ентоні, який чудово встигав би і Бліс загасити, і Маель підтримати. А тоді сталось найгірше — між Бліс та Сашею завʼязалась занадто палка розмова. 

— А складне було навчання в курсантському училищі? — нарешті випалила Бліс після детальних розпитувань про Розвідку.

— Бліс, — спробувала застерегти Маель.

— Ну що таке? Я підтримую бесіду, не заважай мені. 

На місці Саші я б почувався щонайменше не у своїй тарілці. Але вона чудово адаптовувалась і геть не зважала на звичаї та недовге знайомство. 

— Та не дуже! Якщо поладнати з інструктором, це навіть весело. Але… З інструктором неможливо поладнати. 

— Невже усе так погано? 

Заглибившись у спогади, Саша виглядала зляканою. Мені було неймовірно цікаво хто здатен довести до такого трепету людину, яка пройшла не одну битву з титанами та людьми, а зараз ще й служить під командуванням Єви. 

— Набагато гірше. Він справжній монстр! Але я цього не казала! Взагалі не згадуй мого імені перед ним! 

Бліс захихотіла, не сприймаючи цього серйозно.

— А Бліс цього не чула. Вона не подасться до курсантів. 

— Пане Вайс, мушу вас розчарувати — ви не маєте впливу на мої рішення.

Вона була задоволена собою. Їй личили незалежність та бунтарство. Але вона народилась не в тій родині для бунтарства. Опісля скандалу з її батьком, в центрі якого звісно ж опинилась і Єва, її родина потребує відновлення репутації. Їй, як і Маель, не можна було робити жодних різких кроків. Їй лишалось тільки бунтарство в нашому спілкуванні, бо я і справді не мав впливу на її рішення. 

— І дарма. Дуже добре мати вплив розумної людини. 

— Та годі, Маель! От невже вам ніколи не хотілось робити більше, бути корисними? Не хотілось чогось героїчного? 

Я розумів вогонь в її очах, але не міг підтримати. Можливо, це велика неповага до розвідників, до усіх, хто віддав найдорожче, щоб повернути наші землі, до Єви зокрема, але я не хочу, щоб хтось з мого оточення йшов до армії, до Розвідки. У мене тільки почало зʼявлятись оточення. Зараз може ми і не такі вже друзі з Бліс, але я сподіваюсь виправити це в майбутньому. Мені не треба, щоб служба забирала у мене і її. А ще це небезпечно. Я не хочу хвилюватись і за неї, не хочу втратити її. Не хочу, щоб вона змінилась. 

— Це не так легко, як тобі уявляється. 

Стало легше, коли прибув Ентоні з Фрідріхом. Подарунок Фрідріха здавався і чудовим, і жахливим водночас. Це було найповніше зібрання відомостей про аристократів, землевласників та військової старшини. І хоч точних своїх почуттів щодо подарунку я не знав, але був певен, що він доволі корисний. Особливо тішив погляд Єви, який занадто явно виказував її бажання позичити це зібрання. 

— Ентоні! — змучено видихнула Бліс, коли з офіційними ритуалами було покінчено. — Мою мрію знову жорстоко критикують! 

Маель майнула поглядом по мені та Саші й закотила очі, передаючи особливий сигнал. 

— Справді? Хто ж посмів? 

Я вже знав, що Бліс дасть задню. Вона любила ось так дражнити і відступати, любила достатньо контролювати ситуацію для таких маневрів. 

— А знаєш… Все ж у пана Вайса сьогодні іменини, тож я йому пробачу. 

Лише на мить Бліс надула губи, посилаючи мені уявний поцілунок. 

 

— Отже, за морем є ще землі, на яких живуть такі самі люди, і ці люди хочуть нас знищити, так? 

— Ага.

— Але частина цих людей хоче нам допомогти? 

Єва обдарувала мене веселим поглядом. Не так далеко співали цвіркуни. В повітрі чувся вологий запах ночі.

— Вже допомагають. Вони надають нам технології, до яких ми ще не додумались. 

— Але чому? 

— Тому що їхні ватажки проти Марлії. У них різні причини, але суть одна — потрібні союзники. От вони і добиваються нашої прихильності. 

