Вороги

Єва

— Усе це так дивно! Колись в борделі один чоловік розповідав мені, що Сонце й Місяць — сестри, а тут написано геть інше! 

Вона відклала книжку та звелась зі стільця лише для того, щоб поновити свічки та ліхтар. Ігноруючи її рухи, я продовжила вишивати сніжинки на мʼякій блакитній тканині її сукні. 

— І що ж там написано? 

Марі любила міфи та легенди. Вона не просто читала, але й порівнювала різні оповіді одних і тих самих подій, казала, що їй потрібно це для театру. Мої батьки вирішили, що знання міфів та легенд не дуже знадобиться мені в житті, тож я поверхнево памʼятала найпоширеніші оповіді й трохи того, що попадало мені в руки в бібліотеці Ланґрасу. Тож від кількості її знань в цій темі у мене слабо паморочилось. 

— Що Сонце і Місяць — коханці. Колись вони покинули геть усі свої обовʼязки лише для того, щоб бути разом. Тоді Бог їх покарав, розлучивши назавжди. Саме тому їх ніколи не побачиш на небі одночасно. Проте оскільки вони вже довгий час сумлінно виконують свої призначення та ніби як спокутували провину, Бог дозволив їм бачитись. Ось так пояснюється явище сонячного затемнення. 

Я здогадувалась що вона мені зараз скаже. Чути цього не хотілось, не зараз принаймні. Я занадто втомлена. 

— Ти не хочеш поспати? Не думаю, що твої глядачі будуть раді побачити, як ти клюєш носом на сцені. 

— Але ж це буде грубо щодо тебе. Як це я спатиму доки ти так гаруєш? 

Я нарешті відірвалась від шиття лише для того, щоб вказати голкою на канапу. 

— Он там. Знаю, ця канапа не виглядає зручною, але більше нема де.

Вона посміхнулась ніби до дитини, яка щиросердно пропонує одружитися. 

— Єво, — мʼяко почала вона, вганяючи слова в мої груди, ніби ніж, — я хочу бути твоїм Місяцем. 

Постріл не вписувався в цю картину. Постріл не вписувався в тихий дзенькіт дзвіночків на моєму шатрі. Хто б не стріляв, а я була збіса вдячна, адже найгірше статися не встигло. 

За декілька годин, на світанку, я вже стояла над Єленою та її супутником, що вели дуже милу бесіду з Ханджі. 

Постріл, який мене розбудив, належав Марко. Видно, разом проведений час все-таки вплинув на нього, адже він застрелив напарника Ніколо, марлійця, якого висадили для розвідки Парадизу. Щоправда, це сталося майже випадково, від сильного переляку, та все ж сталось. Ніколо здався нам в полон. Розвідці дивом вдалося запобігти ескалації та взяти в полон ще й військовий човен. Здебільшого це була навіть не наша заслуга, а заслуга марлійців, які вирішили, що уважність — це щось зайве в їхньому житті. Зараз мені навіть було шкода, що все так швидко закінчилось. Стільки ворогів поблизу, стільки мішеней, а я вистрілила лише раз — і той як попередження капітану, який наставив на Ханджі зброю. Я поранила тільки дерево у нього над головою. Неможливість заподіяти лиха ворогам вже починала тиснути на мене. Я не могла знаходитись з ними в такій близькості, знати про їхні злочини й тримати руки якомога далі від зброї. Мені стискало гортань від бажання пустити кров. Але доводилось задихатись мовчки, адже я не можу зараз ризикувати довірою Ханджі.

Єлена, проклята драбина, теж допомогла нам із кораблем, застреливши капітана, якому я стрельнула над головою. Вона переманила марлійців на нашу сторону чи щось таке. Якби я хотіла завдати потужний удар зсередини, я б так само втерлась в довіру. Це мене і напружувало. Вони переметнулись показово. 