— Тобто насправді вони не хочуть нам допомагати, а хочуть підкласти свиню Марлії? 

Єва забарилась з відповіддю. Вона лежала на лавці навпроти мене та вивчала зірки над собою. Я усе ніяк не міг повірити, що ще вчора ми влаштували неймовірний бал на мою честь в Ланґрасі, а сьогодні спимо в Йорґеновому саду. 

— Так і є. Мабуть. 

— Але ж це несправедливо. 

— І ми нічого з цим не зробимо. Принаймні нас не вбили — це вже щось. 

Її свіжі плітки з роботи вражали. Вони перевертали моє розуміння про світ, змушували мене повністю переглянути усе своє існування. Це щось, з чим я не міг навчитись жити. Але Єва говорила про все це так спокійно! Чи лишились ще речі, здатні по-справжньому здивувати її? 

— Виходить, ніхто не знає чи є у нас майбутнє? 

Марлійці сильні. У нас нема чим їх стримати. Якщо вже так сказала Єва, отже справа дійсно погана.

— У нас буде майбутнє, Люку. Я обіцяю тобі, воно буде хорошим. 

— І звідки ти це знаєш? 

Вона повернула голову в мою сторону. На її обличчі читалась рішучість, але погляд її був сумним. Сутінкові тіні не додавали чогось хорошого на її обличчя. 

— Бо я не дозволю інакшого варіанту. 

І вона точно знала ціну своїх слів. Але я її не знав. Я гадки не мав, як далеко вона здатна зайти заради цих слів. Я намагався виставити у своїй голові уяві межі, які Єва точно не перетне, але всі вони падали. Таких меж не існує. 

— Розкажи мені про сестер Блюм. Вони здались мені доволі… цікавими. Особливо Маель. 

— Маель? Я думав, тебе більше вразить Бліс. 

— Бліс яскрава, але в ній нема нічого, чого б я не бачила. Маель цікавіша, бо я не знаю чого від неї очікувати. А ще Бліс занадто вже старається, щоб її симпатію до Ентоні було видно здалеку, але Маель… 

— Вона не така. Маель просто доволі… скута. Їй нема із ким старатись.

Єва хмикнула, але доволі швидко її посмішка згасла. 

— Я б не сказала, що вона скута. Це вона вела тебе в танці, а не ти її. 

— У неї більше практики. 

— А ще вона гарно співає. Неможливо так співати з якоюсь там скутістю. 

Дивно, що Єва не може похвалитись хорошими навичками співу. Їй би дуже личило.

— Гаразд, який твій вердикт? 

— Вона хоче здаватись соромʼязливою. Але чому? 

Я й уявити не міг нащо це Маель. Вона ж… інакша. 

— Розгадай цю загадку, Люку. А поки памʼятай про дистанцію. 

— Ти занадто драматична. 

Вона намагалась стримати сміх і, на щастя, у неї вдалось. Було б погано розбудити увесь Даупер і запросити до цієї розмови. 

— Це добре, що ти так вважаєш, що не маєш причин для такої обережності. Та все ж я прошу тебе дослухатись. Зараз тебе нема кому витягати з неприємностей. 

— А як же Емі? Ерата? Фрідріх? 

— Ти справді готовий віддати своє життя в їхні руки? 

Їй вистачило мого мовчання. Заохочені вітром дерева насмішкувато зашелестіли листям над нами. 

— Покладайся на себе. Завжди. Лише ти знаєш, що для тебе буде краще. 

 

Я зрозумів ту розмову перед сном у саду тільки в серпні. Королівський двір ухвалив реформи курсантських училищ. Бліс не проґавила цього і втекла до південного училища. Ми з Ентоні мусили навідати Маель та забезпечити підтримку. Хоча… Якщо чесно, я гадки не мав як вона зреагує на втечу Бліс. Їхня мати зараз була в Трості, намагалась забрати Бліс додому, але поїздка затягувалась, отже все було марно. 

Маель виглядала порожньою, навіть не розгубленою. Вона точно знала, що їй робити, але мабуть, не знала що відчувати. 