— Однак вже скоро зійде сонце і почнеться активність титанів. Судячи з того, що ми можемо спокійно пити чай за межами мурів, ви перебили всіх титанів на острові. Я правильно міркую? 

Я не бачила обличчя Єлени, але чудово бачила вираз жаху на обличчі Ханджі, бачила напруженість Леві. Це і змусило мене покласти руку на пістолет. Ми знову не знаємо наступний крок ворогів, знову лишаємося позаду! 

— І що з того? Спробуєш повідомити Марлії? 

Будь ласка, спробуй. Тоді я зможу вбити тебе, вбити твоїх друзів, які тут геть непотрібні, без зайвих підозр.

— Ні, я захоплена. Це вище за будь-які очікування. 

Та блядь! Ми ж не лишимо їх тут як гостей, правда? От чому знову немає Фелікса, коли він так потрібен? Можливо, якби це був і його голос, ми б змогли переконати Ханджі… Але він з Рошель має повернутися тільки завтра. Довелось прибрати руку з револьвера через промовистий погляд Ханджі. 

— А яка друга причина? 

— Наразі Марлія веде війну проти кількох країн. І, можна сказати, їй не до Парадизу. Ви розбили гордість Марлії, загін воїнів. Ба більше, позбавили її важливої зброї — титана Колоса і Жіночої особини. У Марлії багато ворогів. Кілька інших країн обʼєдналися і розгорівся вогонь війни. 

Я не стрималась і присвиснула. Тепер Ханджі ловила мій промовистий погляд. 

— Не дуже дружньо.

На ці слова моя полковниця нахмурила брови, без слів наказуючи припинити. Все ж я дослухалась, адже псувати її авторитет перед ворогами не входить в мої інтереси. 

— Значить ви з народу розореної країни і тримаєте зло на Марлію, тому проникли в армію, щоб стати кимось на кшталт шпигунів?.. О, в яблучко? Все ж таки для зради Марлії потрібен гідний мотив і покровитель. 

Правильно, нам же так не вистачало нових шпигунів з Марлії. Це ж не шпигунка з Марлії досі валяється в одному з наших підвалів, ніби скамʼянілість. Хотілось до біса перевернути цей триклятий стіл, вигнати кудись цю драбину з її другом та криком кричати на Ханджі, доки вона не зрозуміє, що робить помилку. Страшну помилку, яка в перспективі коштуватиме нам не один десяток життів. 

— Називати нас шпигунами було б перебільшенням. Марлія позбавила нас батьківщини та загнала нас у свою армію. Ми були безсилі й поступово втрачали волю до боротьби з такою могутньою країною. Допоки він не вказав нам шлях, титан, якого марлійці та інші народи в страху називали демоном; у моїх очах він виглядав інакше — богом. Цей титан подарував надію безсилим… Ми ті, хто за наказом Зіка Єґера застрелили свого командира, протимарлійські добровольці. Наша мета — звільнення всіх елдійців. 

Я не могла стримати сміху. Це було не інакше як смішно. Я сміялась і коли Єлену з другом вивели, коли ми лишилися з Ханджі та Леві наодинці. Це була істерика, яка ніяк не хотіла мені скоритись. 

— Ми ж не повіримо у цю маячню, правда? — спитала я, все ще сміючись.

Ханджі знову дивилась на мене, як на хвору. Це дратувало, але я не заслуговувала на краще. 

— Остаточне рішення ухвалить Хісторія. До того ми зобовʼязані лишити їх живими. 

— Ханджі, та вона ж дрочить на Зіка! Вдумайся просто! Ти хочеш довірити життя усього острова найвідданішій прихильниці наволочі, що вбила Ервіна, яка вбила більшість Розвідки в Шіґаншіні! 

Я її розізлила. Вона зиркнула на мене темним поглядом, боляче стискаючи щелепи. Її реакція була такою, ніби я звинуватила її в смерті Ервіна. 