— Все гаразд, — повторювала вона, — ми переживемо це. 

— Бліс лишила щось по собі? Лист, може, чи… 

— Не промовляй більше її імені. 

Вона ж не може гніватись на сестру? Не може, правда? 

— Маель, я знаю як тобі зараз важко, але Бліс усе ще твоя родина. Вона не заслуговує цього. 

Її сірі очі вистрілили чистим гнівом в Ентоні. В голові зринули застереження Єви. Я вже розумів, що потрапив не в найкращу ситуацію, але ще не знав, як з неї вийти. 

— А я заслуговую на це? Що ти взагалі можеш знати, Ентоні? Спочатку батько усе зіпсував, тепер ще й вона! Їй зараз добре, вона отримала усе, чого хотіла! А я? Як мені тепер отримати гідний шлюб? Тепер всі вважатимуть нашу родину божевільною! 

— Ти перебільшуєш. Усі знають справжнє становище твоєї родини, знають шляхетність твоєї матері, — в голосі Ентоні почали зʼявлятись ноти застереження та прохолоди, що мені не подобалось.

— Розвідка зараз не така безнадійна. З часом служба там може додати престижу. 

Але і мої слова не сподобались їй. Це вже починало дратувати.

— Та не сміши мене, Люку. Ти говориш так лише тому, що там твоя сестра. І всім чудово відомо, що твоя сестра — головорізка, як і багато хто з Розвідки. По-твоєму це престижно? 

Я чекав, що вона зведе ці дурниці до жарту, що вибачиться. Але вона пишалась собою, чекала моєї реакції на таку чудову провокацію. Я збіса сумував за її тихою стороною. 

— Сподіваюсь, Бліс здійснить усі свої мрії. Їй завжди будуть раді в Ланґрасі, але не тобі. 

Виходити з її міського маєтку було легко, геть не страшно. Мені не хотілось оглядатись, не хотілось переглянути своє рішення. Якби не Ентоні, я б поїхав зараз до Ланґрасу, віддав би слугам наказ не пускати Маель та виключити її з усіх майбутніх списків запрошень. Але мені слід було почекати на нього. Я зупинився в Стохесі в його будинку. Якщо з Маель я міг собі дозволити обірвати знайомство, то з Ентоні варто почекати доки не опинюсь вдома. 

Ентоні вийшов за декілька десятків хвилин. Він був один, що мене тішило, але насправді не було хорошим знаком. 

— Маель… — почав він, але запнувся. — Її батько був поганою людиною. Це вплинуло на їхню родину. Їхня мати хоче свободи, тому не планує знову одружуватись. Бліс хоче свободи, тому долучилась до курсантів. Маель хоче свободи, тому прагне отримати зручний шлюб. Не просто фінансову стабільність та шанованого чоловіка, а когось, хто не буде поводитись так, як її батько, ким вона легко керуватиме… Я знав про це, але ніколи б не подумав, що її вибір паде на тебе. 

Це звучало найгіршою образою у світі. Я міг зрозуміти Маель, але… Я не хочу виглядати так, ніби мною легко керувати. Що це за маячня взагалі? Вона розраховувала, що я погоджусь з її словами, що назву Єву головорізкою? Ось так Маель це бачила? Ні, я щось неправильно роблю в житті. Так не має бути.

— І все ж… Маель не має права на такі слова. Я намагався переконати її в помилковості власних дій, але вона не послухала. Тож будь певен, що я на твоїй стороні, Люку. Твоя сестра справжня героїня як і інші розвідники, які відвернули від наших земель загрозу титанів. Я підтримую тебе у твоєму рішенні. 

— Дякую.

 

Зимою я нарешті отримав змогу розповісти про свої останні пригоди влітку, адже Єва зʼявилась в Даупері. Але вона не дала мені часу на плітки й одразу виклала на стіл причину свого візиту. Це була темно-синя карнавальна маска з золотими акцентами. Вона була інакша, ніж маски Липи — не так надійно приховувала обличчя. 

— Мені потрібно, щоб ти вдягнув це і не знімав протягом одного вечора.