— Ти думаєш, я сама цього не розумію?! Але вони потрібні нам! Потрібна їхня зброя, їхні дані, усе! Навіть якщо усе це брехня, це однаково краще, ніж геть нічого! 

То вона хоче продати нас за інформацію? За зброю? Підбираючи зі столу покинутий Єленою пістолет, я вистрілила в землю. Він був легший, але віддачу мав сильнішу. Єдина перевага цієї моделі над моїм револьвером — трохи зручніше перезаряджання і, можливо, більша дальність пострілу. Воно, бляха, не варте того! 

Стискаючи та розтискаючи лівий кулак, я шпурнула пістолет назад на стіл. Тепер я запримітила залишки посуду на столі. Якщо раптом бажання полізти в бійку буде занадто сильним, краще спочатку побитися з порцеляною. 

— За рік в масове виробництво могли б пустити мій револьвер, зараз проходять тестування серед військових. Характеристики одні й ті самі. Ми б отримали зброю їхнього рівня і без цього приниження… Питання не в зброї взагалі! Ханджі, питання в клятій мотивації! Так, у нас менше людей, у нас гірша зброя, проте ми досі якось стоїмо. Принаймні ті, хто пережив Шіґаншіну, хоч зубами гризтимуть, але не відступлять. Їм є за що, за кого стояти, навіть якщо стояти доведеться без зброї. Тому що у них є злість, втрати, є розуміння, що ворог це ворог. Ось цими усіма балачками про мир, про співпрацю ти розмиваєш межі. Ворог уже не такий ворог. Після Шіґаншіни ніхто б не сумнівався чи стріляти в Ніколо, в усю ту братію, а що ми маємо зараз? Ти чула ті балачки взагалі? Коли я вийду звідси, я піду рознімати колишній Гарнізон і його загін, тому що, виявляється, вбивство ворога — це тепер злочин. Так не має бути, Ханджі, не має. Розмови про дружбу заколисують уважність, а там і до ножа в спину недалеко. Ти ризикуєш перетворити Розвідку в Гарнізон до падіння “Марії”. Якщо це станеться, я не підтримуватиму тебе в цьому. 

— Вони полонені, не друзі. Це різні речі. 

Ця відповідь трохи мене заспокоїла. Тепер я могла гепнутись на стілець, прогнати використане повітря крізь зуби та продовжити мʼякше, не лаяти, а порадити: 

— Подумай ось про що: якби Єлена з бандою справді хотіли підтримати нас, вони знайшли б спосіб втекти до нас без цього карнавалу. Задумайся над тим, що вона перетворила усе це на виставу, вона спеціально виставила себе хорошою. Я не надам доказів, не зможу підтвердити, але вона бреше і бреше дуже глибоко. Я прошу тебе, будь ласка, не покладайся на неї сильно. 

Ханджі теж помʼякшилась від мого тону, вже не напружувалась, готуючись до удару.

— Звідки така думка? 

Перш ніж я встигла розтулити рота, подруга видихнула: 

— Вона просто не любить високих людей. — Тоді Ханджі вловила мій злісний погляд і посміхнулась мені. — Що? Думала, можеш отак кричати на мене без жодних наслідків?

Не втішена відповіддю я повернулась до Леві, аби доповнити. 

— А ще вона нагадує мені одну мою знайому, яка дуже некрасиво мене зрадила. І це щось на кшталт професійного чуття. Єлена доволі мовчазна, але відповіді дає розгорнуті. Вона точно готувалась до цієї розмови, аби не сказати зайвого. Думаю, в її словах є правда, але вона змішана з брехнею так, що нам не відрізнити. Таких людей катувати найцікавіше, кожне їхнє слово збираєш в пазл…

— Ніхто нікого не катуватиме, — Ханджі говорила ці слова за останній час так часто, що вони вже луною билися в моєму черепі. 

— Леві, зроби мені послугу. Якщо щось піде не так, вбий Єлену першою. Постав її наступною від Зіка у своєму списку.

Я думала, що він відмовить. Але в його очах було забагато покірності. 

— Гаразд. 

— О, і ти туди ж? Просто чудово! 

— Ханджі, лише якщо щось станеться, — терпляче пояснив він, звільняючи мене від цього обовʼязку. — Єва має рацію щодо Єлени. І все ж… Це наш єдиний шанс покращити своє становище. Я не забиратиму його просто так.

Тепер ми ділили між собою мовчання, переводили подих. Мабуть, Ханджі обдумувала мої слова, Леві обдумував моє прохання, а я обдумувала стратегію Ханджі. 

— Можете привести мені Марко і хто там ще з ним був на чергуванні? Хочу почути, як усе це сталось. 

— Ти ж не збираєшся справді його покарати? 

— Ні, просто… — її невпевнену павзу швидко обірвали мої брови, що підстрибнули в запитанні. — Ні, звісно ні. 

— Дивись мені, бо Саша з Конні вже продумують план його дезертирства. Я не хочу потім його шукати. 

— Та вони ж спали усі на позиціях. Ти не жартуєш? 

Я невдоволено зиркнула на Леві. По-перше, мені не подобалось, що він ставить під сумнів мої слова, а по-друге, вони не спали. Він не може точно знати, адже в цей час був поруч із Ханджі, це я лишилась з дітьми. 

— Ні, не жартую. І вони не спали, це тобі щось приснилось. 

— Годі, — ліниво протягла Ханджі, закриваючи очі руками. — Гиркайтесь десь в іншому місці, мені потрібен Марко. 

Я демонстративно закотила очі та пішла услід за Леві. Ханджі ще хотіла сказати щось наостанок, але не стала. Можливо, вона хотіла застерегти мене, попросити про моє терпіння. Це здавалося найімовірнішим. І я терпітиму. Стільки, скільки вважатиму за потрібне, мені не вперше. От тільки за Стохес, за “Марію”, за Шіґаншіну я змушу їх заплатити. 

— Вони там бʼються? 

Я примружилась, фокусуючись на натовпі, що зібрався довкола позицій, які мав тримати загін Леві. Там і справді було занадто багато людей з занадто яскравою жестикуляцією. 

— Блядь. Доведеться копати тут камери. 

Ми пришвидшили крок, але не настільки, щоб бігти. Тепер до нас почали долинати зойки та якісь вигуки. Коли ми наблизилися достатньо для розуміння ситуації, я хотіла вже волосся на собі дерти. Друга хвиля гарнізонців, яких Піксис все ж відпустив до нас, з якої складались мої загони, поділилась на два табори: один пристав на бік загону Леві, намагаючись зупинити суперечку, а другий цю суперечку розбурхував, вважаючи, що Марко тепер злочинець і його треба покарати. Мені знову не вистачало Фелікса. Тут вистачило б однієї його появи, щоб одні повністю відійшли від других. Але мені доведеться зараз танцювати перед ними з вмовляннями.

Було легко встати між двома сторонами, нас з Леві навіть ніхто не зачепив в процесі. 

— Ви хто тут такі?! Ви старші капітани?! Майори?! Полковники чи головнокомандувачі?! Чи королі, блядь, з королевами?! Хто вам дав право оцінювати вчинок такого ж рядового, як і ви?! Хто дав право судити?!

Частина ображених відступила, лише частина. Вперед вийшов Ральф, заступник Рошель. Він дивився на мене тим самим поглядом, що й люди, які називали Липу вбивцею. Багатообіцяльно.

— Це називається досвід та честь. Не можна стріляти в людину, яка здається в полон, не можна лишитись без покарання за це. 

Та знов за рибу гроші. 

— Це вирішувати Ханджі, не тобі. 

— А якщо він і нас постріляє? 

— А якщо ми тебе зараз головою прикладемо, щоб мізки на місце встали? 

Після слів Леві суперечка зайшла в глухий кут. Я бачила, що Ральфу і його поплічникам хотілось продовжити, але тягатись із нами вони вже боялись. 

— Гаразд, Ханджі радо вислухає усіх причетних до цього інциденту. Можете поділитись своїми страхами з нею, якщо ви справді вважаєте, що це варте її часу. 

З Леві пішов тільки Марко та Ральф, який чергував із Марко, коли стався той злощасний постріл. Я лишилася з дітьми. Хтось з інших загонів любʼязно приніс трохи медикаментів, тож я обробляла їхні побої. Їм тут ще довгенько стояти, тож краще, щоб вони не відволікались на біль. Найзапеклішим за побоями виявився Жан, але дісталось навіть Арміну, який би точно не ліз у вир бійки. 

— Фелікс дасть їм тирки, коли повернеться, — сказала Фріда, заступниця Фелікса, ніби втішаючи мене. 

— Дуже на це сподіваюсь. 

— Ральф іноді такий придурок, але його можна зрозуміти. Він завжди дуже переймається за безпеку особового складу. Якщо солдат не виконує наказ або робить це неправильно, для нього це означатиме небезпеку для колективу. Він просто хотів захистити свій загін. 

Я могла це зрозуміти, але задушити злість до нього не виходило. Тут знадобиться далеко не одна розмова.

— Дякую за пояснення. Це… сильно допоможе. 

Підводячи на неї очі, я вже вкотре ловила відчуття, що переді мною стоїть Кішка. Я вже не памʼятала її обличчя, але чомусь була певність, що зараз вона виглядала б саме так, як Фріда. Таке ж чорне волосся, кістляве та гнучке тіло, темні очі, які дуже рідко виявляють прихильність… Фелікс теж це відчуває чи це лише в мене дах підтікає? 

Леві повернувся за десяток хвилин. Я чудово відчувала його злість, коли він оглядав пошарпаних дітей, вона нагадувала духоту перед грозою серед літнього дня. 

— Я залагоджу усе, зміню план патрулів, щоб зменшити взаємодію. Цього не повториться. 

З його погляду не було зрозуміло чи сподобались йому мої виправдання. 

— Це не твоя провина.

— Але це щойно мої загони поцапались між собою. Відповідальність однаково на мені. 

— Таке іноді стається… Колись Оруо поліз в бійку з іншим загоном Ханджі, бо їм поставили більше годин тренування. Він вирішив, що це зачіпає честь мого загону і треба її відстояти. Насправді ж тому загону бракувало злагодженості, вони спеціально випросили додаткові години, щоб виправити це. 

Я не стримала обережного усміху. Ця історія була такою дурною, дурнішою навіть за теперішню сутичку. Може, я і справді не така винна. Я ж не знала, що вони справді планують кляту бійку. 

— А що буде з Марко? Його ж не кинуть до вʼязниці? 

Після питання Саші я дивилась на Леві з відвертою посмішкою. А я ж казала!

— Його ніхто не буде карати. Ханджі просто зʼясовує обставини та видає попередження. 

— Тобто на наступний раз його вже покарають? 

— На наступний так. 

Шкода. 

 

Рошель з Феліксом були неймовірно щасливі познайомитися з полоненими та з новими реаліями життя Розвідки. Щастя першої вилилось в лайку, а другий обмежився запереченням. Ханджі лишила їх за старших, доки я та загін Леві супроводжували її на терміновій нараді з приводу наших нових друзів. 

Поліціянти поділяли мої думки. Я мала б радіти, адже це визначний день, коли наші погляди нарешті збіглись. Але було злісно від того, як безсовісно вони перебивали Ханджі, ніби її тут геть не було. 

— Якщо вірити Зіку, в нього є таємний план, який враз вирішить проблеми елдійців. Щоб привести його в дію, необхідно володіти Первісним титаном і титаном королівської крові. Отримаємо обох і світ буде врятований. Однак, цей таємний план він розкриє тільки коли вимоги будуть виконані. 

Та ну. Невже я вгадала? Це… Справді? Обертаючись на скрип стільця, я зустрілась з занадто спантеличеним Ереном. 

— Це правда. Я згадав. Я всього лише один раз зміг скористатися силою Первісного титана, коли зіткнувся з титаном королівської крові. Титаном була дружина мого батька — Діна Фріц, я впевнений. Зік, син Діни, напевно, зрозумів, як обійти клятву миру, як знайти останню надію, що лишилась у нас, елдійців, як пробудити десятки мільйонів сплячих титанів Колосів, які зітруть світ на порох. 

Тобто, щоб активувати цю його здібність я мала бути титаном? Ні, це занадто великі жертви. Я намагаюсь відтягнути свою смерть, а не пришвидшити. 

— Агов. Чому ти раніше про це мовчав?

— Я боявся за безпеку Хісторії. 

Було важко стримати усмішку тріумфу. 

— Її могли перетворити на титана лише через мою здогадку. Я цього не хотів. Я визнаю, це було легковажне рішення. 

— Потім як слід поговоримо.

Я тут же шарпнула Леві за рукав, привертаючи його увагу. 

— В моїй присутності. Хтось має зуби позбирати. 

Зрештою, було вирішено, що полонені лишаються в живих, а ми приймаємо їхню допомогу. Наступним завданням після наради та розмови з Ереном в присутності Ханджі та Леві для мене стала нарада з леді-регенткою. Довелось терміново посилати за сукнею, адже я мала стримати обіцянку, яку дала Леві. Цього разу я обрала ніжно-блакитну приталену сукню без каркасу з короткими мереживними рукавами. Це більше нагадувало гардероб Ерати, ніж мій, але у мене справді не було настрою на усі ті звичні пишноти. Ханджі дивилась на мене так, ніби я стала новим титаном. 

Як я і очікувала, все почалось з обговорення розміщення полонених. Було ризиковано одразу демонструвати свої справжні почуття, але тут я не могла вчинити інакше. 

— Я проти розміщення марлійців на своїх землях. Південь тільки-но почав приносити прибуток та провіант, я не ризикуватиму ані цією статистикою, ані своїми людьми. 

— Тобто грабіжників прихистити ти не побоялась, а тут даєш задню? 

Клятий Піксис. 

— Мої любі грабіжники не уживуться з ворогами. Частина людей на тих землях багато втратили з падінням “Марії”. Як я маю їм сказати, що поруч житимуть люди, які посприяли цьому? Якщо я спробую силою, почнуться повстання. Якщо почнуться повстання, я ризикую не втримати владу. 

На мій щирий подив Хісторія погодила розміщення полонених у військовому поселенні. Таким чином вони опинялися під цілодобовим наглядом Гарнізону, до мурів їм було далеченько, як і до моря. Проте вона наголосила, що це рішення тимчасове. З цим змиритися було важко. 

В Шіґаншіні ми лишилися ще на одну ніч, щоб не їхати в темряві. Першу половину ночі я вирішила провести на сходинках штабу за чашкою чаю, який ми з Леві справедливо ділили між собою протягом цих кількох днів в Шіґаншіні. В повітрі стояв густий запах дощу, з-за хмар грайливо визирали зорі, а десь вдалині співали цвіркуни. Тут було так тихо, хіба лише рослини відгукувались на поклик вітру тихим шелестом. Останнім часом я занадто звикла до шуму моря в таборі. На фоні цієї тиші дуже добре чулись тихі кроки.

— Ти скидаєшся на примару, якщо дивитися з вікна.

— А ти сьогодні щедрий на компліменти. 

Коли він сів на сходинку поруч, я насторожилась. Зʼявилось відчуття, ніби щось сталось, ніби я щось впустила. 

— Щось сталось?

— Безсоння. 

Я очікувала багато чого, але явно не таку просту відповідь. Це змусило мене усміхнутись.

— Меліса з ромашкою має допомагати. Ніколи не пробував?

— Для цього доведеться в ній втопитись… Дзвоники допомогли тобі? 

— Я не дуже вірила в це, якщо чесно, але довірилась тобі і не дарма. Варто буде порозвішувати такі в кожній моїй спальні. 

— Я радий. 

Він промовив це тихо, але навіть за далеким переливом грому я розчула його слова. В небі шарпнула блискавка, кидаючи на його обличчя занадто красиву тінь. 

— Думаєш, уся ця історія з Зіком і добровольцями закінчиться добре?

— Звучить занадто оптимістично для правди. Але так у нас однаково більше шансів дожити до старості. 

— У мене не виходить повірити їм. Я не хочу їх розуміти, не хочу приймати, я хочу, щоб вони пішли. Мені нема про що з ними домовлятися, не після усього лайна, яке вони нам подарували… Я просто дивлюсь на вас усіх, як ви приймаєте їхні умови… Я почуваюсь інакшою, гіршою, ніби я вже не людина, а тупий звір, ведений лише інстинктами. 

— Але звірі виживають завдяки інстинктам. Цілком можливо, що насправді ти найрозумніша з усіх нас, але про це ми дізнаємось лише в майбутньому. 

Грім знову нагадав про свою присутність в нашій розмові. Тепер гроза була ближче, а зорі далі. 

— Ти помітив, що в Шіґаншіні багато дітей? Я наполягала, щоб дітей тут не було, коли тільки починалось заселення, але королівський двір не погодив. Довелось просто рекомендувати… Усі ці люди довірили Розвідці та мені зокрема найдорожче, що у них може бути — дітей. А я з часом буду змушена селити тут усіх тих, хто відповідальний за вбивство минулого покоління тутешніх дітей. Мене зненавидять за це, зненавидять ще більше, коли усі зрозуміють, що мій брат тут не зʼявлятиметься, бо я не довіряю собі настільки, щоб відпускати його сюди. Якщо раптом наша ставка на них не зіграє… ми втратимо більше, ніж отримали з приходом Хісторії до влади. 

— По-твоєму ми змогли б впоратись без їхньої допомоги?

— Змогли б. На це я б з більшою впевненістю поставила б життя своїх людей. В цьому випадку набагато більше залежатиме від мене самої, а не від людей, чиїх справжніх інтересів я не можу навіть вгадати. Я б зробила усе, щоб ця ставка зіграла. 

— І як ти зібралась розправитись з їхньою мільйонною армією, яка більша за наше населення? 

— Я розраховую на твою допомогу. 

В його підсвічених блискавкою очах я не бачила спротиву. Невже він справді погодиться? Це було б добре. Мабуть, я б пішла у будь-яку битву, аби лише Леві прикривав мені спину. Удвох у нас справді були хороші шанси стерти начисто геть усіх ворогів… 

— Якщо добровольці нас зрадять і це буде найкраще рішення, я підтримаю тебе. 

— То це отак Ервін тебе приручив? Поскаржився на свої проблеми та попросив твоєї допомоги?

— Майже. Там було трохи більше крові. 

Так, я памʼятаю цей шрам на долоні Ервіна. Дивно, що він відновився так швидко. А ще дивніше, що зміг тримати руківʼя СПМ з такою раною. 

— В таборі майже закінчився чай. Не забудь відсипати перед відʼїздом. 

— Чого ти взагалі шаришся в моєму наметі? 

— Це була ідея Ханджі. Вона казала, що ти не будеш проти. 

— Чому б тобі не навчити її манер? 

Я не стримала сміху. Ханджі та манери! Та це ж як олію з водою мішати! 

— Ти коли-небудь бачив її в сукні? А я, на жаль, бачила. Мене і без того жахи мучать, май співчуття. 

Коли крапелька води обережно торкнулась моєї витягнутої литки, я зраділа. Покидаючи давно порожню та холодну чашку, я вийшла з-під дашка, підставляючи обличчя ніжним краплям вологи, яких було занадто мало. Краєм ока я бачила, як Леві морщиться, відступаючи далі під навіс. Справжній кіт. 

— Може тобі покликати дітей? Пострибаєте разом в калюжах та поваляєтесь в багнюці, ніби свині. 

— Тут я теж розраховую на тебе. Хіба ти не любиш дощ? 

— Лише коли він за вікном. 

— Ти занадто занудний. Чому б не насолоджуватися усім, чого не мав в Підземці? 

Блискавка шарпнула зовсім поруч, неймовірно низько. За секунду почувся грім, від якого тремтіли стіни. Але дощу досі майже не було, він ніби дражнився.

— Це небезпечно, — прошипів він, хапаючи мене за руку та тягнучи назад до будівлі.

— Ти боїшся грози? Ймовірність померти від серцевого нападу більша, ніж отримати удар блискавкою. 

Але ні в кого з нас серце не схопило. А от в дерево за декілька кілометрів від нас вгатила блискавка. Ми завмерли, стежачи за тою точкою. Як на зло, дощ геть стих, а та точка почала світитись. Дерево почало палати. 

— Ми туди не йдемо. 

— Там посіви. Недалеко худоба. Я не витримаю цих збитків.

Я швидко наблизилась до комірчини та вихопила лопату. Тоді пішла до стаєнь, щоб сідлати Принца.

— Якщо Ханджі помітить твою відсутність… 

— Ці поля, бляха, годують нас! Якщо вона цього не зрозуміє, я їй допоможу. 

Я була певна, що неправильно усе розумію, коли він теж почав сідлати коня. Можливо, я просто набридла йому своїми рішеннями й він теж вирішив піти кудись світ за очі. Але він поскакав за мною. 

На полі уже крутились люди, але їх було недостатньо. Річка була не так уже і близько, а з криниці воду черпати було занадто довго. Довелось посилати людей у навколишні селища для допомоги. Тільки ближче до світанку нам вдалось локалізувати осередок вогнища шляхом закидання вогню землею та викопуванням ярів між вогнищем й рослинністю. Вигоріло дві третини поля. Налякана худоба не припиняла голосити навіть коли вогонь уже загасили. Це однаково доволі високі збитки, доведеться позичати більше зерна у Хісторії чи у Фрідріха, щоб прогодувати худобу. Але принаймні було кого годувати.

Я саме виливала на себе відро води, коли з-поміж втомлених селян зʼявилась охайно вдягнута, ніби колекційна лялька, Ерата. Вайорель на її фоні губився. Було приємно знати, що вони виконують свою роботу настільки сумлінно. От тільки усміх на пухких Ератиних вустах не віщував нічого хорошого. 

— Моя пані, — мʼяко привітався Вайорель, на що я кивнула. 

— Чому поруч із вами двома завжди стаються найгірші проблеми? 

Можливо, я б пробачила їй, якби вона звинуватила лише мене. Зі мною і справді стаються найгірші проблеми. Але не тоді, коли поруч Леві. Його присутність допомагала утримувати звичайні проблеми від перетворення на найгірші. 

На моє жестове прохання Леві слухняно передав мені відро води, щойно набране з криниці. Перебираючи його зручніше, я ривком вилила воду на Ерату, яка встигла здогадатись, але не встигла зреагувати. Таке траплялось далеко не перший раз. Вона і справді дуже любила перевіряти мої нерви та терпіння своїми словесними шпильками. Не раз її перевірка закінчувалась якоюсь подібною витівкою, що суттєво псувала їй настрій, але не здоровʼя. 

— Варто було лишити бідолашну журналісточку помирати. Хто ж знав, що вона виявиться такою нахабою.